Втрачений мир душі. Як його відновити

Двадцяте століття принципово відрізняється від попе­редніх. Століття страшних пошестей, чуми і мору — століт­тя чотирнадцяте — вважалось апокаліптичним. Мор косив народи. Але для решти вцілілих залишались багатства землі і чисті води — там не було примари екологічної катастрофи і не було такого знедуховлення людини.

Мор косив людей, змінювались людські покоління, людські поняття, але не було такого жахливого морального, духовного спустошення. Не було кризи людини, що втра­тила цінності, задля яких варто жити. Бо справді, нам не так страшні зараз затверділі ідолопоклонники, як окрадене ними і ошукане покоління, в якому багато хто ні в що не вірить, нікого не любить і нічого не хоче.

Так вигасити і спустошити душу не міг навіть сатана в трагедіях минулого. Життя без законів і без Бога пере­вершило будь-яку людську фантазію.

Безбожна держава зробила важкий переступ через те, через що ніколи переступати не можна — через людину.

Людина втратила дарований Богом мир душі. Тепер ця розчавлена і розбещена душа хоче чимось затамувати роз­палену спрагу. Але дар життя — це і дар оновлення. І хоч як би скалічений був чоловік, його можна і треба ліку­вати — в надії повернути йому подобу Божу. Тайна творіння несе в собі тайну воскресіння...

Куди б не приходив Христос, скрізь він приносив лю­бов і надію. Його вітанням було: «Мир вам!» Мир — це не примирения з насильством, неправдою і фарисейством.

Ми довго звикали до фальшивих слів про боротьбу за мир, заснований на неправді. Мир — це примирення з Бо­гом і Його заповідями. Мир — це життя за принципами добра і справедливості. Мир — це прийняття Бога всім серцем, всією душею, всіма помислами. Поза цим розмова про мир — лицемірство. (Є. Сверстюк)

КУЛЬТУРА - СУТЬ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Культура — поняття широке. Власне, це те, що складає суть цивілізації... Ми не садили свого мислепного дерева за­ново в нову землю, але весь час прищеплювали нові цивілі- заційні пагони до старого. Не завжди те дерево цвіло, часом і присихало, але старе гілля зрізувалося, а нове наростало. Не дивно отож, що на території самого Києва сліди життя зна­ходять із найвіддаленіших часів — це місце завжди було зручне для життя. Про т®, оповідає — нам земля, яка має свою пам'ять, куди тривкішу пам'яті людей. Наші предки здобували свій досвід, а відтак снагу до життя, важко: у війнах, змаганні, боротьбі, зіткненнях з іншими народами. Скільки їх пройшло через наші степи — більшість із них зникли, як дим, навіки розчинившись у Хвилях часу. Ми ж у тій борні встояли.

Це наші предки насипали вали і копали рови, які тягнуться на сотні кілометрів, а в районі Ірпеня та Стугни тримали якийсь час кругову оборону. Скільки треба було сили й завзяття, щоб те учинити, але вони насипали ті вали й вижили; більше того, слов'янство стало таке міцне, що почало розселятися на пів­день, північ і захід. Воно жило просто, строго, скромно, але так, як росте довговічне дерево — повільно, несхитно. Вони, предки наші, билися та й билися, оборонялися, змагалися — уся енер­гія йшла саме на це, вони їли з простого посуду і жили у простих житлах. Але вони витримали і встояли. І створили багатошарову культуру, яка й стала підмурівком культури на­шої, — ми завжди будемо їм за те вдячні. (В. Шевчук)

«...І СТАВСЯ ЗАКОЛОТ ВЕЛИКИЙ»

Зморені коні поволі перебирали копитами, важко вгру­заючи в осінню багнюку. Дружинники, збившись у гурт, про щось збуджено гомоніли між собою. Зібравши чималу данину, вони поверталися додому й жили уже передчуттям близької зустрічі з рідними, для яких у кожного з них були готові подарунки.

Не було тільки радості чи хоч би вдоволення на об­личчі вершника, що, понуро опустивши плечі, рухався на чолі загону. Великий князь київський Ігор не був втіше­ний результатами походу за полюддям у землю древлян. Згадувались недоброзичливі погляди цих лісовиків, та й що там тієї данини: мед, хутра, збіжжя... Ні, мала здобич дісталася на цей раз. Хіба можна з такими скромними да­рами стати на очі киянам і жоні своїй.

«Повертаймо коней, підемо походимо ще!» — випростався на стременах князь.

Даремно переконували його старші отроки йти до Києва і не ламати ряду — угоди з древлянами. Ігор був сповнений непохитної рішучості. Зрештою, він знайшов раду на них — відпустив частину воїнів додому, а сам в оточенні невеликої купки найбільш одчайдушних дружинників ловернувся, щоб узяти більше добра. (В. Ричка)

А що ж робилося ще по Україні? Воювала вона. Безпе­рестанно воювала з наказу царського. От наші люди добу­вають Очаків під командою генерального осавула Ломи- ковського. Держить наше військо безперестанну сторожу при тій нововибудованій фортеці на Самарі. Під проводом Гамалії б'ється проти татар під Доматовим. Знов ідуть козаки під Очаків і па Буджаки за Дніпро іде Лизогуб Яків з 20 тисячами. І під Перекоп, куди з такою бідою ледве діс­тався колись князь Голіцин. І зимували наші полки в бойо­вому строю. І на берегах Азовського моря билися — словом, де тільки й не лягало нашого трупу козацького.

А потім затіяв цар Петро Азова добувати. Велів самому Мазепі з усіма козаками йти. Козацтво пішло. Чернігівсь­кий полковник Яків Лизогуб пішов на байдаках Дніпром, а гетьман з усім військом степом. Козаки в сей похід узяли 14 міст, а цар Петро нічого.

Тоді цар на наступний рік узяв й українські полки з собою під Азов і се йому вийшло на добре. Мазепа розбив сильну армію Іслама-паші і два роки ще тримав турків на своїх плечах, аж поки вони не замирили з царем на ЗО літ. (Г. Хоткевич)

ПАВЛО ПОЛУБОТОК

Історики найчастіше надавали справі Павла Полуботка переважно біографічного характеру й мало ставили її у зв'язок із тогочасними відносинами. Безперечно, життя в Полуботка дуже цікаве й повчальне. Він — типовий ви- хідець із класу старшини кінця XVII—початку XVIII сто­літь, що надбав собі величезні багатства різними способами, які тоді використовувала старшина, влаштовуючи власне благополуччя.

Але доба, коли Полуботок жив і виявляв свою сус­пільну діяльність, не може вкластися в рамки тільки його біографії. Той час куди ширший і складніший від одного життя. Через те й справа Полуботка та його товаришів — пе просто окремий епізод у їхній біографії, який неспо­дівано виріс і далі зник після смерті Полуботка, з ви­данням Маніфесту 1725 року. Це — прямий наслідок еко­номічних суспільних відносин у 1720-х роках в Україні. Коли б не почався наступ російської політики на еко­номічно-політичний устрій гетьманщини 1723 року, то не треба було б і боронити тих класів, яким загрожував той наступ.

Оцінюючи роль і значення Полуботка для України, центр ваги слід шукати не в його біографії, а в розвої іс­торичних подій і відносин. (М. Василенко)

Кожна людина, котра вважає себе інтелігентною, не може, живучи в сучасному світі, не тримати в пам'яті історичного та культурного досвіду свого народу, цілого людства. Без цього багажу вона порожня і її годі назвати людиною мислячою. Давня істина: сьогоднішній день — похідне вчо­рашнього, а завтрашній — похідне сьогоднішнього. Наша ж історія культури — це своєрідний храм, який цінний не тільки працею, що в нього вклали перші його будівники, а й працею усіх прийдешніх поколінь, без якої той храм давно перетворився б на руїни.

Коли ж я думаю про історію культури народу, то перші асоціації, які постають у мозку, — це Київ, а в ньому — Софія Київська.

Київ — це те місце, звідки тягнуться і куди стягуються усі нитки нашого культурного буття, а Софія — його образ. Так сталося, що наше мистецтво, наша історія роз­вивалися пульсаційно: часи розквіту змінювали часи за­непаду. Зводилася будівля духу, але й падала під ударами всіляких завойовників, умирала в руїнах, а потім знову відбудовувалася..,

Софія Київська у XVI столітті, як і сам Київ, була ціл­ковитою руїною: там паслася худоба й мостили гнізда птахи. Частина будівлі розсипалася, а частина стійко три­малася, не зважаючи на безчестя та негоди.

Зміцнів Київ, знову став культурною віссю нашої землі, оновилася й Софія — одягла новий одяг, який відповідав смакам та уподобанням нового часу, а все, що могло всто­яти з часу минулого, залишилося: храм був оновлений. (В. Шевчук)