1.2.Регіональні міжнародно-правові акти

Зазначені міжнародно-правові акти з прав людини необхідно обов’язково враховувати на національному рівні, створюючи відповідну законодавчу базу. Погоджуюсь з висновком автора статті, що прийняття одних лише законів не можна розцінювати як достатній захід з охорони здоров’я. Для того, щоб гарантувати в Україні право на охорону здоров’я, кожній людині і громадянину треба, поряд із створенням належної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я, вжити заходів в адміністративній, судовій, політичній, економічній, соціальній, освітній та інших сферах державного і суспільного життя.

Права людини у сфері охорони здоров’я закріплюються також і у регіональних міжнародно-правових актах з прав людини, що містять міжнародні стандарти у сфері охорони здоров’я.

Одним з таких актів є Європейська Соціальна Хартія, що прийнята 18 жовтня 1961 року. Хартія – це єдиний документ, який гарантує основні соціальні та економічні права повною мірою. З метою забезпечення ефективної реалізації права на охорону здоров’я держави зобов’язані вжити заходів, що спрямовані відповідно до ст.11 Хартії, на:

1) усунення по можливості причин захворювань;

2) створення консультативних та освітніх закладів, що мають за мету сприяти зміцненню здоров’я населення і схвалення індивідуальної відповідальності людей за своє здоров’я;

3) запобігання по можливості епідеміям, іншим хворобам, а також нещасним випадкам.

Європейський комітет із соціальних прав здійснює аналіз відповідності заходів, що вживає кожна з держав, для того щоб виконати вимоги цієї статті. Оцінка Комітету з приводу забезпечення державами вимог п.3 ст.11 Хартії відбувається внаслідок урахування таких елементів, як практика у сфері вакцинації, тобто перевіряється, чи є щеплення обов’язковим і чи проводяться вони безоплатно, а держави зобов’язані довести, що їхні програми з вакцинації населення є широко доступними і що у них бере участь більшість населення та заходи, що пов’язані з інфекційними захворюваннями, а саме Комітет розглядає дані про реагування держав на інфекційні захворювання – конкретні умови повідомлення про захворювання, особливе лікування у випадках СНІДу та ін.

Зокрема стаття 13 Європейської Соціальної Хартії зобов’язує держави:

1) створити умови, щоб кожна особа, яка опинилась без адекватних ресурсів і не здатна набути такі ресурси шляхом власних зусиль чи з інших джерел, зокрема, з фондів соціального забезпечення, змогла б одержати необхідну допомогу на випадок хвороби;

2) гарантувати, щоб така допомога не призвела б до скорочення політичних і соціальних прав осіб, що її одержують;

3) передбачити, щоб кожен міг дістати через відповідні державні і приватні служби відповідну пораду і особисту допомогу, які необхідні, щоб уникнути, ліквідувати або полегшити особисту чи сімейну потребу.

Аналізуючи норму ст.49 Конституції України, що закріплює право на охорону здоров’я, а також його гарантії, можна зробити висновок, що Основний Закон України урахував це положення і вимоги, зокрема у ч.3 ст.49 Конституції передбачено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування; медична допомога надається у державних і комунальних закладах безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Крім цього, держава фінансує відповідні соціально-економічні, медико-санітарні, оздоровчо-профілактичні програми, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя. Але, на жаль, коли мова йде про практичну реалізацію положень цієї норми, то виникає велика кількість проблем різного характеру від неналежної нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я до скрутної економічної ситуації в Україні. Погоджуюсь з висновком І.Сенюти та доц. Н. Болотіної, що в Україні стару систему охорони здоров’я майже зруйновано, а для нової не створено ні законодавчої, ні фінансової бази.

Крім Європейської соціальної хартії на регіональному рівні прийнято й інші міжнародно-правові акти з прав людини, що покликані захистити здоров’я: Конвенція про захист прав і гідності людини у зв’язку з використанням досягнень біології і медицини; Конвенція про права людини і біомедицину (1996); Конвенція про захист основних прав і свобод людини (1950); Європейський кодекс соціального забезпечення (1964 р., переглянутий 1990)та ін.

Відповідно до міжнародно-правових документів, право на охорону здоров’я є складовою системи невід’ємних прав людини. Це право стосується не лише відносин лікаря і пацієнта, обов’язкових вимог до системи охорони здоров’я, але також і соціальних стандартів "достатнього життєвого рівня".

ВИСНОВОК

Аналізуючи проблеми гармонізації національного законодавства з міжнародним правом, не можна не враховувати умови економічного та політичного життя, що склались в Україні на сьогодні, національні інтереси якої потребують її утвердження як впливової Європейської держави, повноправного члена Європейського Союзу (ЄС).

Погоджуюсь з висновком автора, що реформування національного законодавства треба проводити відповідно до загальноєвропейських норм і стандартів. Проводячи правову реформу в Україні особлива увагу приділяється впровадженню норм міжнародного законодавства у правову систему нашої держави, що є дуже важливим моментом в адаптації нормативно-правової бази у сфері охорони здоров’я до міжнародних стандартів, оскільки багато медичних правових аспектів України не відповідає міжнародним вимогам

Підтвердженням цього факту є прийнятий Президентом України 11 червня 1998 року Указ "Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського союзу". Відповідно до цього Указу адаптація соціальної політики України полягає у реформуванні систем страхування, охорони праці, здоров’я та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС і поступовому досягненні загальноєвропейського рівня соціального забезпечення та захисту населення. Важливе значення у цьому контексті матиме ратифікація і подальша імплементація Україною Європейської соціальної хартії.

Метою реформ у сфері політики охорони здоров’я, які проводяться у більшості країн ЄС є: розширення кількості застрахованих; децентралізація державної системи охорони здоров’я; збільшення первинної допомоги; розширення автономії стаціонарів; посилення приватного сектора; поліпшення якості медичних послуг; пріоритетність профілактики та медичної освіти перед процесом лікування як таким.

Узагальнюючи наше дослідження необхідно відмітити, що перед Україною стоїть нагальне завдання удосконалити нормативно-правову базу у сфері охорони здоров’я, привести її відповідно до вимог міжнародно-правових актів та загалом реформувати усю систему охорони здоров’я, беручи до уваги міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров’я, основоположні принципи, що визначені у міжнародно-правових документах з прав людини, світову політику і тенденції в охороні здоров’я, але адаптуючи до вітчизняних традицій та політичних, економічних і соціальних реалій нашого життя.