Тема 10. Центральні банки. Комерційні банки

Основні терміни:

«дешеві” гроші, “дорогі” гроші, функції центрального банку, кредити НБУ, норма процента, маржа, банківська система, парабанківська система., позика, міжбанківський кредит, облікова ставка НБУ, універсальні банки, спеціалізовані банки, регіональні банки, міжрегіональні банки, регулятивний капітал, власні ресурси комерційного банку. залучені ресурси комерційного банку, пасивні операції комерційних банків, активні операції комерційних банків, депозити, вклади (депозити) до запитання, строкові вклади, депозитний сертифікат, обліковий кредит, норма обовязкових банківський резервів, валютний ризик, інвестиційна діяльність банку, кредитний ризик. процентний ризик

Головне призначення центрального банку – це управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного не інфляційного розвитку економіки. НБУ було утворено у 1991 р. згідно з законом України “Про банки і банківську діяльність”. Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком – Рада НБУ і Правління НБУ.

Рада НБУ складається із 15 осіб, 7 з яких призначаються Верховною Радою, а 7 – Президентом України строком на 7 років. Голова НБУ входить до складу Ради за посадою. До компетенції Ради належить :

• розроблення Основних засад грошово-кредитної політики та здійснення контролю за їх виконанням;

• розроблення рекомендацій Правлінню банку щодо методів та інструментів грошово-кредитного регулювання ;

• затвердження кошторису доходів і витрат банку;

• затвердження бухгалтерського балансу банку;

• інші повноваження.

Кількісний і персональний склад Правління формується Головою НБУ і затверджується Радою НБУ.

Голову НБУ призначає Верховна Рада строком на 5 років за поданням Президента України.

Функціями Національного банку України є:

• здійснює емісію грошей та організацію їх кругообігу;

• організовує розрахунки між банками;

• обслуговує державний борг країни;

• проводить операції на ринку цінних паперів та валютному ринку;

• видає комерційним банкам ліцензії на проведення банківських операцій та операцій з іноземною валютою;

• здійснює контроль за діяльністю комерційних банків.

Нацбанк України управляє грошовим обігом в країні.

Основними економічними методами регулювання грошової маси в обігу є :

1. визначення обсягу кредитів, які видаються комерційним банкам;

2. купівля і продаж цінних паперів і іноземної валюти;

3. визначення норм обов’язкових резервів, які розміщені комерційними банками в національному банку;

4. визначення процентних ставок за кредит, який надається комерційним банкам Національним банком України;

НБУ розробляє проект головних напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики, яка включає:

• аналіз і прогноз економічної кон’єктури поєднанні з показниками соціально-економічного розвитку України

• економічно обґрунтовані максимальні розміри грошової маси в обігу;

• основні напрями процентної та валютної політики;

• головні методи грошово-кредитного регулювання.

Банк – це установа, що акумулює грошові кошти і заощадження та здійснює кредитно-розрахункові та інші операції.

Класифікація комерційних банків

З формою власності :

• акціонерні;

• неакціонерні;

• кооперативні,

• муніципальні

• комунальні

• державні та змішані

• міждержавні.

За терміном надання кредитів : банки короткострокового, середньо- та довгострокового кредитування.

За національною належністю – національні та іноземні.

За функціями та характером діяльності: депозитні, універсальні та спеціалізовані установи .

Акціонерні банки організовуються у формі акціонерних компаній.

Неакціонерні знаходяться у власності партнерів або індивідуальних осіб.

Кооперативні банки – кредитно-фінансові інститути, що створюються товаровиробниками на ділових засадах для задоволення взаємних потреб (добровільне об’єднання коштів фізичних і юридичних осіб)

Муніципальні банки – різновид ощадних установ, першочергова діяльність яких зводилась до залучення заощаджень населення і виконання функцій скарбника муніципалітету.

Комунальні банки – спеціалізовані кредитні установи, призначені для кредитування та фінансування житлового і комунального господарства. Більша частина їх акцій належить місцевим органам влади.

Державні банки представляють собою кредитні установи, що знаходяться у власності держави. Їх прообрази існували ще в Стародавньому Римі, Вавилоні, Єгипті.

Існують три види державних банків: центральні, комерційні банки, спеціальні кредитні установи.

Змішані банки – банки з участю державного і приватного капіталу.

Міждержавні (міжнародні) банки – міжнародні кредитні організації, створені на основі міждержавних договорів з метою регулювання валютних і кредитно-фінансових відносин.( МВФ, МБРР, Банк міжнародних розрахунків та ін.)

Національні банки – це банки, що належать повністю або частково національним інвесторам і діють в їх інтересах (51% акцій і більше належить інвесторам даної країни).

Іноземні банки – банки, які повністю або частково належать іноземних інвесторам.

Депозитні банки - банки, які здійснюють кредитно-розрахункові та довірчі операції за рахунок залучених депозитів. Депозитними банками називають комерційні банки, які уповноважені приймати вклади населення.

Універсальні банки - кредитні установи, що здійснюють всі основні види банківських операцій: депозитні, кредитні, розрахункові, фондові, довірчі та ін.

Спеціалізовані банки – банки, що спеціалізуються на кредитуванні певної галузі економіки чи групи населення, тобто характеризується вузькою спеціалізацією.

Їх різновидами є:

• інвестиційні банки, що мобілізують ресурси та надають позики шляхом випуску і розміщення випуску і розміщення облігацій та інших зобов’язань. Вони виступають посередниками між інвесторами і тими, кому потрібна позика, а також в ролі гаранта емісій та організаторів гарантійних банківських синдикатів, надають кредити покупцям цінних паперів.

• ощадні банки – банківські установи, основною функцією яких є залучення заощаджень і тимчасово вільних коштів населення;

• банки розвитку, які здійснюють кредитування промисловості в масштабах всієї країни або ж окремих галузей економіки.

Комерційні банки виконують різноманітні операції: активні й пасивні.

Пасивні операції комерційних банків полягають у формуванні власної і залученої ресурсної бази (внески (до запитання, термінові, заощаджувані), депозити до запитання, термінові; емісія цінних паперів)

До активних операцій відносяться кредитні, розрахункові, касові, міжбанківські, вексельні, операції з іноземною валютою, фінансові.

Банківські послуги – це набір упорядкованих дій банку, пов’язаних з обслуговуванням клієнтів, у процесі яких працівники банку створюють, а клієнти банку споживають додану вартість без додаткового накопичення наявної вартості без посилення ризику втрати активів.

Процентні послуги – пов’язані з діяльністю банку із перерозподілу грошових ресурсів (види вкладів для юридичних і фізичних осіб; різні кредити для юридичних і фізичних осіб).

Комісійні послуги – послуги, не пов’язані з перерозподілом ресурсів – трастові операції, депозитарні послуги, консультаційне обслуговування

Трастові послуги - управління майном та іншими цінностями, котрі належать клієнтові, за контрактом, відповідно до якого банк протягом певного періоду виступає як довірена особа, а клієнт – як довіритель.

Розрахунково - касове обслуговування – специфічний вид банківської послуги, який поєднує в собі процентні і комісійні послуги.

Грошово-кредитна політика – це сукупність заходів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, які проводить держава.

Варто усвідомити, що розробка і реалізація грошово-кредитної політики – це ключова функція центрального банку.

Цільовою функцією грошово-кредитної політики є забезпечення внутрішньої стабільності грошей. Весь інструментарій грошово-кредитної політики мусить бути спрямований на досягнення оптимальної рівноваги у співвідношенні між попитом і пропозицією грошей, аби забезпечити стабільність грошового обігу.

Основні типи грошово-кредитної політики:

1) політика грошово-кредитної рестрикції (політика “дорогих грошей” );

2) політика грошово-кредитної експансії (політика “дешевих грошей”).

Політика “дорогих грошей” – весь інструментарій грошово-кредитної політики підпорядковується згідно з динамікою економічного циклу стисненню обсягів грошової та кредитної емісії.

Політика “дешевих грошей” – забезпечення доступності для суб’єктів економічної діяльності грошових і кредитних ресурсів.

Цілі грошово-кредитної політики:

• стратегічні ; проміжні, тактичні

Стратегічними цілями грошово-кредитної політики можуть бути кінцеві цілі загальноекономічної політики держави:

• збалансування економічного розвитку;

• забезпечення оптимальної зайнятості;

• стримування інфляції

Проміжними цілями грошово-кредитної політики є досягнення такого стану деякими економічними змінними, який сприятиме досягненню стратегічних цілей:

• пожвавлення ринкової кон’юнктури;

• стримування ринкової кон’юнктури

Тактичні цілі грошово-кредитної політики мають короткостроковий, оперативний характер і покликані забезпечити досягнення проміжних цілей:

• зміна грошової маси

• зміна процентної ставки.

Суб’єкти грошово-кредитної політики:

• банківська система – центральний банк і комерційні банки;

• урядові структури – міністерство фінансів чи казначейство, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи.

Центральний банк регулює грошові та кредитні потоки за допомогою певних інструментів.

За формою впливу інструменти грошово-кредитного регулювання поділяються на:

• адміністративні (прямі)

• економічні (непрямі)

За характером параметрів, що встановлюються під час регулювання

• кількісні

• якісні.

За строками впливу :

• короткострокові

• довгострокові

1.Адміністративними є інструменти, які мають форму директив, розпоряджень, інструкцій, які виходять від центрального банку і направлені на обмеження сфери діяльності кредитних інститутів .

Використання адміністративних методів зумовлює застосування таких інструментів:

• встановлення квот на окремі види пасивних і активних операцій;

• введення лімітів на видачу різних позик і на залучення кредитних ресурсів;

• обмеження на відкриття філій і відділень;

• лімітування розмірів комісійних винагород тарифів за надання різних видів послуг, процентних ставок

• визначення переліку операцій, видів забезпечення, а також видача ліцензій на окремі види операцій.

Важливе місце в адміністративному регулюванні кредитної системи займає селективна кредитна політика, що зумовлює пріоритетне кредитування окремих галузей економіки (найбільш ефективна така політика для країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою).

Основними методами механізму селективної кредитної політики є:

1. встановлення кількісних параметрів на кредити, що спрямовуються в пріоритетні галузі;

2. створення спеціальних кредитно-фінансових установ, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей з більш низькими процентними ставками і мають пільги за переобліку векселів у центральному банку;

3. надання пільг окремим банківським інститутам, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей економіки

2. Під інструментами економічного (непрямого) характеру розуміють засоби впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу за допомогою формування належних умов на грошовому ринку і ринку капіталів.

Виділяють три основні групи економічних методів управління: податкові, нормативні, корегуючі.

Застосування податкових методів є прерогативою Міністерства фінансів. Знаючи нормативи оподаткування та виходячи з аналізу власних фінансових ресурсів кожен банк обирає найбільш вигідні види операцій.

Нормативні методи впливу характеризуються використанням системи нормативів і коефіцієнтів до яких можуть відноситись: відрахування в фонд регулювання кредитних ресурсів, коефіцієнти ліквідності ін. Періодичний перегляд і корегування нормативів дозволяє впливати на банківські операції залежно від конкретної ситуації.

До корегуючих методів діяльності банківських інститутів відносять облікову ставку, обов’язкові резерви і операції на відкритому ринку (механізм монетарної політики)

Облікова ставка формується на базі надання центральними банками позик комерційним банкам, які зіткнулися з тимчасовими фінансовими труднощами на короткий строк і під заставу державних цінних паперів.

Коли комерційний банк бере в центральному банку позику, він збільшує на таку суму вільні резерви і кредитний потенціал, що надає банкові-позичальнику можливість видавати додаткові кредити населенню та юридичним особам.

Облікова ставка відіграє опосередковану функцію – визначає комерційним банкам вартість кредитів центрального банку. Якщо облікова ставка процента знижується, то в комерційного банку виникає зацікавленість в отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно через зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому ринку пропозиція кредитних ресурсів. З урахуванням змін у позиції надлишкового резерву ця динаміка реалізується через механізм кредитного мультиплікатора.

Грошово-кредитний мультиплікатор – це процес створення нових банківських депозитів (безготівкових грошей) при кредитуванні банками клієнтури на основі додаткових резервів, що надійшли в банк ззовні.

Вільний резерв – це сукупність грошових коштів комерційного банку, які в даний момент є в розпорядженні банку і можуть бути використані ним для активних операцій.

Крім вільного, існує загальний банківський резерв, що являє собою всю суму грошових коштів, які в даний момент є в розпорядженні банку і не використані ним для активних операцій. Частину загального резерву банки повинні зберігати в грошовій формі і не використовувати для поточних потреб – ця частина називається обов’язковим резервом.

Обов’язкові резерви є частиною банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка, згідно чинного законодавства або із встановленими нормативними актами має зберігатися у формі касової готівки комерційних банків та їх депозитів у центральному банку.

Центральними банками багатьох країн Заходу здійснюється диференційоване визначення норми резерву за поточними і терміновими вкладами. Законом України “Про банки і банківську діяльність” визначено, що встановлення норм обов’язкових резервів комерційних банків є компетенцією НБУ.

Мета нормативного визначення обов’язкових резервів – забезпечення захисту інтересів клієнтів і надійності комерційних банків, підтримання їх ліквідності.

Змінюючи норму обов’язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов’язкових резервів, комерційні банки мають можливість збільшити ліквідність своїх активів і вдатися через кредитування до емісії нових грошей.

Коли норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Внаслідок того, що лише незначна частина всіх активів комерційних банків зберігається у формі готівки, зміна норми резерву на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення пасивів банківської системи.

Операції на відкритому ринку зводяться до здійснення купівлі та продажу уповноваженими установами держави її цінних паперів.

Коли центральний банк купує цінні папери, що перебувають у володінні комерційних банків, він здійснює таким способом додаткову грошову емісію. У цьому разі у зв’язку із зростанням резервів збільшується кредитний потенціал комерційних банків.

Продаж цінних паперів держави комерційним банкам дає інший результат. У разі купівлі на відкритому ринку цінних паперів резерви, а відповідно і кредитоспроможність комерційного банку, падають. Як наслідок, загальна маса грошей, що перебувають в обігу, а також ліквідність фізичних та юридичних осіб знижується.

За допомогою використання кількісних засобів проявляється вплив на стан кредитних можливостей банків, отже на грошовий оборот в цілому.

Якісні інструменти представляють собою варіант прямого регулювання якісного параметру ринку – а саме – вартості банківських кредитів.

Під довгостроковими (кінцевими) цілями грошово-кредитної політики розуміють ті завдання центрального банку, реалізація яких може здійснюватись від одного року до кількох десятиріч.

До короткострокових відносять інструменти впливу, за допомогою яких досягаються проміжні цілі грошово-кредитної політики.