Тема 3 Феодальна роздробленість Київської Русі. Галицько-Волинська держава /XII- xiVcт. /

1 Причини феодальної роздробленості. Галицько – Волинське князівство.

2 Боротьба Русі з монголо – татарською навалою.

За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, ставши в ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією та Германською імперією. Ярослав Мудрий поділив землі серед свох синів, порушивши принцип майорату – принцип передачі влади від батька до старшого сина, що дозволяв зберігти територіальну єдність держави. Вже після смерті Ярослава Мудрого Київська держава все більше ослаблюється і роздроблюється на феодальні князівства. У 1113 р. великокнязівський стіл зайняв Володимир Мономах (1113—1125). Мономах зумів відновити політичну єдність більшості руських земель. Централістську політику продовжував також його син Мстислав (1125—1132). Але йому випало бути останнім з київських князів, при яких Київська держава зберігала свою єдність.

Важливо підкреслити, що феодальна роздробленість Київської Русі у ХІІ ст. поглиблювалася і внаслідок панування натурального господарства. Через відсутність спеціалізації виробництва сільськогосподарської продукції, відпадала потреба в економічних зв'язках між князівствами. Всі вони вирощували одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин. Замкнутий характер натурального господарства вів до зміцнення самостійності окремих князівств. Місцеві економічні інтереси сприяли прагненню місцевих князів до виходу з-під влади Великого князя. Роль політичного центру від Києва переходить на місця: таку роль починає відігравати головне місто того чи іншого удільного князівства. Втрата державної єдності об’єктивно вела до князівських міжусобиць. Кожен з місцевих князів прагнув до розширення своїх володінь і здобуття титулу Великого князя.

Окремі феодальні князівства настільки посилилися в економіч­ному і політичному відношенні, що втримувати їх у покорі київсько­му князю ставало неможливим. Князівські володіння перетворюва­лися у своєрідні держави у державі. Цьому певною мірою сприяли розвиток великих феодальних землеволодінь, між якими існували слабкі економічні зв'язки, а також формування феодального імуніте­ту внаслідок наділення великих феодалів, і перш за все місцевих князів, жалуваними та іншими грамотами.

Місцеві князі зміцнювали власний політичний апарат, який головним чином копіював апарат великого князя і надавав їм можливість тримати у покорі підвласне населення, придушувати опір експлуатованих мас, який посилював­ся. Місцеві князі очолювали адміністрацію і військо, до них посту­пово повністю перейшло право судити, яке вони здійснювали у князівському дворі або передоручали своїм тіунам.

27

Безкінечні чвари між князями, криваві війни, сприяли іноземній інтервенції: посилалися набіги угрів, поляків, литовців, із сходу – торків, берендеїв, особливо половців. Не було й року, щоб половці не напали на ті чи інші райони південно-східних князівств.

До Києва неодноразово доходили орди половців, руйнуючи його передмістя. Претендентів на столичний престол було чимало. Місто занепадало. У 1169 р. полки ростово-суздальського князя Андрія Боголюбського, захопивши Київ, три дні грабували, нищили «матір городів руських». Наприкінці ХІІ ст. Київ не раз переходив із рук у руки, поки у 1202 р. не був остаточно розграбований. Внаслідок братовбивчих суперечок Київ перетворився на провінційне містечко.

Однією з причин феодальної роздробленості на Русі стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097р. на з'їзді князів у Любечі. Щоб припинити чвари, князі визнали право успадкувати землі тому власникові, який володів ними в даний момент.

Таким чином, починаючи з першої половини ХІІ ст., Київська Русь розпадається на самостійні князівства і землі: Великий Новгород, Володимиро-Суздальське, Київське, Галицьке, Чернігівське, Волинське та багато інших. Спочатку їх було дванадцять, а згодом – сотні.

Галицько-Волинське князівство

Волинська земля найдовше перебувала під опікою Києва. Самостійницьку династію започаткував Ізяслав Мстиславович у 1146 р. Але єдиною державою Волинь не стала, розпавшись на окремі незалежні князівства. Тільки наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. князь Роман Мстиславич зумів не тільки об'єднати волинські уділи в одне князівство, а й створити велику державу, до якої ввійшли основні українські етнічні землі. Волинь, захищена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами, багата чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське господарство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, вела прибуткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. Володимир перетворився на одне з найбагатших міст України. Тут були побудовані храми, монастирі, світські споруди.

Першим українським князівством, яке стало на шлях самостійності, було Галицьке. Воно відокремилося від Києва наприкінці ХІ ст. Економічному піднесенню краю сприяли чорноземи, діброви з великою кількістю звірів, соляні промисли, надзвичайно вигідне стратегічне те економічно-торговельне становище.

Галицьке та Волинське князівства займали північно-східні схили Карпат, а на південь від них – територію між ріками Дністер і Прут, тобто охоплювало всю сучасну Холмщину, Підляшшя, Берестейську і Белзьку землі, частину Лемківщини і Закарпаття. Тут були родючі землі в широких річкових долинах, а також великі лісові масиви і значні поклади кам’яної солі, яку вивозили в усі сусідні країни. На території Галицько-Волинської землі виникли великі міста:

28

Галич, Володимир-Волинський, Перемишль, Львів і т.д. Зручне географічне положення (сусідство з Угорщиною, Польщею, Чехією) дозволяло вести активну зовнішню торгівлю. Крім того, землі князівства знаходились у відносній безпеці від кочівників. Значний економічний підйом був основою могутності місцевих бояр, які вели постійну боротьбу за обмеження влади місцевих князівських династій і за незалежність від Київського великого князя.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму внукові Ростиславу Володимировичу. Після смерті Ростислава залишилися сини – Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли стати законними спадкоємцями Галичини. Перший володів Перемишльською землею, другий – Теребовлянською, третій — Звенигородською. Брати вдало присмирили зовнішніх ворогів. Незабаром помер Рюрик, Василька осліпив Волинський князь Давид Ігорович. Таким чином Галичина опинилася в руках Володара, фактично засновника династії Ростиславичів, яка проіснувала понад сто років.

Син Володара Володимирко (1141–1153) переніс свою столицю з Перемишля в Галич. Хоробрий воїн, талановитий дипломат, він зумів поширити землі Галичини до Чорного моря.

Його син Ярослав (1153–1187) продовжив політику Володимира, спрямовану на піднесення могутності держави. За його князювання Галицька держава стала наймогутнішою серед українських князівств. Вона утвердилася на узбережжі Чорного моря та на правому березі Дніпра. У жорстоких боях галичани розбили половецьких ханів. Князь Ярослав був відомим полководцем нових земель. Приділяв увагу будівництву храмів, світських споруд, оборонних укріплень. За його часів розвивалася торгівля. За таку благородну державницьку діяльність князь Ярослав увійшов в історію під іменем Осмомисл – «за вісьмох мислить».

Після смерті Ярослава Осмомисла розпочалися чвари, боротьба за князівський престол. Цим скористався волинський князь Роман Мстиславич, який у 1199 р. завоював все Галицьке князівство і об'єднав його з Волинню. Так утворилась єдина Галицько-Волинська держава.

Князь Роман був високоосвіченою людиною. Народ любив його за справедливість, як «самодержця», який керував країною «згідно із законом Божим».

У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр, багато з яких він відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислів'ям було «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом». Як і в інших країнах Європи, союзниками князя в боротьбі з олігархією виступали міщани та дрібні бояри. У зовнішній політиці Роман підтримував дружні стосунки з Візантією, Угорщиною та з папою Інокентієм III. В літературі інує навіть такий переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону, якщо він прийме латинство, проте ця пропозиція була відкинутою. Роман загинув в бою з полянами у 1205 р.

29

Після його смерті Галиць - Волинське князівство розпадається. Більшу частину Галичини захопив угорський король, Перемишль і Берестейщину – Польща.

Боротьбу за батьківський престол у 1220-х рр. повели сини Романа — Данило і Василько. Наприкінці 1230-х рр. брати остаточно встановили владу в Галиччині і на Волині. У внутрішній політиці Данило, як і його батько, для противаги боярам прагнув забезпечити собі підтримку серед селян та міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева. Столицею свого князівства Данило Романович об­рав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. За накаказами братів були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, а також із Русі. Багатонаціональний характер галицьких міст, що аж до XX ст. залишався їхньою типовою рисою, посилювався великими вірменськими та єврейськими общинами.

Щоб підняти економіку держави, Данило налагоджував внутрішню і зовнішню торгівлю, посилював соляні промисли. Йому вдалося зменшити сваволю галицьких бояр, захистити смердів від надмірних поборів. Саме смерди були надійною опорою князя, особливо в його бойовій дружині.

Піднесення могутності Галицько-Волинської держави занепокоїло монголо-татарського хана. Він наказав Данилові приїхати в Сарай-Бату за ярликом на право князювання Романовичів у їхніх волостях. У 1246 р. Данило відвідав столицю Золотої Орди. Хан прийняв його добре, але дав зрозуміти, що Галицько-Волинське князівство – васал монголо-татарської держави.

Принизлива залежність від азіатських завойовників не влаштувала Данилу Романовича. Налагодивши мирні взаємини з Польщею та Угорщиною, Данило задумав здійснити з допомогою Папи Римського Інокентія IV хрестовий похід проти Золотої Орди. Князь Данило навіть погодився віддати свої землі під церковну зверхність папи римського. Переговори закінчилися тим, що Данила коронував папський посол у 1253р. в місті Дорогочині.

Однак Данило Романович не отримав потрібної допомоги ні від папи римського, ні від Заходу. У 1254 р. Данило почав військовий похід на Київ, щоб визволити його від монголо-татар. Йому вдалося розгромити військо монгольського полководця Куремси, підкорити так званих «татарських людей» — населення між Бугом і Дністром, яке відмовлялося визнавати владу Данила. Золотоординський хан, занепокоєний успіхами Галицько-Волинських князів, кинув проти них велику орду на чолі з Бурундаєм. Монголи примусили Данила і Василька своїми силами знищити оборонні споруди Володимира, Львова, Галича та інших міст. Ця невдача підірвала здоров'я Данила, і він помер у 1264 році.

В українській історіографії його вважають найвидатнішим з усіх правителів західних князівств. Водночас із відновленням і розширенням володінь батька

30

Данило Галицький стримував польську та угорську експансію. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі. Проте Данилові не вдалося утримати Київ, як і не вдалося йому здійснити свою найважливішу мету — позбутися монголо-татарського іга. І все ж він спромігся звести тиск монголо-татар до мінімуму.

Після смерті Данила та Василька їх нащадки майже сто років жили в мирі і злагоді. Лев Данилович (1264–1301) вів активну політичну і військову діяльність. До своєї держави приєднав Люблінщину та Закарпаття, часто втручався у справи Угорщини та Польщі, які тоді були ослаблені міжусобними війнами. Князь Володимир Василькович (1270–1289), на противагу Леву Даниловичу, займався винятково мирними справами. Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, замків. Любив читати книги, переписував їх.

Як свідчать скупі фрагменти із зарубіжних джерел, за короля Юрія Львовича (1301–1315) Галицько-Волинська держава посідала чільне місце серед країн Європи. Юрій домігся від Константинопольського патріарху дозволу на відкриття у 1303 р. Галицької митрополії. Налагоджував мирні стосунки з сусідами, дбав про добробут країни, її культурний розвиток.

Однак на початку XIV ст.. Польща, Угорщина, Литва, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами, які розпочали політику захоплення Галицько-Волинської держави. Так у середині XVI ст. Галицько - Волинські землі втратили незалежність.

Боротьба Русі з монголо - татарською навалою

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава внаслідок активної об'єднавчої політики монгольського хана Темучіна. В 1206 р. Його було проголошено верховним правителем Монголії – Чингіс-ханом. Країна перетворилася на воєнний табір і розпочала активне завоювання сусідніх територій та народів.

Монголо-татарські війська надзвичайно рухливі, добре організовані, спочатку підкорили Китай, Середню Азію та Іран. У 1222 р. монголо-татарський загін перейшов Кавказ і напав на половців. Половецький хан Кобяк звернувся по допомогу до кількох руських князів. У бою на річці Калці у 1223 році об’єднане військо руських князів зазнало поразки, це сталось внаслідок феодальних міжусобиць через які князі діяли неузгодженно. Шлях на Київ було відкрито. Але монголи, надто розпорошивши свої сили.

Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. на чолі з онуком Чингісхана – Батиєм. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.

У 1239 р. Захопивши Переяславське і чернігівське князівства, орда стала навпроти Києва на лівому боці Дніпра. Зачаровані красою міста, монголи запропонували киянам здати місто без бою, але ті вирішили битися. Орда відступила, щоб наступного 1240 року величезною силою облягти Київ. Облога

31

міста тривала кілька днів. Його захищали і вояки, і жителі, та одного дня вороги таки вдерлися до Києва. Настали страшні години. перелякані люди ховалися по церквах в надії на порятунок. Багато людей зачинилися в Десятинній церкві, що була споруджена Володимиром Великим на десяту частину усіх прибутків. Чимало людей залізло на дах, та стеля церкви завалилася, й усі, хто був там, загинули.

Багато пам’яток архітектури Києва, та інших українських міст, було зруйновано внаслідок монголо-татарської навали. Однак, наприклад, мозаїка Софіївського собору, на якій зображено Оранту залишилася цілою і неушкодженою протягом багатьох століть, незважаючи на багаторазове руйнування всього собора.

Від Києва монголи подалися на Волинь, а звідти на Галицьке князівство. А потім поділивши орду на дві частини, хан послав її на Угорське князівство, Польщу, Чехію й у середині 1241 р. вторглися до Польщі та Угорщини, спустошивши їх. Але для завоювання Європи у Батия сил уже не вистачило: надто великих втрат зазнало його військо на Русі. Тому у 1242 р. Батий припинив похід на Захід і, вогнем і мечем знову пройшовши руськими землями, привів свої орди в пониззя Волги. Там монголи заснували свою державу — Золоту Орду зі столицею у місті Сарай і яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.

Руські князівства були поставлені у васальну залежність від Золотої Орди. Хан залишив князів і бояр на їхніх місцях, але підкорив їх своїй владі. Руське населення було обкладене тяжкою даниною на користь хана і татарської знаті. Крім того населення повинно було виконувати інші платежі і повинності: поплужне (поземельна дань від плуга ), корм (утримання ханських урядовців ), ям (надання транспортних засобів ханським урядовцям ), тамга (мито), війна (повинність, яка виявлялася в тому, щоб видавати людей в ханський воєнний похід).

Від данини звільнялося тільки духівництво, на яке покладався обов’язок прилюдно молитися за ханів. Монголо-татарські загарбники намагались використити православну церкву в інтересах зміцнення своєї влади на Русі.

Щоб тримати в покорі населення та збирати з нього данину, хани призначали на руських землях баскаків (намісників) з військом. Під їх контролем перебували також князі. Особливо нестерпним монголо-татарське іго було для народних мас, які зазнавали подвійного гніту: від ханів і феодалів (князів і бояр).

Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. У перші 50 років панування завойовників на Русі не було побудовано жодного міста, а домонгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років після навали Батия.

32

Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникненню цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі. Фізичне знищення, рабство помітно зменшили кількість населення на Півдні Русі. Проте тотального обезлюднення цієї території не відбулося. Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що в XIV–XV cт. південні та західні руські землі опиняються в складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди. Внаслідок цього землі, що колись входили до складу Київської Русі, потрапили під вплив різних держав та культурних традицій, які суттєво змінили характер та динаміку їхнього суспільного розвитку. Етнічна диференціація східного слов'янства поглиблюється і дедалі активніше починають формуватися українська, білоруська та російська народності.

Питання для самоконтролю:

1 Причини феодальної роздробленості Київської Русі.

2 Особливості розвитку князівств Південно-Західної Русі: Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке.

3 Виникнення та розвиток Галицько-Волинської держави.

4 Об’єднання Галицького та Волинського князівств. Правління Романа Мстиславовича та Данила Галицького.

5. Роль князівства в захисті українських земель. Значення Галицько- Волинського князівства в історії України.

6. Монголо-татарська навала. Характеристика її етапів.

7. Боротьба Південно-Західної Русі з монголо-татарами. Золотоординське іго. Українські землі в складі Золотої Орди.

8. Втрата державної незалежності Галицько-Волинським князівством. Розподіл земель між Литвою і Польщею.

9. Наслідки монголо-татарської навали.

10. Формування української народності. Територія на якій склалося спільне економічне життя, культура та побут. Виникнення і поширення назви “Україна”.

11. Культура періоду феодальної роздробленості Київської Русі. Зародження передумов складання української народності.

33