2. Економічні функції держави в ринковій економіці

Економіка як система суспільних відносин розвивається разом з появою держави. Держана е найвищою формою організації людського співжиття. Вона створила умови для того, щоб діяльність людей щодо задоволення своїх потреб в їжі, одязі, житлі та інших матеріальних благах здійснювалась згідно з схваленими суспільством нормами, правилами та звичаями. Перша спроба самоусвідомлення людьми характеру цієї діяльності як уміння ведення домашнього господарства, бережливості зроблена вже в Стародавній Греції.

Становлення та зміцнення держави як суспільного інституту супроводжувалися розвитком численних її функцій, включаючи економічні. Отже, історія розвитку економічних функцій держави -- невід'ємна частина еволюції суспільства в його організованих формах [9, c.156].

Ще в Стародавній Іудеї (II тис. до н. е.) провідник єврейських племен Мойсей -історичний прообраз пророка християнської релігії -- своїми законами регламентував порядок проведення сівозмін, відпочинку землі, жертвування, встановлював норми майнових відносин. Рабовласницька держава на Сході була головним організатором проведення широкомасштабних зрошувальних робіт. Надалі, чим складнішою ставала господарська діяльність людей, тим більше в неї втручалася держава.

Виникнення економічних функцій держави є результатом розвитку продуктивних сил, об'єктивних його потреб. Поглиблювалося усуспільнення виробництва, долалась роздробленість його складових, окремі товаровиробники об'єднувалися через ринок у колективному процесі праці. Виникало багато загальних проблем, вирішення яких кожному окремому виробникові було не під силу. Серед таких проблем -- забезпечення неподільності території держави як середовища для господарської діяльності, зовнішньої та внутрішньої безпеки, розвиток шляхів сполучення, управління, суд, армія, грошовий обіг, формування державної скарбниці. Це були суспільні, загальні проблеми. Вирішенням цих та інших спільних проблем міг займатись тільки такий інститут, який був відносно незалежним від кожного з виробників і від суспільства в цілому. Отже, держава стала апаратом організації, об'єднання господарського життя, реалізації економічних інтересів суспільства в цілому. Так виникає господарство, яке знаходиться в управлінні державної влади.

Починаючи з раннього Середньовіччя процес становлення економічних функцій держави пройшов кілька етапів [9, c.157].

У ранній середньовічній державі державне господарство збігається з особистим господарством глави держави. Державна скарбниця у цей період -- це одночасно й особиста скарбниця короля. Основна частина суспільних потреб у цей період задовольняється натуральними гювинностями. Це утримання короля під час його подорожей країною, військові та транспортні повинності, поставки продовольства для армії та ін. Суд у цей період є не обов'язком державної влади, а її правом. Вона стягує плату за правосуддя.

Становлення централізованих абсолютистських монархій значно змінює економічні функції держави (XV --XVII ст.). Державна скарбниця відокремлюється від особистої скарбниці монарха. Державні фінанси набувають суспільно-правового характеру. У середині XV ст. з'являються постійні податки як обов'язкові платежі до державної скарбниці для забезпечення державою суспільних функцій. Основний податковий тягар покладається на низові верстви суспільства. Вищі верстви суспільства зберігають за собою свободу від оподаткування завдяки своєму політичному становищу. Встановлюється правило, шо будь-який борг, який утворюється главою держави, стає боргом держави. Це значно розширило кредитоспроможність держави. З'являються постійні внутрішні та зовнішні позики. Запроваджуються паперові гроші.

Черговий етап -- розширення економічних функцій держави -- збігається зі становленням конституційної держави (XVIII --XIX ст.). У цей період визнається принцип, згідно з яким державне господарство повинно слугувати виключно суспільним інтересам, Встановлюється порядок, відповідно до якого податки мають встановлюватись виключно представницькими органами влади (парламент, місцеві представницькі зібрання), створюються єдині загальнодержавні системи податків, ліквідуються внутрішні мита, встановлюється єдина система зовнішнього мита. Визнається тісний взаємозв'язок між центральною державною владою і органами місцевого самоврядування, здійснюється розподіл між ними діяльності щодо задоволення суспільних потреб. Визнається і закріплюється у законодавстві вимога загальності та рівномірності оподаткування. Оголошується, що всі верстви населення рівноправні перед податковим законом [15, c.211].

У XX ст. подальше вдосконалюються і змінюються економічні функції держави. Найсуттєвішими проявами цих змін у другій половині століття стали інтеграційні процеси у світовій економіці, формування наднаціональних міждержавних економічних функцій. У цей періоду Західній Європі, Північній Америці, Південно-Східній Азії та інших субрегіонах уніфікується господарське законодавство різних країн, формується узгоджена митна, валютна, промислова, сільськогосподарська, екологічна, соціальна політика. Створюються наднаціональні інститути економічного регулювання, здійснюються заходи переходу до колективних систем грошового обігу.

У цей самий період в інших субрегіонах, а саме в Азії, Африці, в Центральній Америці та в районі Карибського басейну, а згодом на території колишнього Радянського Союзу бурхливо розвиваються процеси становлення національних держав та формування їх власних економічних функцій. Утвердження політичного і економічного суверенітету молодих держав закономірно веде до становлення регіональних економічних об'єднань держав.

Отже, економічні функції держави перебувають у постійній динаміці. Спостерігається їх зростання та ускладнення в тісному взаємозв'язку з розвитком суспільного прогресу.

Держава завжди виконувала і виконує функції не лише Інструменту реалізації інтересів суспільства в цілому, а й захисту панівних соціальних верств.

Поняття "панівні соціальні верстви" є історичним. В умовах постіндустріального суспільства ними стає основна частина населення. За таких умов держава слугує виробленню компромісних позицій усіх суспільних верств для забезпечення соціальної рівноваги [14, c.67].

Отже, економічну роль держави необхідно досліджувати в двох аспектах -- забезпечення нею загальносуспільних інтересів та інтересів панівних верств населення. Останній аспект свого часу невиправдано абсолютизувався вітчизняною теорією.

Держава має великі можливості впливу на економіку, може стимулювати або затримувати розвиток тих чи Інших виробничих відносин, виконувати прогресивну І регресивну роль Проте, незважаючи на свою відносну самостійність, вона не може примушувати суспільство жити за тими правилами, які суперечать об'єктивним економічним конам або для яких ще не створено матеріальних передумов.

Понад 100 років тому К. Маркс справедливо зазначав, що суспільство ставить перед собою завжди тільки такі завдання, які воно може вирішити, і що саме завдання виникає тоді, коли матеріальні передумови його вирішення вже наявні або знаходяться в процесі становлення. Однак історія XX ст. (як вітчизняна, так і зарубіжна) свідчить, що це не завжди враховувалося.

Волюнтаризм як діяльність держави, що не враховує законів розвитку виробництва, призводить до дезорганізації і, врешті-решт, відкидає суспільство в його еволюції далеко назад. Одним з проявів такої діяльності є надмірне втручання держави в економіку, тотальне її одержавлення. Держава в такій ситуації стає диспетчером економічних процесів, сковує їх, регламентує, ліквідує господарську ініціативу і підприємливість, тобто потужні джерела прогресу.

Так, у колишньому Радянському Союзі була сформована адміністратиино-командна система господарювання. Разом з тим держава не може примусити суспільство, яке довго жило а умовах такої системи, швидко сприйняти ринкову економіку. Економічне регулювання не може автоматично замінити адміністративні важелі. Для такого регулювання необхідно мати нове економічне середовище, в тому числі й конкуренцію різних форм власності, розгалужені підприємницькі структури, ринкову інфраструктуру, єдині правила економічної поведінки, закріплені в продуманому і узгодженому законодавстві, нову ринкову психологію і культуру населення, високу кваліфікацію кадрів та ін. Отже, треба мати іншу ментальність нації. Цього сьогодні не має жодна з колишніх республік Союзу. Для формування такого середовища потрібен перехідний період [12, c.115].

Ігнорування цих реалій, спроби за один стрибок створити ринкову економіку -- це також один із різновидів волюнтаризму. Проте є обставини, за яких держава змушена різко змінювати об'єктивний напрям розвитку економіки, підпорядковувати її своїй волі. Це відбувається Із умовах воєнного і надзвичайного стану, стихійного лиха, катастроф тощо.

Інколи постає питання, на якій правовій основі держава втручається в економічні процеси, встановлює податки, змінює відносини власності, перерозподіляє суспільний продукт. Справа в тому, що держава е верховним власником. Реалізуючи інтереси нації, вона розпоряджається також всією національною власністю. Національна власність - це все майно, всі ресурси різних форм власності, які знаходяться в межах території держави, належать нації в цілому і є її багатством.

Здійснюючи функцію верховного власника, держава забезпечує економічні інтереси нації, створює умови для реалізації її права на самовизначення та суверенітет, побудову цивілізованого суспільства. Сучасна держава виконує й інші економічні функції [12, c.115].

Визначний економіст сучасності, автор фундаментального підручника "Економіка" П. Самуельсон вбачає економічну роль держави у виконанні нею трьох основних функцій: забезпечення ефективності економічної системи, ЇЇ справедливості та стабільності.

В умовах ринкових відносин ціни справляють регулюючий вплив на економіку головним чином через механізм їх вільного формування на ринку. Але залежно від рівня розвитку ринкових відносин, індивідуальних умов розвитку економіки кожної окремої країни держава певною мірою може втручатися в процеси ціноутворення з метою обмеження руйнівних властивостей ринкових цін або для вирішення деяких економічних і соціальних проблем. Ступінь такого втручання залежить від рівня інфляції, розвитку конкуренції та монополізації виробництва, характеру зовнішньоекономічної та соціальної політики тощо. Державне регулювання економіки за допомогою заробітної плати тією чи іншою мірою практикується в багатьох країнах. Його основу становлять відповідні законодавчі акти (закон про працю, закон про заробітну плату, соціальний захист населення тощо), які визначають рівень соціальних гарантій кожного члена суспільства: мінімальний прожитковий рівень, мінімальну заробітну плату, умови призначення витрат по безробіттю, розмір пенсій та трудовий стаж, необхідний для її одержання, тривалість оплачуваної відпустки тощо. Використання державою економічних інструментів у регулюванні економіки може породжувати не тільки позитивні, а й негативні наслідки. Кожен з них може дати позитивний результат при вирішенні однієї проблеми й одночасно породити іншу проблему або ще більш ускладнити її вирішення. Так, підвищення національним банком облікової ставки чи норми обов'язкових резервів комерційних банків є важливим засобом подолання інфляції. Але водночас цей засіб може негативно вплинути на економічне зростання, викликати збільшення рівня безробіття. Ця обставина змушує державу кожний раз порівнювати, між собою позитивні ефекти з негативними та вибирати найоптимальніші варіанти свого втручання в економіку. Важливим показником визначення ефективності кожного економічного інструмента є мультиплікатори, які відображають результативність їхнього впливу на економіку. Окремі економічні інструменти неоднаково ефективні з досягненні поставлених цілей. Одні з них краще пристосовані для регулювання інфляції, другі — для стимулювання економічного зростання, треті — зниження рівня безробіття і т. д. Наприклад, грошовий мультиплікатор більший за бюджетний, якщо метою державного регулювання е зниження рівня інфляції. Тому якщо уряд стоїть перед необхідністю вибору інструмента з метою реалізації антиінфляційної політики, то головним чином він повинен використовувати грошово-кредитний механізм. Він дає більший ефект, ніж скорочення бюджетних витрат.

53

Світове господарство - система національних господарств, що пов'язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці.

Взаємодія національних господарств відбувається на основі різноманітних ви­робничих, економічних та політичних відносин, які реалізуються через зовнішню торгівлю, надання послуг, рух капіталу, обмін інформацією з наукових знань, обмін здобутками культури і через міграцію робочої сили.

Розглядаючи політичну й економічну карти світу, можна помітити істотну особливість у розміщенні країн, що мають показники економічного розвитку вищі пересічних по світу - вони утворюють кілька територіально близько розташова­них груп. І це не просто географічний факт, а одна з важливих закономірностей географії сучасного світового господарства: формується поліцентрична система йо­го територіальної структури. То ж невипадково з'явився образний термін — «багатополюсний світ».

Наймогутніший центр світового господарства склався в Північній Америці. Ядром цього центру є економіка США, з нею тісно поєднуються економіки Канади і Мексики. На частку цієї трійки країн при 7 % населення світу припадає 22-23 % національного продукту та виробництва промислової продукції, 12-13 % сільсько­господарської продукції світового господарства. Найважливіші особливості господар­ства цих північноамериканських країн такі:

1) багатий ринок збуту;

2) могутність американських банків, трестів, концернів, що контролюють не тільки національне багатство своєї країни, а й перетворюються на транснаціональні корпорації;

3) висо­кий технічний рівень промисловості США і Канади;

4) високий науковий потенціал США і Канади;

5) потужний військово-промисловий комплекс США.

Не менш потужний центр світового господарства сформувався в Західній Європі, країни якої мають не просто спільну географічну приналежність, а й однорідні соціально-економічні системи. Внаслідок спільності низки внутрішньо- і зовнішньополітичних інтересів європейського капіталу, незважаючи на суперниц­тво і взаємну боротьбу його національних угруповань, в Західній Європі відбувся глибокий процес економічної інтеграції. Тут сформувалося Європейське економічне товариство (ЄЕТ), яке згодом трансформувалося в Європейське співтовариство (ЄС). До нього з 1996 року входять 15 країн з населенням 370 млн. чоловік: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Ірландія, Данія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Фінляндія, Швеція. Це значне еко­номічне угруповання, ринок якого за своїми можливостями попиту можна порівня­ти з ринком СІЛА. Тут посилюються міжнаціональні зв'язки великих монополій, зростає залежність і супідрядність господарств сусідніх країн.

Найбільш динамічні процеси економічного розвитку відбуваються в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР). Японія, Китай та група країн і територій «дале­косхідних тигрів» формують інтеграційне ядро цього регіону. На його частку припа­дає понад 1/5 світового економічного потенціалу, а «вага» всіх країн АТР набагато більша. В регіоні сформувалось інтеграційне утворення АСЕАН.

Регіон Північної Євразії, де розташовані держави, що утворилися після розпа­ду СРСР, також займає помітне місце в світовій економіці.

Між тим, під впливом сучасних геополітичних процесів, у світі є передумо­ви формування й інших регіональних систем економічної взаємодії. Це, по-пер­ше, тісно пов'язані між собою регіони Середземномор'я і Причорномор'я (до яко­го входить і територія України), по-друге - регіон Середнього Сходу та Цент­ральної Азії в якому протягом двох тисячоліть було міцно пов'язане життя країн і народів.

Міжнародний поділ праці і світове господарство.

Міжнародний поділ праці – це спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. Міжнародний поділ праці виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом.

Міжнародний поділ праці, порівняно з територіальним поділом праці, має деякі принципові відмінності. Формування спеціалізації господарства країни в такому разі, безумовно, підкоряється дії закону порівняльних переваг. За цим законом, який є одним з фундаментальних законів економічної теорії, кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і мо­же дістати вигоду, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.

Як попередні передумови реалізації порівняльної переваги треба враховувати, що країна, яка виходить зі своєю продукцією на світовий ринок, повинна мати переваги бодай над частиною інших виробників цієї продукції (наприклад, мати дешеву сировину, володіти секретами технології виробництва тощо); водночас на світовому ринку повинен бути попит на цю продукцію; нарешті затрати на транс­портування мають бути обопільно вигідними для виробника і споживача.

Під час подальшого визначення спеціалізації важливим є те, як складається за­гальна ситуація на світовому ринку. Закон порівняльних переваг стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка мас абсолютні переваги з виробництва будь-яких то­варів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у ви­робництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє.

Ефективність міжнародних економічних відносин тієї чи іншої суверенної країни багато в чому визначається вправністю її зовнішньоекономічного менедж­менту та вибором стратегії й тактики зовнішньоекономічного маркетингу.

Менеджмент (управління) - це діяльність з координації праці інших людей. Складається з двох основних компонентів: уміння організувати госпо­дарський процес і так званої підприємницької інтуїції, що грунтується на глибоких знаннях законів ринку і необхідній інформації.

Маркетинг (ринкознавство) - це програмно-цільовий метод роботи підприємця або підприємства на ринку. Він полягає у вивченні ринку, просуванні на ринок товарів і послуг, створенні такої ситуації, за якої якість, кількість та ціна товару відповідали б попиту на ринку.

Структура світового господарства

Світове господарство - система, що має багато складних структур. Структура - внутрішня будова системи та сукупність стійких зв'язків у ній, що забезпечують її цілісність.

З-поміж численних структур світового господарства найважливішими є соціаль­но-економічна, функціонально-господарська та територіальна.

Під соціально-економічною структурою розуміють співвідно­шення економічних укладів і систем власності, характер взаємодії держави і приватного капіталу, розстановку політичних та економічних сил у державах та в світі в цілому.

Розвиток господарства в країнах з потужними державно-корпоративними ком­плексами неминуче виходить за межі національних ринків. Інтернаціоналізація гос­подарського життя стимулювала розвиток різноманітних міжнародних форм еко­номічної діяльності, як, наприклад, транснаціональних корпорацій (ТНК).

Транснаціональна корпорація - це, як правило, великі виробничі концерни, торговельні або фінансові корпорації, сфера діяльності яких - весь світ.

Саме діяльність ТНК е причиною того, що в усьому світі можна бачити марки «Тойота» чи «Нісан», «Форд» чи «Дженерал моторе», «БМВ» чи «Фольксваген» або продукцію радіоелектроніки фірм «Тосіба», «Мацусіта» («Панасонік»), «Соні», «Дженерал електрік», «Вестінгауз» ІБМ та ін. Особливо активна діяльність ТНК США, Японії, ФРН, Великобританії, Франції.

Функціонально-господарська структура країни чи світового господарства залежить від сучасного розвитку стану суспільного поділу праці в усіх його формах, в тому числі стану міжнародного поділу праці.

Територіальна структура світового господарства - це географія соціально-економічної, функціонально-галузевої структур.

Сучасна структура світового господарства і його риси

- єдність економічної основи – це засади ринкової економіки - динамізм - цілісність - глобальність - рух до структурної однорідності 190-200 країн беруть участь у міжнародному поділі праці і входять в міжнародну економіну організацію або подають до неї відомості про стан економічного розвитку.  Принципи класифікації країн:  1. рівень економічного розвитку 2. рівень доходів на душу населення 3. групування країн за особливістю і спільністю їх економічних характеристик. Виходячи з 1 принципу виділяють три групи країн: Індустріальні (це 24 промислово розвиені країни північної Америки, західної Європи і Тихоокенського басейну з високим рівнем доходів. Виділяють групу з 7: Британія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія. 20-25% світового ВВП. 40% експорту); Країни, що розвиваються (це 132 країни Азії, Африки, Латинської америки, які характеризуються низьким та середнім рівнем доходів. Їх частка в світовому економічному розвитку складає 40% у світовому ВНП і 25% у світовому експорті); Країни з перехідною економікою (це 28 країн держав Центральної та Східної Європи та колишнього СРСР, які переходять до ринкової економіки та інтегруються у світове господарство).

Сутність світового господарства та віхи його розвитку. Починаючи вивчати світову економіку, необхідно з’ясувати, що означає цей термін і чому всі країни мають економічні зв’язки одна з одною, яких форм набувають ці зв’язки і як вони впливають на національну економіку, яким чином можна класифікувати країни світу за групами. Саме цим питанням і присвячена дана тема.    Світове господарство — це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв’язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.    Світове господарство є історичною і політекономічною категорією. Це пояснюється тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку притаманні певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціально-економічна структура.    Світове господарство почало формуватись досить давно, проте остаточно як цілісна система склалося близько ста років тому на рубежі ХІХ—ХХ ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення якого відбувалося поетапно в ХІ—ХVІІІ ст., а особливо інтенсивно — з середини ХІХ ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.    Основними віхами у розвитку світового господарства є: - виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу; - територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав’язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій; - виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.    Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з’явився численний ряд молодих незалежних держав.     Три останніх десятиріччя ХХ ст. вважаються початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного і духовного життя. По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблем (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).    Цей процес проявляє себе у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами, об’єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.    Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом факторів, що надають йому високого динамізму. До них, у першу чергу, належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств, радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому соціалістичному таборі.    Період 1980—90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру пост-індустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн — активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн — повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому — лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.    Світове господарство належить до числа складних систем, що характеризуються великою кількістю складових елементів та рівнів, ієрархією, структурованістю. Так, зокрема, економічна могутність розподіляється у світі дуже нерівномірно. Три держави — США, Японія, Німеччина (з 9 % населення) акумулюють ¹/₂ світового доходу, їм належить ¹/₃ купівельної спроможності всіх країн світу.    Суб’єктами світового господарства є ТНК, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання, які у свою чергу теж є системами.    Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Так, відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень — сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.    Основою системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання.    Світова економіка як система має спільну мету — її функціонування спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується за різних соціально-економічних умов.    Класифікація груп країн світового господарства. Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є групи національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. Їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).    До групи розвинутих (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно 30 країн і територій. На них наприкінці 1990-х рр. припадало 55 % світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.    До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн — членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28 % світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, більшість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті, головна проблема яких не стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.    До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980—90 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В’єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близько 17—18 % світового ВВП.

54

1 ЕКОНОМІЧНІ ОСНОВИ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

1.1 Міжнародна торгівля як реалізація порівняльних переваг

В основі заглибленого вивчення питання ”Чому країни торгують?” лежать дві обставини. По-перше, економічні ресурси — природні, людські, інвестиційні — розподіляються між країнами світу вкрай не рівномірно; країни істотно відрізняються по своїй забезпеченості економічними ресурсами. По-друге, ефективне виробництво різних товарів вимагає різних технологій чи комбінації ресурсів. Характер і взаємодію цих двох обставин можна легко проілюструвати. Японія, наприклад, володіє великою і добре утвореною робочою силою; кваліфікована праця коштує дешево, оскільки мається в достатку. У зв’язку з цим Японія здатна ефективно робити (з низькими витратами) різноманітні товари, для виготовлення яких потрібна велика кількість кваліфікованої праці. Фотокамери, радіоприймачі і відеомагнітофони — це лише деякі приклади подібних трудомістких товарів. Навпаки, Австралія володіє великими земельними просторами, але недостатніми людськими ресурсами та капіталом, і тому може дешево робити такі ”землемістські” товари, як пшениця, вовна, м'ясо. Бразилія має родючі ґрунти, тропічний клімат, там випадає велика кількість опадів, у достатку мається некваліфікована праця, тобто є все необхідне для виробництва дешевого кава. Промислово розвиті країни знаходяться в кращому стратегічному положенні в плані виробництва капіталомістких товарів, наприклад автомобілів, сільськогосподарського устаткування, машин та хімікатів.

Важливо підкреслити, що економічна ефективність, з якою країни здатні робити різні товари, може змінюватися і дійсно змінюється згодом. Зрушення в розподілі ресурсів і технології можуть приводити до зрушень у відносній ефективності виробництва товарів в різних країнах. В міру еволюції національних економік можуть змінюватися кількість і якість робочої сили, обсяг і склад капіталу, виникати нові технології. Можуть перетерпіти зміни навіть масштаби і якість земельних і природних ресурсів. У міру того як відбуваються ці зміни, відносна ефективність, з яким країни роблять різні товари, буде також змінюватися.

Але крім абсолютних переваг, описаних вище, важливу роль у розвитку світової торгівлі грають відносні. Принцип порівняльних переваг говорить, що сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожен товар буде вироблятися тією країною, у якій менше витрати.

Припустимо, що світова економіка складається з двох країн, наприклад, США і Бразилії. Допустимо, що кожна з них здатна робити як пшеницю, так і каву, але з різним ступенем економічної ефективності. Виробничі можливості США та Бразилії не збігаються, що зв'язано з розходженнями в структурі ресурсів і рівня технічного прогресу, отже, витрати виробництва пшениці і кава двох країн різні. При припущенні повної зайнятості, США можуть збільшити випуск пшениці на 30 т, відмовивши від виробництва 30 т кави. Таким чином, в США співвідношення обміну всередині країни чи співвідношення витрат для даних двох продуктів складає 1 т пшениці за 1 т кави (чи 1 П = 1 К). Бразилія ж повинна пожертвувати 20 т кави для того, щоб одержати 10 т пшениці. Це означає, що співвідношення внутрішніх витрат для двох товарів 1 П = 2 К.

Таким чином, Сполучені Штати володіють порівняльною (вартісною) перевагою у виробництві пшениці і повинні спеціалізуватися саме на ньому. Світова економіка (США і Бразилія) явно неекономічно витрачають свої ресурси, якщо визначений продукт (пшениця) виготовляється виробником з високими витратами (Бразилією), тоді як він міг би випускатися виробником з низькими витратами (США). Якщо Бразилія стане вирощувати пшеницю, то це означає, що світова економіка повинна буде відмовитися від більшої кількості кави, чим необхідно для одержання тони пшениці. З іншого боку, відносні витрати виробництва кави нижче в Бразилії, тобто Бразилія повинна пожертвувати тільки 1/2т пшениці для виробництва 1 т кави, у той час як США повинні відмовитися від 1 т пшениці. Бразилія має порівняльну перевагу у виробництві кави, і тому їй варто спеціалізуватися на неї. Знов-таки світові ресурси не будуть раціонально використані, якщо каву стане виготовляти виробник з високими витратами (тобто США).

Раціональне ведення господарства — використання визначеної кількості обмеженого ресурсу для одержання найбільшого сукупного обсягу виробництва — вимагає, щоб будь-який конкретний товар вироблявся тією країною, у якої нижче відносні витрати, іншими словами, яка має у своєму розпорядженні порівняльні переваги.

1.2 Платіжний баланс країни

Усі країни є учасницями сучасного світового господарства. Активність цієї участі, ступінь інтеграції окремих країн у світове господарство різні. Крім економічних, існують політичні, військові, культурні й інші відносини між країнами, що породжують грошові платежі і надходження.

Платіжний баланс (балансовий рахунок міжнародних операцій) — це вартісне вираження всього комплексу зовнішньоекономічних зв'язків країни у формі співвідношення надходжень і платежів.

Платіжний баланс фіксує стан платежів і надходжень даної країни. Міжнародний валютний фонд характеризує платіжний баланс як ”статистичний запис всіх економічних угод протягом даного періоду між резидентами країн, що звітують” [1, 83].

Платіжний баланс має наступні розділи: торговий баланс, тобто співвідношення між експортом і імпортом товарів; баланс послуг і некомерційних платежів (баланс ”невидимих” операцій).

Основа платіжного балансу — угруповання усіх видів угод, результати яких пов'язані з ростом потреб у товарах і послугах (відтік валюти з країни) чи надходженням іноземної валюти (приплив її в країну).

Об'єднавши експорт і імпорт товарів, послуг, відсотків і дивідендів, однобічних переводів і трансфертів, одержувані і надані довгострокові і короткострокові позики, а також приплив і відтік державних резервів, одержуємо документ, називаний у міжнародній економічній літературі ”платіжним балансом”.

Відповідно до прийнятої практики платіжний баланс складається за принципом подвійного рахунка: кожна угода записується одночасно на двох рахунках — дебетовому, що свідчить про надходження товару чи коштів на даний рахунок, і кредитовому, що характеризує надання товару чи виплату коштів. Традиційно в підготовлюваний баланс дебетові записи вносяться зі знаком ”—”, а його кредитові — зі знаком ”+”. Так, експорт товарів і послуг, дарунки, приплив капіталу — усе це фіксується на кредитовому рахунку платіжного балансу зі знаком ”+”. Імпорт же товару чи закордонні інвестиції, позики і кредити, що направляються за рубіж, дарунки і пенсії, передані іноземцями — усе це відбивається на дебетовому рахунки зі знаком ”—”.

Існує розповсюджена омана, коли експорт товарів і експорт капіталу розглядаються як однорідні види угод. Тим часом власне кажучи вони протилежні. Експорт товарів означає приплив іноземної валюти в державу, яка здійснює постачання товарів за кордон, і реєструється зі знаком ”+”. Експорт капіталу, навпаки, означає відтік коштів і повинний записуватися зі знаком ”—”, оскільки веде за собою відтік валюти з рахунків резидентів.

Принцип подвійного рахунка передбачає рівність чи нульове сальдо. Якщо держава витрачає більше, ніж заробляє, то надлишок споживаних коштів якимсь образом повинний бути врахований. Для цього або використовуються заощадження, або береться позика [1,85].

55

Теорія порівняльних переваг і МПП. Міжнародна торгівля і світовий ринок

Міжнародний поділ праці - це спеціалізація окремих країн у межах світового господарювання на виробництві певної продукції та послуг, що зумовило необхідність обміну на світовому ринку результатами видів діяльності (в першу чергу і, як правило, у вигляді товарів). МПП є вищим ступенем суспільного поділу праці, об'єктивною основою міждержавних економічних відносин і перед) мовою загальної економічної взаємозалежності.

Як відомо, світове господарство сформувалось як система на межі XIX і XX ст. Історія його становлення невід'ємна від промислової революції. До машинної стадії міжнародний поділ праці базувався на своїй природній основі, тобто формувався під впливом природних факторів. Відмінності у природнокліматичних умовах найбільше позначаються на сільськогосподарській продукції та сировині. Так, мінеральні ресурси нерівномірно розміщені по території нашої планети. Неоднаковими є і земельні ресурси: в одних регіонах земля більше придатна для рослинництва, в інших для тваринництва, трапляються землі, мало або зовсім непридатні для сільського господарства. Одні країни мають велику кількість енергетичних джерел, інші - меншу, треті практично їх не мають. У різних країнах різне географічне положення, величина території, чисельність населення, наявність виходу до моря, великих річок чи озер тощо. Отже, різниці в природнокліматичних умовах країн, в їх географічному розташуванні, ресурсах, енергетичних джерелах та інші, що мають природно-географічне походження, і виступають тими чинниками, які визначають МПП, котрий базується на своїй природній основі.

Така природно-географічна залежність у спеціалізації країн існувала здавна і зберігається значною мірою й понині. Але починаючи з машинної стадії, залежність МПП від природної основи значно зменшується. Промислова революція XIX ст. спричинила переворот у галузевому поділі праці і МПП дедалі більше почав залежати від розвитку продуктивних сил, технічного рівня виробництва, технологій, комбінацій, тобто від розвитку власне технологічного фактора.

З індустріальної стадії починається поступове переміщення світогосподарських зв 'язків зі сфери обігу у сферу виробництва. І, як наслідок, у сучасних умовах важко знайти велику галузь національної економіки, яка б не залежала від міжнародних умов виробництва. Сфера МПП безпосередньо охоплює всі структурні складові суспільного поділу праці. Міжнародний обмін опосередковує загальний поділ праці між великими сферами економіки (промисловість, сільське господарство, транспорт), частковий - між галузями цих сфер, формуючи міжгалузеву спеціалізацію, одиничний ж дозволяє здійснити перехід від галузевої до внутрішньогалузевої спеціалізації. Важливими суб'єктами останнього стали транснаціональні корпорації, які своєю діяльністю поглинають предметну, технологічну і подетальну спеціалізацію. У сучасних умовах все більше розвиток МПП визначають фактори, що цілком пов'язані з НТП. як-то: загальний рівень розвитку науки і освіти, рівень розвитку НДДКР, технологічна диверсифікація, рівень морального зношення основних засобів виробництва, оптимальність розмірів підприємств та інші.

Розподіл праці на міжнаціональному рівні поглиблюється (і ця тенденція постійно посилюється) і, на думку фахівців, має набагато більше перспектив, ніж на національному рівні. Пов'язано це, по-перше, з потребою міжнародного обміну науково-технічною інформацією, без якої неможливо підтримувати сучасний рівень виробництва. По-друге, через високу вартість науково-технічних досліджень ефективним може бути лише масовий випуск нової продукції, що заздалегідь орієнтує виробництво на світовий ринок. По-третє, випуск продукції в окремій країні не в змозі забезпечити відповідність сучасним вимогам і технічному рівню за всією номенклатурою виробів. Отже, існує і буде існувати завжди об'єктивна основа для подальшого поглиблення МПП. Нині найрозвинутішою формою є МПП, а в історії першою формою економічних відносин між країнами була міжнародна торгівля.

Існування міжнародної торгівлі є настільки звичайним, що мало хто замислюється, чому виник і розвивається світовий ринок. Але свого часу це питання цікавило багатьох дослідників, і теорії міжнародної торгівлі, що беруть свій початок від англійської класичної політекономії, пройшли в своєму розвитку кілька етапів разом з розвитком світової економічної думки.

Адам Сміт, класик економічної науки, застосував для з'ясування причин розвитку світового ринку поняття витрат виробництва різних товарів і обґрунтував тезу, згідно з якою основою розвитку міжнародної торгівлі є різниця абсолютних витрат. Якщо порівняти, наприклад, витрати виробництва вівса і вина у Шотландії і Португалії, то зрозуміло, що через відмінності у кліматі овес вигідніше вирощувати у Шотландії, виноград (отже, вино) - у Португалії. Якщо ці країни відповідно спеціалізуватимуться й обмінюватимуться результатами своєї праці, то це буде вигідно для кожної з них.

Погляди А.Сміта були доповнені і розвинуті Д.Рікардо, який сформулював теорію порівняльних витрат і обгрунтував, чому міжнародний обмін вигідний навіть тими товарами, виробництво яких не залежить від природних умов. Рікардо винайшов принцип порівняльних переваг і довів, що необхідною умовою існування міжнародної торгівлі є виробництво в різних країнах одних і тих же товарів з різними витратами, а тому кожній країні вигідніше виробляти й експортувати ті товари, при виготовленні яких продуктивність праці на її підприємствах найвища, тобто вона має порівняно більш низькі витрати праці і капіталу.

Сучасна економічна наука розвинула і модифікувала модель розвитку міжнародної торгівлі, обґрунтовану Д.Рікардо (модель альтернативних витрат Г.Хаберлера, модель Хекшера-Оліна, неотехнологічні теорії міжнародної торгівлі); але всі вищеназвані моделі є тільки певними модифікаціями теорії порівняльних переваг, пристосованими до сучасних умов.

Отже, світова торгівля - це сфера міжнародних товарно-грошових відносин, що є сукупністю зовнішньої торгівлі всіх країн світу.Обсяг міжнародної торгівлі підраховується шляхом підсумовування тільки обсягів експорту (в доларах США і в цінах ФОБ). У свою чергу, обсяги імпорту розраховують у цінах СІФ, у результаті чого він перевищує вартість експорту приблизно на 10%.

В умовах зростаючої інтернаціоналізації економіки міжнародна торгівля розвивається темпами, що випереджують зростання виробництва. Після другої світової війни саме торгівля була причиною, ініціатором зростання світової економіки, оскільки збільшення експорту та імпорту майже кожного року перевищувало зростання світового ВВП.

Сьогодні міжнародна торгівля є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію на основі тих чинників МПП, в яких вони мають порівняльні переваги, а отже, можливості підвищувати продуктивність використання своїх ресурсів і так збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи та регіони країни, можуть вигравати за рахунок спеціалізації на виробах, які їм під силу продукувати з найбільшою відносною ефективністю і наступного їх обміну на товари, які вони не в змозі самі ефективно виробляти. Принцип порівняльних переваг стосовно світової економіки підкреслює той факт, що сукупний обсяг випуску продукції буде найбільший тоді, коли кожний товар вироблятиметься тією країною, у якої нижчі (у порівнянні з іншими країнами) витрати на виробництво одиниці продукції. І якщо країна А (наприклад, США) має порівняльні (вартісні) переваги у виробництві комп'ютерів, то вона повинна спеціалізуватись якраз на цьому, а країна В (наприклад, Україна) - на виробництві турбін, то їй варто спеціалізуватися (в рамках світової економіки) на виробництві і продажу саме турбн.

Раціональне ведення господарства - використання певної кількості обмежених ресурсів для отримання найбільшого сукупного обсягу виробництва - у міжнародних масштабах вимагає, щоб будь-який конкретний товар вироблявся тією країною, у якої внаслідок тих чи інших чинників МПП нижчі (у порівнянні з іншими країнами) виграти, або, іншими словами, яка має по цьому товару порівняльні переваги. У цьому й полягає роль міжнародної торгівлі для підвищення ефективності національної економіки. Через міжнародну торгівлю країна найбільш раціонально, продуктивно використовує свої економічні (завжди обмежені) ресурси.

Розподіл міжнародної торгівлі характеризується переважанням промислово розвинутих країн. На початку XXI ст. на їх частку припадало понад 70% світового експорту товарів. Величезне значення країн-членів Європейського співтовариства (36% світового експорту товарів у 2003 р. проти 12 % - у 1960 р.) продовжує зростати, знизилась частка США (12% - у 2003 р.). Дуже швидко зросла частка Японії (3% - у 1960 р. і понад 12% - у 2002 р.) та Німеччини (14% - у 2003 р.).

Промислово розвинуті країни торгують насамперед одна з одною. Цим частково пояснюється таке велике значення у міжнародній торгівлі ЄС, для якого характерна взаємна й інтенсивна торгівлі між країнами-учасницями. Частка країн, що розвиваються, у міжнародній торгівлі мало змінилася за останні чотири десятиліття (21% - у 1960 р. і 20% - у 2003 році) і, хоча й робилися неодноразові спроби збільшити взаємну торгівлю в рамках країн „третього світу", вона, як і раніше, зорієнтована на ринки промислово розвинутих країн.

Щодо структури світової торгівлі, то до другої світової війни приблизно 2/3 світового товарообороту припадало на продовольство, сировину і паливо; але нині вони становлять менш як 1/3. Частка продукції обробної промисловості зросла з 1/3 до 2/3. Особливо швидко зростала частка машин, устаткування і транспортних засобів. До швидко зростаючих товарних груп належить і хімічна продукція. Частка палива, яка різко зросла наприкінці 70-х років під впливом багаторазового збільшення цін на нього, має тенденцію до скорочення.

На світову торгівлю дедалі більше впливає світовий ринок послуг. Наявні на світовому ринку послуги, тобто споживчі вартості, які у більшості своїй не набувають уречевленої форми, охоплюють транспорт, зв'язок, житлові та комунальні послуги, громадське харчування, готельне господарство, туризм, фінансові та страхові послуги, науку, освіту, а також інженерно-консультаційні послуги, рекламу, інформаційні та обчислювальні, юридичні, біржові послуги. Основними імпортерами й експортерами послуг є промислово розвинуті країни. На шість промислово розвинутих країн припадає 50% світового обороту послуг.

Один із ринків, що входить до світового ринку послуг, є ринок ліцензій, патентів і ноу-хау. Ліцензійна торгівля є основною формою міжнародної торгівлі технологіями. її предмет — це патентні і безпатентні ліцензії на передання винаходів, технологічного досвіду, промислових секретів і комерційних знань. Найбільшого поширення у міжнародній практиці сьогодні набули ліцензійні угоди, які передбачають комплексний технологічний обмін з наданням ноу-хау та інжинірингових послуг з промислової реалізації технологій. Провідне місце у ліцензійній торгівлі також займають розвинуті країни. У 90-ті роки XX ст. на їх частку припало понад 80% експорту ліцензій 18-тьма основними країнами-експортерами. Оборот такої торгівлі досягає ЗО млрд. доларів. Оціночна вартість продукції, що випускається у різних країнах світу за іноземними ліцензіями, становить 450-500 млрд. доларів щорічно.

Для більшості країн світу зовнішня торгівля є головною формою зовнішньоекономічних зв'язків і опосередковує інші форми. Показниками зовнішньої торгівлі є вартісні та фізичні обсяги, динаміка експорту та імпорту (в сумі - зовнішньоторговельний оборот), торговий баланс і його сальдо, умови торгівлі, експортні та імпортні квоти, товарна структура і географічний розподіл.

Зовнішня торгівля здійснюється переважно через комерційні угоди, які оформляються зовнішньоторговельними контрактами. Для зовнішньої торгівлі важливе значення мають умови її кредитування, застосовані форми розрахунків і валютні умови контрактів, особливості організації зовнішньоторговельної діяльності в країні, її практика просування товарів на зовнішньому ринку і, головне, -конкурентоспроможність товарів і послуг, що продаються. Конкурентоспроможність товару - це сукупність його якісних і вартісних характеристик, яка забезпечує задоволення конкретної потреби покупця. Практика визначення конкурентоспроможності грунтується на порівняльному аналізі сукупних характеристик з товарами-конкурентами за ступенем задоволення конкретних ногрео і за ціною споживання. При розробці показника конкурентоспроможності продукції необхідно орієнтуватися на умови певного ринку і на вимоги покупців, що сформувалися там. Конкурентоспроможність є найважливішим критерієм доцільності виходу підприємства на світові товарні ринки, умовою ефективності ведення зовнішньоторговельних операцій і основою вибору засобів та методів виробничо-господарської діяльності.

На світовому ринку, як і на національному, ціни встановлюються на основі попиту і пропозиції. Під світовою ціною мається на увазі грошове вираження інтернаціональної вартості товару, що реалізується на світовому ринку, яка складається з національних вартостей шляхом конкуренції. На практиці вона виступає як ціна найважливіших продавців і покупців або основних центрів світової торгівлі і встановлюється в ході здійснення великих і регулярних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку.

Наприклад, світові ціни на машини й устаткування - це ціни переважно європейських, американських і японських виробників; на вугілля - імпортні ціни у західноєвропейських портах; на цинк, свинець, олово, нікель, алюміній - ціни Лондонської біржі кольорових металів. За світовими цінами ведеться світова торгівля. Проте на світовому ринку існує безліч цін, тобто ціни на окремий товар одночасно можуть помітно відрізнятись. На рівень світових цін впливає валюта платежу (валютні курси), умови розрахунку, характер поставки, митні тарифи і багато інших економічних і неекономічних факторів. У результаті рівень світової ціни може залежати від того, в якій валюті передбачається платіж - у ВКВ чи неконвертованій, або ж за клірингом, оплачується товар відразу чи на виплат, довгостроковий чи разовий характер має угода; поставляються товари на вільний ринок, у рамках товарних угод по лінії допомоги розвитку чи у рамках внутрішньофірмової торгівлі.

Для орієнтації у світових цінах експортери й імпортери використовують довідкові ціни (офіційні ціни постачальників), біржові, аукціонні, ціни торгів, пропозицій і фактичних операцій, а також розрахункові ціни. Для кожного ж конкретного ринку характерна своя ціна, яка називається ринковою. Якщо ринок дефіцитний, тобто попит на-новий товар перевищує пропозицію, то іакий ринок мас назву „ринок продавця", на ньому встановлюється ціна продавця.

У протилежному випадку, якщо на ринку пропозиція перевищує попит, то говорять про „ринок покупця", який диктує ціну останнього. Отже, визначення світового рівня ціни товару - питання непросте. Найближчими до рівня світових цін є ціни великих експортно-імпортних угод, що укладаються в основних центрах світової торгівлі, причому на умовах платежу у ВКВ, за умови, що вибрані ринки регулюються загальним (а не спеціальним) торговельно-політичним режимом.

Співвідношення експортних та імпортних цін у світовій торгівлі - це поняття „умов торгівлі". У статистиці світової торгівлі розраховуєтьсяіндекс умов торгівлі, що виражає відношення індексу середніх цін експорту (цін ФОБ) до індексу середніх цін імпорту (цін СІФ), причому такий індекс може бути обчислений для окремої країни, регіону або для групи країн. До аналізу індексу умов торгівлі вдаються при характеристиці проблем зовнішньої торгівлі різних груп країн. Помічено, що умови торгівлі країн, які розвиваються, постійно погіршуються через так звані „ножиці цін" - відмінності у динаміці цін на сировинні товари й готові вироби. Тому цим країнам доводиться щороку збільшувати поставки на експорт сировини в обмін на той же обсяг імпорту готових виробів з промислово розвинутих країн.

Зовнішня торгівля кожної країни регулюється державою в ході здійснення зовнішньоторговельної політики. Для цього використовуються такі засоби, як митний тариф, ліцензування, квотування та інші нетарифні обмеження, а також пряме й непряме субсидування експорту та інші засоби.

Митні тарифи - це систематизовані за групами товарів види мита, що стягуються в даній країні з товарів, які ввозяться, або транзитних товарів, один із засобів державного управління імпортом, який застосовується у більшості країн світу. Митні тарифи встановлюють на національному рівні, але існують і єдині тарифи кількох країн у рамках митних союзів. Мита на імпортні товари виконують ціноутворюючу функцію. З одного боку, вони виступають у ролі додаткового внутрішнього податку (непрямого), який збільшує ціну на імпорті товари, що дозволяє державі регулювати обсяг імпорту та його структуру. З іншого - мита широко використовуються торгівельними країнами для сприяння національного експорту шляхом взаємного обміну в ході переговорів порівняльними і рівнозначними тарифними поступками. Крім того, вони виступають як спосіб захисту національного виробника від конкуренції з іноземним і як стимулювання національного виробництва. У митному тарифі товари згруповані залежно від ступеня обробки (готові вироби, напівфабрикати, сировина) і за походженням (промислові, сільськогосподарські, мінерально-сировинні та інші). Існують найрізноманітніші митні збори, що стягуються понад мита, зокрема, статистичний, санітарний, ліцензійний, марочний та інші.

До нетарифних обмежень відносяться:

1) встановлення експортних та імпортних квот, за допомогою яких держава обмежує або розширює експорт чи імпорт певних товарів, захищаючи інтереси національної економіки і своїх споживачів;

2) ліцензування - видача державними органами дозволу на експорт чи імпорт товарів або послуг у рамках встановлених квот;

3) національні стандарти - технічні, санітарні та інші норми, прийняті у даній країні, яким повинні відповідати імпортовані товари.

Залежно від того, обмежує чи, навпаки, стимулює держава експорт (імпорт) товарів і як вона це робить, за допомогою яких методів, виділяють два основних підходи до зовнішньоекономічної стратегії держави.

1.  Стратегія протекціонізму - захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції. Звичайно, цей захист поєднується із стимулюванням певною мірою експортного виробництва. Така стратегія використовується державою під тиском національного бізнесу  у  тому   випадку,   коли   національне   виробництво неконкурентоспроможне.   Протекціонізм   означає   створення „тепличних" умов для національних підприємців. І хоча в певні моменти   він   необхідний   (особливо   для   нових   галузей, підприємств у момент їх становлення, що дозволяє їм вижити, надолужити згаяне), та загалом він приводить, зрештою, до консервації технологічно  застарілого  виробництва, падіння конкурентоспроможності національної економіки.

2.  Стратегія вільної торгівлі (лібералізму) - зменшення до мінімуму обмежень у зовнішній торгівлі. Цю стратегію, як правило, проводять країни, які займають панівне місце на ринку, яким         немає         необхідності        боятися         підриву конкурентоспроможності своїх товарів.

Економічна наука і практика довели, що в той час як вільна

торгівля стимулює економічний ріст, протекціонізм, зрештою, цьому

56

Протекціонізм і вільна торгівля

Переконливість аргументів на користь вільної торгівлі не заперечує необхідності та доцільності державного регулювання цією сферою. Державні органи, які регулюють зовнішньоторговельну діяльність, керуються законами і нормативними актами, прийнятими Верховною Радою України, указами Президента і декретами Кабінету Міністрів. Серед них основоположними е Закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про систему валютного регулювання і контролю", "Про єдиний митний тариф" тощо.

Зовнішньоторговельна діяльність регулюється державою за допомогою цілої низки економічних та адміністративних важелів, до яких належать: мито, квоти, ліцензії, субсидії, добровільні обмеження, демпінг тощо.

Мито та його види.

Мито — це акцизний податок на імпортні товари; воно може вводитися з метою отримання доходів або захисту вітчизняної економіки. Фіскальне мито застосовується до виробів, які не виготовляються всередині країни. Ставки фіскального мита здебільшого невеликі, їхньою метою є забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Захисне мито призначене для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Хоча захисне мито, здебільшого, недостатньо високе для припинення імпорту іноземних товарів, воно все ж таки ставить іноземного виробника в невигідне конкурентне становище на внутрішньому ринку.

В Україні митна справа регулюється Митним кодексом України і Законом України "Про єдиний митний тариф". Ці документи визначають принципи організації митної справи в Україні з метою створення умов для формування ринкової економіки та зростання активності зовнішньоекономічної діяльності на основі єдності митної території, мит та митних зборів. Ці документи спрямовані на забезпечення додержання митними, іншими державними органами, суб'єктами зовнішньоекономічної та господарської діяльності, а також громадянами прав та обов'язків у галузі митної справи.

В Україні застосовуються такі види мита: адвалерне, що нараховується у відсотках до митної вартості товарів та інших предметів, які обкладаються митом; специфічне, що нараховується у встановленому грошовому розмірі на одиницю товарів та інших предметів, які обкладаються митами; комбіноване, що поєднує обидва ці види митного обкладення.

Важливо розрізняти ввізне мито і вивізне мито. Перше нараховується на товари та інші предмети при ввезенні на митну територію України. Друге нараховується на товари та інші предмети при вивезенні за межі митної території України.

На окремі товари та інші предмети може встановлюватися сезонне ввізне і вивізне мито на строк не більше чотирьох місяців з моменту їх встановлення. В окремих випадках при ввезенні на митну територію України і вивезенні за межі цієї території товарів незалежно від інших видів мит можуть застосовуватися: спеціальне мито; антидемпінгове мито; компенсаційне мито.

Спеціальне мито застосовується:

— як захисний захід, якщо товари ввозяться на митну те* риторію у таких кількостях або на таких умовах, які завдають чи загрожують завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних або безпосередньо конкуруючих товарів;

— як запобіжний захід щодо учасників зовнішньоекономічної діяльності, які порушують загальнодержавні інтереси в цій галузі, а також як захід для припинення недобросовісної конкуренції у випадках, передбачених законом;

— як захід у відповідь на дискримінаційні дії та (чи) недружні дії з боку іноземних держав проти України або у відповідь на дії окремих країн та їхніх союзів, які обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України.

Антидемпінгове мито застосовується в разі ввезення на митну територію товарів за ціною, значно нижчою за конкурентну ціну в країні експорту на момент цього експорту, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва подібних товарів в Україні. Цей вид мита застосовується також у разі вивезення за межі митної території України товарів за ціною, значно нижчою за ціни інших експортерів подібних або безпосередньо конкуруючих товарів на момент цього вивезення, якщо таке вивезення завдає чи загрожує завдати шкоди загальнодержавним інтересам.

Компенсаційне мито передусім застосовується в разі ввезення на митну територію товарів, виробництво або експорт яких прямо чи побічно субсидувалися, якщо таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва подібних товарів в Україні. Цей вид мита застосовується також у випадку вивезення за межі митної території товарів, виробництво або експорт яких прямо чи побічно субсидувалися, якщо таке вивезення завдає або загрожує завдати шкоди державним інтересам України. Ставка компенсаційного мита не може перевищувати розміру виявлених субсидій.

57

Теорія порівняльних переваг переконливо доводить, що міжнародна торгівля зумовлена наявністю відмінностей між країнами у відносних ви­тратах, проте вона залишає без відповіді визначальне питання: чому виника­ють ці відмінності? Намагаючись відповісти на це запитання, шведський економіст Елі Хекшер та його учень Бертиль Олін у 20—30-х pp. сформулю­вали нову теорію міжнародної торгівлі. На їхню думку, відмінності у відносних витратах між країнами (або відмінності у формі кривих виробни­чих можливостей) пояснюються головним чином тим, що, по-перше, у ви­робництві різних товарів фактори використовуються у різних співвід­ношеннях і, по-друге, відносна забезпеченість країн факторами виробниц­тва є нерівномірною.

У відповідності з теорією Хекшера—Оліна, країни будуть намагатися експортувати ті товари, які потребують для свого виробництва інтенсив­ного використання відносно надлишкових і невеликих затрат дефіцитних факторів, в обмін на товари, які виробляються з використанням факторів в оберненій пропорції. Отже, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні фактори виробництва. Варто підкреслити, що мова тут іде не про кількість факторів виробництва, якими володіє країна, а про відносну забезпеченість ними (наприклад, про кількість придатної для обробки землі в розрахунку на одного працюючого). Якщо в даній країні будь-якого фактора виробництва відносно більше, ніж в інших країнах, то ціна на нього буде відносно нижчою. Відповідно, і відносна ціна того проду­кту, у виробництві якого цей дешевий фактор використовується більшою мірою, ніж інші фактори, буде нижчою, ніж в інших країнах. Саме так виникають порівняльні переваги, які визначають напрями зовнішньої торгівлі.

Теорія Хекшера—Оліна вдало пояснює багато закономірностей, які спо­стерігаються в міжнародній торгівлі. Країни дійсно вивозять переважно про­дукцію, в затратах на виробництво якої домінують відносно надлишкові для них ресурси. Проте структура виробничих ресурсів, якими володіють промислово розвинені країни, поступово вирівнюється. Окрім того, на світовому ринку все більшою мірою зростає частка торгівлі "подібними" товарами між "подібними" країнами.

Відомий американський економіст Валерій Леонтьєв у середині 50-х pp. вирішив емпірично перевірити основні висновки теорії Хекшера—Оліна і прийшов до парадоксальних висновків. Використавши модель міжгалузевого балансу "затрати-випуск", побудовану на основі даних про економіку США за 1947 р., В.Леонтьєв показав, що в американському експорті переважали відносно трудомісткі товари, а в імпорті — капіталомісткі. Враховуючи, що в перші повоєнні роки у США, на відміну від більшості їхніх торговельних партнерів, капітал був відносно надлишковим фактором виробництва, а рівень заробітної плати значно вищим, цей емпірично отриманий результат явно суперечив тому, що передбачала теорія Хекшера—Оліна, і тому отримав назву "парадокс Леонтьєва". Подальші дослідження підтвердили наявність цього парадоксу у повоєнний період не лише для США, але й для інших країн (Японії, Індії тощо).

Неодноразові спроби пояснити такий парадокс дали змогу розвинути та збагатити теорію Хекшера—Оліна завдяки врахуванню додаткових обставин, які впливають на міжнародну спеціалізацію, зокрема:

• неоднорідність факторів виробництва, перш за все робочої сили, яка суттєво відрізняється за рівнем кваліфікації. У зв'язку з цим в експорті промислове розвинених країн може відображатися відносна надлиш-ковість висококваліфікованої робочої сили і спеціалістів, у той час як країни, що розвиваються, експортують продукцію, яка потребує значних затрат некваліфікованої праці;

• значною є роль природних ресурсів, що, як правило, використовуються у виробничому процесі тільки в поєднанні з великою кількістю капіталу (наприклад, у галузях добувної промисловості). Це певною мірою пояс­нює те, що експорт із багатьох країн, які розвиваються і мають великі запаси природних ресурсів, капіталомісткий, хоча капітал у цих країнах і не є відносно надлишковим фактором;

• вплив на міжнародну спеціалізацію зовнішньоторговельної політики, яку проводить уряд. Ця політика може обмежувати імпорт і стимулюва­ти розвиток внутрішнього виробництва та експорт продукції тих галу­зей, де інтенсивно використовуються відносно дефіцитні фактори вироб­ництва.

58

Валютний ринок

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Валю́тний ри́нок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти іншої країни.

Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок — система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.

Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.

Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).

Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:

Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.

Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.

Які ж валютні ринки існують?

Ринок євровалют — це міжнародний ринок валют країн Західної Європи, де операції здійснюються у євро. Об'єктивною причиною виникнення й розвитку ринку євровалют є поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, зростання потреб у міжнародних кредитних грошах, а важливою його передумовою було введення взаємної конвертованості валют. Тим самим були створені умови для стійких валютно-фінансових зв'язків цілої групи країн і введення євро.

Відомий також ринок євродепозитів. Він виражає стійкі валютно-фінансові відносини, щодо формування вкладів в іноземній валюті у великих комерційних банках західних країн за рахунок коштів, що обертаються на ринку євровалют.

Розрізняють також ринок єврокредитів, який виражає стійкі кредитні зв'язки з надання міжнародних позик у євровалюті великими комерційними банками країн із розвинутою ринковою економікою. Позичальниками євровалюти виступають переважно великі компанії, які мають потребу в кредитах для фінансування масштабних проектів у даній країні й за кордоном, а також держави з відчутним дефіцитом платіжних балансів. Як правило, міжнародні кредити в євровалюті надаються великими національними банками окремих країн строком від 2 до 10 років з плаваючими відсотковими ставками. Ринок єврокредитів сприяє інтеграційним процесам ЄС, стимулює розвиток експорту, розширення іноземних інвестицій і є важливим фактором формування єдиного ринку.

Складна ситуація у валютно-фінансовій сфері, в якій нині опинилась Україна, пов'язана передусім з невиваженою політикою у зовнішньоекономічній сфері, недосконалістю законодавства та нормативних актів щодо валютного контролю і повернення валютної виручки. Гнучкішою має бути політика держави щодо протекціонізму та лібералізму у валютному регулюванні. До протекціоністських заходів можна віднести таку форму прямого втручання держави у валютну сферу, як валютні обмеження. Останні пов'язані з забороною національним експортерам продавати виручену іноземну валюту на ринку (вони зобов'язані здавати її в обмін на національну за офіційним курсом), можуть бути обмежені перекази валюти за кордон і її вивіз.

Застосовувані державою методи та обсяги валютних обмежень безпосередньо пов'язані з конвертованістю валюти. Для України це має надзвичайно велике значення з точки зору ефективності включення національної економіки у світову, можливості використання переваг міжнародного поділу праці, міграції капіталів. Оскільки Україна нині у своєму русі орієнтується на формування цивілізованої ринкової економіки, забезпечення конвертованості гривні стає неминучим.

Успішний розвиток валютних відносин можливий за умови існування особливого ринку, на якому можна вільно продати та купити валюту. Без такої можливості економічні контрагенти просто не змогли б реалізувати свої валютні відносини - не мали б іноземної валюти для здійснення своїх зовнішніх зобов'язань, не могли б перетворити одержану інвалютну виручку в національні гроші для виконання своїх внутрішніх зобов'язань. Такий ринок заведено називати валютним. Проте на валютному ринку купують і продають валюту не тільки для здійснення платежів, а й для інших цілей: для спекулятивних операцій, операцій хеджування валютних ризиків тощо. Причому ці операції набувають все ширшого розмаху, що виводить валютний ринок за межі простого придатка до міжнародних розрахунково-платіжних відносин і надає йому статусу відносно самостійної економічної структури. За своїм економічним змістом валютний ринок - це сектор грошового ринку, на якому урівноважуються попит і пропозиція на такий специфічний товар, як валюта. За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок - це сукупність спеціальних інститутів та механізмів, які у взаємодії забезпечують можливість вільно продати-купити національну та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції. Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку: об'єкти і суб'єкти, попит і пропозицію, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо. Об'єктом купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні - для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні - для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту. Оскільки на ринку одночасно здійснюють операції обох цих видів, то об'єктом купівлі-продажу водночас виступають національні та іноземні валютні цінності. Суб'єктами валютного ринку можуть бути будь-які економічні агенти (юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти) та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які "зводять" продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу. Спільним для всіх суб'єктів валютного ринку є бажання одержати прибуток від своїх операцій. Одні з них одержують прибуток (або збиток) безпосередньо після завершення відповідної операції, наприклад спекулянти; інші прибуток одержують згодом, після завершення подальших господарських операцій, оплачених купленою на ринку валютою, наприклад підприємці. За характером виконуваних операцій і ступенем їх ризику суб'єктами валютного ринку є: - підприємці, які купують і продають валюту для забезпечення своєї комерційної діяльності (імпортери, експортери); - інвестори, які вкладають свій чи позичений капітал у валютні цінності з метою одержання процентного доходу; - спекулянти, які постійно купують-продають валюту задля одержання доходу від різниці в її курсі; професійними спекулянтами є валютні дилери. Ними можуть бути юридичні та фізичні особи; - хеджери, які здійснюють операції на валютному ринку для захисту від несприятливої зміни валютного курсу; - посередники: банки, брокерські контори, біржі тощо. Провідне місце серед посередників валютного ризику займають банки. Оскільки вони ведуть рахунки (національні й інвалютні) та мають розвинуті системи телекомунікацій, їм дуже зручно виконувати доручення клієнтів з купівлі-продажу валюти. Тому банки постійно торгують валютою всередині країни і за її межами як безпосередньо один з одним, так і через валютні біржі. Торгівлю вони, ведуть за свої кошти і за кошти клієнтів. Для цього банки повинні одержати ліцензію від свого центрального банку. Попит і пропозиція на валютному ринку мають ту особливість, що об'єктом та інструментом купівлі-продажу тут є гроші різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропозицією національної валюти, а пропозиція іноземної валюти є одночасно попитом на національну валюту. Проте коли мова йде про національні валютні ринки, то під попитом мається на увазі попит на іноземну валюту як бажання купити певну її суму, а під пропозицією - пропозиція іноземної валюти як бажання продати певну її суму. Ціною на валютному ринку є валютний курс. Він являє собою ціну грошової одиниці даної валюти в грошових одиницях іншої валюти. Більш детально питання валютного курсу розглядаються в підрозділі 6.3. Валютний ринок має власну інфраструктуру і широко розвинуту систему сучасних комунікацій, що забезпечують оперативний зв'язок між усіма суб'єктами ринку не тільки в межах окремих країн, а й у світовому масштабі. Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному "майданчику", який називається валютною біржею. Хоч біржі звичайно не є комерційними підприємствами, проте за свої послуги вони стягують вагомі комісійні. Тому суб'єкти валютного ринку все менше звертаються до послуг традиційних бірж, і вони поступово згортають свою діяльність. Прискорено розвивається позабіржова валютна торгівля, коли продавці і покупці валюти вступають у прямі зв'язки між собою. Сучасні засоби зв'язку й електронні інформаційні технології дають змогу зробити це значно швидше й дешевше, ніж через біржу. Ці тенденції захопили вже й Україну. З початку 2000 р. перестала здійснювати операції з торгівлі валютою Українська міжбанківсь-ка валютна біржа. Уся торгівля здійснюється через міжбанківсь-кий валютний ринок, на якому комерційні банки безпосередньо один в одного купують і продають валюту за свій рахунок чи за дорученнями клієнтів, які в цьому разі є кінцевими покупцями і продавцями валюти. Як свідчить світова практика, на секторі біржового ринку поступово зосереджується переважно окремі валютні операції, технологія здійснення яких передбачає централізоване виконання через біржу (ф'ючерсні, опціонні та ін.). Валютний ринок має свою структуру, яка включає національні (місцеві) ринки, міжнародні ринки та світовий ринок. Вони розрізняються за масштабами і характером валютних операцій, кількістю валют, що продаються-купуються, рівнем правового регулювання тощо. Національні валютні ринки існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюються її національним валютним законодавством. Міжнародні валютні ринки сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обмеження). Такі ринки регулюються скоріше за все міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розміщуються вони переважно у містах із вдалим географічним положенням та з великою концентрацією транснаціональних банків, небанківських фінансових структур, комерційних компаній, яким потрібно здійснювати платежі на широких просторах світового ринку. Це, зокрема, Лондон, Нью-Йорк, Париж, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Сінгапур, Гонконг та ін. Розвиток новітніх засобів телекомунікацій та інформаційних технологій дає можливість поєднати окремі міжнародні ринки в єдиний світовий валютний ринок, який здатний функціонувати практично цілодобово. Це забезпечується географічним розміщенням окремих ринків: з початком доби відкриваються азіатські ринки Токіо, Гонконгу, Сінгапура, після їх закриття починають працювати ринки європейські - Франкфурта, Парижа, Лондона, а під кінець їх роботи відкриваються ринки американського континенту - Нью-Йорка, Лос-Анджелеса тощо. Завдяки цьому будь-який суб'єкт валютного ринку може в будь-який час доби купити-продати валюту, оперативно зв'язавшись з відповідним міжнародним центром валютної торгівлі. Щоденні обороти світового валютного ринку перевищують декілька трильйонів доларів США і швидко збільшуються, що свідчить про величезні розмахи валютних потоків на світовому ринку. Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями: - за характером операцій: ринок конверсійних операцій; ринок депозитно-кредитних операцій; - за територіальним розміщенням: європейський, північноамериканський, азіатський та ін.; - за видами конверсійних операцій: ринок ф'ючерсів, ринок опціонів тощо; - за формою валюти, якою торгують: ринок безготівкових операцій, ринок готівки. Ринок конверсійних операцій є найтиповішим для валютного ринку взагалі, його ключовим елементом. На цьому ринку купівля-продаж здійснюється в традиційній формі, переважно на еквівалентних засадах шляхом обміну рівновеликих цінностей, представлених різними валютами. Якраз на цьому ринку складаються умови для формування зовнішньої ціни грошей - їх валютного курсу. Ринок депозитно-кредитних операцій - це досить специфічний сектор валютного ринку, на якому купівля-продаж валюти має умовний характер, що проявляється в залученні банками інвалюти на депозитні вклади на узгоджені строки та в наданні банками інвалютних позичок на різні строки. На відміну від ринку конверсійних операцій на цьому ринку ціна валюти формується у вигляді процента. Функції та операції валютного ринку. Валютний ринок виконує певні функції, в яких виявляється його призначення й економічна роль. Основними його функціями є: - забезпечення умов та механізмів для реалізації валютної політики держави; - створення суб'єктам валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних платежів за поточними і капітальними розрахунками та сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі; - забезпечення прибутку учасникам валютних відносин; - формування та урівноваження попиту і пропозиції валюти і регулювання валютного курсу; - страхування валютних ризиків; - диверсифікація валютних резервів. Названі функції реалізуються через виконання суб'єктами ринку широкого кола валютних операцій. Під валютними операціями звичайно розуміють будь-які платежі, пов'язані з переміщенням валютних цінностей між суб'єктами валютного ринку. Ці операції класифікуються за кількома критеріями. 1. За терміном здійснення платежу з купівлі-продажу валюти: - касові, або операції з негайною поставкою; - строкові. 2. За механізмом здійснення операцій: - операції спот; - форвардні операції; - ф 'ючерсні операції; - опціонні операції. 3. За цільовим призначенням: - операції з метою одержання валюти для здійснення платежів за міжнародними розрахунками; - операції з метою страхування від валютних ризиків (операції хеджування); - операції з метою одержання прибутку або спекулятивні операції. 4. За формою здійснення: - безготівкові; - готівкові. 5. За масштабами операцій: - оптові (здійснюються між банками); - роздрібні (здійснюються між банками та їх клієнтами). Схема класифікації операцій валютного ринку наведена на рис. 6.1. Касові операції полягають у купівлі-продажу валюти на умовах поставки її не пізніше другого робочого дня з дня укладання угоди за курсом, узгодженим у момент її підписання. Такі угоди можуть передбачати поставку валюти в той же день, на наступний робочий день, проте найчастіше - на другий робочий день. Ця остання угода називається "спот", а касові операції на цій умові - "операції спот". Операції спот дають можливість їх учасникам оперативно задовольнити свої потреби у валюті на вигідних умовах. Учасники касових операцій мають можливість: - терміново одержати валюту для погашення своїх зовнішньоекономічних зобов'язань; - уникнути втрат від зміни валютних курсів: імпортер негайною купівлею інвалюти страхує себе від можливих втрат унаслідок підвищення її курсу, а експортер негайним продажем інвалюти страхується від втрат, пов'язаних з падінням її курсу; - оперативно диверсифікувати свої валютні запаси, а банкам - ще й оперативно відрегулювати свою валютну позицію. Строкові валютні операції полягають у купівлі-продажу валютних цінностей з відстрочкою поставки їх на термін, що перевищує два робочі дні. Ці операції, у свою чергу, підрозділяються на кілька видів залежно від механізму їх здійснення: форвардні, ф'ючерсні, опціонні та їх похідні. Характерною особливістю строкових операцій є те, що вони оформляються стандартизованими документами (контрактами), які мають юридичну силу протягом певного часу (від підписання до оплати) і самі стають об'єктом купівлі-продажу на валютних ринках. Ці документи називаються валютними деривативами. До них належать передусім форвардні та ф'ючерсні контракти, опціони. Строкові операції на валютних ринках з'явилися відносно недавно (в 70-80-ті роки XX ст.) і розвиваються дуже швидко. Це обумовлено насамперед частими і значними коливаннями валютних курсів і пов'язаними з ними суттєвими валютними ризиками. Строкові операції дають можливість, з одного боку, застрахуватися від валютних ризиків, а з іншого - одержати додатковий дохід спекулятивними діями. Форвардні операції- це різновид строкових операцій, що полягає в купівлі-продажу валюти між двома суб'єктами з наступною передачею валюти в обумовлений строк і за курсом, визначеним у момент укладання контракту. У форвардних контрактах строки передачі валюти звичайно визначаються в 1, 2, 3, 6 та 12 місяців. При їх підписанні ніякі аванси, задатки тощо не допускаються. Найскладнішим моментом такого контракту є визначення курсу майбутнього платежу, тобто форвардного курсу. Цей курс складається з курсу спот, тобто фактично діючого на момент укладання контракту, і надбавок чи знижок, пов'язаних з різницею в банківських процентних ставках у країнах, валюти яких обмінюються. Ця різниця називається форвардною маржею, і пов'язана вона з тим, що якби учасники контракту поклали відповідні суми валюти у свої банки, то до моменту використання їх для платежу за контрактом вони одержали б різні суми доходів. Щоб вирівняти умови для кожного учасника форвардного контракту, валюта країни з вищим рівнем процента буде продаватися за форвардним курсом, нижчим від курсу спот (продаж з дисконтом), а валюта з нижчим рівнем процента - за вищим від курсу спот (продаж з премією). Відмова від виконання форвардних контрактів не допускається. Ці операції широко використовуються насамперед для страхування валютних ризиків. Характерними рисами цих операцій є те, що вони здійснюються на міжбанківському (позабіржовому) ринку, умови форвардного контракту не є строго формалізованими і визначаються сторонами досить довільно. Тому ці умови й особливо ціни таких контрактів не є "прозорими" для інших учасників ринку. ф'ючерсні операції - це теж різновид строкових операцій, в яких два контрагенти зобов'язуються купити або продати певну суму валюти в певний час за курсом, установленим у момент укладання угоди (купівлі-продажу ф'ючерсного контракту). Відмінності їх від форвардних операцій зводяться до такого: вони здійснюються тільки на біржах, під їх контролем, а форма і умови контрактів чітко уніфіковані (біржа строго визначає вид валюти, що продається, обсяг операції, строк оплати, курс). Розрахунки щодо купівлі-продажу ф'ючерсних контрактів здійснюються через розрахункову палату біржі, яка гарантує своєчасність і повноту платежів. До остаточної оплати ф'ючерсного контракту він може перепродаватися на біржі, тобто сам є об'єктом валютних операцій. З кожним наступним продажем ціна його буде уточнятися і наближатися до реальної ціни, за якою продаватиметься дана валюта в момент погашення ф'ючерсу. Завдяки цим особливостям ціна та інші умови ф'ючерсних контрактів є прозорими для всіх учасників ринку. Кожна біржа встановлює свій перелік валют, які продаються-купуються, і стандартні суми контрактів, які визначаються десятками і сотнями тисяч, а то й мільйонами одиниць відповідної валюти. Тому в торгівлі валютними ф'ючерсами звичайно беруть участь великі банки, інші потужні фінансові структури. Ціна валютного ф'ючерсу визначається за тією ж схемою, що й ціна форвардного контракту, тобто з урахуванням різниці в процентних ставках двох валют, що обмінюються. Ф'ючерсні операції широко застосовуються з метою страхування від валютних ризиків, тобто для хеджування, а також з метою одержання додаткового прибутку, тобто для спекуляції. Купуючи валютний ф'ючерс, учасники попередньо сплачують комісійні брокеру та роблять у розрахунковій палаті біржі фіксований внесок на депозит за кожний контракт. Опціонні операції - це різновид строкових операцій, за яких між учасниками укладається особлива угода, що надає одному з них право (але не обов'язок) купити чи продати другому певну суму валюти в установлений строк (чи протягом певного строку) і за узгодженим сторонами курсом. Така угода називається опціон. У цій операції важливо розрізняти продавця опціону і покупця (власника), оскільки останньому належить право реалізації опціону. Якщо при настанні строку опціону власнику буде вигідно його реалізувати, то він вимагатиме від продавця опціону купити чи продати відповідну суму валюти , і останній зобов'язаний це зробити. Якщо власникові опціону не вигідно його реалізувати(наприклад поточний курс спот на ринку вищий від передбаченого в опціоні "пут"), то він відмовиться від реалізації опціону, про що повинен повідомити продавця, і останній зобов'язаний погодитися з цим рішенням. При купівлі опціона покупець (власник) сплачує продавцю премію (вартість опціону), яка визначається за домовленістю сторін у відсотках до суми угоди чи в абсолютній сумі. Ця премія є гарантованим доходом для продавця опціону, який він одержує незалежно від того, буде реалізований опціон чи ні. Для покупця премія є чистою витратою, яку він може відшкодувати, якщо реалізує згодом опціон з вигодою. Якщо ж він відмовляється від реалізації опціону, то сплачена премія стає для нього чистою втратою. Опціонні операції широко застосовуються для хеджування ризиків та одержання спекулятивного доходу. Крім цих операцій, на практиці застосовується цілий ряд похідних від них валютних операцій. До таких операцій можна віднести валютні свопи, арбітражні операції та ін. Валютний своп - це комбінація двох конверсійних операцій з валютами на умовах спот і форвард, які здійснюються одночасно і розраховані на одну і ту ж валюту. Наприклад, на умовах спот долари США негайно продаються, а на умовах форварду у того ж контрагента долари купуються з поставкою через певний строк і за домовленим курсом. Валютний своп забезпечує зворотний рух валютного потоку, що дає можливість ефективно використовувати його в спекулятивних цілях, для хеджування валютними ризиками та управління валютною позицією банку. Валютний арбітраж - це комбінація з кількох операцій з купівлі та продажу двох чи кількох валют за різними курсами з метою одержання додаткового доходу. Це типова спекулятивна операція, що розрахована на дохід завдяки різниці в курсах на одному і тому ж ринку, але в різні строки (часовий арбітраж), або в один і той же час, але на різних ринках (просторовий арбітраж). У міру розвитку сучасних систем телекомунікацій створюються передумови для вирівнювання курсів валют на різних міжнародних ринках, завдяки чому зменшуються можливості для просторового арбітражу. Зате перехід більшості країн до плаваючих валютних курсів, які часто змінюються в часі, створює сприятливі умови для розвитку часового арбітражу.1 Широкий асортимент валютних операцій, високе технологічне й організаційне забезпечення їх виконання створюють усім суб'єктам валютного ринку сприятливі умови для досягнення таких цілей - забезпечення ліквідності, прибутковості і керованості валютними ризиками. Тому прискорений розвиток валютного ринку - одне з актуальних завдань країн з перехідними економіками, у тому числі й України. Проте в Україні валютний ринок формується надто повільно, асортимент валютних операцій на ньому обмежений переважно касовими операціями. Після припинення в 2000р. діяльності Української міжбанківської валютної біржі розвиток більшості строкових валютних операцій втратив поки що перспективу. Чинники, що визначають кон'юнктуру валютного ринку. Стан кон'юнктури валютного ринку виявляється у зміні співвідношення між попитом і пропозицією окремих валют, що, у свою чергу, є ключовим чинником впливу на валютний курс. Тому чинники, що визначають кон'юнктуру валютного ринку, одночасно є і чинниками зміни валютного курсу. Як свідчить світовий та вітчизняний досвід, на стан та динаміку попиту і пропозиції на валютному ринку впливає велика кількість (десятки) чинників економічного, політичного, правового, психологічного характеру. Усі їх можна розділити на три такі групи: 1. Курсоутворюючі чинники: - стан платіжного балансу країни; - обсяги ВНП, які виробляються в країні; - внутрішня і зовнішня пропозиція грошей;  - процентні ставки в країнах, валюти яких порівнюються; - співвідношення внутрішніх цін країни з зовнішніми. Ці чинники можна назвати базовими, тобто такими, що визначають такий стан співвідношення попиту та пропозиції на валютному ринку, який схильний до стабільності чи поступової, внутрішньо зумовленої та передбачуваної зміни. Вплив стану платіжного балансу на кон'юнктуру валютного ринку виявляється в тому, що надходження валюти в країну за поточними і капітальними статтями балансу збільшує пропозицію, а валютні платежі за кордоном збільшують попит на валютному ринку. Тому збалансовані валютні надходження і платежі за названими статтями балансу створюють сприятливі умови для врівноважування попиту і пропозиції на валютному ринку і стабілізації його кон'юнктури. Вплив на валютний ринок обсягу ВНП, що виробляється в країні, базується на тому, що його зміна впливає на динаміку експорту і імпорту. Якщо обсяг ВНП, зростає, це створює передумови для збільшення експорту і зменшення імпорту, що сприяє формуванню активного сальдо платіжного балансу і поліпшенню кон'юнктури ринку. І навпаки, якщо обсяг ВНП скорочується, це спричинятиме падіння експорту і зростання імпорту, формування від'ємного сальдо платіжного балансу і погіршання кон'юнктури ринку. Вплив внутрішньої пропозиції національних грошей базується на тісному зв'язку валютного ринку з іншими сегментами грошового ринку. Якщо пропозиція грошей на ринку банківських кредитів чи ринку цінних паперів зросте, це може погіршити кон'юнктуру на цих ринках, внаслідок чого частина пропозиції грошей звідти перейде на валютний ринок, де кон'юнктура залишилась незмінною. Але якщо таке переміщення грошей буде значним, то попит на валюту почне зростати випереджаючими темпами і рівновагу буде порушено і там. Якщо пропозиція грошей зростатиме безпосередньо на валютному ринку (зовнішня пропозиція), наприклад, у цілях валютної інтервенції, то це негайно вплине на його кон'юнктуру і вона погіршає для національної валюти. Вплив співвідношення процентних ставок у двох країнах полягає в тому, що вищі процентні ставки стимулюють приплив у відповідну країну вільних грошових капіталів з країн, де процентні ставки низькі. Це сприятиме формуванню активного сальдо платіжного балансу за статтями капітальних операцій та поліпшенню кон'юнктури валютного ринку. У країні з низькими процентними ставками ситуація розвиватиметься в протилежному напрямку. Вплив співвідношення внутрішніх і зовнішніх цін базується на тому, що в країнах з низькими внутрішніми цінами створюються додаткові стимули для нарощування експорту й стримування імпорту, що сприяє формуванню активного сальдо платіжного балансу. 2. Регулюючі чинники; - заходи прямого державного регулювання (фінансово-бюджетна політика, квотування та ліцензування, грошово-кредитна політика, регулювання цін, інтервенційна політика, розподіл валюти тощо); - структурні чинники. Ці чинники впливають на кон'юнктуру ринку через зміну кур-соутворюючих чинників. Вони вводяться в дію державою свідомо для досягнення певних цілей в її економічній політиці і можуть давати значний ефект в умовах, коли економіка країни перебуває у стані тривалої рівноваги. 3. Чинники кризового характеру: - дефіцит державного бюджету; - безконтрольна емісія та інфляція; - штучне і надмірне регулювання цін; - висока монополізація виробництва. Ці чинники виникають при порушенні динамічної рівноваги економіки, послабляють дію курсоутворюючих чинників та знижують результативність регулятивних заходів держави. У всій цій сукупності чинників вирішальною (базовою) є перша група (курсоутворююча). У свою чергу, у базовій групі ключове місце займає платіжний баланс, його стан та динаміка. Він має комплексний характер і акумулює в собі певною мірою дію всіх інших чинників.