18 Ринок праці. Попит і пропозиція робочої сили. Рівновага на ринку праці
Рп посідає центральне місце серед інших ринків. Основу рп становлять дві
головні дійові особи: роботодавці та наймані робітники. Принципова різниця
між ними полягає у відношенні їх до засобів виробництва.
Пр робочої сили визначається сукупністю різних факторів: рівнем з\\\\п, культурою, податковою системоютощо. Попит на рс виявляється в потребі роботодавців мати необхідну кількість та якість найманої рс для виробництва продукції та визначається двома основними факторами: загальним рівнем сукупного попиту в нац госп-ві та техн оснащенням виробництва.
По на рс зростає, отже рп розширюється і навпаки. Розширення чи звуження рп викликає зміни чисельності його складових: зайнятих та безробітних.
Проблеми функціонування рп та причини виникнення безробіття пояснюються
економістами по різному. З точки зору класичної теорії безробіття – це специфічне економічне явище, яке виникає в результаті підвищення з\\\\п. Вумовах, коли з\\\\п досягає досить високого рівня, тобто знаходиться вище,ніж рівень, за якого всі ті, хто шукає роботу, її знаходять, виникає надлишок пропозиції на ринку праці. Класичний аналіз доводить, щобезробіття виникає внаслідок постійних прагнень самих найманих робітників до підвищення своєї з\\\\п. Рівновага в цьому випадку досягається тільки з допомою рин-кового механізму.
Класична теорія не вважає безробіття
серйозною економічною проблемою, тому на зміну класичній теорії приходить
кейнсіанська. Кейнс зробив висновок про
неефективність традиційної політики невтручання держави, яку пропагували
класики і відповідно до якої безробіття чинило тоск н азниження рівня з\\\\п.
Він рекомендував: держава повинна вести боротьбу з безробіттям за
допомогою експансійної фінансової політики.
19
Однозначного трактування поняття «ринок праці», як і ринку взагалі, неможливо знайти в сучасній економічній літературі. Різні формулювання економічної категорії ринку праці виділяють такі головні аспекти: стадії процесу відтворення робочої сили, узгодження попиту і пропозиції, характер відносин між людьми та ін. Більшість авторів погоджується з тим, що ринок праці — це інститут або механізм, з допомогою якого покупці та продавці здійснюють процеси купівлі-продажу товару «робоча сила», вступаючи у відносини товарного обміну. Отже, ринок праці — це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення працівників та встановлення розмірів компенсації за використану робочу силу. Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна помітити, що в сучасних економічних системах, коли економіка вільної конкуренції не спроможна впоратись із низкою економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання, тобто державного регулювання цього ринку.
Для того щоб ліпше зрозуміти механізм функціонування ринку праці, необхідно визначити, яка саме частина населення потрапляє на ринок праці, а відтак слід розглянути деякі поняття, що ними оперує вітчизняна й зарубіжна статистика.
Працездатний вік — це період активної трудової діяльності людини. Межі працездатного віку визначаються законодавчо: в Україні вони становлять 16—59 років для чоловіків та 16—54 роки для жінок.
Працездатне населення — населення, здатне до трудової діяльності без урахування віку, тобто та його частина, яка потенційно має необхідний фізичний розвиток, інтелект та знання для виконання роботи. У практиці обліку, аналізу та прогнозування використовується поняття «трудові ресурси», яке часто ототожнюють з поняттям працездатного населення.
Трудові ресурси можна розглядати і як економічну категорію, і як планово-обліковій показник залежно від того, для чого це поняття використовується.
Трудові ресурси як економічна категорія виражають відносини населення, яке володіє фізичною та інтелектуальною здатністю до праці, відповідно до встановлених державою умов відтворення індивідуальної робочої сили.
Трудові ресурси як планово-обліковий показник — це чисельність населення, зайнятого в суспільному виробництві, а також незайнятого в ньому працездатного населення працездатного віку. Цей показник використовується для розробки балансів трудових ресурсів (що буде розглянуто далі).
Доцільно аналізувати три сфери зайнятості: по-перше, зайнятість працездатного населення (трудові ресурси); по-друге, зайнятість економічно активного населення (робочої сили); по-третє, зайнятість населення на ринку праці (зайнятість найманою працею).
Відповідно до законодавства України зайнятість населення — це діяльність, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, а і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві; індивідуальна трудова діяльність; підприємництво тощо, тобто діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цієї праці.
Необхідно з’ясувати, що таке зайнятість з економічних та соціальних позицій.
Зайнятість з економічних позицій суспільства — це діяльність працездатного населення зі створення суспільного продукту або національного доходу. Ця зайнятість визначає економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя населення в цілому, добробут окремих громадян.
Зайнятість із соціальних позицій — це зайнятість такими видами діяльності, як навчання в загальноосвітніх школах, інших денних навчальних закладах, служба в армії, зайнятість у домашньому господарстві, виховання дітей, догляд за хворими і людьми похилого віку, участь у роботі громадських організацій.
Отже, зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин із участі людей у суспільному виробництві і пов’язана з забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну працю з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів.
Чисельність трудових ресурсів в Україні залишається практично стабільною, а деяке її збільшення у 1995—1996 рр. пояснюється уточненням статистичними органами чисельності працюючих в особистому підсобному господарстві. Слід зазначити, що характерною рисою динаміки трудових ресурсів є щорічне скорочення чисельності громадян, зайнятих у народному господар- стві (у 1999 р. проти 1991 р. зайнятість скоротилася на 22,8%).
Мобільність робочої сили в Україні залишається досить високою. Так, майже п’ята частина тих, хто працює і отримує заробітну плату, щороку залишає свої робочі місця, і тільки одна восьма наймається на роботу. Непокоїть і те, що кожен восьмий робітник будь-якого підприємства працює на ньому менше одного року. Так, наприклад, рівень звільнень 20% означає, що кожен п’ятий робітник не працюватиме на цьому підприємстві наступного року. Рівень зареєстрованого безробіття станом на кінець 1998 р. становив в Україні 3,69%, навантаження на 1 вільне робоче місце в середньому становило 30 осіб, середня тривалість безробіття (місяців) — 9,9.
Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та регулювання ринку праці необхідно:
здійснити заходи для реформування ринку праці;
створити сприятливі умови для забезпечення продуктивної вільно вибраної зайнятості;
забезпечити державну підтримку високої мобільності робочої сили;
запобігти масовому безробіттю, яке виникає внаслідок структурних змін в економіці;
розробити конкретні заходи щодо соціального захисту працівників у разі банкрутства підприємств;
сприяти соціальному захисту неконкурентоспроможних верств населення;
запобігти перетворенню безробіття на довгострокове застійне, сприяти швидкому працевлаштуванню безробітних громадян.
Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основними з яких є Закон України «Про зайнятість населення» та Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. Закон України «Про зайнятість населення» було схвалено в 1991 році (з численними пізнішими поправками). Закон гарантує всім працездатним особам працездатного віку: право здійснювати будь-яку законну економічну діяльність; захист від дискримінаційної практики найму на роботу і звільнення; безплатну допомогу в пошуках роботи відповідно до інтересів, здібностей, освіти та вмінь особи, ураховуючи потреби суспільства; грошову компенсацію, пов’язану із направленням на роботу до інших регіонів; вихідну грошову допомогу у разі втрати постійної роботи; безкоштовне навчання й перенавчання безробітних; надання роботи за фахом випускникам державних профе- сійних навчальних закладів; визначення осіб, які зараховуються до категорії безробітних, а також осіб, яким надається спеціальний захист. Цей Закон визначає основні завдання Державної служби зайнятості, інших міністерств і соціальних партнерів у регулюванні ринку праці, стимулюванні зайнятості та подоланні безробіття, механізм формування й використання фонду сприяння зайнятості населення, роль підприємств, установ і організацій у реалізації державної політики зайнятості.
Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. визначає заходи держави щодо надання допомоги громадянам у працевлаштуванні, організації роботи з професійної підготовки та перепідготовки кадрів, сприяння створенню робочих місць, участі в роботі з профорієнтації молоді, організації громадських платних робіт.
Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці і соціальної політики. Це Міністерство відповідає за створення та модернізацію трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формулювання національної програми зайнятості на базі регіональних програм зайнятості, а також розробляє спеціальні національні програми, мета яких сприяти зайнятості певних груп людей (наприклад молоді, осіб, які тривалий час були безробітними, тощо).
Для реалізації програми зайнятості в 1991 р. було створено Державну службу зайнятості (ДСЗ) як автономний орган при Міністерстві праці та соціальної політики. До обов’язків ДСЗ входить аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання їм допомоги у працевлаштуванні; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення професійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівників, звільнених з підприємств, установ та організацій; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами, установами та організаціями законодавства про зайнятість населення.
Державна служба зайнятості складається з національного центру зайнятості, який контролює дворівневу мережу обласних і місцевих центрів зайнятості: один республіканський центр (в Криму), 24 обласні і 2 міські центри в Києві й Севастополі з однаковим статусом, і 655 (державних з 1997 р.) місцевих центрів. Структура управління державною службою зайнятості відповідає сучасному становищу на ринку праці і в економіці країни.
Міністерство економіки та регіональні управління економіки місцевих державних адміністрацій також виконують певні функції з регулювання ринку праці. Вони здійснюють аналіз і прогнозування кількості населення, трудових ресурсів та ринку праці, а також розробляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці.
Основним документом для прогнозування трудових ресурсів є зведений баланс трудових ресурсів, який складається з чотирьох розділів: 1. Населення; 2. Трудові ресурси; 3. Розподіл трудових ресурсів; 4. Розподіл зайнятих за сферами і галузями народного господарства (табл. 10.5).
Таблиця 10.5
ЗВЕДЕНИЙ БАЛАНС ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ
Показники |
Звіт |
Оцінка |
Прогноз |
1. Населення II. Трудові ресурси — усього У тому числі: працездатне населення в працездатному віці особи старшого віку, що працюють підлітки до 16 років, що працюють III. Розподіл трудових ресурсів 1. Зайнято в народному господарстві — усього у тому числі: — працівники державних, громадських підприємств, установ та організацій (ураховуючи споживчу кооперацію) — колгоспники, зайняті в суспільному господарстві колгоспів — особи, зайняті в селянському фермерському господарстві — особи, зайняті в кооперативах та малих підприємствах (без сумісників) — особи, зайняті індивідуальною трудовою діяльністю — особи, зайняті в особистому підсобному господарстві — інші 2. Учні працездатного віку, які навчаються з відривом від виробництва, — усього з них таких, що проходять професійну перепідготовку і підвищення кваліфікації |
|
|
|
Закінчення табл. 10.5
Показники |
Звіт |
Оцінка |
Прогноз |
3. Служителі релігійного культу 4. Працездатне населення у працездатному віці, зайняте в домашньому господарстві — усього у тому числі: особи, яким потрібна робота Довідково: чисельність працівників, які працюють у кооперативах та малих підприємствах за сумісництвом IV. Розподіл зайнятих за сферами і галузями народного господарства — усього у тому числі: 1. У галузях сфери матеріального виробництва з них: — у промисловості — у будівництві — у сільському господарстві — у лісовому господарстві — на транспорті, у зв’язку і в галузі обслуговування виробництва — у торгівлі, громадському харчуванні, заготівлях, матеріально-технічному постачанні, збуті, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні, — в інших галузях матеріального виробництва 2. У галузях невиробничої сфери з них: — в освіті, культурі та мистецтві — у науці й науковому обслуговуванні — в охороні здоров’я, фізичній культурі та соціальному забезпеченні — у житловому та комунальному господарстві й невиробничих видах побутового обслуговування — на транспорті, у зв’язку, у галузі обслуговування та невиробничих галузях — в апараті органів державного управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, у кредитних і страхових установах |
|
|
|
Державне регулювання ринку праці та зайнятості використовує певні правові, організаційні та наукові важелі. Вони забезпечують управління ринком праці та стимулювання зайнятості населення.
Правові заходи. Головним чинником правового регулювання ринку праці є Закон України «Про зайнятість населення», зміни і доповнення до нього, інші закони, підзаконні акти й розпорядчі документи уряду.
Організаційні заходи. Заходи регулювання зайнятості розподіляються на активні та пасивні.
Активні — це заходи із:
створення додаткових сфер зайнятості (переструктуризація економіки, додаткові робочі місця на державних підприємствах, субсидування створення нових робочих місць у приватному секторі, створення умов для іноземного інвестування, організація громадських робіт, сприяння розвитку малого бізнесу, підприємництва, створення умов для самозайнятості громадян тощо);
професійна орієнтація населення, підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів;
посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;
субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування гнучких форм зайнятості;
надання допомоги в працевлаштуванні;
надання допомоги в разі трудової міграції.
До пасивних заходів регулювання зайнятості відносять асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати доходів, на забезпечення дострокового виходу на пенсію та інші грошові допомоги. Ці заходи не впливають на регулювання попиту і пропозиції робочої сили.
Наукові заходи. До наукових заходів із регулювання зайнятості та ринку праці можна віднести:
наукове обгрунтування державної політики зайнятості населення;
наукове забезпечення аналізу проблем зайнятості населення та ринку праці;
оцінка стану та перспектив розвитку та формування ринку праці України, визначення пріоритетних досліджень у цій сфері, координація з іншими науково-дослідними установами.
Науково-дослідний центр з проблем зайнятості населення та ринку праці переважну більшість поточних наукових досліджень завершив, деякі з них уже схвалено в органах державної влади. До них належать: «Формування моделі управління ринком праці України в перехідний період (теорія і практика)», «Концепція професійної орієнтації населення», «Концепція професійної підготовки і перепідготовки незайнятого населення», «Методичні рекомендації з розрахунку балансу національного ринку праці».
Отже, основні засади наукового обгрунтування розробки та реалізації державної політики в галузі зайнятості населення та формування ринку праці як на макро-, так і на мікрорівні у перехідний період уже створено.
Відтак держава володіє досить широким діапазоном різноманітних методів та інструментів впливу на ринок праці та зайнятість населення, а тому основним проблемним питанням є таке: яку позицію вона займе? Пасивного спостереження, покладаючись на те, що ринок сам є регулятором розподілу трудових ресурсів (американський підхід), чи активного втручання в проце- си на ринку праці (досвід Японії, Кореї, деяких європейських країн)? Вітчизняні економісти та дослідники переконані, що на даному етапі становлення нової економічної системи ситуація на ринку праці України потребує активного державного регулювання, бо інакше неминуче «обвальне» зростання безробіття та ус- кладнення ситуації на ринку праці в цілому.
У перехідний період з метою захисту населення від зростання цін для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці.
Оплата праці складається з двох частин — основної заробітної плати та додаткової оплати.
Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.
Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й установлюється у вигляді премій, винагород, інших виплат, які не передбачені законодавством, або понад розміри, установлені чинним законодавством.
За сучасних умов застосовується державне та договірне регулювання оплати праці. До методів прямого державного регулювання належить регулювання оплати праці з допомогою встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці в бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств. Держава застосовує й методи непрямого державного регулювання, зокрема через регулювання доходу, що спрямовується на оплату праці (регулювання фонду споживання), через оподаткування підприємств і доходів працівників та ін.
Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на базі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.
Основним елементом державного регулювання праці є регулювання мінімальної заробітної плати, яка встановлена з 1 січня 1999 р. в розмірі 74 грн. на місяць і буде поступово наближатись до величини вартості межі малозабезпеченості — 118,32 грн.
Мінімальна заробітна плата — це встановлена державою величина заробітної плати, нижче за яку не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну норму часу. Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвитку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та величини вартості межі малозабезпеченості.
Держава запроваджує тарифну систему, форми й системи оплати праці, єдині тарифні умови оплати праці. Тарифна система оплати праці включає такі елементи: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик, які є основою для формування й регулювання заробітної плати.
Для регулювання фонду споживання й фонду оплати праці визначається показник середньої заробітної плати. Середня заробітна плата — це розмір заробітної плати працівника, визначений за певний період часу.
Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення щодо оплати праці працівників державних установ встановленням коефіцієнтів співвідношення з мінімальною заробітною платою та мінімальними тарифними ставками для їх диференціації за видами виробництва, робіт і складності праці в галузях народного господарства.
Регулювання оплати праці працівників соціальної сфери, що фінансується з бюджету, здійснюється постановою Кабінету Міністрів України «Про оплату праці працівників бюджетних установ і організацій на основі єдиної тарифної сітки».
Міністерство праці та соціальної політики, регіональні управління (відділи) праці й соціальних проблем місцевих органів адміністрації забезпечують реалізацію державної політики оплати праці.
20
Інфляція — це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску
товарів та послуг. Інфляцію можна поділити на три види: помірну (повзучу),
галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).
Помірна (повзуча) інфляція виникає тоді, коли річний приріст цін складає
не більше 10 %. Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін
вимірюється десятками або сотнями відсотків. Гіперінфляція настає тоді,
коли річний приріст цін вимірюється тисячами відсотків. На цій стадії
гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вони
відіграють дедалі меншу роль в економіці, порушуються фі-вий та кред-ний
механізми, починають розвиватися стихійні процеси в ек-ці та ін.
Типи: Інфляція По виникає тоді, коли ціни зростають внаслідок
випереджаючого зростання сукупного По стосовно сукупної Пр. Інфляція
витрат - коли ціни зростають внаслідок збільш витрат на вир-во одиниці
прод. Інфляція витрат, як правило, супроводжується падінням вир-ва. Таке
явище дістало назву стагфляція. Отже, стагфляція виникає тоді, коли
одночасно зростають ціни і скороч-ся вир-во.
Причини: грошова емісія, що не покрита товарною масою; дефіцит держ
бюджету; мілітаризація економіки; незавершене виробництво; монополізм
п-тв; неефективна система оподаткування в країні; диспропорції в суп в-тві
(низький рівень НТР, тощо), більш швидкі темпи зростання ЗП по відношенню
до зростання прод праці.
Соц-ек наслідки інфляції:
1. Знижуються реальні доходи населення. При зростанні цін реальні доходи
зменшуються. І навпаки, реальні доходи збільш-ся у тих осіб, у яких
номінальна з/п зростає швидше, ніж рівень інф-ції.
2. Знецінюються фін-ві активи із сталим доходом. Інфляція знижує їхню
реальну вартість. У цьому випадку скороч-ся також і реальні доходи, що їх
отримують власники таких фін-вих активів.
3. Порушується нормальний розподіл доходів між Дт-рами та Кт-рами. Від
інфляції виграють дебітори, тобто позичальники кредиту, і програють
кредитори. Це обумовлено тим, що в умовах інфляції кредит надається за
однієї купівельної спроможності гршей, а повертається за іншої, нижчої.
4. Знижується мотивація до інвестування довгострокових програм.
Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який
очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції
може суттєво зменшитися в реальному вимірі.
5. Прискорюється матеріалізація грошей. Під час інфляції зростають ціни
ТМЦ і нерухомість. Тому домашні госп-ва і підпр-ва намагаються позбутися
грошей і вкласти їх у запаси ТМЦ та в нерухомість.
6. Інфляція як фактор зайнятості та безробіття. Держава, збільшуючи
сукупні витрати, може ціною помірної інфляції стимулювати збільш-ня вир-ва
та зниж безробіття.
7. Знижується мотивація до праці. Падіння життєвого рівня населення
внаслідок інфляції, а також спотворення структури і диференціації доходів
негативно впливають на мотивацію підприємницької та трудової діяльності.
8. Інфляція підриває управлінський механізм економіки. Дестабілізуючи
грош. систему інфляція автоматично знижує ефективність ек-них регуляторів,
часом навіть робить недоцільним саме їхнє застосування, підштовхує держ до
використання ін методів впливу.
Інфляція (
вимоваопис
файлу ;
від лат. inflatio —
роздування) — тривале зростання
загального рівня цін, що, відповідно,
є свідченням зниження купівельної
спроможності грошей.[1][2].
- інфляція попиту — це порушення рівноваги між попитом і пропозицією з боку попиту. Інфляція попиту має місце в тому випадку, коли грошові доходи населення та підприємств зростають швидше, ніж реальний обсяг товарів. Основними причинами тут можуть бути збільшення державних замовлень (наприклад, військових), збільшення попиту на засоби виробництва в умовах повної зайнятості і майже повної завантаженості виробничих потужностей, а також зростання покупної спроможності трудящих (зростання заробітної плати) внаслідок, наприклад, узгоджених дій профспілок. Внаслідок цього виникає надлишок грошей відносно кількості товарів, підвищуються ціни. Таким чином, надлишок платіжних засобів в обігу створює дефіцит пропозиції, коли виробники не можуть реагувати на зростання попиту;
інфляція пропозиції - зростання цін внаслідок збільшення виїраг виробництва чи зменшення сукупної пропозиції, інфляція пропозиції, в основі якої знаходиться взаємозв'язок витрат і цін. Підвищення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки й обсяг продукції на ринку, що веде до зростання цін. Причинами збільшення витрат можуть бути олігополістична політика ціноутворення, економічна і фінансова політика держави, зростання цін на сировину, дії профспілок, що вимагають підвищення заробітної плати, і т.і.Вона може також з'явитися в результаті зміни структури пропозиції на ринку;
інфляція очікувань, що проявляється, в першу чергу, в поведінці споживача. Кожна людина, стикаючись з дефіцитом товарів, діє цілком природно: купує будь-які товари в запас, тому що завтра їх може і взагалі не бути.
Інфляційний розрив – величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит (сукупні витрати), щоб знизити рівноважний ВНП до інфляційного рівня повної зайнятості. Якщо фактичний рівноважний рівень випуску Y0 (рис.3.25.2) більший потенціального Y*, то сукупні витрати збиткові. Збитковість сукупного попиту викликає в економіці інфляційний бум: рівень цін зростає тому, що фірми не можуть розширяти виробництво адекватно зростаючому сукупному попиту, оскільки всі ресурси вже зайняті.
Стагфляція — це поєднання затримки в розвитку і навіть спаду виробництва (стагнація) з безперервним прискореним зростанням цін (інфляція).
За темпами підвищення цін
- помірна, коли ціни ростуть менше 10% за рік;
- галопуюча, коли ціни ростуть в інтервалі від 20 до 200% в рік;
- гіперінфляція, коли ціни зростають на 2-3% щоденно, а за рік темп інфляції може становити десятки тисяч відсотків (переможена у першій світовій війні Німеччина у 20-ті роки щоб сплатити репараційні платежі, використовувала друкарський верстат. Розмір готівки зріс у 7 трлн. разів з початку 1922 р. до грудня 1923 р., а індекс цін з 1 до 10 000 000 000 (десять мільярдів)).
Погляду передбачення
- очікувана інфляція, яку можна передбачити, спрогнозувати її рівень заздалегідь, готуватись до неї;
- неочікувана, яка вища за спрогнозований рівень інфляції для даного періоду.
За характером інфляційного процесу:
- відкрита інфляція відбувається годі, коли макроекономічна нерівноваїа проявляється в нічим не стримуваному, вільному зростанні цін, що явно впливає на споживчий кошик. З відкритою інфляцією можна боротися, бо вона проявляється явно у зростанні цін, динаміку яких можна вивчати й аналізувати;
- приховали інфляція виникає під впливом державного контролю цін. Тоді ціни на товари не зростають, але замість якісних товарів за тими ж цінами продаються неякісні. Виникає дефіцит хороших товарів, що веде до перепродажу продукції за завищеними цінами. Така інфляція була характерна для СРСР.
Збалансованою є така інфляція, до якої економіка призвичаїлась. У цьому разі відповідно до щорічного зростання виробництва і зайнятості цін на основні види товарів та послуг зростає відсоткова ставка. Отже, ситуація відповідає тій, коли ціни стабільні. Така інфляція нічого не змінює в економіці. В умовах незбалансованої інфляції ціни різко зростають, причому неодночасно на всі товари і послуги. Від незбалансованої інфляції потерпають насамперед грошовий обіг та система оподаткування. Населення прагнучи зберегти свої гроші, намагається перевести їх у цінні папери, що дають прогресивний відсоток прибутку, свідомо завищуючи їхню номінальну вартість.
Для стабілізації грошового обігу проводять також специфічні заходи із зміцнення грошових систем. Таким заходами є нуліфікація, ревалоризація, девальвація, дефляція.
Нуліфікація грошей означає, що знецінені грошові знаки анулюються, оголошуються недійсними, а їм на заміну випускаються нові гроші. Цей метод використовують при наявності гіперінфляції.
Ревалоризація означає повернення до попередньої купівельної спроможності грошових знаків. Такий метод застосовується принезначних темпах інфляції.
Девальвація означає зниження обмінного курсу грошової одиниці даної країни відносно інших твердих валют.
Дефляція означає вилучення із обігу надлишкової частини грошової маси. Вона може відбуватися шляхом підвищення податків,скорочення контролю за обсягами кредитування, продажу підприємствам державних цінних паперів тощо.
Дефляційний (рецесійний, регресивний) розрив – величина, на яку повинен зрости сукупний попит (сукупні витрати) для того, щоб підвищити рівноважний рівень ВВП до неінфляційного рівня повної зайнятості. Подолання рецесійного розриву забезпечується стимулюванням сукупного попиту. При цьому приріст сукупного рівноважного доходу DY дорівнює: DY =дефляційний розрив ? мультиплікатор автономних витрат. Ефект Танзі-Олівера – свідома затримка платниками податків термінів внесення податкових платежів в державний бюджет в умовах підвищеного рівня інфляції. Такий ефект спостерігається в процесі накопичення інфляційного тиску в економіці, коли створюються економічні стимули для перенесення термінів сплати податків, у зв?язку з тим, що за час затримки виникає знецінення грошей, в результаті якого виграє платник податків. В цьому випадку дефіцит держбюджету і загальна нестабільність фінансової системи можуть зрости.
Сеньйораж – доход держави, який вона отримує в процесі монетизації дефіциту бюджету. Сеньйораж виникає в умовах перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін.
Інфляційний податок — це втрата капіталу власниками грошових коштів внаслі-док інфляції. Інфляційний податок сплачується автоматично домашніми господар-ствами, оскільки із зростанням цін вони витрачають більше своїх коштів. Інфляцій-ний податок (ІТ) визначається за формулою:
В умовах наближення до економічного потенціалу виникає відома альтернатива між ростом зайнятості – з одного боку, і ростом рівня інфляції – з іншого. Збільшення зайнятості і зниження безробіття супроводжується ростом інфляції попиту, тому що в економіці постійно зменшується обсяг невикористаних ресурсів і розширювати виробництво припадає за рахунок “переманювання” ресурсів від однієї фірми до іншої, з однієї галузі в іншу, шляхом підвищення ставок заробітної плати і цін на інвестиційні товари. Зниження рівня інфляції попиту може бути досягнуто тільки шляхом обмеження зайнятості і збільшення безробіття. Це означає, що в короткостроковому періоді між рівнями інфляції і безробіття існує обернена залежність, яка відома як крива Філліпса. Крива Філліпса – графічна модель, що показує обернену залежність в короткостроковому періоді між рівнем інфляції та рівнем безробіття (рис.3.7). Крива Філліпса стверджує, що рівень інфляції залежить від трьох факторів: очікуваної інфляції; циклічного безробіття; шокових змін пропозиції. Три зазначені фактори зводяться воєдино у рівнянні кривої Філліпса : p = pe - ?(u – u*) + E , інфляція = очікувана інфляція – ?цКрива Філіпса (Phillips curve) - графік залежності між середнім рівнем інфляції в країні і рівнем безробіття. Згідно з кривою Філіпса з ростом безробіття інфляція зменшується.
Крива Філіпса відома з 1958 р., коли економіст О.У Філіпс опублікував роботу «Зв'язок між безробіттям і темпом змін грошової заробітної плати у Сполученому Королівстві в переіод 1861-1957 рр.». Він показав зв'язок між рівнем безробіття і темпами росту середньої заробітної плати. Безробіття високе, коли заробітна платня зростає повільніше, і безробіття падає, коли заробітна платня зростає швидше. Високий рівень інфляціїї зазвичай супроводжується низьким рівнем безробіття і навпаки.
Кейнсіанці пояснюють одночасність появи більш високих темпів безробітя та інфляції зміщенням кривої Філіпса вправо або вгору, як наслідок шоку пропозиції (або цінових шоків). Повна зайнятість змушує ціни та заробітну плату до зростання; значне безробіття та незавантаженість потужностей спонукає їх до зниження. Рівень зайнятості - причина, рух цін та заробітної плати - наслідок. Але в залежності від того, як повна зайнятість викликає інфляцію, зовсім не слідує, що інфляція викликає повну зайнятість.
У довгостроковому періоді є вертикальною прямою, інакше кажучи, показує відсутність залежності між рівнем інфляції і природним рівнем безробіття.
Y - ВВП
Π - відсоткова ставка
b(U − Un) - попит
v - пропозиція
иклічне безробіття + шоки пропозиції,
де – параметр, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття; цей коефіцієнт завжди більший від нуля.
Ефект Фішера. Припустимо, що Ви поклали свої заощадження на банківський рахунок під 6 % річних. Наступного року Ви знімаєте їх із нарахованими процентами. Чи стали Ви на 6 % багатшими порівняно з тим періодом, коли вкладали свої кошти в банк? Відповідь на це запитання залежить від того, що розуміти під словом «багатший». Дійсно, грошей Ви тепер матимете на 6 % більше. Але як змінилися ціни на товари та послуги за минулий рік? Коли вони зросли на 4 %, то кількість товарів і послуг, які Ви зможете тепер придбати, зросла лише на 2 %. А коли б рівень інфляції склав 10 %, то Ваша купівельна спроможність насправді скоротилася б на 4 %. Економісти називають банківський процент номінальною процентною ставкою, а збільшення вашої купівельної спроможності – реальною процентною ставкою. Якщо номінальну процентну ставку позначити через і, а реальну процентну ставку – r, а інфляцію – , то залежність між цими трьома змінними може бути записана так: r = i - Тобто реальна процентна ставка є різницею між номінальною процентною ставкою та рівнем інфляції. Перегрупувавши члени цього рівняння відносно реальної процентної ставки побачимо, що номінальна процентна ставка е сумою реальної процентної ставки і рівня інфляції: і = r + Рівняння, записане у такому вигляді, має назву рівняння Фішера. Воно вказує на те, що номінальна процентна ставка може змінюватися під впливом двох причин: внаслідок зміни реальної процентної ставки або ж внаслідок зміни рівня інфляції. Відповідно до рівняння Фішера, збільшення рівня інфляції на 1 % призводить до підвищення номінальної процентної ставки на 1 %. Це співвідношення між рівнем інфляції і номінальною процентною ставкою має назву ефекту Фішера. Коли позичальник і кредитор обумовлюють номінальну процентну ставку, вони не знають, яким насправді буде рівень інфляції. Тому розрізняють два види реальної процентної ставки: – реальна процентна ставка, яку позичальник і кредитор очікують на момент укладання угоди, називається ех апtе реальною процентною ставкою; – фактична реальна процентна ставка називається ех роst реальною процентною ставкою. Кредитори і позичальники не можуть повністю передбачити майбутній рівень інфляції, проте вони мають якісь сподівання. Позначимо через фактичний рівень інфляції у майбутньому, а через e – очікуваний рівень інфляції. Тоді реальна процентна ставка ех апіе буде визначатися як (і - e), а реальна процентна ставка ех роst дорівнюватиме (і - ). Вони будуть рівними між собою за умови, коли фактичний рівень інфляції дорівнюватиме очікуваному ( e = ). Оскільки номінальна процентна ставка не може коригуватися на основі фактичного рівня інфляції, тому що на момент запровадження її він ще не відомий, то вона може змінюватися лише залежно від очікуваного рівня інфляції ( e). Звідси ефект Фішера точніше можна передати в такому вигляді: і=r+πe
Політика дезінфляція ґрунтується на можливості вибору між інфляцією та безробіттям у короткостроковому періоді Державні мужі, знижуючи за допомогою монетарної та фіскальної політики сукупний попит, зменшують обсяг національного виробництва, що супроводжується зростанням рівня безробіття. Згідно з кривою Філіпса для короткострокового періоду, зростання рівня безробіття знижує рівень інфляції.
У зв'язку з цим постає запитання, яким обсягом річного реального ВВП має пожертвувати суспільство, щоб знизити рівень інфляції? Економісти часто обчислюють коефіцієнт дезінфляційних утрат, який показує відсоток річного реального ВВП, котрий потрібно принести в жертву задля зниження інфляції на 1%. Для визначення цього коефіцієнта величину зменшення ВВП за певний проміжок часу ділять на величину зниження темпу інфляції за той самий проміжок. Існує кілька оцінок цього показника, але типова оцінка становить 5. Тобто для зниження інфляції на 1% необхідно пожертвувати 5% річного ВВП.
Коефіцієнт дезінфляційних утрат можна виразити через безробіття. Згідно з законом Оукена, зміна рівня безробіття на 1%с змінює ВВП на 2%. Отже, зниження інфляції на 1% потребує збільшення циклічного безробіття приблизно на 2,5%. Цей коефіцієнт можна використані для того, щоб визначати, на яку величину має зрости безробіття задля зниження інфляції. Наприклад дія зниження інфляції на 4% потрібно пожертвувати 20% ВВП. Відповідно таке зниження інфляції потребує збільшення циклічного безробіття на 10%.
21
Види
За величиною темпів розрізняють такі види інфляції :
повзуча інфляція — яка проявляється в тривалому поступовому зростанні цін;
галопуюча інфляція — зростання цін темпами в межах 10-50% в річному вимірі;
гіперінфляція — з дуже високими темпами зростання цін (сотні, тисячі та ін. відсотків зростання цін в річному вимірі).
Споживчу інфляцію можна розподілити на такі складові:
базова інфляція [6] (є мірою інфляції попиту, наприклад, може обумовлюватися перевищенням сукупного попиту свого довгострокового рівноважного рівня);
вузька базова інфляція — зміна цін імпортованих товарів, що відображає таким чином вплив зміни обмінного курсу.
небазова інфляція (відображає вплив факторів пропозиції), остання включає в себе зміну цін, що регулюються адміністративно, зміну цін на товари з малою ступінню обробки (сирі овочі, фрукти та ін.), а також зміну цін на паливо.
Причини виникнення інфляції:
надмірне збільшення пропозиції грошей (класичний приклад - монетизація дефіциту державного бюджету (причина гіперінфляції в Україні в 90-х роках ХХ-го сторіччя));
обмеження пропозиції (інфляція пропозиції), що зазвичай викликає зростання цін на сировинні товари, а також на товари з вищою ступінню обробки через вторинні ефекти;
надлишковий споживчий попит в економіці (інфляція попиту), причиною якого може бути надто м'які кредитні умови та ін.;
інфляція в інших країнах за суттєвих обсягів імпорту (імпортована інфляція), підвищення цін на імпортні товари
девальвація національної валюти (збільшує ціну імпортованих товарів, погіршує економічні очікування);
зростання очікувань щодо зростання цін в майбутньому.
[ред.]
21
У
найзагальнішому визначенні інфляцію
можна визначити як підвищення загального
рівня цін. Однак інфляційний процес
набагато складніший. Насамперед саме
зростання цін не завжди однозначне для
всіх груп споживчих товарів. Так, навіть
у період бурхливого росту інфляції
ціни на одні товари можуть різко
зростати, а на інші — залишатися на
тому самому рівні. Прикладами можуть
бути інфляція 70—80-х років і зниження
цін на такі товари, як відеомагнітофони,
цифрові годинники, персональні
комп'ютери.
Зростання
цін може зумовлюватися також поліпшенням
якості товару, і, як наслідок, підвищенням
його вартості. Тому інфляція означає
не тільки підвищення загального рівня
цін, а й процеси, пов'язані з знеціненням
грошової одиниці та зниженням рівня
споживання населення.
Процес,
зворотний інфляції — падіння цін і
витрат, — називають дефляцією.
Інфляцію
вимірюють за допомогою індексу цін.
Індекс споживчих цін визначає вартість
«корзини» споживчих товарів та послуг.
Головні з них — їжа, одяг, плата за
житло, опалення, транспорт та медичне
обслуговування. Використовуються й
інші індекси, зокрема індекс оптових
цін виробника; дефлятор ВНП, тобто
відношення номінального ВНП до реального.
Такий індекс є найуніверсальнішим,
оскільки визначає не тільки споживчі,
а й інші ціни.
Наприклад,
в індексі цін на споживчі товари
1982—1984 pp. використовуються як базовий
період, для якого встановлюється рівень
цін, що дорівнює 100. Це означає, що за
товари, які коштували в 1982—1984 pp. 100 дол.,
у 1988 p. довелося платити вже 118
дол.
Розрізняють
три види інфляції:
помірна
— ціни зростають повільно (менше ніж
10 відсотків за рік). Вартість грошей
зберігається;
галопуюча
— ціни зростають від 20 до 200 відсотків
за рік. Більшість контрактів укладаються
з урахуванням зростання цін або ж
пов'язуються з іноземною валютою
(наприклад, з доларом США). Населення
намагається прискорено матеріалізувати
гроші в товарну масу; швидко зростає
відсоткова ставка;
гіперінфляція
— темпи інфляції перевищують 200 відсотків
за рік. Кількість грошей в обігу та ціни
зростають астрономічними темпами.
Розходження цін та заробітної плати
стає катастрофічним. Знижується добробут
майже всіх верств населення.
Перехід
від помірної інфляції до галопуючої,
а потім — до гіперінфляції сьогодні
не є обов'язковим для розвинених країн.
Для цих країн характерніша помірна
інфляція, яка в період економічних криз
може перерости в гіперінфляцію.
Економічна політика держав (грошова
та фіскальна) дає змогу утримувати
інфляцію у відносно прийнятних
межах.
Основні
причини інфляції. В економічній теорії
розрізняють два типи інфляції— інфляцію
попиту та інфляцію, зумовлену збільшенням
витрат виробництва або зменшенням
сукупних пропозицій.
Інфляція
попиту. Зростання цін традиційно
пояснюється насамперед надлишковим
сукупним попитом. Це пов'язано з тим,
що сукупний попит економіки може бути
більшим, ніж пропозиції товарної маси,
що можливе для цього рівня виробничих
потужностей. Така ситуація на ринку
пояснюється тим, що запаси ресурсів
уже повністю вичерпані. Тому цей
надлишковий попит призводить до
зростання цін при постійному реальному
обсязі виробництва і зумовлює інфляцію
попиту. Створюється ситуація, коли в
обігу перебуває занадто багато грошей,
які населення намагається перетворити
на товарну масу.
Спочатку
загальні витрати (сума споживання,
інвестиції, урядові витрати і експорт)
низькі й обсяг виробництва відстає від
свого потенційного рівня при повній
зайнятості. Інакше кажучи, рівень
безробіття високий, а виробничі
потужності не використовуються.
Якщо
сукупний попит зростає, то це сприяє
підвищенню обсягів виробництва та
зайнятості, при цьому зростання цін
незначне або його взагалі немає. Це
пояснюється великою кількістю трудових
та матеріальних ресурсів, що не
використовуються, які можна ввести у
виробництво при існуючих на них
цінах.
При
зростанні попиту економіка починає
виходити на другий відрізок, наближаючись
до повної зайнятості та потенційного
рівня виробництва.
Однак
варто зауважити, що ціни можуть зростати
ще й на першому етапі, оскільки у різних
галузях та регіонах попит неоднаковий,
а це призводить до того, що не вистачає
фахівців окремих спеціальностей і
окремих засобів виробництва. Збільшуються
виробничі витрати, фірми змушені
підвищувати ціни на свою продукцію.
Звуження ринку робочої сили призводить
до зростання заробітної плати. Фірми
йдуть на поступки профспілкам під час
підписання колективних договорів. Коли
досягається повна зайнятість, виробники
наймають менш кваліфікованих (менш
продуктивних) робітників, що також
збільшує витрати. В кінцевому підсумку
все це виражається в зростанні цін.
Інфляцію, що виникає на другому етапі,
називають «завчасною», оскільки вона
з'являється до настання повної
зайнятості.
Коли
загальні витрати досягають третього
етапу, повна зайнятість поширюється
на всі сектори економіки. Промисловість
не може збільшувати обсяг виробництва,
виходячи з зростаючого попиту. Реальний
обсяг виробництва досягає максимуму,
і подальше збільшення попиту призводить
до інфляції. Сукупний попит, що перевищує
виробничі можливості суспільства,
викликає підвищення рівня цін.
Інфляція,
зумовлена збільшенням витрат виробництва
або зменшенням сукупних пропозицій.
Така ситуація виникає внаслідок
диспропорцій в економіці, коли через
нестачу інвестиційних товарів або
робочої сили зростають ціни і витрати.
На зростання витрат може впливати
підвищення заробітної плати. В
довготерміновій перспективі зростання
заробітної плати визначається підвищенням
продуктивності праці. В короткотерміновій
перспективі цей показник залежить від
норми прибутку та зовнішньоекономічного
балансу.
Теорія
інфляції, зумовленої зростанням витрат,
пояснює зростання цін такими чинниками,
які призводять до збільшення витрат
на одиницю продукції.
Підвищення
витрат на одиницю продукції в економіці
скорочує прибуток і обсяг продукції,
яку фірми готові запропонувати при
існуючому рівні цін. У результаті цього
скорочуються пропозиції товарів та
послуг у масштабі всієї економіки.
Зменшення пропозиції призводить до
зростання цін та інфляції.
Головним
джерелом інфляції, що зумовлюється
зростанням витрат, є збільшення
номінальної заробітної плати та цін
на сировину і енергію.
У
практиці господарювання дуже важко
провести межу між інфляцією, шо є
наслідком підвищення попиту, і інфляцією,
зумовленою зростанням витрат. Важко
визначити тип інфляції, не знаючи
справжньої причини зростання цін і
витрат. Більшість економістів вважають,
що інфляція попиту триває доти, доки
зростають загальні витрати. Інфляція,
зумовлена зростанням витрат, автоматично
сама себе обмежує, тобто або поступово
зникає, або самовиліковується. Це
визначається зниженням реального
обсягу виробництва і зайнятості через
зменшення пропозиції, що обмежує
подальше зростання витрат. Інфляція,
зумовлена зростанням витрат, породжує
спад, а спад стримує додаткове збільшення
витрат.
Розрізняють
збалансовану і незбалансовану
інфляцію.
Збалансованою
є така інфляція, до якої економіка
призвичаїлась. У цьому разі відповідно
до щорічного зростання виробництва і
зайнятості цін на основні види товарів
та послуг зростає відсоткова ставка.
Отже, ситуація відповідає тій, коли
ціни стабільні. Така інфляція нічого
не змінює в економіці.
В
умовах незбалансованої інфляції ціни
різко зростають, причому неодночасно
на всі товари і послуги. Від незбалансованої
інфляції потерпають насамперед грошовий
обіг та система оподаткування. Населення
прагнучи зберегти свої гроші, намагається
перевести їх у цінні папери, що дають
прогресивний відсоток прибутку, свідомо
завищуючи їхню номінальну вартість.
Так, під час енергетичної кризи 1979 р.
ціни на енергоносії несподівано зросли
на 12 відсотків, а рівень заробітної
плати знизився на 3 відсотки.
Реальний
доход споживачів нафти різко знизився,
а ціни на акції нафтодобувних компаній
різко зросли. Інакше кажучи, якби
інфляція і не припинилася, то зростання
цін на нафту все одно відбилося б на її
споживачах. Незбалансована інфляція,
до якої економіка не може адаптуватися,
породжує передусім перерозподіл доходів
у суспільстві.
Різновидом
інфляції є імпортована інфляція, за
якої при незмінному валютному курсі
кожне підвищення цін у світі відбивається
на цінах у конкретній країні внаслідок
зростання цін на імпортні товари.
Головною умовою, за якої країна може
себе захистити від зовнішньої інфляції
за допомогою підвищення валютного
курсу (ревальвації), є скорочення
внутрішніх витрат. Тоді конкурентоспроможність
буде досить високою і дасть змогу
витримати валютну політику, що ґрунтується
на підвищенні експортних цін.
Наслідки
інфляції. При інфляції зростання цін
і заробітної плати не мають єдиного
темпу через такі причини:
перерозподіл
доходів і багатства між різними класами
(зростає розрив між багатими і
бідними);
спостерігається
різна спрямованість курсу відносних
цін та обсягів випуску різних товарів.
Інфляція перерозподіляє доходи від
тих, хто має активи з фіксованим і
номінальним рівнем відсотка, на користь
тих, хто виплачує заборгованість за
фіксованою номінальною відсотковою
ставкою. У разі дефляції відбувається
зворотний процес.
Інфляція
впливає на економіку ще за двома
напрямами: вона відбивається на
загальному обсязі виробництва
(макроекономічний ефект) і на розміщенні
ресурсів та економічній ефективності
(мікроекономічний ефект).
Для
першого випадку характерно, що інфляція
посилюється в період високої зайнятості
та зростання обсягу виробництва і,
навпаки, зниження інфляції поєднується
зі спадом виробництва і зростанням
безробіття. Однак сучасний ринок
розвинених капіталістичних країн
засвідчує, що такого прямого зв'язку
між інфляцією та рівнем обсягу виробництва
і зайнятості немає.
У
другому випадку мікроекономічним
наслідком інфляції є знецінення грошей.
Крім того, в період інфляції довгострокові
ціни на витрати і товари (трудові
контракти, продукція державних
підприємств) нижчі від загального рівня
цін. При цьому встановлено, що помірна
інфляція не призводить до тяжких
соціально-економічних наслідків.
Ліп
««інфляційну політику держави не можна
розглядати як певний відокремлений
процес. Вона є складовим елементом
соціально-економічної політики держави.
Як уже зазначалося, інфляція нерозривно
пов'язана з таким явищем, як зростання
обсягу виробництва, зайнятості, рівня
витрат тощо. Так, крива Філіпса зображує
залежність інфляції від безробіття
(рис. 29).
Інфляція
висока при низькому рівні безробіття
і низька при високому.
Для
зниження інфляції на 1 відсоток безробіття
має протягом року бути на 2 відсотки
вищим від свого природного рівня. За
законом Оукена, це визначає зниження
реального ВНП на 4 відсотки від
потенційного.
Проблема
зниження інфляції за рахунок зростання
безробіття розв'язується неоднозначно.
Частина економістів вважає, що кількісно
така плата невелика, і за рахунок
соціальних програм держави можна
вирішити соціально-економічні
суперечності, що виникають при цьому.
Інші економісти вважають, що така
політика завдає морально-психологічної
шкоди. Світовий досвід засвідчив, що
усі варіанти стримування інфляції за
рахунок безробіття є невдалими. Політика
держав щодо регулювання доходів не
змогла стимулювати розв'язання головного
завдання — поєднання повної зайнятості
з поміркованою стабілізацією цін.
Крива
Філіпса застосовується тільки до
короткотермінових періодів, оскільки
під час довготермінового періоду навіть
низький рівень безробіття вже призводить
до зростання інфляції, оскільки останній
залежить від позиції профспілок та
фірм-монополістів.
Практика
підтверджує, що крива Філіпса може
використовуватися лише за умов інертної
інфляції, темп якої постійний. Під час
несподіваних економічних потрясінь
(енергетичні кризи 1973 р. та 1977 р.) інфляція
зростає швидшими темпами і майже
незалежно від рівня зайнятості.
Наприкінці
70-х років розвинені країни опинилися
у ситуації, коли одночасно прогресували
такі явища, як безробіття та інфляція.
Крива Філіпса стала теоретично знеціненою
часом і практикою розвитку. Економіка
зіткнулася з таким явищем, як стагфляція,
тобто одночасно з великим безробіттям
(стагнацією), і високою інфляцією.
Стагфляція
— це поєднання затримки в розвитку і
навіть спаду виробництва (стагнація)
з безперервним прискореним зростанням
цін (інфляція). Це особливо яскраво
виявилось у період кризи 1973—1975 pp., коли
спад виробництва супроводжувався
гігантським зростанням цін, що досягли
в окремих країнах (Великій Британії,
Італії) 15—20 відсотків на рік. Головними
причинами стагфляції в той період були
насамперед такі об'єктивні явища, як
структурна криза, спричинена розвитком
науки і техніки, циклічні коливання в
економіці. Відчутним був також вплив
суб'єктивних чинників: економічна
політика державних витрат та інвестицій,
панівна роль в окремих галузях
фірм-монополістів. Так, саме панівна
роль монополій у нафтовій промисловості
призвела до загального зростання цін
у період економічної кризи 1973 р.
Досвід
70-х років показав, що кейнсіанська
політика економічної експансії держави
не дає позитивних наслідків. У багатьох
розвинених країнах почали втілюватися
теоретичні вчення монетаристів їхня
основна ідея полягає в тому, що скорочення
державних витрат має зменшити державний
дефіцит і тим самим обмежити приріст
грошової маси. Внаслідок цього починають
зменшуватися темпи інфляції, однак
спостерігаються спад виробництва та
зростання безробіття. Головна роль у
розв'язанні цієї соціально-економічної
суперечності має належати державі. У
розвинених країнах було розроблено
комплексні програми, спрямовані на
зниження безробіття. У Великій Британії
на початку 80-х років це виражалось у
реалізації урядом спеціальних-програм
зайнятості та підготовки, які охоплювали
професійну підготовку, освіту та
передавання практичного досвіду роботи
понад 400 тис. молодих людей. Пропонувалося
зниження пенсійного віку (тільки в 1982
р. близько 130 тис. чол. передчасно вийшли
на пенсію). Було вжито заходів щодо
збільшення обсягів неповної зайнятості.
Уряд стимулював розширення кількості
робочих місць. У 1979—1985 pp. витрати на
програми зайнятості зросли на 67
відсотків. Одним з напрямів зростання
було також стимулювання приватної
підприємницької діяльності, розширення
приватного сектору в таких сферах, як
сфера послуг, освіта, медицина, культура.
Всі ці заходи деякою мірою сприяли
зниженню безробіття і виходу з кризи.
На
початку 80-х років у економічній політиці
розвинених країн почав використовуватися
так званий природний рівень безробіття.
При зниженні безробіття нижче від цього
рівня (період економічного «буму»)
зростають витрати і темпи інфляції.
Новий темп інфляції враховується
населенням і фіксується в контрактах.
Інакше кажучи, посилюється темп інертної
(очікуваної) інфляції. Після «буму»
державна політика спрямовується на
зниження швидких темпів економічного
зростання. Стримування темпів економічного
розвитку підвищує рівень безробіття
до природного, але інфляція не зменшується,
оскільки стає інертною. Темп інфляції
постійно зростає.
У
разі економічного спаду безробіття
перевищує природний рівень, і процеси,
що тут розглядаються, розвиваються у
зворотному напрямі. Отже, стабільний
рівень інфляції можливий лише за
природного рівня безробіття. Ця теорія
використовувалась у 80-х роках в США
(рейганоміка) і у Великій Британії
(політика уряду М. Тетчер). Економічні
спади в цих країнах дійсно спричинили
зниження темпів інфляції. Однак варто
зазначити, що економічна політика в
цих країнах мала не лише однобічний
характер (боротьба з інфляцією). Це була
комплексна політика щодо стабілізації
економіки загалом.
Отже,
жодна економічна теорія не спроможна
перебороти об'єктивну суперечність
економічного розвитку. Однак, усвідомивши
об'єктивність таких явищ, як спад
виробництва, безробіття, інфляція,
нація має боротися з ними. Уряд, виражаючи
і захищаючи інтереси всього народу,
використовуючи рецепти економічних
теорій, може пом'якшити ці процеси.
Багато країн перейшли до соціально-ринкової
економіки, тобто до такого типу
економічного розвитку, коли свобода
ринку і підприємництва тісно поєднується
з демократичністю і соціальним захистом
усіх членів суспільства.
22
Важливою складовою макроекономічної рівноваги є цінова ста-більність. Остання, в свою чергу, значною мірою залежить від стій-кості грошової системи.
Інфляція є фактором усіх зазначених процесів. Як соціально-економічне явище вона виникла ще у XVI ст., проте мала локаль-ний, обмежений характер. Лише з розвитком ринкової економіки інфляція набуває постійного характеру.
Сьогодні багато економістів і політиків називають інфляцію во-рогом суспільства номер один, найбільш суворим податком. Вона тісно пов'язана з проблемою зайнятості населення і безробіттям, матеріальним і духовним благополуччям людей, їх добробутом.
Інфляція - це знецінення грошей внаслідок порушення законів грошового обігу і появи маси грошей, не забезпечених товарною масою.
Не слід ототожнювати інфляцію з емісією грошей або із зрос-танням цін. Емісія - це законодавче зумовлений випуск додатко-вої маси грошей в обіг. Коли цей процес обслуговує об'єктивні потреби забезпечення безперервності руху зростаючого обсягу товарно-матеріальних цінностей, то він не є інфляційним чинни-ком. Емісія є джерелом інфляції, коли вона призводить до переповнення каналів грошового обігу, появи надлишкових, а от-же, знецінених грошей.
Важливим проявом інфляції є зростання цін. Однак інфляція не може бути пов'язана лише суто з грошовим феноменом. Це склад-не соціально-економічне явище, породжене диспропорційністю від-творення в різних сферах ринкового господарства, наслідок дисба-лансу між сукупним попитом і сукупною пропозицією.
Інфляційний процес може відбуватись і без зростання цін. На-приклад, так звана непомітна інфляція відбувається внаслідок де-формації структури виробництва, "вимивання" товарів дешевого асортименту чи зниження якості благ за умов незмінності ціни.
У свою чергу, можна навести чимало прикладів, коли зростання цін не є проявом чи причиною інфляції. Серед причин неінфляцій-ного зростання цін - підвищення якості товарів через впровад-ження досягнень науково-технічного прогресу; монополізація рин-ку; циклічні та сезонні коливання; державне регулювання економі-ки; введення нових ставок чи видів податку; стихійні лиха тощо.
Інфляційне зростання цін зумовлено надлишковою кількістю грошей в обігу.
Отже, інфляція - надзвичайно складне, багатофакторне соціаль-но-економічне явище. Серед чинників його розвитку - внутрішні та зовнішні, економічні та неекономічні, монетарні та немонетарні.
Багатоманіття чинників та джерел інфляційного процесу впли-ває на кількість різновидів цього явища, неоднозначних тлумачень його сутності. У цих умовах важливого значення набуває вірне розуміння причин та основних чинників інфляції, що дасть змогу визначити ефективний механізм протидії її негативним соціально-економічним наслідкам.
Серед чисельних видів інфляції, класифікованих за різними кри-теріями, виділимо найпоширеніші.
1. За темпами інфляційного процесу:
а) природна (інертна, поточна, "повзуча", позитивна тощо), тем-пи зростання цін за якої становлять 5-10 відсотків за рік;
б) голодуюча (крокуюча, стрибкова) з річними темпами зростан-ня цін в межах 20-200 відсотків;
в) гіперінфляція, коли ціни щоденно зростають на 1-20 відсотків.
2. Інфляція попиту (головні чинники з боку сфери обігу, покуп-ців, споживачів) та інфляція пропозиції (домінуючі причини лежать у сфері виробництва, структурі його витрат).
3. Внутрішня і зовнішня (імпортована).
4. Збалансована і незбалансована, якщо розглядати рівновагу грошової та товарної маси.
5. Помітна і непомітна, а отже, очікувана і неочікувана, пере-дбачувана і непередбачувана.
6. Регульована (з низькими темпами розвитку) і нерегульована, руйнівна (з високими темпами).
Крім того, можна назвати кредитну інфляцію; інфляцію, зумовлену податками; структурну інфляцію; інфляцію, викликану підвищенням заробітної плати, та інші різновиди.
Отже, інфляцію не можна пов'язувати чи ототожнювати з од-ним фактором чи конкретною причиною, вона відбиває всі недуги економіки.
В умовах природного рівня інфляції, тобто її інерційності, керо-ваності, контрольованості, передбачуваності, деякі економісти вка-зують на її позитивне значення. Помірна інфляція стимулює кон-куренцію, збалансовує попит і пропозицію, грошово-фінансові та матеріально-технічні ресурси, зумовлює прискорення науково-тех-нічного переозброєння виробництва.
Більшість вчених вказують на умовну позитивність інфляції при-родного рівня або взагалі заперечують цей позитивний ефект внас-лідок його короткочасності.
Перехід же інфляційного процесу за природні межі має руй-нівні наслідки, породжує гострі соціально-економічні проблеми. Серед основних негативних проявів інфляції слід зазначити:
переповнення каналів грошового обігу паперовими грошима, що призводить до їх знецінення;
підвищення цін на продукцію масового вжитку, що призводить до падіння купівельної спроможності національної грошової оди-ниці;
загальне тривале нерівномірне зниження реальних доходів усіх верств населення, особливо осіб з відносно фіксованими номіналь-ними доходами;
знецінення грошових заощаджень населення;
диференціація населення, перерозподіл національного доходу і національного багатства за рахунок переважної кількості населення;
диспропорційність суспільного відтворення, хаотичність вироб-ництва, затримка реалізації товарів внаслідок скорочення плато-спроможного населення;
підрив грошової, фінансово-кредитної, податкової систем;
стимулювання спекуляції, економічної злочинності, посилення тіньової економіки;
дезорганізація господарських зв'язків, відродження натурально-го обміну;
затримка інвестиційного процесу, стримування процесу нагро-мадження;
неухильне підвищення курсів іноземних валют, послаблення зовнішньоекономічних позицій країни;
спотворення економічної інформації, показників, особливо за умов прихованої інфляції;
соціально-політичне напруження в суспільстві.
У зв'язку з цим зростає значення активної дефляційної політики.
Слід розрізняти дезінфляцію і дефляцію.
Дезінфляція - процес зменшення темпів зростання цін.
Дефляція - це зниження загального рівня цін.
Антиінфляційні заходи не можуть мати суто монетарний ха-рактер.
Глибоке взаємопереплетіння різних інфляційних чинників ви-магає комплексних дефляційних заходів. Особливо це актуально для економік перехідного періоду.
Різні види інфляції мають свої особливі механізми, а отже, і від-повідні методи регулювання. Останні можуть бути ринковими (еко-номічними) і неринковими (адміністративними), довго- і коротко-строковими.
Антиінфляційний механізм має систему таких заходів:
профілактичні шляхи щодо недопущення причин інфляції;
зусилля, що вгамовують саму інфляцію;
дії, спрямовані на подолання негативних різнобічних наслідків інфляції.
Серед основних важелів дефляційної політики слід виділити:
збільшення оподаткування населення;
зменшення державних витрат на соціальні програми;
замороження заробітної плати;
обмежуване кредитування;
збільшення центральним банком ставки позикового відсотка, норм обов'язкових резервів комерційних банків;
скорочення обсягів продажу державних цінних паперів на від-критому ринку як захід, що зменшує державний борг, тощо.
Звичайно, як свідчить практика, комплекс дефляційних заходів впроваджується напередодні грошової реформи. Однак тривалість таких заходів не слід затягувати, адже на перших порах вони мо-жуть викликати негативні наслідки - скорочення ділової актив-ності, зниження темпів економічного зростання, безробіття.
Проведення дефляційної політики з одночасною лібералізацією цін має назву "шокової терапії". Штучне відновлення інфляції на-зивається рефляцією.
На сучасному етапі економічного розвитку уникнути інфляції неможливо, вона стала невід'ємною рисою ринкової економіки.
Завдання полягає в тому, щоб не допустити високих темпів інфляції, переростання її в гіперінфляцію, сприяти поступовому зниженню інтенсивності інфляційних процесів.
Практикою і теоретичними дослідженнями доведений взає-мозв'язок інфляції і безробіття. Вагомий внесок в теоретичне ос-мислення взаємодії двох найдеструктивніших факторів макроеко-номічної нестабільності
зробив англійський економіст кейнсіанського напряму А. Філіпс. Уважно вивчивши дані щодо безробіття і номінальної заробітної плати у Великобританії за 1861-1957 рр., він виявив нелінійну залежність між динамікою номінальної заро-бітної плати і рівнем безробіття. Якщо припустити, що існує одна-кове співвідношення між темпами змін заробітної плати і цін, то модель Філіпса може бути перетворена в співвідношення між без-робіттям і темпами зміни рівня цін як важливого параметра інфляції.
Крива Філіпса графічно зображує вибір між інфляцією та без-робіттям і вказує на обернено пропорційну залежність динаміки їх показників: чим вищий рівень безробіття, тим менший приріст но-мінальної заробітної плати, і навпаки (рис. 36).
Крива Філіпса дає концептуальні орієнтири щодо варіантів ви-бору економічної політики: або достатньо висока зайнятість з мак-симальним економічним зростанням, проте за умов швидкого під-вищення цін, чи достатньо стабільні ціни, проте за умов значного безробіття.
Довгі роки крива Філіпса була основою соціально-економічного регулювання в країнах розвинутої ринкової економіки. Багато за-хідних економістів і зараз виходять з того, що існують однонаправ-лений рух змін у заробітній платі і цінах, а також різноспрямова-ність між цими величинами і безробіттям.
Однак події 70-х - початку 80-х років суперечили ідеї альтерна-тивного зв'язку "рівень інфляції - рівень безробіття", втіленій у кривій Філіпса. В цей час, насамперед в економіці США, виник-ло явище стагфляції - інфляції, що супроводжується стагнацією виробництва і високим рівнем безробіття в країні, одночасним підвищенням рівня цін і рівня безробіття. Це викликало критику обгрунтованості кривої Філіпса як надійного регулятора в еко-номіці.
Сучасна теорія інфляції грунтується на концепції природного рівня безробіття - неокласичний економічний напрям. Природний рі-вень безробіття - це найнижчий підтримуваний рівень, який може бути у країні без ризику зростання інфляції. Це такий рівень недо-використання ресурсів, за якого ринки праці та ринки товарів зба-лансовані. За теорією природного рівня немає перманентного Ви-бору між безробіттям та інфляцією, а довгострокова крива Філіпса
є вертикальною.
Однак прибічники теорії економіки пропозиції, проявом якої є гіпотеза природного рівня, також не мають єдиних поглядів на проб-лему взаємозалежності інфляції та безробіття. Так, представники теорії адаптивних очікувань (монетаристський напрям) визнають альтернативність інфляції та безробіття, існування кривої Філіпса в короткочасному періоді. В довгостроковому періоді крива Філіп-са набуває вигляду вертикальної прямої, тобто альтернативної за-лежності інфляції і безробіття не існує.
Теорія раціональних очікувань, що виникла пізніше, доводить, що макроекономічна політика є неефективною, оскільки її резуль-тати завчасно враховуються робітниками. Звідси випливає, що не існує навіть короткочасового альтернативного зв'язку між інфляцією та безробіттям.
Хоча багато економістів визнають концепцію природного рівня, немало запитань в ній залишаються без відповіді.
Аналіз сучасних тенденцій в економіці західних країн доводить дієвість основної залежності моделі Філіпса - послаблення інфля-ційного процесу супроводжується зростанням безробіття. Це свід-чить про складність, багатоманітність способів реалізації та форм прояву глибинних соціально-економічних закономірностей. З ба-гаточисельних альтернативних можливостей слід відшукати таке поєднання темпу інфляції і рівня безробіття, за яким сукупний не-гативний ефект безробіття і інфляції був би мінімальним.
Крива Філіпса (Phillips curve) - графік залежності між середнім рівнем інфляції в країні і рівнем безробіття. Згідно з кривою Філіпса з ростом безробіття інфляція зменшується.
Крива Філіпса відома з 1958 р., коли економіст О.У Філіпс опублікував роботу «Зв'язок між безробіттям і темпом змін грошової заробітної плати у Сполученому Королівстві в переіод 1861-1957 рр.». Він показав зв'язок між рівнем безробіття і темпами росту середньої заробітної плати. Безробіття високе, коли заробітна платня зростає повільніше, і безробіття падає, коли заробітна платня зростає швидше. Високий рівень інфляціїї зазвичай супроводжується низьким рівнем безробіття і навпаки.
Кейнсіанці пояснюють одночасність появи більш високих темпів безробітя та інфляції зміщенням кривої Філіпса вправо або вгору, як наслідок шоку пропозиції (або цінових шоків). Повна зайнятість змушує ціни та заробітну плату до зростання; значне безробіття та незавантаженість потужностей спонукає їх до зниження. Рівень зайнятості - причина, рух цін та заробітної плати - наслідок. Але в залежності від того, як повна зайнятість викликає інфляцію, зовсім не слідує, що інфляція викликає повну зайнятість.
У довгостроковому періоді є вертикальною прямою, інакше кажучи, показує відсутність залежності між рівнем інфляції і природним рівнем безробіття.
Y - ВВП
Π - відсоткова ставка
b(U − Un) - попит
v - пропозиція
Соціальні наслідки. В умовах істотної інфляції зростає розрив в реальних доходах між видами соціальних груп, погіршується становище осіб з фіксованим доходом (наприклад, пенсіонерів, службовців, студентів, чиї доходи формуються за рахунок держбюджету [7].
Наслідки для економічного зростання. Інфляція є прихованим податком (див. інфляція як податок), зокрема, на заощадження, оскільки знижує стимул до нагромадження. Заощадження в формі готівки або ж депозитів скорочуються та відбувається зміщення до нагромадження натуральних речей як нерухомість, дорогоцінності (золото тощо). Інфляція змінює співвідношення між заощадженнями та споживанням, спотворює обчислення прибутків підприємцями. Найбільше викривлення інфляцією інформації про прибутки відбуватиметься на підприємствах за капіталом, придбаним до виникнення інфляції. Викривлені інфляцією прибутки спотворюють розподіл ресурсів на ринку, спричинять до збільшення інвестицій у виробництво з більшим співвідношенням між капіталом та продуктом, зменшуючи інвестиції в інші виробництва.[8] Таким чином, виробники переорієнтовуються на випуск товарів низької якості, зменшується активність у видах діяльності, що потребують довгострокових інвестицій.
Політичне середовище. Інфляція негативно впливає на сприйняття громадськістю влади.Наприклад, прагнення державних органів одержати за допомогою емісії додаткові засоби для вирішення невідкладних завдань найчастіше лише прискорює інфляцію. Знижується довіра до діяльності Уряду, до запланованих програм та реформ.
[ред.]
23
Антиінфляційна політика - це сукупність ефективних заходів держави, спрямованих на реальну стабілізацію рівня споживчих цін.
Для подолання інфляції й формування ефективної політики стабілізації національної валюти вироблено цілий ряд методів. Серед них найбільш поширеними є: нуліфікація, ревалоризація і реставрація, девальвація, дефляція.
Найчастіше використовується нуліфікація знецінених грошей. Вона означає ліквідацію старих грошових знаків, вилучення їх із обігу і заміну їх новими грошовими знаками, як правило, в меншій кількості. Цим методом скористалась Україна в 1996 p., запровадивши в обіг нову грошову одиницю - гривню.
Протилежним до нуліфікації є метод стабілізації національної валюти з допомогою ревалоризації і реставрації. Ревалоризація означає процес відновлення доінфляційної вартості паперових грошей з метою стабілізації і підвищення курсу національної валюти. Нині у її здійсненні провідним методом є поступова реставрація валюти, тобто відновлення доінфляційної купівельної спроможності та курсу національної валюти щодо інших вільноконвертованих валют. Водночас у країні реалізується цілий комплекс заходів для оздоровлення національної економіки, спрямованих насамперед на збільшення виробництва високоякісних, конкурентно-здатних товарів.
Стабілізацію національної валюти можна розпочати також із проведення політики дефляції. Це процес стримування зростання грошової маси в обігу. Вона означає вилучення з обігу певної частини надлишку паперових грошей. Супроводжується дефляція також комплексом заходів із оздоровлення національної економіки і фінансів, що виражаються в реформі податкової системи, скороченні бюджетних витрат та обсягів кредитів тощо.
Світовий досвід країн ринкової економіки свідчить, що для регулювання інфляційного процесу важливе значення має впровадження таких дій: встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків за кредит; регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу; розвиток безготівкових платежів і водночас обмеження питомої ваги готівкових грошей, які найбільше піддаються інфляційному знеціненню; широке запровадження електронних грошей, карток споживача. Держава через регулювання маси грошей, рівня відсотків за кредит і швидкості обігу грошей може активно впливати на обмеження інфляційного процесу, стимулювати рівень інвестицій і розширення національного виробництва. Звичайно, вибір методів подолання інфляції залежить від її рівня, від особливостей національної економіки, від місця державного регулювання процесу суспільного відтворення.
Через те, що інфляційний процес має різноманітні причини, то у боротьбі з ним широко використовують антимонопольну політику, яка охоплює: контроль за підприємницькими структурами, що займають панівне становище на ринку; захист і стимулювання конкуренції; сприяння розвиткові малого і середнього бізнесу, контроль за цінами; захист прав споживача та ін.
Для подолання інфляції у вітчизняній економіці має бути ефективна антиінфляційна політика, реальна стабілізація і зміцнення на ЇЇ засадах національної грошової одиниці. Ця політика має здійснюватись у напрямі забезпечення фінансової стабілізації. Саме фінансово-грошова стабілізація - це єдино можлива основа виведення національної економіки з кризи, якісної перебудови її та поліпшення життя населення.
24-25
Сукупний (сук-й) попит (СПо) — це реальний обсяг нац. продукту, який ек-ка
має намір закупити з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. У
грошовій (номінальній) формі сук-й По визначається сук-ми витратами ек-ки
на закупівлю товарів та послуг, які складаються із споживчих витрат,
валових інвестицій, держ. закупок і чистого експорту. Співвід-ня між сук-м
По і сук-ми витратами можна виразити формулою: СПо * Ц = СВ (споживчі
витрати)+ ВІ (валові інвестиції)+ ДЗ (держ. закупки)+ ЧЕ (чистий експорт),
де Ц — середня ціна на товари та послуги.
Сук-й По знаходиться в оберненій залежності від ціни. У зв\\\'язку з цим на
графіку крива сукупного По набуває вигляду негативно похилої лінії. СП[О3]
СП[О1] СП[О2
]0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
Ц Ц
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
ВВП ВВП
О[3] О[1] О[2
]Рис 1 (вплив цін-х факторів). Рис 2 (вплив нецін-х).
Цінові фактори.
Ефект %-вої ставки. При зростанні цін покупцям треба більше грошей для
оплати угод => зростає По на гроші, що при незмінній грошовій масі
викликає підвищення їх ціни, т.б. %-вої ставки. Внаслідок цього сук-й По
зменш-ся за рахунок По на ті товари, для купівлі яких потрібно брати гроші
в кредит (інвестиц-х товарів, високовартісних, довгострок-го викор-ня).
Ефект багатства. При зростанні цін реальна вартість накопичених фінанс-х
активів із фіксованим доходом, що знаходяться у населення, зменш-ся. В
такому випадку власники фінанс-х активів стають реально біднішими, що
скорочує їхній По. І навпаки, за умов зниження цін реальна вартість
фінанс-х активів збільш-ся, що підвищує По з боку їхніх власників.
Ефект чистого експорту. Відбиває вплив зовнішнього сектора ек-ки на сук-й
По і ВВП. Він проявляється тоді, коли ціни на вітчизняні товари зростають
або зменш-ся порівняно з цінами на іноземні товари. За ін. незмінних умов
зростання цін всередині країни викликає збільш-ня імпорту і зменш-ня
експорту. Внаслідок цього скороч-ся чистий експорт у складі сук-го По.
Вплив цінових факторів на сук-й По відтворюється на графіку за допомогою
руху ек-ки вздовж нерухомої кривої сук-го По.
Нецінові фактори.
1) Очікування. Цей фактор породжується звичайною психологією в поведінці
ек-них суб\\\'єктів, згідно з якою їхні поточні рішення обов\\\'язково мають
враховувати ті зміни в ек-ній кон\\\'юнктурі, які очікуються у майбутньому.
Очікування можуть впливати на поточну поведінку як домогосп-в, так і
підпр-в.
Зміни в споживчих витратах залежать від прогнозів, які роблять
домогосп-ва. Якщо домогосп-ва вважають, що в майб-му їхній реальний доход
збільш-ся, вони будуть готові витрачати більшу частку свого поточного
доходу. Внаслідок цього витрати на спож-ня зростають, крива сук-го По
зміщується вправо. Аналогічний вплив на поточний сук-ний По справляє
масове очікування нової хвилі інфляції, оскільки в цьому випадку
домогосп-ва збільшать поточні закупки споживчих товарів, випереджаючи
зростання цін.
Зміни в витратах на інвестиції залежать від очікувань підпр-в. Так, поява
оптимістичних прогнозів щодо отримання високих прибутків від вкладеного
капіталу може сприяти збільшенню попиту на інвестиційні товари, що викличе
пересування кривої сукупного попиту вправо. Якщо перспективи на отримання
високих прибутків від майбутніх інвестиційних програм непереконливі, то
інвестиційні виграти будуть зменш-ся, що викличе скорог чення сук-го По і
пересування її кривої вліво.
2) Зміни в економічній політиці держави. Збільшуючи держ. закупки, які є
одним із компонентів сук-них витрат, уряд збільшує сук-ний По і зміщує
його криву вправо. Підвищуючи прибутковий податок з громадян, уряд зменшує
безподатковий доход домогосп-в, викликає зменш-ня споживчих витрат і
суку-го По, що зміщує його криву вліво. Піднімаючи податки на прибуток
підпр-в, уряд викличе зниження очікуваної норми чистого прибутку від
інвестицій. Це зменшить інвестиційний компонент сук-го По, що змістить
його криву вліво.
Важливим елементом ек-ної політики держави є монетарна політика Нацбанку,
зміни в якій теж впливають на сук-ний По. Так, заходи Нацбанку зі
збільшення грошової маси в ек-ці підвищують сук-ний По і зміщує його криву
вправо. Заходи Нацбанку зі скорочення грошової маси зменш-ть сук-ний По і
зміщують його криву вліво.
3) Зміни в світовій економіці. Оскільки на сук-ний По впливає чистий
експорт, то це означає, що зміни, які відбуваються в кон\\\'юнктурі міжн.
торгівлі, теж впливають на сук-ний По. Вказані зміни можуть відбуватися в
кількох напрямках.
1) зростання ек-ної активності у наших торгових партнерів. У цьому випадку
у торгових партнерів зростає ВВП, що викликає зростання їхнього По на наші
товари і збільш-ня нашого експорту. Це збільшує сук-ний По і зміщує його
криву вправо.
2) зміна рівня цін у наших торгових партнерів. Якщо їхні внутрішні ціни
зростають, то наші товари стають відносно дешевшими і більш привабливими
для них, що збільшує наш експорт і сук-ний По, а його крива зміщується
вправо. Аналогічно впливає на сук-ний По зміна курсу валюта наших торгових
партнерів, яка може викликатися змінами в кон\\\'юнктурі на валютних біржах.
3) зміни в торговій політиці наших партнерів. Якщо у відносинах з нашою
країною акценти у торговій політиці вони зміщують в бік посилення ролі
протекціоністських механізмів, то наш експорт падає. Якщо ж перевага
надається механізмам вільної торгівлі, то наш експорт збільш-ся. Це
впливає на чистий експорт як компонент сук-го По, що зміщує його криву у
відповідний бік.
26-27
Сукупна пропозиція (СПр)
СПр — це реальний обсяг нац. продукту, який екон. пропонує для продажу з
метою отримання прибутку. Потенц. величина СПр залежить від запасу
капіталу та технологіч. рівня вир-ва в межах потенц. величини СПр є
функцією товарних цін та середніх витрат (СеВ) - витрат на вир-во 1-ці
товару: СПр=/(Ц;СеВ). => що на СПр впливають два види факторів: ціна(Ц) і
нецінові ф-ри, вплив яких опосередковується через середні витрати.
Сукупне пропонування залежить від потенційного обсягу в-ва, наявності
факторів в-ва (праці і капіталу). Технологій. Цільові фактори, які
впливають на сукупне пропонування: зміна процентної ставки, зміна рівня
цін. Нецільові фактори, які впливають на сукупне пропонування: зміна цін
на ресурси (наявність власних ресурсів, ціни на імпортні ресурси,
співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів), зміна
економічних правових норм (податки з підприємств та субсидії, державне
регулювання), зміни в продуктивності праці.
Кейнс. модель СПр виникла на грунті конструктивної критики клас. моделі.
Вона пояснює зв\\\'язок між ціною (Ц) і СПр в короткостроковому періоді. В її
основі - положення про негнучкість зарплати (З) протягом кор.строк.
періоду. Ц вільно формуються ринком і тому є еластичними стосовно СПо. Це
пояснюється існуванням колективних угоди між профспілками і підприємицями,
а також небаженням підприємиців зменш. З , щоб уникнути зменш. мотивації
до праці та виникнення соц. конфліктів. Цьому сприяє закон про min З. В
кор.строк. періоді гнучкими є лише Ц. Це пояснюється ефектом конкуренції.
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
0x08 graphic
Ц СПо1 СПр
Ц1 СПо2 Т1
0x08 graphic
Ц2 Т2
0x08 graphic
0x08 graphic
Оф Оп
Якщо СПо падає відносно потенц. ВВП, то зниж. лише Ц, а З тимчасово залиш.
стабільною. За цих умов прибутковість вир-ва зменш., що стимулює
підприємців до скорочення СПр. Звідси - висновок кейнс. моделі - в
кор.строк. періоді, протягом якого З не змінюється, СПр перебуває у прямій
залежності від товарних Ц. Тому крива СПр має вигляд позитивно похилої
лінії.
Особливість кейнс. моделі кривої СПр полягає в тому, що вона відбиває
неоднаковий зв\\\'язок між Ц і СПр в умовах різного рівня занятості. криву
СПр можна поділити не 3 ділянки:
1 - горизонтальна, яка хар-є екон. в умовах глибокого падіння вир-ва. При
цьому, збільш. СПо не викликає зростання Ц, СПр збільш. адекватно
зростанню СПо .
2 - висхідна, яка хар-є екон. в умовах помірного падіння вир-ва. Збільш.
СПо викликає як зрост. Ц , так і збільш. СПр.
3 - вертикальна, яка хар-є екон. в умовах повної зайнятості. При збільш.
Спо СПр тимчасово збільш. не може. Тому єдиним наслідком є зрост. Ц. Ця
ділянка, зазвичай, збігається з довгострок. кривою СПр.
Крім Ц на СПр впливають нецінові чинники: Ц на ресурси, продуктивність
ресурсів, , субсидії (вплив. на середні витрати, а отже і на валовий
прибуток), податок на прибуток ( вплив. на чистий прибуток). На графіку це
викликає відповідні зміщення кривої у відповідний бік.
28