Залізні метеорити за розповсюдженням займають друге місце і являють собою твердий розчин нікелю у залізі. Вміст нікелю змінюється від 6 до 30 %.
Залізо-кам’яні метеорити за розповсюдженням займають третє місце і складаються як із нікелистого заліза, так і силікатного матеріалу, представленого переважно олівіном, піроксенами і плагіоклазами.
Найбільш великі з відомих метеоритів відносяться до класу залізних. Найбільший метеорит знайдений у Південно-Західній Африці у місцевості Гоба, його вага 60 т. На другому місці знаходиться метеорит Анігіто (33 т), знайдений у Гренландії. Великі метеорити знайдені також у Мексиці, США, Сибіру (“Паласове залізо”). Кам’яні метеорити значно менші ніж залізні. Найбільшій кам’яний метеорит Арканзас має вагу 338 кг.
Найбільшій метеоритний кратер знайдений у штаті Арізона (США). Він має діаметр 1200 м. Глибина кратеру 180 м, висота валу навколо кратеру досягає 45 м. На дні кратеру знайдені уламки метеоритного заліза вагою до 500 кг.
4 Планета Земля
Назва “Земля” походить від слов’янського слова “зем” – земля, земляна підлога, низ.
Земля – третя за порядком від Сонця планета Сонячної системи, яка за розміром і масою займає п’яте місце.
Перші припущення і навіть розрахунки, щодо форми і розмірів Землі робили ще давні греки. Наприклад, у 535 р. до н. е. Піфагор висунув ідею щодо кулеподібності Землі. У IV ст. до н. е. Аристотель у своїй роботі “Про небо” також наводив аргументи на користь кулеподібності Землі, Місяця та інших небесних тіл, а Гераклід Понтійський припускав, що Земля обертається навколо власної осі. У 240 р. до н. е. Ератосфен на підставі спостережень за рухом Сонця в Єгипті (Олександрія і Сієна) розрахував радіус Землі, який за його даними склав приблизно 6400 км.
У 827 р. розміри земної кулі визначали вчені Багдадської обсерваторії каліфа Аль-Мамуна. У першій половині XI ст. розміри Землі визначав узбецький вчений Біруні.
У Європі перші виміри довжини градусу меридіану і відповідно розміру Землі, були зроблені у Франції у 1528 р. (Ж. Фернель), але ці виміри мали ще невисоку точність. Лише у 1670 р. француз Пікар, користуючись методом тріангуляції, розробленим голландським вченим Снеліусом на початку XVII ст., визначив величину радіусу Землі у 6372 км. Але в цей час ще припускали, що Земля має форму кулі.
Лише на початку XVIII ст. англійським фізиком І. Ньютоном (1643- 1727 р.) теоретично було доведено, що внаслідок спільної дії гравітаційних і відцентрових сил , які виникають під час обертання земної кулі, Земля повинна бути стиснута з полюсів і мати форму еліпсоїду обертання або сфероїду. Теоретичні припущення і розрахунки І. Ньютона були підтверджені у 1735 р., в результаті робіт, проведених Паризькою академією наук у різних місцях на Землі.
У результаті обробки багаточисленних геодезичних вимірів у 1940 р. геодезистом А. А. Ізотовим була розрахована форма Землі, яка отримала назву еліпсоїд Красовського.
Подальшими дослідженнями космічної геодезії було встановлено, що Земля стиснута не лише по осі обертання, а також і по екватору, тобто, Земля є тривісним еліпсоїдом. Основні величини стискання притаманні Індійському і Тихому океанам.
За сучасними даними полярний радіус Землі дорівнює 6356 км, екваторіальний радіус – 6377 км, тобто, полярний радіус менший за екваторіальний на 21 км. Різниця між найбільшим і найменшим радіусами на екваторі становить 213 м.
Але реальна форма Землі більш складна і визначається дією гравітації і відцентрових сил, а також сукупністю екзогенних та ендогенних процесів.
Тому найбільш оптимально форму Землі описує фігура, поверхня якої співпадає із середнім рівнем Світового океану і продовжується під материками так, що сила тяжіння у кожній точці цієї поверхні спрямована перпендикулярно до неї. Таке складне геометрично неправильне тіло назване геоїдом (поняття про форму – “геоїд” вперше введено в науку у 1873 р. Листингом; слово “геоїд” у перекладі з грецької означає – земнеподібний).
Поверхня Землі має складний рельєф. Він сформувався на протязі тривалого розвитку під впливом внутрішніх (глибинних) і зовнішніх (поверхневих) процесів.
Більшу частину поверхні Землі займає Світовий океан, площа якого складає близько 361,1 млн. км2 або 70,8%. Суша складає 149,1 млн. км2 або 29,2% земної поверхні. Суша представлена шістьома континентами, а Світовий океан – чотирма океанами.
До найбільш великих загальнопланетарних підняттів відноситься гірська система, яка простягається від Піренеїв до Гімалаїв, і гірський пояс на західній окраїні Північної і Південної Америки, основою якого є Анди і Кордильєри. В центральних областях материків переважно розташовані величезні низовини, наприклад, Амазонська і Ла-Платська в Південній Америці, Східноєвропейська і Західносибірська рівнини та Туранська низовина в Євразії.
Материки значною мірою різняться між собою за розмірами і характером рельєфу. Найбільшу середню висоту 2040 м серед всіх материків має Антарктида у зв’язку з накопиченням там великої товщі льоду.
Світовий океан розчленований материками на Тихий, Атлантичний, Індійський і Північний Льодовитий океани. Нерідко вчені виділяють приантарктичні частини Атлантичного, Тихого та Індійського океанів в особливий Південний або Антарктичний океан.
Розглядаючи розподіл суші та вод Світового океану в північній та південній півкулях Землі, видно, що він надзвичайно нерівномірний. Так, якщо в північній півкулі суша займає 39%, а 61% - це води Світового океану, то в південній півкулі суша складає відповідно 19% поверхні Землі, а води Світового океану 81%. В полярних широтах північної півкулі знаходиться Північний Льодовитий океан, а в південній півкулі – континент Антарктида.
Відповідно до сучасних космічних гіпотез, експериментального визначення абсолютного віку гірських порід та віку планет Сонячної системи, вважається, що Земля утворилася 4,5-5 млрд. років тому, внаслідок гравітаційної конденсації розсіяної в навколоземному просторі газопилової речовини.
Формування Землі як космічного тіла супроводжувалось диференціацією речовини, якій сприяв поступовий розігрів глибинних шарів Землі за рахунок теплоти, яка виділялася при розпаді радіоактивних елементів, таких як уран, торій, радіоактивний ізотоп калію та ін. Результатом цієї диференціації стало розділення Землі на концентрично розміщені зони – оболонки або геосфери, кожній з яких властиві певний речовинний склад, будова, фізичні та хімічні властивості.
Земна речовина, яка складає Землю та її найближче довкілля, представлена твердим, рідким і газоподібним фазовими станами. Зовнішня оболонка Землі – атмосфера представлена переважно речовиною у газоподібному стані. На поверхні Землі переважає речовина у рідкому стані. Надра Землі складені переважно речовиною у твердому стані, за виключенням, можливо, ядра.
Особливе місце в будові Землі займає біосфера, яка завжди мала надзвичайно велике значення у геологічних процесах.
Найважливішою відмінністю Землі від інших планет Сонячної системи є існування на ній життя, яке з’явилось приблизно 2,5-3 млрд. років тому.
Додаток.
Перший штучний супутник Землі - 1957 р. (СРСР).
Першій політ на Місяць - 1959 р., автоматична станція "Луна-2" (СРСР).
Першій політ людини у космос - 1961 р. (СРСР, Юрій Гагарін).
Перша автоматична станція на Місяці - 1966 р., "Луна-9" (СРСР), "Сервейер-1" (США).
Перша людина на Місяці - 1969 р., "Аполлон-11" (США).
Перша м’яка посадка космічного апарата на Марс – марсохід “Соджунер” (США).
Найбільші вершини Землі:
Україна – Говерла, 2061 м.
Західна Європа – Монблан, 4807 м.
Європа – Ельбрус, 5642 м.
Азія – Еверест (Джомолунгма), 8848 м.
Африка – Кіліманджаро, 5895 м.
Північна Америка – Мак-Кінлі, 6193 м.
Південна Америка – Аконкагуа, 6960 м.
Австралія – Косцюшко, 2230 м.
Антарктида – гори Елсуорт, 5140 м.
Гренландія – Гунб’ёрн, 3700 м.
Японія – Фудзіяма, 3776 м.
Ісландія – Хванадальсхнукюр, 2119 м.