Розділ 2 поширення суду присяжних

Спочатку утворення суду присяжних йшло одночасно з розширенням колоніальних володінь Британської корони. В інших країнах Європи цей суд засновувався під впливом ліберальних ідей в періоди бурхливих соціальних потрясінь і політичної перебудови. Вперше в континентальній Європі цей суд був заснований в революційній Франції у 1791 році. Його поява пов'язується з теоретичним відкриттям Ш. Монтеск'є у політичній системі тогочасної Англії принципу «поділу влади». Коли вводився інститут присяжних у Франції, в кінці минулого століття, запевняли, що цей інститут покликаний протидіяти поневоленню і тиранії. Введення суду присяжних в інших європейських країнах відноситься переважно до 1848 і 1889 років, коли уряди під впливом тодішнього настрою народів поступалися їм, погоджуючись допустити їх представників до участі в законодавчій діяльності та у здійсненні правосуддя.

2.1 Суд присяжних у Франції

Суд присяжних у Франції було запроваджено з прийняттям Конституції 1791 року. Не маючи можливості скасувати суд присяжних у Франції взагалі, Наполеон надав йому кримінально-процесуальним кодексом 1808 року «однобічно інквізиторського характеру, відлучивши його від політичних процесів, для яких він по суті і був створений і навіть обмежив його компетенцію по загальних злочинах. У Франції суд присяжних проіснував 150 років, до фашистської окупації. У 1941 році нацистським режимом були скасовані самостійні колегії присяжних та професійних суддів[13,69]. Вироки виносилися судами у складі шести засідателів і трьох суддів.

Після звільнення Франції уряд Ордонансом від 25 лютого 1945 узаконив фактичну ліквідацію суду присяжних, залишивши лише його назву, і збільшивши кількість засідателів з шести до семи. Кримінально-процесуальний кодекс Франції 1958 року підтвердив ліквідацію цього суду, знову збільшивши до дев'яти кількість засідателів.

2.2 Суд присяжних в Німеччині

У Німеччині суди присяжних були створені в 1848 році. Закон про судоустрій 1877 року закріпив діяльність суду в складі трьох суддів і 12 присяжних, об'єднаних у дві самостійні колегії, з роздільним вирішенням питань про винуватість та призначення покарання. Спроба ліквідації суду присяжних була зроблена у 1873 році, коли німецький уряд, задумавши судову реформу, мав намір замінити суд присяжних великим судом шеффенов. Особливо бурхливий спротив проявився в південній Німеччині, саме там, де суду присяжних були ще підвідомчі справи за злочинами про друк. У південних державах німецького союзу населенням організовувався збір коштів на утримання присяжних, оскільки централізоване фінансування було припинено. У тих же місцевостях, де справи про друк і політичні злочині були виведені з компетенції цього суду, населення до реформування суду присяжних і взагалі до його ліквідації ставилося байдуже.

Перші серйозні зміни кримінально-процесуального законодавства були проведені у Веймарській республіці. В результаті реформи Еммингера 1924 року були ліквідовані суди присяжних[14,99]. Вони були замінені новими судами, організованими за принципом судів шеффенов, без поділу на самостійні колегії коронних суддів і присяжних, з єдиним складом суду (три судді і шість засідателів), але зі збереженням старої назви «суд присяжних». У період фашизму в галузі кримінального процесу та судоустрою знову були проведені реакційні заходи. Постановою від 1 вересня 1939 року юстиція була переведена на режим роботи в умовах воєнного часу. Цією постановою було ліквідовано суди шеффенов і так звані суди присяжних. І хоча в 1950 році на території ФРН був відновлений у дії кримінально-процесуальний кодекс 1877 року, в новій редакції суд складався з трьох суддів і шести «присяжних», об'єднаних в єдину колегію.