3. Загальні тренінгові методи

Групова дискусія. Ігрові методи. Методи, спрямовані на розвиток соціальної перцепції. Методи тілесно-зорієнтованої терапії. Медитативні техніки.

1. Незважаючи на різноманітність конкретних вправ, прийомів і технік, що використовуються у тренінговій роботі, загальноприйнятими є декілька базових методів тренінгу. До таких базових методів традиційно відносять групову дискусію та ситуаційно-рольові ігри (Л.А.Петровська, Г.А.Ковальов, Т.С.Яценко, та ін.). Крім того, останнім часом пропонується додати до числа базових методів також тренінг сенситивності, спрямований на тренування міжособистісної чутливості і сприйняття себе як психофізичної єдності (Ю.Н.Ємельянов), який містить техніки невербальної взаємодії з метою розвитку “мови тіла”. І.В.Вачков, Н.В.Клюєва наголошують на правомірності і доцільності використання у тренінговій роботі також медитативних і сугестивних технік.

Коротко охарактеризуємо означені базові методи.

Групова дискусія – сумісне обговорення певного дискусійного питання, що дозволяє з'ясувати думки, позиції та установки учасників у процесі безпосереднього спілкування. Під час тренінгу групова дискусія може бути використана як із метою надання можливості учасникам побачити проблему з різних боків, так як спосіб групової рефлексії з метою аналізу групових переживань. Між цими досить відмінними цілями існує ціла низка проміжних цілей, наприклад, актуалізація й подолання прихованих конфліктів та усунення емоційної упередженості в оцінці позиції партнера шляхом відкритих висловлювань або надання можливості учасникам проявити власну компетентність і тим самим задовольнити потребу у визнанні й повазі.

Розрізняють такі види г.д.: структурована - з визначеною формою та порядком (мозговий штурм), неструктурована – ведучий посідає пасивну позицію, тема обирається учасниками, час формально не обмежується. За характером дискусії можуть бути: тематичними (обговорення значущої для всіх учасників тематики); біографічними – зорієнтовані на переживання та відреагування минулого досвіду; інтеракційними – обговорення проблем взаємовідносин учасників.

Дискусійні методи використовуються під час розгляду різноманітних ситуацій із практики роботи або життя учасників, під час аналізу конкретних складних ситуацій міжособистісної взаємодії тощо. У деяких напрямах групова дискусія вважається провідним методом групової роботи (груп-аналіз, групи зустрічей К.Роджерса).

Ігрові методи класифікують на ситуаційно-рольові, дидактичні, творчі, організаційно-діяльнісні, імітаційні, ділові ігри. Використання ігрових методів у процесі тренінгу, на думку багатьох дослідників (А.Вербицький, Ю.Громико, Г.Щедровицький та ін.), є досить продуктивним. На першій стадії групової роботи гра є корисною як засіб подолання скутості й напруженості учасників, як умова безболісного зняття “психологічного захисту”. Досить часто гра виступає як інструмент діагностування й самодіагностування, що дозволяє м'яко відшукати наявність труднощів у спілкуванні та серйозних психологічних проблем. Завдяки грі інтенсифікується процес навчання, закріплюються нові поведінкові навички, набуваються недосяжні раніше способи оптимальної взаємодії з іншими людьми, тренуються й закріплюються вербальні й невербальні комунікативні вміння. Гра, на відміну від інших методів, є ефективною в створенні умов для саморозкриття, відкриття творчих потенціалів людини, для прояву відкритості й щирості, оскільки утворює психологічний зв'язок людини з дитинством. Можливості ігрових методів у тренінговій роботі майже невичерпні, саме цим пояснюється стійкий інтерес дослідників до організаційно-діяльнісних ігор (ігротерапія, «крокодил», ділові ігри).

Методи, спрямовані на розвиток соціальної перцепції. Учасники групи розвивають вміння сприймати, розуміти та оцінювати інших, самих себе, групу. Протягом тренінгових занять за допомогою спеціально розроблених вправ учасники отримують вербальну й невербальну інформацію про те, як їх сприймають інші, наскільки точним є їхнє власне самосприйняття. Вони набувають уміння глибокої саморефлексії, змістовної та оцінної інтерпретації об'єкта сприйняття.

2.Методи тілесно-зорієнтованої психотерапії, що були започатковані В.Райхом (1960), знаходяться дещо осторонь. Останнім часом вони набувають усе більшої популярності й у вітчизняній практиці психотренінгу. У даній групі розрізняють три підгрупи прийомів: робота над структурою тіла (техніка Александера, метод Фельденкрайза та ін.), чуттєве усвідомлення та нервово-м'язова релаксація, східні методи (хатха-йога, тай-чі, айкідо).

Відомо, що без необхідного об'єму рухової активності дитина не може пройти всі необхідні фази формування, а в дорослому періоді людина не здатна накопичувати структурну енергію, необхідну для нормальної життєдіяльності й протистояти стресу. Активний руховий режим і позитивні емоції є джерелом енергії для самозахисту організму на всіх рівнях його життєдіяльності – від поведінкового до клітинного, як у межах норми, так і патології.

В основі таких можливостей активності лежить природна властивість людського організму за рахунок інтенсивного м'язового навантаження нейтралізувати, “спалювати” фізіологічно активні речовини, що накопичуються протягом перебування в стресових станах. Це природний, найбільш ефективний спосіб відведення “психосоматичного удару” від внутрішніх систем організму. Окрім того, сама по собі рухова активність, сповнена особистісними смислами, здатна чинити позитивний психофізіологічний вплив на людину.

Використання спрямованої рухової активності з метою психологічного впливу найчастіше відбувається у формі психогімнастики, акторської техніки, тілесно-зорієнтованої психотерапії тощо з метою встановлення контакту учасників із простором власної тілесності, розвитку сенсорного самовідчуття й відслідковування взаємозв'язків між фізичним, сенсорним, афективним і когнітивним проявами активності.

У межах означених напрямів накопичено значний матеріал, який свідчить на користь комплексності позитивного впливу на особистість у процесі використання конкретних психотехнік.

Одним із методів творчого самовираження особистості засобами “мовлення тіла” є психогімнастика – курс спеціальних занять, спрямований на розвиток та корекцію різних аспектів психіки людини як пізнавальної, так й емоційно-особистісної сфери. Як груповий невербальний метод психогімнастика припускає вираження переживань, емоційних станів, проблем за допомогою рухів, міміки та пантоміміки, використовує рухальну експресію як головний засіб комунікації в групі. Вона є ефективним засобом оптимізації соціально-перцептивної сфери особистості, дозволяє розв’язувати такі психотерапевтичні завдання: зменшення напруги членів групи; зняття страхів та заборон; розвиток уваги, чутливості до власної рухальної активності та активності інших; зменшення емоційної дистанції між членами групи; формування здатності виражати власні почуття, емоційні стани, проблеми невербально та розуміти невербальну поведінку інших людей.

Серед методів цього напряму використовуються також психотехніки танцювально-рухової терапії. Танцювальна терапія спрямована на розвиток усвідомлення власного тіла, створення його позитивного образу, розвиток навичок спілкування, дослідження почуттів та набуття групового досвіду. Серед завдань, розв’язання яких передбачає даний напрям:

• підвищення почуття власної гідності;

• розвиток соціальних навичок;

• підвищення рухальної активності;

• звільнення клієнта від закріплень, пошук автентичних шляхів подальшого розвитку.

Втілюючи на практиці методи досягнення спонтанності рухів людини на підставі уявлення щодо відображення особистісних рис у системі рухів, танцювальна терапія спонукає до свободи та виразності руху, розвиває рухливість та зміцнює сили як на фізичному, так і на психічному рівнях.

Суттєвими перевагами методів танцювальної техніки виступають:

• комплексність впливу - взаємозв'язок руху, дихання, сенсорики й емоцій забезпечують певний зміст свідомості людини;

• можливість відпрацювання тілесних блоків і послідовностей складнокоородинованих дій, що дозволяє отримати вивільнення від напруги, розширення діапазону рухів;

• емоційне відреагування у формі гіперболізації, підсилення почуття, його акцентуйованого вираження дозволяє досить швидко позбавитися негативних емоційних проявів;

• можливість відпрацювання динамічних аспектів паттернів м'язової напруги, які подекуди важко відпрацювати іншими способами.

Цілительський потенціал танцю, його гармонізуючий вплив на індивідуальну й групову свідомість відомі ще із прадавніх часів. Практично в усіх світових культурах танець поряд з особливими техніками дихання й співами був необхідним елементом повсякденного життя. Як частина ритуалів він виступав як міст між “хаосом і космосом”, втіленням єдності й різноманіття відносин між людиною, спільнотою й навколишнім середовищем.

Рух надає багатий матеріал для метафор різнобічних аспектів життя. Виявлені в русі, у танці, ці теми усвідомлюються, вербалізуються й проживаються тотальністю тіла-свідомості. Часто танець може бути безпечним, цивілізованим способом відреагування й проживання, прийняття соціально й особистісно табуйованих емоцій. У напряму адаптації, підвищення цілісності, особистісного зростання ці метафори можуть бути розгорнуті в танцювальній дії, акти творчого самовираження. Коли люди починають танцювати, вільно рухатися, танець стає стежиною до царини нереалізованих цінностей, бажань, невиражених почуттів, реалізації творчого потенціалу людини. Усвідомлюючи танець, рухаючись вільно й свідомо, людина наближається до прийняття свободи й творчості в повсякденному житті.

Також танець є одним із найдавніших способів входження людини до змінених станів свідомості, що є вплетеними в перехідні ритуали, ритуали зустрічей і сезонні свята. У таких формах танцю людина досягає певних екстатичних станів (пікових переживань, за А.Маслоу), які дозволяють пережити й зрозуміти певний досвід, сповнений радості й ейфорії. При цьому тіло є певним містком до досвіду, каналом, крізь який проходить цей екстатичний досвід. Досвід екстатичного танцю сприяє зціленню, оскільки тіло приводить нас до пригнічених спогадів і переживань і сприяє їх вивільненню й усвідомленню.

Під час використання танцювальних рухів розвивається діалог між свідомим і несвідомим. Існують декілька провідних джерел руху, які містяться в галузі: особистого несвідомого (особиста історія); колективного несвідомого (трансперсонального й кросскультурного); надсвідомого (пов'язаного з енергіями, що виходять за межі власного Я).

Серед методів цього напряму в психотерапевтичній роботі широко використовуються психотехніки танцювально-рухової терапії: “стежина танцю”, “континуум”, “автентичний рух”, контактна імпровізація, “танок пішоходів”, “джаз тіла” і т. ін.

Використання потенційних можливостей описаної рухальної активності підсилюється за рахунок підвищення спонтанності, нерегламентованості рухів тіла й використання властивостей звуко-вібраційних прийомів.

Медитативні техніки також пропонується відносити до тренінгових методів, оскільки досвід свідчить про їх корисність та ефективність у практиці групової роботи. Найчастіше вони використовуються з метою навчання фізичної й чуттєвої релаксації, умінню позбавлятися від надлишкової психічної напруги, стресових станів і в результаті зводяться до розвитку навичок аутосугестії та закріпленню способів саморегуляції. Проте, на початкових етапах навчання медитативні техніки необхідні у формі гетеросугестії.

1.Релаксація. Повнота розслаблення визначає легкість доступу до пригнічених ситуацій і емоцій. Будь-яка людина обов'язково володіє досвідом розслаблення – у пам'яті дитинства. Для станів релаксації характерні такі важливі властивості: вони дозволяють економити власну життєву енергію, швидко відновлювати сили, якісно й ефективно входити в змінені стани свідомості.

2.Усвідомлення поточного моменту. Розрізняють три провідних типи усвідомлення: а) поток думок – розмірковування, планування, запам'ятовування, аналіз, прогнозування тощо; б) чуттєве усвідомлення – фіксування будь-якої інформації, що надходить ззовні й фіксується за допомогою бачення, слуху, смаку тощо; в) тілесне усвідомлення – увага до всіх внутрішніх відчуттів, які надходять від м'язів, внутрішніх органів тощо.

Певною мірою описані типи усвідомлення залежать від усвідомлення людиною особливостей власного сприйняття в часі – минулому, теперішньому й майбутньому, та просторі – зовнішньому та внутрішньому.

На використанні тілесного усвідомлення побудовані методи фокусинга Дж.Гендлина, А.Кочаряна; усвідомлення енергії простору та часу – метод “Квантової свідомості” С.Волінски; ефекти концентрації на поточному моменті використовуються в численних видах медитативної практики – континуальних потоках свідомості (В.Налімов та ін.)

3.Активна уява (візуалізація). Як і інші методи, спрямовані на роботу в особливих станах психіки, техніки активної уяви використовуються з метою усвідомлення й сприйняття глибинних аспектів психіки й асиміляцію (інтеграцію) її розрізнених компонентів, тобто на виведення на свідомий рівень енергетичних систем, які “відокремились” і загрожують єдності психічного простору, цілісному функціонуванню психіки.

Візуалізація допомагає особистості усвідомити певні аспекти, що раніше не були диференційовані. Зміст таких комплексів, які беруть свій початок у колективному несвідомому, створює постійний вплив на життя людини, що виявляється у формі несподіваних афектів і настроїв, надлишкових емоційних реакцій, інтуїтивних здогадок і передчуттів. На відміну від образів, сновидінь, фантазії виявляються в пильнуючій свідомості людини, що дозволяє встановлювати з ними зв'язок, не втрачаючи орієнтації в зовнішньому просторі.

Наукові підвалини методу активної уяви було започатковано К.Юнгом, який встановив, що провідним підходом до візуалізації є зведення до мінімуму цензури свідомості над активністю несвідомих змістів, при цьому не повинен утрачатися свідомий контроль над самим процесом. Провідними цінностями процесу активної уяви є імпульсивність, своєрідність, свобода вираження та безоцінковість, на відміну від соціальної регламентованості, прийнятності й відповідності етичним нормам.

Інформація з несвідомого може приходити у вигляді внутрішніх відчуттів, зорових образів, спонтанних рухів, мелодії або голосу. Провідним завданням тут є розуміння смислу послання несвідомого безвідносно до оцінювання художньої або іншої досконалості отриманих результатів.

Серед сучасних напрямів розробки методу відомі: символдрама Х.Лейнера, психоімагінативна терапія Дж.Шорра, проекція в часі А.Лазаруса, гіпнодрама Я.Морено й Дж.Ейнеса, метод Х.Сильви й т. ін.

Як відомо, у більшості людей, які перебувають у стані розслаблення із заплющеними очима, виникають зорові образи, які із часом стають усе більше пов'язаними між собою. Ученими було відкрито наявність тісного зв'язку між станами психіки людини й образами, які в неї виникають. Цей взаємозв'язок отримав назву аутосимволізму – здатності несвідомого представляти себе у вигляді зорових образів. Унаслідок цього відкриття виникла ціла низка методів спрямованої уяви, що використовують цей феномен: активна уява К.Юнга, спрямоване фантазування Р.Дезольє, символдрама Х.Лейнера, метод візуалізації Х.Сильви й т. ін. У них використовується вплив на образи з метою розв'язання психологічних проблем клієнтів.

Між згаданими методами відсутні чіткі межі, вони є взаємопов'язаними та доповнюють один одного.

Багаторівневість психіки людини припускає також багаторівневість проблемних станів і кризових явищ. Як засвідчує практичний досвід, не існує методів психологічного впливу, ефект яких був би універсальним для будь-якої людини. У цьому полягають витоки існування широкого розмаїття методів і психотехнологій, варіативності включення одних елементів задля підсилення та доповнення ефективності інших, що є імперативом практичної психосоціальної роботи нашого часу.