2. Історія розвитку групових методів психотерапії та практичної психології

Теорія «живого магнетизму» Ф.Месмера. Групова психотерапія і гіпноз. СП аспекти групових методів. Групові методи в психоаналізі та інших психологічних школах Заходу. Сучасні групові методи та розвиток самосвідомості.

1. З прадавніх часів відомо, що здійснювати вплив на на групу людей буває набагато ефективніше, ніж на окрему людину. Різного роду шамани, цілителі та знахарі досить ефективно використовували ефекти емоційного збудження, зараження, некритичного сприйняття інформації тощо, які виникали у групі у відповідь на маніпуляції, ритуали та містерії, виконувані з метою зцілення, ініціації або отримання інформації.

Першою спробою пояснити з науково-теоретичних позицій процеси зцілення, що відбуваються у групі, вважається теорія «живого магнетизма» Франца Месмера – австрійського лікаря, який практикував у Парижі наприкінці 18 ст. Сутність теорії така: існує певний магнетичний флюїд, який у разі нерівномірного розподілу всередені організму спричиняє хворобу; завдання лікаря – за допомогою спеціальних маніпуляцій гармонійно перерозподілити флюїди й тим самим зцілити хворого.

Сеанс групової терапії відбувався так. (Опис).

Ефекти, пов’язані з міжособистісною взаємодією лікаря та хворого, вплив групи на ці процеси залишилися непоміченими фактично до середини 19 ст., коли шотландський лікар Дж.Брейд запропонував замість терміну магнетизм термін «гіпнотизм», пов’язавши психологічний механізм месмеровського зцілення зі сном (гипноз – з грецької, сон). Гіпнотичні явища у цей час викликали значний інтерес психіатрів, при цьому інтерпритації сутності процесів, що відбувалися, були досить різними. Так, І.Бернгейм вважав, що гіпнотичний стан – це звуження свідомості внаслідок концентрації уваги під впливом суггестії. При цьому суггестію він розглядав як загальний психологічний феномен, який виявляється у міжособистісних взаємовідносинах і спричиняє некритичне засвоєння певних поглядів, положень, почуттів.

Хоча в офіційній медицині ставлення до гіпнозу було досить скептичним, проте він активно використовувався на практиці під час групового лікування алкоголізму (О.Веттерстранд), неврозів, соматичних захворювань (В.Бехтєрев). Під час І Світової війни гіпноз використовувався у німецькій армії задля зцілення солдат з симптомами «військового неврозу».

2. Першими соціологами, які почали вивчення групових методів, їх функцій і механізмів, були Е.Дюркгейм і Г.Зіммель. Вони розробили підходи до вивчення психологічних феноменів у малій групі, які отримали назву «соціально-психологічні». Зважаючи на те, що з початку появи така форма групової роботи, як тренінг, отримала назву СПТ, означені механізми та ефекти можуть бути використані з метою пояснення психологічних особливостей тренінгового впливу на людину.

Групові методи психоаналітичного лікування широко використовувалися послідовниками З.Фрейда. А.Адлер, один з найближчих учнів Фрейда, враховував соціальний контексть розвитку особистості. Він вважав, що саме група впливає на формування цілей та цінностей окремої особистості і здатна допомогти їх модифікувати.

Психоаналіз у групі використовували Л.Вендер, П.Шильдер, Т.Барроу (запропонував термін «груповий аналіз»), А.Вольф та ін. У Європі поштовхом до розвитку групових психоаналітичних методів стала поява великої кількості паціентів з психічними порушеннями після ІІ Св. війни.

Натомість американські психологи активно застосовували групові методу у приватній практиці. Великого значення для групової психотерапії та груп треніга набули ідеї школи Курта Левіна: саме «теорія поля» визначила розвиток уявлень про групову динаміку та інші групові феномени, стала підгрунтям лабораторного тренінгу в США. Саме К.Левіну належить твердження, що «як правило значно легше змінити індивідуумів, зібраних у групу, ніж змінити кожного з них окремо».

Визначальною фігурою в історії групових методів психотерапії і психологіє є американський психіатр і психолог Джекоб Морено, який створив соціометрію і психодраму. За його участі було організовано першу професійну асоціацію групових психотерапевтів та перший професійний журнал з групової психотерапії.

Більшість шкіл групової психотерапії та тренінгів виникли в межах провідних напрямів світової психологічної науки – психоаналізу, біхівіоризму, гештальтпсихології, гуманістичної психології або дивовижного сполучення різних теоретичнх підходів. Так, гештальттерапія Ф.Перлза вважається гармонійним сполученням ідей психоаналізу, гештальтпсихології та феноменологічного підходу. Тілесно-зорієнтована терапія В.Райха має коріння у класичному психоаналізі, НЛП – походить із сучасного необіхівіоризму, клієнт-центрована психотерапія К.Роджерса грунтується на гуманістичних ідеях екзистенційної філософії.

Провідні дослідження тренінгових груп мають витоки у теоретичних дослідженнях, реалізованих на Заході. Переважна більшість вітчизняних школ тренінгу, форми психологічної роботи виступають модифікаціями зарубіжних моделей.

Проте необхідно зазначити наявність і власних традицій у вітчизняній прикладній психології. Так, можна говорити про своєрідний «психотехнічний бум» перших післяреволюційних десятиліть, коли широко вивчалися і запроваджувалися у практику методи профвідбору, профконсультацій, психологічної раціоналізації профосвіти, створювалися спеціальні тренажери та прийоми психологічного впливу на групу (ідея опанування нових спеціальностей, ентузіазм).

Іншим напрямом соціальної практики виступила педологія, що претендувала на роль «метапсихології». Створені педологічні лабораторії та секції намагалися розробляти методи та прийоми розвитку шкільних колективів відповідно до мети комуністичного виховання.

Елементи грамотного використання групового тренінгу легко прочитуються у методиках роботи з безпритульними дітьми А.С.Макаренко. Після заборони педології як напряму ідеї групової взаємодії розроблялися радянською педагогікою (напр., В.О.Сухомлинський).

Найбільш поширеним у вітчизняній практиці стало використання групових методів у психотерапії, в основі якого знаходяться принципи психології відношення В.Н.Мясищева.

3. Починаючи з 30-х років 20 ст. груповий рух в психотерапії і практичній психології набув такого розмаху, що нарешті привернув увагу академічної науки. Метод психологічної допомоги людям за допомогою малої групи виявився напрочуд ефективним і набув статус одного з найпопулярніших.

До цього часу цей метод представлений дивовижним розмаїттям конкретних методичних підходів, зумовлених різноманітними теоретичними орієнтаціями. Терміни «розвиток», зростання», «зміни», пов’язані з розвитком та актуалізацією особистісного потенціалу, співвіднесні з ідеями та поняттями «індивідуація» К.Юнга, «самоактуалізація» А.Маслоу, «особистісне зростання» К.Роджерса і вцілому виражають ідею реінтеграції особистого Я на підставі одержання нового досвіду та готовності до сприйняття такого досвіду.

Останнім часом описані методи представлено широким розмаїттям конкретних методичних підходів, обумовлених різноспрямованими теоретичними орієнтаціями. Принципи, покладені в основу представниками різних напрямів групової практичної технології, досить часто суперечать один одному.

Окреслимо напрями, у яких здійснюються сучасні психологічні дослідження. Найбільш адекватними підставами для класифікації може вважатися виділення типології психотренінгу та напрямів їх застосування.

Як зазначає більшість дослідників, найпоширенішим та найбільш розробленим типом уважається соціально-психологічний психотренінг (Г.Марасанов, С.Макшанов, А.Осипова, Л.Петровська та ін.). Він розглядається як один із методів активного навчання й психологічного впливу, що здійснюється в процесі інтенсивної групової взаємодії й спрямований на підвищення компетентності в сфері спілкування, де загальний принцип активності учасника доповнюється принципом рефлексії над власною поведінкою й поведінкою інших учасників групи. Для такої рефлексії та саморефлексії в групі створюються максимально сприятливі умови у вигляді можливості отримати зворотний зв'язок на поведінку кожного учасника від тренера, членів групи або перегляду відео матеріалів. Загальна мета СПТ – підвищення компетентності в сфері спілкування – конкретизується різноманітними завданнями, що розв'язуються в його процесі. Усі методи СПТ орієнтовані на широке використання навчального ефекту групової взаємодії, включення в сценарій занять елементів співтворчого пошуку, широкого використання різновидів моделювання. Найбільш поширеними є групова дискусія та ігровий метод.

Поряд із тим розрізняють (А.Осипова) декілька окремих груп тренінгів, наголошуючи, що відмінності між ними є досить умовними. Так, окрім соціально-психологічного, пропонується виокремити такі групи: комунікативний, поведінковий, особистісного зростання, навчальний.

Комунікативний тренінг (розвитку комунікативних навичок і вмінь) спрямований на розвиток таких комунікативних умінь: описання поведінки партнера, комунікації почуттів, активного слухання, конфронтації. До різновидів комунікативного тренінгу віднесено: тренінги партнерства, ведення переговорів, ассертивності, менеджерський, педагогічного спілкування тощо.

Поведінковий тренінг будується на принципах відтворення суб'єктивно складних для учасників групи ситуацій методом розігрування групових ролей та групової дискусії. Він спрямований на усвідомлення й подолання учасниками шаблонів поведінки.

Тренінги особистісного зростання грунтуються на засобах психологічного аналізу особистості й залежно від методології можуть бути поділені на тренінги динамічної, когнітивної, гуманістичної орієнтації тощо. Їх загальна спрямованість полягає в розвитку окремих рис – саморозуміння, навичок соціальної перцепції, усвідомлення смислів і т.ін. та якостей цілісної особистості.

Навчальні тренінги здебільшого спрямовані на вдосконалення професійних навичок тих професій, де визначальним фактором є активність спілкування (різновиди методичного тренінгу, тематичні: переговорного процесу, управлінського персоналу й т. ін.).

В окремий напрям доцільно виокремити творчий тренінг (В.Моляко), спрямований на розвиток творчого потенціалу особистості в процесі розв’язання задач.

Щодо напрямів, у яких тренінг пропонується використовувати як засіб психологічного впливу, визначають: професійна діяльність, підвищення кваліфікації; підготовка вчителів і студентів; корекція міжособистісних відносин, формування групової згуртованості; формування та розвиток особистісних якостей; розвиток інтелектуальних здібностей дітей; розвиток комунікативних здібностей дітей і дорослих; саморегуляція поведінки тощо.

Наведений перелік не претендує на остаточну завершеність – нові тренінгові види й напрями продовжують інтенсивно породжуватись.

Водночас без сумніву можна стверджувати наявність провідної ідеї, що поєднує всі відомі підходи в практичній психології: прагнення допомогти розвитку особистості шляхом зняття обмежень, комплексів, вивільнення її потенціалу, досягнення різноманітних змін психологічних, соціально-психологічних та інших характеристик людини, групи та організації (О.Бондаренко, Е. Де Боно, С.Макшанов, А.Маслоу, Г.Марасанов, В.Моляко, К.Роджерс, В.Столін, Н.Хрящева та ін.). Це, по суті, є ідея зміни, трансформації Я людини у світі, що змінюється. Фактично йдеться про реальний вплив на певні складові самосвідомості, який здійснюється у всіх типах медичної психотерапії та групової психокорекційної роботи.

За словами В.Століна, терапевтичний ефект буде проявлятися тією мірою, якою психотерапевтичний процес зміцнює та добудовує структуру самосвідомості й тим самим активізує та оптимізує його роботу.