1. Поняття та предмет земельного права.

Предметом регулювання земельного права є суспільні відносини, об'єктом в яких виступає земля. Але термін «земля» може використовуватися в різних значеннях. Як природний об'єкт земля виконує дві важливі функції: виступає як засіб виробництва в сільському господарстві і як просторово-територіільний базис — місце розміщення галузей народного господарстві, сільських і міських поселень. Вона існує незалежно від людини, як загальна умова і предмет людського життя. Земля відноситься до числа незнищуваних природних ресурсів.

На відміну від рослинного і тваринного світу, об'єкти якого належать до числа відновлюваних ресурсів природи, земля не має такої властивості. Завдяки спеціальним методам природна родючість грунту може тільки штучно поновлюватись.

Земля також виконує екологічні функції як первинний елемент у системі складних взаємозв'язків об'єктів природи — екологічній системі. Досить суттєвим моментом є також те, що земля обмежена в просторі.

Земельне право являє собою систему спеціально встановлених норм. Воно покликано регулювати особливий вид суспільних відносин — земельні відносини. Серед них потрібно виділити основні форми відносин:

а) відносини земельної власності;

б) відносини в області управління земельним фондом;

в) відносини землекористування;

г) землеохоронні відносини.

З цього переліку відносини власності є визначальними щодо інших форм відносин. Так, відносини з управління земельним фондом передбачають здійснення відповідними уповноваженими органами дій щодо залучення земельних ділянок в господарський обіг, забезпечення найбільш ефективного і раціонального використання земельних ресурсів, ведення обліку і реєстрації земель.

Відносини власності на землю є також визначальними і для відносин користування землею, адже право землекористування є похідним від права власності на землю. Відносини з охорони земель також існують не самі по собі, а в тісному зв'язку з відносинами власності та землекористування.

2. Принципи та методи земельного права України.

Методи правового регулювання земельних відносин складаються зі встановлених земельно-правовими нормами прав та обов'язків учасників зазначених відносин і застосування до них відповідних заходів. Особливості земельних відносин відображені у специфічному поєднанні методів правового регулювання даної сфери суспільних відносин. При цьому завданням правового регулювання є забезпечення певної поведінки учасників земельних відносин. Імперативний метод у земельному праві застосовують у галузі управління використанням і охороною земель: визначення порядку реалізації функцій державного управління; ведення державного земельного кадастру; забезпечення земельного моніторингу; здійснення землевпорядкування; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів; встановлення обмежень використання земель за цільовим призначенням тощо.Диспозитивний метод притаманний регулюванню стосунків власників земельних ділянок з приводу використання землі та самостійного господарювання на ній. Власник має право на свій розсуд розпоряджатися належною йому земельною ділянкою у межах, встановлених законом. Учасники земельних відносин мають можливість у визначених межах регулювати свої стосунки. Рекомендаційний метод правового регулювання полягає у наданні можливості альтернативної поведінки суб'єкта земельних відносин, коли суб'єкт має можливість самостійно вибрати спосіб своєї поведінки для досягнення поставленої мети. Санкціонований метод полягає в тому, що рішення про реалізацію своїх земельних повноважень суб'єкт земельних відносин приймає самостійно. Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей.

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.

Під принципами земельного права потрібно розуміти закріплені в діючому земельному законодавстві основоположні керівні засади, які виражаюють сутність норм земельного права й головні напрямки в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель.

У системі основних принципів земельного права слід виділити такі:

1. принцип правової рівності форм власності на землю. Згідно з чинним законодавством в Україні встановлено три форми власності: державна, колективна й приватна. Всі названі форми власності визнаються рівноправними;

2) принцип державного управління земельним фондом. Об'єктивна необхідність державного управління земельним фондом обумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства, просторовою обмеженістю земельного фонду, незамінністю у сфері матеріального виробництва та інших сферах господарської діяльності;

3) принцип багатоманітності форм землекористування. Землекористування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну власність, земля також може надаватись в користування або в оренду згідно з правилами встановленими чинним законодавством;

4) принцип раціонального використання і охорони земель. Він полягає в забезпеченні одночасно ефективного використання земель і їх охорони. Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості грунтів, підвищення врожайності, запобігання негативному впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовиша. Цей принцип втілюється в багатьох нормах земельного права;

5) принцип цільового використання землі. Суть цього принципу в тому, що ні власник земельної ділянки, ні його володілець чи орендатор не вправі міняти цільове призначення земельної ділянки за своїм розсудом. Вони зобов'язані використовувати землі згідно з їх цільовим призначенням. Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому порядку спеціально уповноваженими на це органами;

6) принцип платності землеволодіння та землекористування. Згідно з Законом України від 19 вересня 1996 р. «Про плату за землю» використання землі в Україні є платним;

7) принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільськогосподарського використання, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей.

3. Земельне право як галузь права, наука і навчальна дисципліна.

земельне право як галузь права як систему правових норм, що регулюють відносини, пов´язані із використанням, охороною та відтворенням землі як частини земної поверхні із простором над та під нею, необхідним для її цільового використання (у тому числі будівництва), включаючи розташований у межах цього простору ґрунтовий покрив.

Від земельного права як галузі права необхідно відрізняти земельне право як науку та навчальну дисципліну. Земельне право як наука - це система знань про земельне право як галузь права (систему правових норм), про практику застосування цих норм, про напрямки вдосконалення системи правових норм тощо. Земельне право як навчальна дисципліна - це спосіб подання знань, що складають земельне право як науку, у навчальному процесі.

У правовій доктрині деяких пострадянських країн зустрічається також інше, широке розуміння земельного права як галузі права, яка регулює не лише земельні відносини, а і відносини щодо використання, охорони та відтворення інших природних ресурсів - надр, вод, лісів, тваринного світу, ресурсів континентального шельфу та виключної морської економічної зони. Для української доктрини таке розуміння загалом не є характерним.

4. Поняття та загальна характеристика земельної реформи в Україні.

Формальний старт дала постанова ВРУ «Про земельну реформу» від 18.12.1990р. Земельна реформа – це врегульована спеціальним земельним законодавством система дій різних суб’єктів та сукупність організаційних, економічних, екологічних, науково-технічних, землевпорядних та державно-правових заходів, спрямованих на докорінне перетворення (зміну) та вдосконалення земельних правовідносин відповідно до сучасних вимог розвитку суспільства, держави і забезпечення земельних потреб громадян України.

Сучасна земельна реформа в Україні спрямована на:

забезпечення багатоманітності та рівноправності форм власності на землю;забезпечення багатоманітності організаційно-правових форм господарювання на землі; найбільш ефективне і раціональне використання, відтворення та захист ґрунтів, особливо сільськогосподарського призначення;введення платності земле використання;підвищення ефективності праці на землі;охорону земель як специфічних цілісних екосистем;задоволення пізнавальних, естетичних, оздоровчих та інших потреб людини; захист прав суб’єктів земельних правовідносин. Земельна реформа з реформування відносин власності перетворюється на землевпорядну та кадастрову.

На даний час завершення реформи пов»язується насам перед із 1) створенням системи реєстрації прав на землю у складі державного земельного кадастру та розмежування земель державної та комунальної власності .

5. Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права України.

Джерелом земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право — це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство — це система нормативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство — зовнішня форма права, тісно пов'язана з його змістом. Отже земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права.

Земельне законодавство — це система нормативних актів, які містять в собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів визначається залежно від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства.

Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) й звичайні.

Конституція як основний закон держави є основою структури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права.

Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей права, в тому числі норми земельного права.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс України. Він регулює головні питання права власності та використання земель. У ньому закріплені права й обов'язки власників землі та землеволодільців.

Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно назвати також Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про природно-заповідний фонд», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та ін.

Важливе місце серед джерел земельного права займають Укази Президента України. Згідно Конституції, Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України.

Велику групу джерел земельного права складають нормативно-правові акти, прийняті Кабінетом Міністрів України.

Досить значною частиною земельного законодавства є відомчі нормативні акти. Так, регулювати земельні відносини в межах наданих повноважень можуть Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Міністерство агропромислового комплексу, Державний комітет лісового господарства та ін.

6. Закони України як джерела земельного права.

закони України, насамперед, Основний закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони - кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети КМУ (видавалися у 1992-1993 рр. на підставі ст. 97-1 Конституції УРСР87). Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, Конституція України. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов´язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), причому в силу положень ст. 19 ЗУ «Про міжнародні договори України» такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства.

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного - Конституції"), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Наприклад, у п. 7.3 ст. 7 ПКУ передбачено, що «будь-які питання щодо оподаткування регулюються цим Кодексом і не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім залу VII «Прикінцеві положення» ЗУ «Про стандартизацію», «вимоги державних та інших стандартів, обов´язкові до виконання, є чинними до прийняття відповідних технічних регламентів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ці питання».

Конституція як основний закон держави є основою структури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права.

Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повині відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей права, в тому числі норми земельного права.

Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне місце серед законів у галузі земельного права займає Земельний кодекс України. Він регулює головні питання права власності та використання земель. У ньому закріплені права й обов'язки власників землі та землеволодільців.

Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно назвати також Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про природно-заповідний фонд», «Про колективне сільськогосподарське підприємство» та ін.