Лібералізм як політична ідеологія

Лібералізм (від лат. liberali – вільний* – це політична та ідеологічна течія, яка об'єднує прихильників парла­ментського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод.

У широкий суспільно-політичний вжиток термін був введений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. він вже сформувався як ідеологія. Засновниками лібералізму є Б.Констан та А. де Токвіль. До фундаторів ліберальної ідеології відносяться англійські мислителі Т. Гоббс, Дж. Локк, А. Сміт, І.Бентам, французькі вчені – Ш.-Л. Монтеск'є, Ф. Гізе, німецькі – І. Кант, В. Гумбольт, американські – Т. Джеферсон, Д. Медісон та ін. Серед українських мислителів ідеологію лібералізму розвивали М. Драгоманов, Б. Кістяківський та ін.

Виникнення лібералізму пов'язано з розвитком капіталістичного способу виробництва, буржуазними революціями.

Основні ідеї лібералізму:

ü  можливості людського розуму є необмежені;

ü  індивідуальна свобода є найважливішою умовою реалізації твор­чого потенціалу особи;

ü  рівність усіх громадян перед законом;

ü  принципи політичного плюралізму;

ü  розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову;

ü  приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво – най­важливіші рушії суспільного прогресу;

ü  свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова;

ü  ліквідація будь-якої регламентації державою економічного жит­тя;

ü  свобода вибору роду занять;

ü  запровадження загального виборчого права.

Неолібералізм як політична ідеологія

Неолібералізм є новоутвореною формою лібералізму, яка сформувалася на початку XX ст. У цей час у багатьох державах, в основі політики яких була ліберальна ідеологія, відбулася гостра економічна криза, в умовах якої ліберали переглядали деякі теоретичні положення і принципи свого вчення. В основу новоутвореної форми лібералізму – неолібе­реалізму – покладені ідеї економіста Д. Кейнса. Серед неолібералів – Ф. Хайєк, Дж. Гелбрейт, Р. Даль, Ф. Д. Рузвельт.

Основні ідеї неолібералізму:

1. до функцій держави відносяться захист підприємництва, ринку і конкуренції від монополізму, розробка загальної стратегії економічного розвитку;

2. соціальний захист громадян: безплатна освіта, державна медична допомога, створення системи соціального забезпечення;

3. забезпечення рівних можливостей у здійсненні основних прав людини.

Політична доктрина соціалізму

Соціалізм (від лат. суспільний* – це ідеологія яка проголосила ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці.

Є два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціал-демократичне.

Марксистський підхід розглядає соціалізм, як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну капіталізму після завершення революційного періоду, і характеризується:

ü  орієнтацією на етатизм, авторитаризм і силу (тиранію*;

ü  ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів;

ü  утвердженням   суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу;

ü  здійсненням принципу " від кожного – за здібностями, кожному – за працею";

ü  забезпеченням на цій основі соціальної справедливості, умов для всебічного

ü  розвитку особистості.

Понад 70-річна практика побудови в СРСР та ряді ін. країн соціалізму підтвердила утопічність марксистських ідей соціалізму.

Соціал-демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забез­печенням росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної, економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.

Фашизм

Фашизм (від італ. fasio – пучок, зв'язка, об'єднання* – ультрареакційна, антидемократична, радикально-екстремістська політична течія, що прагне до встановлення відкритої терористичної диктатури, жорстокого придушення демократичних прав і свобод, будь-якої опозиції і прогресив­них рухів.

Концептуальні засади фашизму:

• відкрита ставка на силові методи боротьби;

• агресивні форми поведінки;

• провокування суспільної напруги;

• проголошення суспільної і расової винятковості та гегемонії однієї нації;

• вияв крайньої нетерпимості до інакомислячих;

• здійснення підривних акцій тероризму;

• установка до заохочення мілітаризму;

• тотальний контроль за суспільством і особою, етатизм.

Риси фашизму:

ü  тоталітаризм;

ü  зрощування партії з держапаратом;

ü  консолідація екстремістських організацій;

ü  заборона прогресивних партій та організацій;

ü  використання крайніх методів, форм насильства для досягнення мети;

ü  расизм, геноцид, шовінізм, вождізм;

ü  ліквідація демократичних свобод, антидемократизм;

ü  максимальний контроль за громадським і особистим життям громадян;

ü  жорсткі переслідування інакомислячих.

Анархізм

Анархізм (від грец. anarhia – «безвладдя»* соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'яз­кову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М. Штірнер (1806-1856*, француз П. Прудон (1809-1865*, росіяни М. Бакушн (1814-1876* і П. Кропоткін (1842-1921* та інші.

Термін «анархія», як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя, сум'яття.

Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. На перший погляд, у цьому анархізм є тотожним лібералізму. Однак ця посилка лише формально споріднює обидві течії. їх «розлу­чає» розуміння соціальної ролі держави: у лібералів вона є орга­ном соціального договору і гарантією свободи індивіда, в анархістів - бар'єром і перешкодою утвердженню свободи особистості, втіленням соціального лиха, яке має бути знищене. Анархісти не заперечують соціальну революцію, але вона повинна привести до бездержавного ладу. В цьому їх відмінність від марксистів. І все-таки, виступаючи проти державного примусу, анархісти зовсім не ігнорують ідею соціального регулювання. Річ у тому, що воно в їх розумінні зводиться до вільного самоврядування і взаємодії авто­номних виробничих асоціацій, комун, індивідів тощо, Загальнокоординуючі органи повинні створюватися «знизу – вгору». М. Бакунін у полеміці з К. Марксом попереджав про загрозу «червоної бюрократії» – правонаступниці традиційного чиновниц­тва буржуазної держави.