2.Процес виникнення політичних партій

в Україні на початку 90-х років та їх нинішній стан.

В кінці 1989 – на початку 1990 року на базі "неформальних" організацій і Руху почали утворюватися політичні партії, опозиційні до КПРС. З березня 1990 р. стаття в Конституції СРСР про "керівну і спрямовуючу " роль КПРС перестала діяти.

29–30 квітня 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Української республіканської партії, яка виникла на базі Української гельсінської спілки. Головна мета програми УРП – створення Української незалежної держави. Головою партії обрано Л.Лук'яненка.

Справа від УРП в 1989–1993 р. були утворені: Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України", Українська консервативна республіканська партія та інші, програми яких характеризувалися непримиренним антикомунізмом і радикальним націоналізмом.

У червні 1990 року відбувся установчий з'їзд Української селянсько-демократичної партії, лідером якої став письменник С.Плачинда.

У березні 1990 року створено ініціативний комітет зі створення Демократичної партії України, перший з'їзд якої відбувся у грудні 1990 року. Головною метою партії проголошувалося: "досягнення державної незалежності України та побудова в ній демократичного й гуманного суспільства". Головою партії обрано Ю.Бaдзя.

У вересні 1990 року відбувся установчий з'їзд Партії зелених України. Її метою проголошувалося: "відродження та захист природного довкілля і людини від згубних техногенних та інших руйнівних факторів, побудова вільної, суверенної, демократичної держави – Республіки Україна".

Головою партії став письменник, народний депутат СРСР Ю.Щербак.

Крім названих, протягом першої половини 90-х років було утворено: ПДВУ, ППУ, СПУ, Селянську ПУ, ПДПУ, УНКП, УПС, ПЕВ Криму, КУН, КДПУ, ТКУ, КПУ, ОУН в Україні, СДПУ, СНПУ, ХЛС, НРУ та багато інших політичних партій.

Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, то в грудні 1993 року - 27, в березні 1997 року близько 40; в березні 1998 року понад 50, в 1999 році — понад 70; в 2000 – понад 100.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектру, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямків: лівого, правого та центристського.

Загальна картина спектру політичних партій та обєднань України на кінець 90-х років наступна (за результатами парламентських виборів 1998 року):

1. Комуністи - 27,8%.

2. Народно-демократична партія - 17,3%.

3. Рух - 11,3%.

4. Всеукраїнське об'єднання "Громада" - 10%.

5. Соціалісти і селяни - 8,7%.

6. Зелені - 5,1%.

7. Соціал-демократи (об'єднані) - 4,2%.

8. Прогресивні соціалісти - 3,9%.

8. Інші партії - 11,8%.

За результатами парламентських виборів 2002 року:

1.Блок “Наша Україна” – 23,6 %

2.Комуністи – 21,8 %

3.Блок “За єдину Україну” – 11,8%

4.Соціалістична партія України – 7,3 %

5Блок Юлії Тимошенко – 7,3 %

6.Соціал-демократи /обєднані/ - 6,3 %

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Велика кількість політичних партій, які часто утворюються внаслідок розколу, суперечок, боротьби за лідерство.

2. Малочисельність їх рядів. Навіть найбільша Комуністична партія налічує до 150 тис.осіб, найвпливовіша права – Народний рух України – 55 тис. Більша половина партій налічують у своїх рядах від тисячі до кількох тисяч членів, тобто члени деяких партій складають 1-2% усіх виборців України.

3. Невизначеність соціальної бази, незрозуміло, виразниками інтересів яких груп населення вони є, їхні програми апелюють до всього народу, але жодна політична сила не має абсолютного впливу на більшість населення.

4. Локальність партійного впливу, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

5. Географічна зорієнтованість партій: націонал-демократи у Західній Україні, партії лівої орієнтації – у Східній.

6. Партії, блоки, об'єднання створюються під чергові парламентські або президентські вибори.

Найсуттєвіше, що сьогодні жодна із політичних партій чи об'єднань не може і не хоче взяти на себе відповідальність за кризову ситуацію в державі, за вирішення всіх проблем не на словах, а на ділі.

3. Спроба “оновлення Союзу”та розвал радянської імперії.

Влітку 1990 року новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декларації про державний суверенітет. У цій ситуації М.Горбачов, обраний позачерговим з'їздом народних депутатів СРСР у березні 1990 р. Президентом СРСР, запропонував укласти новий союзний договір, який зберігав би унітарну, союзну державу.

З того часу всі політичні події були пов'язані з питанням, яким повинен бути новий союзний договір, які республіки ввійдуть в оновлений союз, наскільки центр збереже свою владу над республіками і т.д.

Державницькі, демократичні сили України з самого початку виступали проти укладення союзного договору, за незалежну суверенну українську державу, в певній мірі їх наміри були відображені в "Декларації про державний суверенітет України".

1 жовтня 1990 р. – з початку роботи другої сесії Верховної Ради УРСР депутат С.Конєв зачитав звернення Асоціації демократичних рад та демократичних блоків у радах з вимогою відмовитися від підписання нового союзного договору в будь-якій формі.

В кінці вересня на початку жовтня 1990 р. в Києві відбулися масові мітинги і маніфестації під гаслами "Ні – союзному договору".

Серед вимог голодуючих студентів 2–17 жовтня 1990 р. був пункт про непідписання союзного договору.

Звичайно, така позиція демократичних сил України налякала імперські угруповання, благоденство яких було тісно пов'язане з існуванням унітарної держави.

З початку 1991 року проімперські сили намагаються перейти в контрнаступ. В січні 1991 р. демократичні сили різних союзних республік спробували теж об'єднатися в Харкові, проводили установчу конференцію міжреспубліканського політичного блоку "Демократичний конгрес" (ДК). До його складу увійшли 42 партії, рухи із 13 республік СРСР. У спільній декларації учасники ДК запропонували відкинути нав'язуваний центром проект союзного договору і приступити до підготовки самими республіками договору про співдружність незалежних держав.

В цій ситуації перший і останній Президент СРСР М.Горбачов вирішив заручитись "голосом народу", вдало, хитро і дипломатично "сформулювавши" питання на референдум.

17 березня 1991 р. в союзному бюлетені референдуму було поставлено запитання: "Чи вважаєте Ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?"

Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове республіканське питання:

"Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?"

На перше питання "так" відповіли 70,2%, на друге – 80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.

Галицька асамблея (представники виконавчої влади трьох областей: Івано-Франківської, Тернопільської і Львівської) прийняли рішення включити у бюлетень третє питання:

"Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?"

Результати референдуму в Галичині були наступними:

Івано-Франківськ – відповіли "так":

• на союзне запитання – 18,2%;

• за республіканське запитання – 52%;

• Галицький референдум – 87,2%.

Львів – відповіли "так":

• на союзне запитання – 16,4%;

• на республіканське запитання – 30,1%;

• Галицький референдум – 89,6%.

Чому 70% українського населення в березні 1991 р. підтримували горбачовську ідею про "оновлений Союз"?

1. Референдум проводився під контролем домінуючої в суспільстві КПРС і КПУ.

2. В кризовій політичній і економічній ситуації народ відчував страх за розвал імперії, що володіла найстрашнішим у світі репресивним апаратом, який неодноразово використовувався проти власного народу

3. На результати референдуму вплинула роз'єднаність, розпорошеність, амбіційність політичних сил у республіці.

4. Певну частину населення заманили вдало сформульований термін "оновлений союз суверенних республік" і демократичні гасла.

5. Можливо, на нашу думку, - український народ (на той час) ще не дозрів, не вірив в можливість реалізації ідеї самостійної, соборної, незалежної України в умовах збереження СРСР та однопартійної системи.

23 квітня 1991 р. з ініціативи М.Горбачова була проведена зустріч у Ново-Огарьово (біля Москви) з керівниками дев'яти республік з метою знайти копромісну формулу нового союзного договору.

Проте до літа 1991 р. ситуація в СРСР суттєво ускладнилась: на фоні активізації консерваторів різко погіршується економічна ситуація, радикалізується суспільно-політична активність народних мас.

Незважаючи на те, що в Ново-Огарьово в основному було узгоджено текст союзного договору і його підписання передбачалося попередньо на 20 серпня 1991 р., український парламент під тиском Народної ради вирішив відкласти розгляд проекту на осінь.

Імперські сили зрозуміли, що Україна може залишитись поза "оновленим Союзом", а допустити цього вони не могли, тому перейшли до активних дій – силою і страхом взяти реванш.