7. Причини, що призводять до виникнення діабету.

За механізмом виникнення діабет може бути панкреатичним, тобто пов’язаний з порушенням біосинтезу і виділення інсуліну, або позапанкреатичний - при нормальному виділенні інсуліну.

Панкреатичний дефіцит інсуліну виникає внаслідок порушень на будь-якій стадії його утворення й секреції:

- ушкодження глікорецепторної системи, коли припиняється надходження інсуліну в кров - відповідь на подразнення глюкозою мембрани b-клітин;

- порушення механізму надходження кальцію у клітину, що утруднює передачу інформації з рецептора у клітину;

- ушкодження аденілатциклазної системи (алоксан пригнічує циклічний 3,5-АМФ), гліколізу;

- вроджені і набуті пошкодження у відповідній частині генетичного апарату;

- дефіцит потрібних для синтезу інсуліну амінокислот,особливо лейцину і аргиніну;

- порушення переходу проінсуліну в інсулін і секреції інсуліну b-клітинами;

- порушення цілісності панкреатичних острівців при різних деструктивних змінах, зумовлених пухлиною, кістою, травмою, циротичними та запальними процесами в підшлунковій залозі;

- склеротичні пошкодження судин;

- інфекційний процес (скарлатина, кашлюк, паротитна інфекція, грип, ангіна, бешиха, сифіліс, туберкульоз);

- ушкодження острівців може бути результатом імунної реакції на інсулін. Цитотоксичність відносно b-клітин мають родентициди, стрептозотоцин, b-адренергетики, кортикотропін;

- споживання продуктів, які містять ціаніди (корені маніока, сорго, ямса). 3вичайно, ціаніди знешкоджуються за участю сірковмісних амінокислот, проте у випадку білкового дефіциту створюються умови для їх накопичення в організмі. Таке походження цукрового діабету при квашіоркорі та інших формах порушення харчування спостерігається у мешканців країн тропічного поясу.

Позапанкреатичний дефіцит інсуліну виникає в тих випадках, коли з’являються фактори, що пригнічують дію інсуліну або прискорюють його катаболізм:

- підвищена продукція контрінсулярних гормонів. При цукровому діабеті секреція глюкагону триває, незважаючи на високу глікемію, що можна пояснити дефектами глікорецепторів b-клітин;

- підвищена активність інсулінази;

- хронічні запальні процеси, які супроводжуються надходженням у кров протеолітичних ферментів;

- надлишок у крові неестерифікованих жирних кислот;

- наявність антитіл, вони утворюються проти екзо- і ендогенного інсуліну у відповідь на структурні зміни інсуліну, зумовлені генетичними порушеннями синтезу білків, соматичною мутацією b-клітин;

- порушення структури інсуліну може бути причиною зниження його активності;

- відсутність ферментів, які звільняють інсулін від його зв’язку із сироватковими білками, антагоністи інсуліну, наприклад синальбумін. Припускають, що синальбумін є b-ланцюгом інсуліну, взаємодіє з рецепторами інсуліну на клітинній мембрані, призводить до відносного дефіциту гормону.

- стан інсулінових рецепторів та їх спорідненість з інсуліном, кількість яких при цукровому діабеті може зменшуватись;

- утворення антитіл, які блокують зв’язування інсуліну з рецепторами. Ушкодження рецепторів може спричинюватись генетично.

Зниження фізичної активності, надмірне харчування і наступне ожиріння також можуть викликати резистентність рецепторів до інсуліну. В одних випадках при ожирінні знижується кількість рецепторів інсуліну на клітинах-мішенях, в інших виникають пострецепторні зміни, наприклад, за рахунок зниження транспорту глюкози або утруднення її внутрішньоклітинного метаболізму. Розвиток цукрового діабету може бути пов’язаний із спадковою неповноцінністю панкреатичних острівців, яка виявляється під впливом таких провокуючих факторів як інфекція, інтоксикація, фізичні і психічні травми, надмірне споживання жирів і вуглеводів.

Успадковуватись можуть генетичні дефекти, що стосуються будови мембрани b-клітин, їхньої генетики, різних етапів синтезу і виділення інсуліну, вмісту інсулінових антагоністів, структури рецепторів інсуліну тощо. Спадкова форма цукрового діабету трапляється у мишей, причому в одних випадках він успадковується за аутосомно - рецесивним типом, в інших - за домінантним. У гомозиготі - ген призводить до летального кінця. Роль генетичних факторів в етіології цукрового діабету підтверджуєгься наявністю сімейного діабету, коли захворювання реєструється в кількох членів однієї сім’ї, іноді в 3-4 поколіннях; високою конкордатністю в однояйцевих близнюків (у 4 рази вища, ніж у двояйцевих). Очевидно, існує кілька мутантних генів, які визначають розвиток цукрового діабету. Успадкування може відбуватись аутосомно-рецесивно, аутосомно-домінантно й полігенно. Оскільки ризик захворювання для жінок у 2 рази вищий, ніж для чоловіків, висловлюється припущення про зв’язок патологічного гена з X-хромосомою; з антигенами системи АВО (частіше хворіють люди, які мають групу крові II (А). Найпереконливіші дані одержано про зв’язок інсулінзалежного цукрового діабету з певними лейкоцитарними антигенами. Цукровий діабет залежно від причин і ступеня дефіциту інсуліну може бути первинним і вторинним (симптоматичним).