2.2. Особисті права та свободи громадян у зарубіжних країнах

Захист людини від свавілля держави полягає у визнанні таких прав та свобод, як право на життя, особисту свободу і недоторканість, право на гідність особи та охорону особистого життя.

Право на життя – невід’ємне право людини, яке означає, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений життя. Така норма закріплена всіма міжнародно-правовими актами про права людини та майже всіма конституціями країн світу.

Право на життя, насамперед, припускає проведення державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключає війни та конфлікти. Деякі держави (Японія та інші) проголосили у своїх конституціях відмову від війни, а також від застосування військової сили як засобу вирішення міжнародних суперечок.

Гарантії цього права не зводяться до заборони вбивства – це передбачено кримінальними кодексами кожної країни. Держава зобов’язана організовувати ефективну боротьбу зі злочинністю та особливо з терористичними акціями. Як гарантії права на життя розглядаються системи охорони здоров’я, попередження дитячої смертності, охорони від нещасних випадків на виробництві, профілактики дорожньо-транспортних пригод, пожежної безпеки тощо.

Свобода та недоторканість життя особи – конституційна гарантія, яка походить з визнання людини вільною. Ніхто не має права силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, застосовувати до неї тортури, обшук або наносити шкоду здоров’ю. Людина має право сама вирішувати свою долю, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні, влаштовуватися на роботу тощо). Найбільш вагомі та дієві гарантії недоторканості та безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотніх дій громадян та посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускається лише на підставі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають знаходитися під судовим контролем. Зміст права на свободу міститься також у гарантіях від немотивованого арешту, обшуку або затримання без дозволу суду, а якщо це здійснюється на місці скоєння злочину, людину не можна позбавляти волі більш ніж на визначений термін, не отримавши наказу або санкції. Забороняються також немотивовані обшуки.

Заборона тортур та нелюдського чи такого, що принижує гідність, покарання і поводження. Цій гарантії особистої недоторканості присвячена відповідна Конвенція 1987 р. Положення про таку заборону є в багатьох сучасних конституціях.

Свобода пересування. Ця свобода у загальному вигляді закріплена у ст.13 Загальної Декларації прав та свобод людини. „Кожен має право вільно пересуватися й обирати собі місце помешкання в межах будь-якої держави, не виключаючи своєї власної, та повертатися до своєї країни”. У Конституції Португалії проголошується: „1. Усі громадяни мають право вільно пересуватися по національній території та мешкати в будь-якій її частині. 2. За всіма громадянами визнається право емігрувати, виїжджати з країни та повертатися на Батьківщину”. Проте у конституціях зарубіжних країн можуть бути передбачені обмеження цього права. Так, у ч.4 ст.5. Конституції Греції встановлено, що „забороняється застосовувати адміністративні заходи, які обмежують свободу пересування або перебування в країні, а також вільний виїзд з країни та в’їзд до неї. У виняткових випадках, викликаних необхідністю та тільки для попередження карних дій, ці заходи можуть застосовуватися згідно з рішенням кримінального суду”.

Демократичні держави не мають інституту „прописки” – обов’язку громадян мешкати тільки в дозволеному місці, не обмежують у праві мати декілька домоволодінь.

Недоторканість приватного життя – конституційна гарантія захисту того боку особистого життя, який людина не бажає доводити до відома інших осіб. Втручання держави в приватне життя можливе лише на основі закону, за наявності визнаних законом підстав для підозри або звинувачення даної особи в скоєнні злочину.

Складовою частиною права на приватне життя, особистої свободи та гідності людини є недоторканість житла. Проникнення у житло проти волі самих мешканців, можливе лише на підставі закону або судового рішення. Це положення закріплене в текстах конституцій багатьох зарубіжних країн.

Свобода думки та слова належить до особистих та водночас політичних свобод людини. Усі демократичні конституції світу закріплюють свободу, преси та інакодумства вважаючи її основною свободою. Адже, свобода слова дозволяє кожній людині висловлювати свої думки та переконання. Однак у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права визнається правомірність на основі закону обмежувати свободу слова з метою охорони громадської безпеки, порядку, здоров’я та моралі. Конституції та закони більшості країн світу вказують неприпустимість використання цієї свободи для проповідування расової або національної переваги.

Свобода совісті та віросповідання передбачає право людини на віру у Бога, відповідно до вчення тієї чи іншої вільно обраної релігії, або не сповідувати жодної, бути атеїстом.

Кримінально-процесуальні гарантії свободи особи складають самостійний набір прав і свобод людини та громадянина. Ці гарантії спрямовані на усунення свавілля під час кримінального розслідування та судового розгляду. Конституції, зазвичай, гарантують право на справедливий суд, маючи на увазі при цьому, що позбавлення волі може здійснюватися лише судом, звинувачений має право на захист, неприпустимість надання законові зворотньої сили, суд повинен бути швидким, колегіальним, публічним. Закріплюється також презумпція невинності, яка означає, що кожен звинувачений у злочині вважається невинним, допоки його винність не буде доведена та визначена вироком суду, що набув чинності. Також ніхто не може бути примушений давати свідчення проти себе або визнавати себе винним.