Лекція 4. Державна інформаційна політика україни

1. Сучасний стан інформаційної сфери в Україні.

2. Державна інформаційна політика України та шляхи її вдосконалення.

3. Центральні органи державної влади України в галузі інформації.

4. Концепції державної інформаційної політики.

4.1. Сучасний стан інформаційної сфери в Україні

Як зазначалося в рекомендаціях учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи" (січень 2001 р.), існує необхідність послідовного комплексного розв'язання сучасних проблем свободи слова та інформаційної діяльності в Україні на державному рівні. Під час наступних парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні (грудень 2002 р.) було проаналізовано проблеми і загалом ситуацію, що склалася в галузі засобів масової інформації, місце і роль засобів масової інформації в системі соціальних інституцій та у взаєминах із інститутами влади й суспільством у цілому. У Постанові Верховної Ради України "Про підсумки парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні" вказувалося на відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання засобами масової інформації функцій інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації у суспільстві; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації, що є основною передумовою обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань.

Зазначалося також, що в Україні склалася загрозлива ситуація із забезпеченням основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації, необхідної для прийняття рішень. Значного поширення набув тиск на журналістів під час виконання ними професійних обов'язків, що є фактично запровадженням політичної цензури.

Засоби масової інформації втрачають належну їм у демократичному суспільстві функцію посередника між владою та суспільством.

У цьому контексті розглянемо більш детально стан інформаційної сфери в Україні (табл. 4.1).

Друковані засоби масової інформації. Станом на 2000 р. в Україні було зареєстровано понад 10 300 друкованих періодичних видань, з яких реально виходили близько 6500. Близько 80 % становили приватні видання, 20 % були зареєстровані як україномовні; 8,6 – як російськомовні; 59,2 – як двомовні (фактично російськомовні); 0,5 – як англомовні; решта – іншими мовами. До 1991 р. в Україні розповсюджувалися так звані всесоюзні друковані засоби масової інформації, загальний тираж яких становив 18 млн примірників. Нині тираж іншомовної, переважно російськомовної, преси досяг 73,6 млн примірників. Вона поділяється на власне російську, зареєстровану в Україні, російську, що завозиться до нас нелегально і, нарешті, російськомовну українську. Наявна тенденція до реального зменшення кількості назв і тиражів україномовної преси. Присутність держави на ринку достатньо висока – 9 % друкованих засобів масової інформації засновано органами державної влади.

Станом на 1 січня 2004 р. в Україні зареєстровано та перереєстровано 19351 періодичне видання (на 2797 видань більше, ніж станом на 01.01.2003). 8248 від цієї кількості – видання загальнодержавного, регіонального та/або зарубіжного розпов­сюдження, 11103 – місцевого розповсюдження.

Таблиця 4.1. Стан інформаційної сфери в Україні (окремі аспекти)

Показник	1990	1991	1992	1993	1994	1996	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002
1	2	3	4	б	6	7	8	9	10	11	12	13	14
Кількість музеїв (включаючи філіали) на кінець року	214	225	275	295	305	314	324	358	367	369	378	386	376
Кількість відвідувань музеїв за рік, млн разів	31,8	20,8	16,3	18,0	18,2	17,4	16,5	14,9	14,8	15,0	16,0	17,1	17,5
Кількість масових універсальних бібліотек, тис.	25,6	25,3	25,3	24,4	24,2	23,8	23,3	21,5	21,1	20,9	20,7	20,4	20,4
Бібліотечний фонд, млн прим.	419	410	401	388	379	370	364	356	350	347	343	339	339
Випуск книжок, друкованих одиниць	7046	5857	6389	5002	4752	6109	6084	6308	7065	6282	7749	10614	12444
Тираж, тис. примірників	170	136	130	88	52	68	52	51	44	22	44	50	48
Випуск журналів та інших періодичних видань, одиниць	185	194	321	522	461	604	717	817	1009	1374	1242	1653	1923
Річний тираж, млн прим.	166	95	16	33	19	24	20	20	57	40	52	60	84
Кількість газет, видань	1787	1891	1695	1757	1705	1877	2206	2520	2659	2551	2667	2727	3045
Разовий тираж, млн прим.	25	27	24	40	20	21	23	34	48	39	48	53	87
Середньодобовий обсяг мовлення, годин
– телемовлення	–	–	–	60,1	100,3	152,3	214,2	182,5	209,9	223,6	218,8	231,6	237,7
– радіомовлення	–	–	–	112,4	118,2	155,0	209,8	226,7	318,7	352,9	346,6	339,1	344,0

Перше місце серед засновників періодичних видань загальнодержавного розповсюдження посідають суб'єкти підприємницької діяльності. Так, засновниками виступають 3959 юридичних осіб – суб'єктів підприємницької діяльності друкованих ЗМІ, на другому місці фізичні особи – 1356, на третьому – навчальні заклади – 639, на четвертому місці громадські організації – 599, 236 засновників – органи виконавчої влади, 88 – релігійні організації, 54 – органи місцевого самоврядування (у т.ч. спільно з місцевою державною адміністрацією), 490 засновників – наукові установи, 136 – благодійні організації, 50 – творчі спілки, 74 – політичні партії, 130 – трудові колективи підприємств. Щодо цільового призначення друкованих ЗМІ загальнодержавного розповсюдження, то найбільше, як і раніше, зареєстровано видань інформаційних – 1472, загальнополітичні (їх 981) поступилися місцем періодиці для дозвілля – 987, спортивних видань – 129. Як і раніше, серед зареєстрованих друкованих ЗМІ рекламних видань становить 785, з питань економіки та бізнесу – 470, наукових видань – 943, науково-популярних – 529, медичних – 221, видань для дітей – 250, для жінок – 45, виробничо-практичних – 465, правових – 194, галузевих – 233, видань історичної тематики – 10, з питань мистецтва – 114.

Більшість видань зазнають великих матеріальних труднощів, мають низькі тиражі і високу передплатну ціну. Саме тому у середньому по Україні на тисячу осіб припадає лише 62 примірники газет, тоді як стандарт ЮНЕСКО становить 100 примірників, а в розвинутих країнах, наприклад у Японії та СІЛА, цей показник сягає 500-600 примірників. З метою розв'язання цієї проблеми було розроблено і затверджено дві спеціальні програми "Мала преса" і "Журналіст". Галузева програма "Мала преса" створена для розвитку друкованих ЗМІ, засновниками (співзасновниками) яких є місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Нею визначено стратегію розвитку комунальної (державної) преси. На її реалізацію у 2003 році використано більше 20 млн грн з обласних та районних бюджетів. Затвердження та здійснення Державної програми "Журналіст" надасть змогу впровадити в життя низку невідкладних перспективних заходів щодо подальшого розвитку друкованих ЗМІ, розв'язання актуальних проблем журналістів, у тому числі соціальних.

Книговидавнича справа як одна зі складових інформаційної політики держави спрямована на задоволення інформацій­них, культурних та освітніх потреб суспільства. У поліграфічному комплексі України налічується понад 2000 підприємств, однак загальні обсяги книговидання зменшуються і абсолютно не відповідають нормам розвинутих демократичних країн. Через відсутність власної сировинної бази виробництва паперу і високий рівень оподаткування видання української книги є нерентабельним. Так, якщо 1913 року в царській Росії друкувалося 2 книжки на душу населення, то в Україні 1999 року – 0,3 книжки на душу населення (в Росії відповідно – 3,2; у Польщі – 9,5; у Німеччині – 12 книжок). Водночас з Росії завезено 25 млн книжок (не враховуючи підручники і брошу­ри). Це зумовлено тим, що російська книжка на 40-45 % дешевша від української. Упродовж 1996-1999 рр. російська книга поступово витіснила українську з усіх секторів книжкового ринку України і зайняла на ньому панівне становище, окрім одного сектора – освітньої книги для середньої школи. Влітку 1999 року Міністерство освіти і науки України надало свій гриф і право на видання власним коштом навчальних посібників декільком московським видавництвам, внаслідок чого захоплення сектору освітньої літератури українського книжкового ринку зарубіжною продукцією стало лише питанням часу.

Серед головних чинників кризового стану книговидавничої справи в Україні – зростання цін на папір та поліграфічні послуги (і як наслідок різке зменшення тиражів видань), погіршення економічного становища населення. Таким чином, на думку Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, можна констатувати, що:

• книжковий ринок України на 90-92 % захоплено дешевою російською книгою. Внаслідок цього, за різними підрахунками, щороку з України до Росії вивозиться до 100 млн "книжкових" доларів;

• почалось активне проникнення російських видавництв у такий, раніше суто національний, сектор книговидання, як освітня література;

• практично згорнуто програму видання шкільних підручників (видавництва власних коштів не мають, а держава неспроможна фінансувати її за рахунок бюджету);

• більшість тиражів у 1999 р. коливалися у межах від 2 до З тис. примірників, а це означає, що вже на момент виходу у світ книга ставала бібліографічною рідкістю.

Це насамперед пояснюється тим, що в Україні, порівняно з іншими державами Європи, на книжку накладено найвищі податки. Наприклад, в 11 країнах світу податок на додану вартість з друкованої продукції не стягується взагалі, а в державах Європейського Союзу – не перевищує п'яти відсотків. У Російській Федерації друкована продукція протягом останніх 7 років була фактично звільнена від усіх податків, у тому числі від податку на додану вартість та податку на прибуток, що зробило видавничу галузь в групу п'яти найприбутковіших галузей. А Україна впродовж останніх років так і не змогла подолати у виробництві книг межу – один примірник на душу населення (цивілізованою нормою для європейських країн є випуск 14-16 книг щорічно на одного громадянина). Сьогодні спостерігається падіння обсягів випуску вітчизняної друкованої продукції. Якщо у 2002 році було випущено книг і брошур за назвами 12444, тиражем 47862,9 тис. прим., то у 2003 році за назвами – 9552, тиражем 28832,5 тис. прим. (60,2 %).

Серйозні проблеми наявні у розвитку державного полігра фічного комплексу. Переважна більшість книжкових і газетно-журнальних видань друкується на базі спеціалізованих державних підприємств, матеріально-технічний рівень яких не відповідає сучасним вимогам (імпортне обладнання зношене на 90 % , запчастини в Україні не випускаються), що є однією з причин їх збитковості. За інформацією ДАК "Укрвидавполіграфія", у 2003 році з 30 підприємств – 15 збиткові, проти 16 у 2002 році. Брак обігових коштів не дає їм змоги власними силами вирішити питання технічного і технологічного переоснащення, заміни або відновлення засобів виробництва. Лише окремим поліграфічним підприємствам, зокрема ВАТ "Видавництво "Зоря", вдалося ввести в експлуатацію п'ятифарбову офсетну аркушеву друкарську машину, а ВАТ "Книжкова фабрика імені М.В. Фрунзе" – провести ремонт та технічно оновити устаткування на суму 1,5 млн грн. Поліграфічні підприємства позбавлені можливості виробляти конкурентоспроможну продукцію, зменшується кількість замовників, зменшуються обсяги виробництва до 30-40 % від потужності, скорочується кількість,робочих місць. Комунальні (міські, районні) друкарні і досі не мають змоги забезпечити друкування газет офсетним способом через відсутність необхідного устаткування. З 1991 року на технічне переоснащення галузі книговидання та преси державою не виділялося централізованих капіталовкладень. Спроби підприємств за власні кошти комплексно вирішити питання переоснащення марні: вартість друкарської машини для районних друкарень – до 150 тис. дол.; вартість ролевої машини для газетно-журнальних видавництв – до 1 млн дол.; заміна зношеного поліграфічного устаткування державних видавничо-поліграфічних підприємств потребує близько 100 млн доларів США.

З метою вирішення зазначених проблем у сфері книговидання, Верховною Радою України прийнято закони "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні" від 06.03.2003 № 601, "Про внесення змін до деяких законів України щодо державної підтримки книговидавничої справи в Україні" від 20.11.03 № 1300, якими вносяться зміни до законів "Про єдиний митний тариф", "Про податок на додану вартість" та "Про оподаткування прибутку підприємств" в частині звільнення від оподаткування товарів, що ввозяться на митну територію України для використання у видавничій діяльності, операцій з виконання робіт та надання послуг у цій сфері, прибутку видавництв, видавничих організацій, підприємств поліграфії та розповсюджувачів книжкової продукції. Лише скасування податків на вітчизняну книжкову продукцію дасть змогу суб'єктам видавничої справи досягти зростання обсягів випуску вітчизняної книги, дасть можливість технічно переоснащити підприємства галузі та зберегти висококваліфікованих фахівців. В Україні використовується один із механізмів державної підтримки книговидання – випуск друкованої продукції за Програмою випуску соціально значущих видань: творів класиків та сучасних українських письменників, дитячої, історичної, мистецтвознавчої літератури, словників та енциклопедичних видань тощо. За цією Програмою у 2003 році профінансовано випуск 199 назв видань на загальну суму 14,8 млн грн (2002 року мали 141 назву).

Інформаційних агентств, зареєстрованих в Україні, – 99 (з них 3 – державні). Серед них найбільш впливовими є лише декілька – Державне інформаційне агентство України (ДІНАУ), Інтерфакс-Україна, УНІАН. їхніми передплатниками є практично всі центральні і переважна більшість регіональних засобів масової інформації. Слід вказати на недостатній рівень розвитку цього сегменту медіаринку, його слабку інтегрованість до міжнародного інформаційного простору.

Телебачення та радіомовлення. У 2001 році в Україні було зареєстровано 791 телерадіоорганізацію, які мали 931 ліцензію на мовлення на ефірних частотах, у мережах кабельного (проводового) телебачення і радіомовлення та мовлення через супутникові ретранслятори. З них 28 державних телерадіоорганізацій (у тому числі Національні телевізійна і радіомовна компанії України), 250 комунальних телерадіоорганізацій, 513 комерційних телерадіоорганізацій. Сумарний обсяг теле- і радіомовлення – 8366 годин на добу.

На сьогодні в Україні функціонують:

• три загальнонаціональні телемережі, на яких працюють Національна телекомпанія України (канал УТ-1 – 96 % охоплення території України), "Студія "1+1" (канал УТ-2 – 86 % охоплення території України), незалежна телекорпорація "Інтер" (канал УТ-3 – 64 % охоплення території України);

• три загальнонаціональні радіомережі (УР-1 – 90 % охоплення території України, УР-2 – 76 % охоплення території України, УР-3 – 62 % охоплення території України);

• вісім регіональних телемереж, які транслюють телепрограми більше ніж на дві області України (телерадіокомпанії "ІСТУ", "Новий канал", "ММЦ-СТБ", "5 канал", "Телеодин", "Тоніс-Центр", телекомпанії "ТЕТ", "Тоніс-Юг"), та десять регіональних радіомереж (телерадіокомпанії "5 канал", "НАРТ", "Клас", "Лідер", радіокомпанії "Наше радіо", "Довіра", "Гала", "Радіо Рокс", "Ютар", "Радіо Люкс");

• обласні телемережі – 25 державних обласних телерадіокомпаній та 4 недержавні телерадіокомпанії;

• обласні радіомережі – 25 державних обласних телерадіокомпаній та 2 недержавні радіокомпанії;

• 328 телеканалів, які забезпечують місцеве мовлення, і 193 радіочастоти – місцеве радіомовлення, що становить 21 % від загальної кількості каналів та радіочастот, введених в експлуатацію, але всього 6 % від загальної потужності ефірних мереж мовлення України.

За 10 років 57 % телерадіоорганізацій створені приватними особами та комерційними структурами. Ефірні телерадіоорганізації становлять близько 55 % , решта ТРО – це 255 районні студії проводового мовлення, що працюють на каналах УР-1 та УР-2 у проміжки часу, погоджені з Національною радіокомпанією України та "Укртелекомом", а також у кабельних мережах. Майже третина від зареєстрованих телерадіоорганізацій припинили своє існування або були продані іншим власникам без будь-яких змін у ліцензійних документах. З 380 кабельних мереж лише 85 організацій працюють у межах правового поля. Деякі організації працюють лише на підставі ліцензії Державного комітету зв'язку та інформатизації.

Найскладнішими проблемами у 2003 році були створення і розвиток державних регіональних телерадіомереж, ліцензування каналів мовлення ОДТРК та їх технічне переоснащення, боротьба з руйнуванням проводового мовлення. Набула сталого характеру тенденція до скорочення потужностей теле- і радіомереж. Зокрема, загальна потужність телевізійної мережі УТ-1 скоротилася майже удвічі. У деяких областях потужності скорочено ще більше. Гострою залишається проблема з розбудовою місцевих державних телера-діомереж. Значна частина населення України не має можливості дивитися і слухати програми ОДТРК. Найгірша ситуація в Івано-Франківській та Закарпатській областях. Багато компаній, зокрема Донецька, Дніпропетровська, Волинська та інші, спільно з обласними радами і обласними державними адміністраціями розробили Комплексні програми розбудови державних обласних телерадіомереж, які передбачають значне фінансування з місцевих бюджетів. Ця робота потребує конкретної підтримки з боку різних органів державної влади. Стовідсоткове покриття телесигналом території області потребує значних коштів. Сама ТРК навіть за умови залучення свого спецфонду не в змозі цього забезпечити.

Відбувається зменшення проводового, короткохвильового та середньохвильового способу розповсюдження сигналу, і значно зростає кількість станцій, що працюють у ГМ-діапазоні (переважно комерційних). Потерпає національне радіомовлення. Загальна радіопередавальна потужність радіопрограм УР-1, УР-2, УР-3 у діапазоні довгих та середніх хвиль зменшилася у десятки разів. Значно звузилася мережа проводового мовлення: її абонентами є тільки 56 % сімей України, а загальна кількість радіоточок у країні скоротилася з 18 мільйонів у 1990 році до 8,2 мільйона у 2003 році. Тобто складається парадоксальна ситуація, коли об'єктивне збільшення обсягів інформації, яка вироблена державою і обов'язково має бути доведена до суспільства, наштовхується на проблему суттєвого зменшення технічних можливостей донесення її до споживача. Редакції проводового мовлення працюють сьогодні лише в половині районних центрів. І хоча поряд зі скороченням впливу проводового мовлення спостерігається тенденція до зростання кількості радіокомпаній, що працюють у ГМ-діапазоні (що свідчить про підвищення технологічного рівня мовлення), це водночас призводить і до зниження якості радіопрограм. Підтвердженням цього є рейтинг популярності ГМ-радіостанцій м. Києва, (див. рис. 4.1).

Рис. 4.1. Рейтинг популярності ГМ-радіостанцій м. Києва

В багатьох областях, не зважаючи на загальну тенденцію до зростання чисельності ГМ-радіостанцій, немає жодної радіокомпанії, яка б транслювала передачі про життя регіону. Тобто місцевого мовлення сьогодні, фактично, немає.

Сьогодні поряд зі зростанням чисельності телерадіокомпаній (зі 103 у 1995 році до 1052 у 2003 році (в 10 разів за 8 років і на 25 % лише за останній рік), підвищенням загального технологічного рівня галузі спостерігається зниження якості телерадіопрограм, невиконання підприємствами та організаціями галузі їхньої важливої соціальної функції, повна відсутність системного бачення стратегії розвитку телерадіоінформаційного простору з урахуванням національних інтересів та вимог національної інформаційної безпеки тощо. Тематична структура подана в табл. 4.2.

Таблиця 4.2. Загальна кількість програм на всіх каналах мов лення (у відсотках)

Програми	2001 р.	2002 р.	2003 р.
Художні	48, 1	52,4	60
Розважальні	6,8	6,9	11
Музичні	9	5,4	4,5
Спортивні	4	4	5
Новини	10, 6	7,7	8
Соціальні	10,4	13,6	9,2
Пізнавальні	3	2, 5	3,3
Дитячі	0, 9	0,6	1
Інші	5, 2	4,9	8

Отже, сфера телерадіомовлення потребує постійної уваги з боку держави, вивчення і ефективного корегування її розвитку. Україна зіткнулася з проблемами, які загрожують її інформаційній безпеці та міжнародній репутації. Це, зокрема, ретрансляція телерадіопрограм інших телерадіоорганізацій без їх дозволу або за наявності дозволів, які не гарантують дотримання авторських та суміжних прав авторів аудіовізуальних творів. Держава не може впоратися з так званими відео- та аудіо піратами з кількох причин. Основною причиною порушення міжнародних та національних законодавчих норм, які регулюють використання відео- та аудіотворів, є фінансова неспроможність телерадіоорганізацій, абонентів мереж мовлення. Особливо великих масштабів відеопіратство набуло в регіонах.

Рекламний ринок. У 2001 році вважалося, що важливим кроком має стати заборона чи вилучення з іноземних програм реклами, за яку не оплачено українським підприємствам, або заміна її вітчизняною. Окрім того, слід було припинити діяльність корпунктів загальнонаціональних і регіональних мовників, котрі замість виготовлення регіональної аудіо-відео продукції перетворились у рекламні агентства. Такі агентства "вимивали" і так мізерні рекламні кошти з місцевих рекламних ринків, знищуючи тим самим дрібних мовників. У цілому ринок телерадіореклами оцінювався експертами в 210 млн у.о., але реальних рекламних коштів на ньому лише 32-34 млн у.о. Решта – задекларована вартість часу на саморекламу, звернення та оголошення державних органів та органів місцевого самоврядування. Тобто, реальний обсяг рекламних надходжень до українських телерадіоорганізацій становив у 2000 році понад 180 млн грн. Обсяг реально сплачених коштів за рекламу за експертними оцінками за 2002 рік становив приблизно 12,2 % від загально обсягу ринку, обрахованого на підставі офіційних прайсів, для телебачення і приблизно 23 % для радіо. Тобто, якщо виходити з експертних оцінок загального рекламного бюджету телебачення країни на 2002 рік майже в 700 мільйонів доларів США, реально було сплачено за рекламу, за тими ж експертними оцінками, приблизно 81-85 млн дол. Переважний обсяг надходжень від реклами зосереджується в найбільших загальнонаціональних телерадіокомпаніях.

З прийняттям змін до Закону України "Про рекламу" ситуація змінилася. Сьогодні спостерігаються тенденції до зростання рекламного ринку, ринок поступово почав виходити з тіні, легалізуватися. Вже у 2003 році відбулося досить велике і навіть непередбачуване фахівцями зростання загального рекламного бюджету України, що становив понад 2 мільярди гривень. Із цього бюджету тільки загальнонаціональні канали заробили близько півмільярда гривень.

Отже, усім державним ЗМІ слід звертати більше уваги на можливість фінансового вирішення багатьох творчо-технічних питань завдяки активнішому залученню рекламного продукту на державні телерадіоканали.

Нові засоби масової інформації. Нині практично всі центральні друковані ЗМІ виробляють електронні копії газет (журналів) для мережі Інтернет, формують електронні архіви власних видань, пропонують сучасні пошукові системи. Досить інформативними є веб-сайти газет "День", "Зеркало недели", "Сегодня", "Факти и комментарии" та ін. Крім того, в Україні створено спеціальні електронні видання, що не мають аналогів серед друкованих ЗМІ: наприклад, Інтернет-видання "Експерт-центр" та ін. Створення таких засобів інформації не потребує значних фінансових та організаційних витрат. Достатньо нечисленного (до 10 осіб) колективу професіоналів, 10-15 тис. доларів – і протягом місяця в мережу видається якісна інформаційно-аналітична продукція. Це зумовлено тим, що створення і реєстрація друкованих ЗМІ потребують набагато більше організаційних, часових, фінансових і технічних ресурсів. Слід також відзначити, що найбільші теле- і радіокомпанії також мають свою сторінку в Інтернеті, де можна ознайомитися з їхніми останніми новинами, взяти участь у різних конкурсах, зробити музичне замовлення тощо.

За даними Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, в Україні створюються якісні інформаційні сервери, що пропонують в Інтернеті різноманітні інформаційно-аналітичні, довідкові та інші матеріали. Прикладами цього є інформаційно-аналітичний центр "Ліга" (правова інформація), Український фінансовий сервер (економічна інформація), сервери новин у різних сферах життя – Коггезропсіепт,. гіеі,, Форум та ін. Однак слід зазначити, що за експертними оцінками до % загальної кількості вітчизняних веб-сайтів розташовані за межами України (з них 5 % – у Росії, 4 % – в інших державах). Одна з причин цього – можливість безплатного розміщення інформації на окремих іноземних серверах у межах визначеної квоти. В Україні такого сервісу практично немає.

Свобода слова. Без свободи слова, вільного обміну інформацією, незалежної "четвертої влади" існування демократичного суспільства неможливе. Останнім часом в Україні спостерігалися намагання впровадити політичну цензуру як на загальнодержавному, так і на регіональному та місцевому рівнях; тиск органів державної влади на засоби масової інформації з метою зміни їх політичного курсу; знищення засобів масової інформації за допомогою невиправдано високих сум відшкодування моральної шкоди; маніпулювання масовою свідомістю; вибіркова підтримка засобів масової інформації з боку державної влади та створення нерівних умов для діяльності інформаційних суб'єктів. Так, за даними Спілки журналістів України і Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації, у 1999 р. було подано 2258 судових позовів проти засобів масової інформації з вимогою сплатити позивачам понад 90 млрд грн, що майже втричі перевищує Державний бюджет. За 3,5 року свого існування газета "День" пережила понад 45 перевірок, 26 судових позовів на загальну суму 3,5 млн грн. Прикриваючись твердженням про "моральні збитки", тлумачення якого в українському законодавстві доволі розпливчасте, ображені чиновники, бізнесмени, деякі політики вимагають від газет і журналістів мільйонних компенсацій за кілька рядків опублікованого інформаційного тексту. Проте, з прийняттям змін до Закону України "Про інформацію", а саме Статті 47-1 "Звільнення від відповідальності", ситуація дещо покращилася. В цій статті, зокрема зазначається: "Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості".

Однак, є й інший бік проблеми. Зокрема це стосується рівня і якості подання інформації засобами масової інформації. Як наголошується в заяві Уповноваженого з прав людини від 11 серпня 2000 р.: "Інформаційне "кілерство" брутально порушує права людини, завдає непоправної шкоди демократичним засадам суспільства". Уповноважений з прав людини вважає, що суспільство має бути захищеним від мас-медіа та репортерів, які на замовлення поширюють чутки та напівправду, плутають власні думки про подію із самими подіями, втручаються у приватне життя особи, використовують мас-медіа для порушення прав і свобод людини, приниження їхньої честі, гідності і репутації, для незаконного оприлюднення конфіденційної інформації. Саме вони нерідко перебирають на себе права такого собі "генерального судді" – істини в останній інстанції, стають легкою здобиччю олігархів і корупціонерів у вирішенні їх корпоративних інтересів, привносять в українську журналістику найгірші риси і смаки західних мас-медіа, знижують етичний і духовний рівень журналістики, її соціально-політичну значущість.

Як наслідок, потужна енергія слова сьогодні спрямовується переважно не на консолідацію суспільства навколо його історичних і сьогоденних, духовних і державницьких цінностей, а на їх розмивання та розхитування суспільства, породження зневіри людей у можливості побудови кращого життя. Яскравим свідченням цього є вітчизняний телеекран, з якого зникає народна пісня, український гумор, поезія, популяризація народних звичаїв і традицій. Натомість відбувається активна дегуманізація інформації, пропагуються насильство, жорстокість, розпуста, моральна і духовна убогість. Позбавлені об'єктивної інформації, люди переживають згубний морально-психологічний стрес, депресію.

Так, за висновками експертів Українського центру економічних досліджень, з 2380 повідомлень, вміщених протягом місяця лише у п'яти газетах ("Факти", "Киевские ведомости", "Столичная газета", "Независимость", "Україна молода"), 76 повідомлень стосувалися вбивств; 212 – зґвалтувань; 53 – самогубств, випадків насильства, крадіжок, замахів; 231 хуліганських вчинків, 159 – аварій; 106 – іншої соціально-негативної інформації. Це становить понад 35 % усієї дослідженої інформації.

Контроль за дотриманням прав людини на конфіденційну інформацію Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вважає пріоритетним у своїй діяльності. Адже в умовах застосування найновіших технологій, комп'ютерних та телекомунікаційних засобів, нових баз транскордонної передачі інформації можливість накопичувати і поширювати інформацію про особу з'являється не лише у державних чиновників, працівників спецслужб, а й у кримінальних структур, котрі використовують її у корисливих цілях. Сьогодні проблема захисту конфіденційної інформації постала дуже гостро і набула транснаціонального характеру. Все частіше світ приголомшують факти незаконного збирання інформації про громадян без їхнього відома, використання її з метою шантажу, компрометації та розправи над людьми.

Засобам масової інформації належить також важлива роль у формуванні позитивного іміджу України. Завданням державних ЗМІ у цій справі є: акцентування уваги на успіхах українців у всіх сферах суспільного життя (у науці, мистецтві, бізнесі, державній службі, медицині, спорті); широке висвітлення досягнень в економіці, внутрішній і зовнішній політиці; використання виховного значення державних свят, відзначення сучасних героїв. Сьогодні існує конкретний внутрішній механізм забезпечення позитивного іміджу держави – інформаційно-аналітичний телепроект "Україна: день за днем", у реалізації якого беруть участь усі без винятку державні телерадіокомпанії. Триває організаційне становлення Державної телерадіокомпанії "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення", основним завданням якої є телевізійне мовлення на закордонну аудиторію. Уже отримано ліцензію на супутникове мовлення, подано пакет документів щодо роботи в кабельних мережах. Сьогодні супутникова служба УТР веде мовлення на 67 країн світу. У найближчій перспективі планується організація мовлення не тільки на Євразію, а й на Центральну Америку та Австралію. Активним формуванням позитивного іміджу України за кордоном уже кілька десятиліть займається Всесвітня служба українського радіо (іномовлення), яка має постійну аудиторію у світі серед етнічних українців та іноземних громадян. Водночас Україна не може використати увесь потенціал цієї служби через те, що майже всі передавачі, які транслюють її програми, вимкнено, а 6 потужних мегаватних передавачів, які згідно з ліцензією мають розповсюджувати інформацію служби українського іномовлення, нині здано в оренду компанії "Голос Росії" та іншим іноземним компаніям.

Слід зазначити, що в інформаційній сфері України спостерігаються позитивні зміни. Так, для забезпечення інформаційної присутності України за кордоном налагоджено співпрацю з інформаційними агентствами багатьох країн світу. Розвивається зарубіжна кореспондентська мережа Укрінформу. Національна радіокомпанія України веде міжнародне мовлення чотирма мовами (українською, англійською, німецькою, румунською). У березні 2003 р. розпочала мовлення державна телера-діокомпанія "Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення", що веде мовлення в експериментальному режимі загальним обсягом 16 годин на добу та розповсюджує свій Сигнал у 67 країнах світу. З метою програмного наповнення каналів мовлення УТР розпочато роботу щодо формування централізованого відеофонду кращих телевізійних продуктів,- створених вітчизняними державними виробниками. Крім того, розроблено Типовий договір між журналістом і редакцією, який унормовує діяльність творчих колективів в інформаційній сфері. Вдосконалено механізм оплати праці та пенсійного забезпечення журналістів державних та комунальних ЗМІ. За активної участі місцевих органів виконавчої влади в низці областей запроваджено комп'ютерний набір і верстку в редакціях, офсетний друк в кущових і районних друкарнях різної форми власності, створено єдині мережі електронного зв'язку між редакціями комунальних газет і поліграфічними підприємствами. З метою створення умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, забезпечення відкритості у діяльності органів виконавчої влади створено Єдиний веб-пор-тал органів виконавчої влади. На широке обговорення громадськістю щоквартально виноситься доповідь про роботу Кабінету Міністрів із розв'язання актуальних проблем суспільного життя.

На Українському радіо розпочато реалізацію медіа-соціологічного проекту "Влада слова", мета якого – налагодження дієвого співробітництва між громадянами, органами виконавчої влади і політичними партіями для формування громадянського суспільства, забезпечення свободи слова. Для уніфікації чинного законодавства, що унормовує інформаційну сферу, та приведення його у відповідність до вимог міжнародного права розробляється Інформаційний кодекс України. З метою створення передумов для впровадження системи громадського телерадіомовлення проаналізовано світовий досвід функціонування громадського телерадіомовлення, можливі соціально-економічні та політичні наслідки його запровадження.