Питання 3. Соціологія як наука про соціальні спільноти

Сучасна соціологія нараховує як мінімум чотири рівні соціологічного аналізу соціальної реальності: мікро-, мезо-, макро- і мегарівні з відповідними чотирма одиницями аналізу: особистістю, спільнотою/соціальною групою, суспільством в його національно-державних кордонах та мегаспільнотою або глобальним світовим суспільством, яке формується внаслідок процесів глобалізації.

Українська соціологія, формування якої розпочалося на поч. ХХ ст., має своє самобутнє обличчя і свою специфіку, зумовлені висуненням в ній на перший план проблем мегарівня соціологічного аналізу, пов’язаних із формуванням і функціонуванням соціальних спільнот, які утворюються людьми і з яких складається те чи інше суспільство. В соціології соціальна спільнота – це певна соціальна група, реально існуюча сукупність індивідів, що надається до емпіричної фіксації, яка характеризується відносною цілісністю. Соціальні спільноти виникають у процесі історичного розвитку людства на всіх рівнях його буття і різняться величезною різноманітністю форм та змістовних зв’язків всередині них. Вони є продуктом діяльності людей, котрі впродовж свого життя входять до вже існуючих спільнот і творять нові. На ранніх етапах розвитку людства люди об’єднувалися у родини, роди і племена на основі кровноспорідненого зв’язку, шукаючи в цих первісних спільнотах захисту від диких тварин, стихійних сил природи чи зовнішніх ворогів. Тобто на перших етапах розвитку людство тяжіло до творення спільнот, керуючись радше зовнішніми причинами, прагненням забезпечити своє існування й виживання у ворожому і загрозливому для нього світі.

З часом у дію вступають інші спонукальні причини, і об»єднання відбувається на основі спільних виробничих інтересів і потреб, релігійних вірувань, політичних поглядів, дозвільних уподобань тощо. Інакше кажучи, з розвитком суспільства зовнішні об’єктивні чинники, які зумовлювали створення первісних спільнот, дедалі більше поступаються місцем внутрішнім суб’єктивним (тобто залежним від людини) чинникам людського співжиття.

За українською соціологічною традицією центральним осередком соціального життя українського народу здавна вважалася спільнота, або громада. Спільнота-громада існувала з давніх-давен і набувала різного соціального і правового змісту. Спочатку громади були основними територіально-адміністративними одиницями, пов’язаними з однією оселею; існували також церковні громади, громади спільного користування майном тощо. Характерною ознакою спільнот-громад було широке самоврядування (громадське віче), яке функціонувало в містах і селах України впродовж тривалого історичного періоду. Згодом громади у значенні територіально-адміністративних одиниць поступаються місцем спільнотам-громадам як осередкам національно-культурного та громадсько-політичного життя української інтелігенції (2 пол. ХІХ – поч. ХХ ст.). Отже, для українського народу протягом усієї історії його існування якраз довкола спільнот-громад будувалося соціальне життя, саме через них пересічна людина входила у це життя і здійснювала зв’язки зі ширшими соціальними інститутами, як-от держава або політичні партії і рухи.

Це знайшло віддзеркалення й в українській соціологічній думці та діяльності вітчизняних соціологів: один з перших суто соціологічних інститутів українців мав назву Український інститут громадознавства (заснований у Відні М. Грушевським у 1919 р. і пізніше перенесений до Праги, де й функціонував з 1924 до 1945 рр.). Назва цього інституту англійською мовою звучала як Український інститут соціології. Отже, у міжвоєнні роки в середовищі українських науковців-соціологів, які діяли в еміграції, побутувало розуміння соціології як передусім науки про соціальні спільноти-громади, а саму соціологію відповідно й називали громадознавством.

Очевидно, саме цим й пояснюється факт широкого захоплення соціологією з боку українських вчених і громадсько-політичних діячів в еміграції, створення там перших соціологічних осередків (кафедр і відділень соціології), оскільки в радянській Україні соціологія була проголошена буржуазною наукою і фактично припинила своє існування, частково відновлене лише після так званої «відлиги» поч. 60-х рр. ХХ ст. М. Грушевський (видатний український історик і президент Української Народної Республіки), М. Шаповал (політичний діяч та міністр земельних справ в уряді М. Грушевського) та представники інших професій і уподобань в середовищі української еміграції зверталися до соціології в надії з»ясувати реальний стан українського суспільства і можливість розбудови української спільноти до рівня набуття власної державності.

Специфічна ознака української соціологічної думки – першочергове звернення до проблематики спільнот і соціальних груп та, відповідно, застосування мезорівня соціологічного аналізу – дозволяє уточнити і розширити означення соціології.

Соціологія – це наука про становлення та функціонування соціальних спільнот, з яких складається окреме суспільство і людство в цілому та між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодії, а також про соціальну людину – творця цих спільнот і головного суб’єкта історичного розвитку.