Питання 2. Основні рівні соціологічного аналізу

Якщо соціологія – наука про суспільство, створене людьми у процесі спільної життєдіяльності, то з цього означення виникають дві головні можливості соціологічного аналізу і відповідно дві різні досліджувані одиниці, що підлягають науковому вивченню соціологів.

Перша - це переконання, яке виникає у 30-40-х рр. ХІХ ст., що власне суспільство й виступає головною одиницею аналізу вчених-соціологів. Але яке суспільство? Адже існує багато країн і народів, суспільства яких мають спільні і відмінні риси. Тому, крім впливу на становлення соціології революції у природознавстві к. ХУІІІ - поч. ХІХ ст., велику роль відіграв також процес формування національних держав, що розпочався у Західній Європі з часів Французької революції 1789 р. Виникнення цих держав та усталення їхніх територіальних кордонів призвели до того, що поняття «суспільство» стало ототожнюватися із певною нацією-державою, що існувала на певній території.

Відтак протягом 2 пол. ХІХ ст. виникає так звана «контейнерна соціологія», тобто наука про розвиток певного суспільства в його національно-державних та територіальних кордонах. Вираз «контейнерна соціологія» запроваджений відомим німецьким соціологом У. Беком і утворений за аналогією із великою скринею або кузовом для перевезення вантажів, в якій знаходилися уявлення соціологів про соціальні феномени різного гатунку складності, характерні для суспільства, до якого вони належали.

Отже, на початках існування соціології як науки про суспільство у середовищі соціологів домінує позитивістське бачення суспільства як макросистеми із складною будовою та функціями, своїми закономірностями розвитку. В центрі дослідницької уваги соціологів стоять великі соціальні утворення – держава, економічне і культурне життя, такі загально-соціальні процеси, як розподіл праці й виникнення солідарності, інтеграція, трансформація і соціальні зміни, революції і війни, а також соціальна структура і класи та прошарки тощо. Такий макросоціологічний аналіз (від грецького макрос – великий) практично випускає з поля зору людину, її роль у соціальному розвитку та функціонуванні суспільства.

Тому інші соціологи, навпаки, в центр розгляду ставлять насамперед людину, намагаючись з’ясувати, чому, як і для чого ця людина створює суспільство й живе в ньому. Із застосуванням мікрорівня соціологічного аналізу (від грецького мікрос- малий) на перший план уваги соціологів висуваються воля й прагнення людини до співжиття і творення соціумів; свідомість і мотиви дій особистості; реалії повсякденної життєдіяльності; інші феномени духовного життя, спілкування людей та взаємодії між ними. Такий підхід на противагу позитивістській соціології виникає на поч. ХХ ст. і знаходить свій найбільш концентрований вигляд у «розуміючій соціології» видатного німецького вченого М. Вебера, в центрі якої стоїть особистість.

Таким чином, від початків існування соціології в теоретичних уявленнях домінували дві полярні парадигми, які базувалися на різних рівнях соціологічного аналізу, а саме структурна та інтерпретативна парадигми, або макро- і мікросоціологія. Представників першої найбільше цікавили проблеми функціонування суспільства та його макроструктурних складових, а другої – людина-суб’єкт як творець соціальних зв’язків та інституцій і активний учасник соціальних відносин, як будівничий цього суспільства.

У цих двох відмінних підходах втілені також два різні способи соціологічного мислення: думка про соціальні зміни внаслідок незалежних від людей об’єктивних закономірностей та ідея стосовно продукування цих змін соціальними суб’єктами-особистостями. Тому такий розрив ще часто називають макро-мікро-дилемою, а поляризація макро- і мікроорієнтацій була тенденцією, характерною для більшої частини соціологічних теорій ХХ ст.

У цьому сенсі специфічну позицію займає українська соціологія. В той час як у західній соціологічній думці розгорталися дебати навколо полярності макро- та мікрорівнів, представники вітчизняної соціології, що розвивалася в еміграції між І та ІІ Світовими війнами, активно розробляли мезорівень (від грецького мезос – середній) соціологічного аналізу. Ця специфіка була зумовлена поразкою національно-визвольного руху 1917-1920 рр. та черговою втратою Україною своєї незалежності. Тому найбільш патріотично налаштовані представники української науки в період еміграції задавалися питанням, відповідь на яке не могли дати ні історія, ані політичні чи економічні науки: чим є український народ – нацією-державою чи нацією-культурою? Чому кожного разу здобуття незалежності закінчувалося невдачею, втратою своєї державності, встановленням влади інших держав? Чи можливе подальше існування українського народу та якими є перспективи утворення та утримання власної держави? Для відповіді на це питання вони зверталися до соціології, яку називали громадознавством (недарма один з перших суто соціологічних інститутів українців за кордоном мав назву «Український інститут громадознавства»). Це віддзеркалювало увагу українських соціологів перш за все до тих соціальних груп, спільнот і громад (таких як нація, сім’я, релігійні громади), завдяки яким український народ зміг зберегтися навіть під чужоземним пануванням і втримати енергію національного відродження.

Мезорівень соціологічного аналізу вдало поєднує особистість та суспільство, мікро- та макрорівні існування соціальної реальності, оскільки саме через спільноти людина входить до суспільного життя і здійснює зв’язки із ширшими соціальними інститутами та структурами. Із самого свого народження дитина розвивається спочатку в малих, згодом у дедалі більш складних групових утвореннях і спільнотах, починаючи від сім’ї; водночас людина володіє здатністю формувати нові соціальні групи і через них здійснювати свою взаємодію із утвореннями макрорівня. У сучасному суспільстві, незалежно від його соціального та політичного устрою, посилюється прагнення людини перебувати у середовищі «своїх», близьких їй за духом, історією, мовою, фахом та іншими характеристиками об’єднань людей, у соціальних групах однодумців, одновірців та представників одних стилів життя; такі групи в сучасній соціології часто називають референтними. Ці групи слугують для індивіда взірцем, системою відліку для оцінки самого себе та «інших», а також однією з основ формування певних соціальних установок, норм поведінки і ціннісних орієнтацій. Вживаючи комп’ютерну мову, мезорівень соціологічного аналізу виступає інтерфейсом або двоїстим цілим, в якому змикаються верхній та нижній рівні.

Якщо українські соціологи проявили домінуючий інтерес до соціальних груп і спільнот мезорівня соціальної реальності ще у 20-х рр. ХХ ст., то у новітній соціологічній думці Заходу схожі зацікавлення проявилися значно пізніше. Відомий американський учений Н. Смелзер пише, що лише на поч. 90-х рр. ХХ ст. у США було сформовано об’єднання соціологів під назвою МЕЗО; воно виросло із незадоволення частини дослідників цієї країни розмежуванням макро-мікропідходів і втратою так званої «середини», яка, на їхню думку, становить надзвичайно важливу ланку між індивідуальним та суспільним. Головна увага цієї дослідницької групи нині зосереджена на явищах мезорівня: групах, організаціях, суспільних рухах тощо та на першочерговій потребі їхнього вивчення.

Однак ситуація у світовій соціологічній думці в останню чверть ХХ ст. суттєво змінюється внаслідок впливів глобалізації. Саме глобалізація з її руйнацією кордонів між державами спричинило докорінний перегляд предметного поля соціології, викликало потребу ревізії існуючих теоретичних уявлень стосовно головної одиниці аналізу, обумовило пошук нових дослідницьких технологій. Найголовнішим можна вважати загальне переконання соціологів, що велетенські соціальні зміни напр. ХХ – на поч. ХХІ ст. призводять до поступового формування вищого рівня соціальної реальності – людства як єдиної глобальної мегасистеми. Американський соціолог Н. Смелзер у 1995 р. висунув і обгрунтував положення про утворення всесвітнього співтовариства у межах земної кулі та про нові глобальні реалії, які має досліджувати глобальна соціологія, насамперед руйнацію єдності національної держави і національного суспільства, збільшення кількості транснаціональних акторів і ускладнення взаємозв’язків і стосунків між ними. Утворення глобальної соціології вимагає переведення соціологічного аналізу на якісно новий і вищий мегарівень, окреслення її предметного поля в термінах багатоманіття безмежного соціального світу – світу без кордонів з його новими транснаціональними просторами, новими вимірами часу, який має здатність однаковою мірою стискатися й розширятися, з новими ризиками і зростаючою щільністю регіонально-глобальних сітей зв’язку суб’єктів глобальних трансформацій у вигляді насамперед «світової павутини» Інтернету.

Таким чином, починаючи з 30-40-х рр. ХІХ і до 80-х рр. ХХ ст. соціологія розвивалася як наука про суспільство в його національно-державних та територіальних кордонах і використовувала мікро-, мезо- та макрорівні аналізу соціальної реальності. У першому випадку головною одиницею аналізу та домінуючим предметом наукових зацікавлень соціологів була особистість, у другому – соціальна група/спільнота, у третьому – певне суспільство в його географічній обмеженості, економічній незалежності, політичній цілісності, соціальній солідарності та культурній ідентичності. Стрімке розповсюдження процесів глобалізації викликало потребу переходу до мегарівня соціологічного аналізу людства з його основною одиницею аналізу та предметом дослідження у вигляді глобальної мегасистеми, що знаходиться нині у процесі становлення.