4. Статут 1786 року Російської імперії про зміст та особливості шкільної системи

У 1786 році було затверджено «Статут народних училищ у Російській імперії», згідно з яким у губернських містах запроваджувались головні народні училища — школи з 4-х класів, але з 5-річним курсом навчання, а в повітових — малі народні училища — 2-класні з дворічним терміном навчання. Навчання оголошувалось безстановим і безплатним.

Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Прийняття Статуту мало певний вплив на освіту України, сприяло відкриттю нових шкіл. Проте охопити все населення училища не могли і не стали масовою школою. Український народ, по суті, був позбавлений можливості здобувати освіту та й сам її зміст мав антинародний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населення. Український народ, як і раніше, хотів учити своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й при цих засобах боротьби з дяківськими школами в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах. Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту віддавати своїх дітей на навчання до Петербурга, Москви, до західноєвропейських вузів.

До 1817 року в Галичині не існувало жодної школи з українською мовою навчання.

Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх був дуже низьким). Галичина проводила боротьбу за українську школу, за її національний характер.

Після повстання декабристів в 1828 році було проведено контр-реформу школи, головне завдання якої цар Микола І визначив, як підготовку людини до виконання нею станових обов'язків. Реакційний Статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану.

Статут 1828 року насаджував в навчальних закладах муштру, зубріння, дозволяв тілесні покарання, встановлював систему суворого нагляду за учнями і викладачами, дріб'язкову регламентацію умов їх життя, навчання і поведінки. Було значно збільшено навантаження на учнів і вони не мали вільного часу.

В 1831 - 1832 роках більшу частину гімназій на Правобережній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано. Замість них започатковували церковні православні школи, навчальні заклади закритого типу для дворян.

В першій половині XIX ст. в Лівобережній Україні були створені гімназії (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав, Херсон). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими школами в Україні були «інститути шляхетних дівчат». Вже в 1818 році в Харкові існував такий інститут, там вчителював А. Гулак-Артемовський. В цьому році такий інститут було відкрито в Полтаві, в 1825 році в Одесі, в 1833 році — в Києві. Згодом почали відкривати так звані жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст відкрив дівочу гімназію (1850); в 1860 р. вони з'явилися в Харкові і Полтаві. Курс дівочих гімназій був восьмирічним; восьмий клас був зорієнтований на підготовку вчительок і домашніх виховательок. Програми дівочих гімназій відрізнялися від чоловічих головним чином в тому, що в них не було класичних мов, а натомість викладали природознавство. Єпархіальні школи переважно були семирічними, а своєю програмою наближалися до дівочих гімназій. Існували ще середні дівочі школи відомства імператриці Марії.

В кінці 50-х років в Україні з’явився новий тип шкіл для підлітків і дорослих — так звані недільні школи. Перша недільна школа була заснована в Києві 1859 р., а через рік там існували вже 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Процес утворення недільних шкіл поширився на інші міста, навіть села. Навчання в цих школах здійснювала українська інтелігенція — вчителі, студенти і взагалі молодь, серед якої були українці, що вважали необхідним вести навчання в цих школах українською мовою. Але недовго існували недільні школи - в 1862 році за розпорядженням міністра освіти всі вони були закриті.

Всі школи в Україні, від вищих до нижчих, були русифіковані. Крім того, школа була чужою для народу не тільки мовою, а й методикою викладання. В підручниках змальовувалось життя російського народу, а про український ні оповідань, ні описів не було. З таким шкільним балансом вступила Україна в II половину XIX століття. Але представники українського народу прагнули навчати і навчатися рідною мовою.

На початку XIX ст. царський уряд Олександра І провів реформування системи освіти в Росії на західноєвропейський зразок, запозичивши систему освіти періоду французької революції.

Навіть у найважчі часи русифікації України передова частина інтелігенції усвідомлювала, що без національної освіти розвиток української держави стане неможливим. В ході реформи 1804 р. керівництво справою освіти в округах покладалось на університети, які, на думку української інтелігенції, повинні були зайняти принципові позиції з проблеми формування національної освіти в українських землях. Не дивно, що ректор Харківського університету Іван Рижевський звернувся до Імператорської Академії Наук з пропозицією видати літопис про Україну, її мову. Академія не дала відповіді на цей лист.

Не обминула русифікація і середніх шкіл. У гімназіях, що відкривалися в Україні, навчання здійснювалось російською мовою. Українська мова, культура і історія не вивчались і в жіночих середніх навчальних закладах; українського народу ніби й не існувало взагалі. Українська мова зовсім усувалась зі школи. У 1863 році російський міністр внутрішніх справ Валуєв видав наступний указ: «Никакого малоросийского языка не было, нет и быть не может й что наречие, употребляемых простонародьем, єсть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши».