2. Прагматична педагогіка д. Дьюї

Проявом реформаторської педагогіки, на думку вчених, стала концепція педагогічного прагматизму Джона Дьюї — американського філософа-прагматиста і педагога. Розроблена ним різновидність прагматизму — так званий інструменталізм, стала основою для побудови його педагогічної системи. Цей напрям виходить з того, що будь-яка теорія є, по суті, засобом пристосування, «інструментом для дії» і виправдовується практичною корисністю.

Одним із провідних педагогічних принципів Д. Дьюї є педоцентризм, тому функцію педагога він вбачав у керівництві самостійною діяльністю дітей, у розвитку їх допитливості. Він писав, що дитина — це вихідна точка, центр і кінець всього, тому необхідно завжди мати на увазі її ріст та розвиток, оскільки тільки вони можуть бути мірилом виховання [6, 17, 19].

Діяльність експериментальної лабораторної школи, заснованої Д. Дьюї у Чикаго у 1896 році, була спрямована на задоволення потреб і розвиток здібностей дітей. В організації шкільної роботи Д.Дьюї вимагав урахування основних імпульсів природного росту дитини, таких як: соціальний (потреба у спілкуванні з іншими людьми), конструктивний (потреба у русі, в грі), дослідницький (потреба у пізнанні і розумінні речей); експресивний (потреба у самовираженні).

Певне місце у навчальній програмі лабораторної школи посідали суспільні дисципліни, на які відводили до 25 % часу. Навчанню намагались надати суспільного характеру, спрямувати індивідуальні інтереси до спільної мети. Важливими компонентами навчального процесу були природознавство, праця, різноманітні види діяльності.

Провідним принципом роботи початкової школи Д. Дьюї вважав принцип «навчання через діяльність». Праця була мотивом навчання (задоволення конструктивного та експресивного імпульсів), його методом. В цілому ідеї американського педагога сприяли урахуванню сутності дитячої природи в навчальному процесі, пошуку нових форм навчальної роботи (результатами таких пошуків були комплексні програми, метод проектів тощо). Разом з тим з ім'ям Д. Дьюї пов'язують ідеї утилітаризації навчання в американській школі, тобто зниження її інтелектуальної насиченості для більшості школярів.

3. Гуманістичні засади освіти й виховання. Рух нового виховання (м.Монтессорі, с. Френе)

Своєрідною різновидністю ідей гуманістичного, вільного виховання стала і концепція італійського педагога Марії Монтессорі. Спочатку ця концепція була розроблена з метою розвитку органів почуттів у розумове відсталих дітей. Поступово М. Монтессорі дійшла висновку, що створена нею методика стане у нагоді і в роботі з нормальними дітьми. Як і всі представники реформаторської педагогіки, вона піддала критиці недоліки традиційної школи: відсутність дитячої рухливості на уроках, муштру, ігнорування природних запитів дитини. Вона закликала до надання дітям свободи для «самовиховання і самонавчання».

Початкова школа, за М. Монтессорі, повинна стати лабораторією, в якій вивчається психічне життя дитини. Внутрішні потреби дитини не можна «відгадати», їх необхідно визначити, якщо залишити дитину вільною у природних умовах. Необхідно створити такі умови, які б відповідали потребам дитини у розвитку, і такі посібники, які б сприяли її «самовихованню і самонавчанню».

Свої педагогічні ідеї М. Монтессорі почала застосовувати у 1907 році у дошкільних закладах, створених «Громадою дешевих квартир» для бідних.

У «будинках дитини», які працювали за системою М. Монтессорі, дітям пропонувалась свобода вибору будь-якого матеріалу для занять, який би відповідав «внутрішнім потребам дитини». Але кожне заняття повинно було бути педагогічно виправданим, тобто мати певну мету і відповідний напрям. У дошкільному віці особливої уваги надавалося сенсорній культурі дитини. Для удосконалення слуху, зору, дотику була розроблена система дидактичних матеріалів. Провідним гаслом у «будинках дитини» було: «Допоможи мені це зробити самому», тобто педагог виступав спостерігачем, помічником.

Вважають, що у 20-30-х рр. XX століття реформаторська педагогіка набула подальшого розвитку і організаційно сформувалась як міжнародний рух нового виховання. У 1921 році була створена «Ліга нового виховання”, до якої у 1922 році входили представники 53 країн світу. Центром педагогічного руху став Інститут ім. Ж.-Ж. Руссо в Женеві, очолюваний Ж. Піаже, А. Фер'єром.

Найбільш цікавими проявами розвитку ідей нового виховання у Німеччині у 20—30-х роках стали вільні шкільні громади, Ієнаплан П. Петерсена, Вальдорфська школа [8].

Вільні шкільні громади виникли у німецькомовних країнах ще на початку XX століття як один типів нової школи. Засновниками виховної концепції вільних шкільних громад були німецькі педагоги Г. Літц та П. Гехеб.

Школи-громади були закладами, що будували своє життя на ідеях співробітництва громадян невеликої спільноти, розвитку у них почуття громадянської відповідальності. Шкільна громада передбачала повну рівноправність учителів і учнів, забезпечувала свободу кожного і одночасно дисципліну і порядок.

Характерною особливістю цих закладів було те, що вони були передусім виховуючими школами, формували людину — носія європейської культури, на відміну від інших видів трудових шкіл Німеччини, зокрема школи Г. Кершенштейнера, — носія німецького національного менталітету, своєї професії, свого соціального стану.

Широкої популярності також набула концепція професора Ієнського університету Петера Петерсена — «Ієна-план», реалізована у створеній ним у 1924 році експериментальній школі. У цій школі класно-урочна система з жорсткою регламентацією режиму дня, дисципліною покори, субординацією у відносинах між учителем і учнями була замінена виховною громадою, в основі діяльності якої — повага до дитини, визнання унікальності кожної людської особистості, поєднання свободи і відповідальності, пошук шляхів збалансованого розвитку емоційних, соціальних, інтелектуальних, моральних і естетичних потреб дитини, виховання почуття спільності і товариства, рівноправна і тісна співпраця учителів, дітей і батьків. Школа, побудована за Ієна-планом, продовжила своє існування у європейських країнах і в кінці XX століття (існує приблизно 80 таких шкіл).

Значного розвитку набув рух нового виховання у 20—30-х роках у Франції. Його активістами було створено декілька педагогічних організацій: «Група нового виховання» (заснована Алісою Жуен), що проводила роботу серед учителів початкової школи; «Кооператив світської освіти» (заснований С. Френе) «Рух нових сільських шкіл» (засновник Ж. Бертьє); асоціація «Нове виховання» (засновник Р. Кузіне).

Популярності серед сучасних педагогів набула діяльність Селестена Френе. Метою своїх експериментів С.Френе вважав демократизацію навчання і виховання. Основними елементами «техніки С. Френе» є: 1) Вільні тексти як основа навчання рідній мові; 2) Шкільна друкарня, що надає збірку вільних текстів, які друкуються щодня, а у кінці місяця видаються як окрема брошура для передплатників і кореспондентів; 4) Обмін шкільною друкованою продукцією (дитячі листи, шкільні журнали, тематичні альбоми, магнітофонні касети з розповідями дітей тощо), 5) Перші спроби програмованого навчання. С. Френе відмовився від підручника як від єдиного, постійного, стабільного джерела інформації. Вводились навчальні картки (картки самоосвіти, методичні картки, «навчаючі стрічки») тощо; 6) Нові форми планування і контролю за навчальним процесом.

Завданням школи, за С. Френе, є культивування успіхів дитини для самоствердження особи. Реалізації такого завдання сприяла і продумана система виховної роботи. Її метою, за визначенням автора концепції, є максимальний вільний розвиток особистості за допомогою розумно організованого товариства, яке являє собою шкільну співдружність дітей і дорослих, що об'єднані спільними завданнями, діяльністю, способом життя і гуманними стосунками.

Провідними ідеями, на яких базується виховна робота, за С. Френе, є наступні: школа концентрує свою увагу на дитині і керується у своїй діяльності потребами дитини, підпорядковує їм свою техніку, технологію, зміст освіти і методи виховання; дитина сама створює свою особистість за допомогою дорослого; школа майбутнього — це школа праці. Праця є головним принципом, двигуном і філософією народної педагогіки і народної школи; у школі має панувати функціональна дисципліна, що випливає з потреб організації навчально-виховного процесу; школа XX століття повинна готувати людину XX століття, використовуючи з цією метою найсучасніші технічні засоби; виховання повинно базуватись на природних засадах, тобто на природі, у сім'ї, через духовний досвід людства; виховання має базуватись на переконанні, а не на примушуванні, переконувати слід не словом, а прикладом, діяльністю; школа для народу не може існувати без демократичного суспільства.