6. Практика державного регулювання цін у Франція.

Незважаючи на дію принципу вільного встановлення цін, в умовах ринкового господарства роль держави полягає у пря­мому регулюванні цін на сільськогосподарську продукцію, газ, елек­троенергію, транспортні послуги або у здійсненні контролю за ціна­ми в умовах конкуренції.

Державний сектор в економіці Франції має невелику частку в ВНП і включає галузі-монополісти (наприклад, газова, електроенер­гетика, транспорт), а також деякі галузі, що працюють у режимі рин­кової конкуренції (наприклад, Національний і комерційні банки, страхові компанії та окремі фірми). В першому випадку держава вста­новлює всі економічні параметри діяльності галузей-монополістів, у тому числі обсяг інвестицій, оплату праці і ціни на готову продук­цію, в другому - здійснює мінімальний вплив на економічні пара­метри господарської діяльності цих галузей, стимулюючи їх до кон­куренції з приватним сектором. Така специфіка економіки Франції визначила співвідношення між регульованими і вільними цінами на товари і послуги: близько 20 % цін регулюється державою, а 80 % пе­ребувають у режимі вільного ринкового ціноутворення.

Слід зазначити, що Франція — одна з небагатьох промислово роз­винутих країн, де був досить жорсткий режим державного регулюван­ня цін, який частково зберігся й досі. Протягом 40 років (1947-1986) державне регулювання цін було складовою частиною політики «ди-рижизму» (державного регулювання економіки). Складна економіч­на ситуація в країні, що склалася до 1947 року, різке зниження купі­вельної спроможності французького франка, його девальвація обумо­вили необхідність вжиття рішучих заходів з контролю за цінами.

У кінці 1947 році з врахуванням деякого збільшення темпів відновлення економіки була введена політика «контрольованої сво­боди цін»: підприємці отримали право змінювати ціни, попередив­ши про це державні органи, які могли відмінити такі зміни. Проте вже на початку 1948 року ціни на товари були переведені в режим повної чи часткової свободи встановлення. Разом з тим протягом наступних років (1949-1957) керівництво Франції прийняло шість законів про блокування цін, що призвело до поступового посилення цінового контролю.

У1960-1962 рр. була здійснена майже повна лібералізація цін на промислові товари, але вже з середини 1963 року керівництво прий­няло рішення про нове блокування цін у зв'язку з новою економіч­ною політикою («розвиток без інфляції»). Одночасно були заморо­жені ціни на деякі продукти харчування і послуги.

З 1965 по 1972 рр. державне регулювання цін здійснювалося че­рез так звані контракти стабільності, програмні контракти і контракти проти збільшення цін. У відповідності з контрактами стабільності держава укладала з підприємствами угоди, за якими вони мали пра­во збільшувати ціни на одні товари, одночасно понижуючи ціни на інші. Основна мета такого механізму державного регулювання цін — підтримання стабільності загального рівня цін.

Програмні контракти були спрямовані на те, щоб сприяти ево­люції цін, які відповідали б умовам міжнародної конкуренції. Цей механізм державного регулювання цін поширювався на всі товари і послуги, які у відповідності з контрактами стабільності раніше були під контролем. Згідно з програмними контрактами підприємства надавали державі інформацію про свої виробничі, інвестиційні про­грами, фінансове становище, зайнятість, перспективи виходу на зовнішні ринки, а також детальну інформацію, пов'язану з форму­ванням цін, в тому числі з аналізу ринку і конкуренції, техніко-еко-номічних параметрів товарів, продуктивності праці, методів фінан­сового управління і т. ін.

Контракти проти підвищення цін мали за мету забезпечити ви­соку конкурентоспроможність французьких товарів і сповільнити темпи зростання інфляції. Під час прийняття підприємствами таких контрактів уряд брав на себе зобов'язання не вживати заходів, що призводять до зростання витрат виробництва.

У 70-х роках уряд Франції почав знову здійснювати систему за­ходів щодо блокування і регулювання цін. Так, удругій половині 1975 року були тимчасово заблоковані ціни на всі товари і послуги дер­жавного і приватного сектора економіки, а в 1976 році ціни в дер­жавному секторі могли збільшуватися тільки на задану кількість відсотків. Інколи блокування охоплювало всі ціни, тобто заморожу­валися 100 % цін. Якщо прибуток підприємства зростав швидше, ніж ціни, вони обкладалися спеціальним антиінфляційним податком.

У травні 1973 року уряд оголосив про лібералізацію цін на про­мислову продукцію. Протягом першої половини 80-х років процес лібералізації цін, тривав, і до 1986 року з-під державного контролю було звільнено близько 90 % цін на промислову продукцію. Разом з тим було прийняте рішення про цінову конкуренцію в промисло­вості, яким заборонялося створення всіляких союзів виробників, імпортерів, оптових і роздрібних торговців. Одночасно заборонялось укладання будь-яких угод про «мінімальні ціни» чи про «рекомендо­вані ціни» на промислову продукцію, товари народного споживання і послуги.

Лібералізація цін призвела до необхідності зміни структури дер­жавних органів з регулювання цін. До 1986 року у складі міністерства планування і фінансів органи ціноутворення були представлені самостійним департаментом, а згодом він був перетворений на депар­тамент із конкуренції, куди ввійшли на правах відділу органи з дер­жавного регулювання цін і цінової конкуренції.

Нині у Франції існує близько 3 тисяч державних контролерів за цінами, які є співробітниками відділу з державного регулювання цін і цінової конкуренції департаменту з конкуренції міністерства пла­нування і фінансів, галузевих міністерств і 1000 департаментів. Кон­тролери мають право складати акти про порушення правил ціноутво­рення і передавати їх у фінансовий трибунал, який приймає рішення про санкції до юридичних осіб, пов'язаних з порушенням цінового законодавства.