Інститут спадкування

Характерною відмінністю англійського спадкоємного права є повна свобода заповіту. Будь-яка особа, досягши 21 року, могла заповідати своє майно кому завгодно, і найближчі родичі при наявності заповіту не мали права на отримання будь-якої частки майна. Щодо спадкування за законом були встановлені різні правила для спадкування земельної власності і для спадкування іншого майна.

У США правила спадкування дещо схожі з англійським правом. Практично у всіх штатах допускається спадкування як за законом, так і за заповітом. Стосовно до невеликих за сумою спадщин найчастіше діють спрощені правила, а щодо великих — судовий контроль за вирішенням питання про перехід майна і про управління ним, який здійснюється або виконавцем заповіту, або «особистим представником», або іншими призначуваними судом особами. У багатьох штатах закон передбачає особливе забезпечення прав в разі смерті одного з подружжя.

У ХХ ст. основні зміни у праві спадкування у країнах англо-американської правової сім’ї зводилися до таких положень:

а) уведення одноманітного порядку спадкування як для нерухомого, так і для рухомого майна;

б) скасування права першорядності при спадкуванні нерухомого майна і з переважанням осіб чоловічої статі при спадкуванні;

в) полегшення становища одного з подружжя в разі смерті іншого;

г) допуск позашлюбних дітей до спадкування.

Інститут спадкування в цивільному праві буржуазних країн континентальної Європи зазнав серйозних змін, що було зумовлено знищенням феодальних відносин. Особливо яскраво це виявилося у Франції, де першими законодавчими актами революційного періоду суттєво були обмежені права заповідача. Визнаючи спадкування за законом і спадкування за заповітом, законодавець, однак, обмежив заповідальну волю й поставив можливість заповіту в залежність від того, чи залишив спадкодавець дітей, чи ні. І з огляду на кількість залишених дітей він міг розпорядитися лише від половини до трьох чвертей від належної йому власності. Незаконнонароджені діти й невизнані за життя батька діти практично позбавлялися права на успадкування. Такий підхід законодавців частково ґрунтувався на пануванні в той час концепції суспільного походження власності.

Вільне від заповідального розпорядження майно успадковується за законом.

У галузі спадкування за законом був знищений принцип першородства. Права законного спадкування мали родичі до 12-го ступеня. У 1917 р. коло законних спадкоємців було обмежено 6-м ступенем спорідненості.

Спадкоємні майнові права склали важливий розділ у Німецькому цивільному уложенні й репрезентовані великою кількістю норм та інститутів старого германського права і нечастого у спадкоємному праві принципу, згідно з яким спадкоємодавець за законом не мав обмежень у визначенні спадкоємної маси, яку він передає.

При спадкуванні за законом Уложення закріплювало систему «парантелл» (ліній), котрі являють собою групу родичів, які походять від спільного предка. Першу парантеллу складали спадні спадкоємці, другу парантеллу — батьки та їх спадні, третина — дід і бабка та їх спадкоємці тощо. Таким чином, спадкоємцями були родичі будь-якого ступеня, що можуть довести своє родство зі спадкодавцем, яким би віддаленим воно не було.

На відміну від Кодексу Наполеона, після смерті одного з подружжя другий займав більш привілейоване становище: він частково успадковував майно разом зі спадкоємцями перших двох парантелл; якщо ж таких не було, то одержував усю спадщину повністю. За французьким правом він практично був позбавлений права обов’язкової частки у спадщині.

Послідовніше, ніж Кодекс Наполеона, НЦУ проводить принцип свободи заповітів. Складати заповіт можна було з 16-річного віку, однак до досягнення 21 року робилося це в публічній формі.

Охороняючи інтереси законних спадкоємців, НЦУ встановило деякі обмеження заповідальної волі. Наприклад, є обов’язкова частка: особи, що мають право на обов’язкову частку у спадщині, мають право вимагати її надання в розмірі половини вартості частки цього спадкоємця при спадкуванні за законом. При цьому особа, котра має право на обов’язкову частку, спадкоємцем не є.

Крім того, Уложення закріпило своєрідний інститут — сукупний заповіт, який складався подружжям або одним з них при згоді іншого. У такому заповіті могла бути передбачена передача всієї спадщини третій особі, а не тільки тому, хто пережив.

У сучасному спадкоємному праві — як у Франції, так і в Німеччині — продовжують діяти переважно норми, закріплені в названих кодексах. Водночас у законодавстві останніх десятиліть можна побачити й певну тенденцію обмежити коло спадкоємців за законом близькими родичами і тим з подружжя, хто пережив; більш захищеними стали спадкоємні права позашлюбних дітей. Саме такі зміни відбулися у Франції з прийняттям змін у Кодексі, закріплених ордонансами 1958 р., Законом 1972 р. та подальшими актами.

Таким чином, при всіх відмінностях, які проявилися в розвитку основних цивільно-правових інститутів в праві зарубіжних країн, що обумовлювалося особливостями їх історичного розвитку, порівняння їх змісту дає підстави говорити про загальні тенденції розвитку цивільного права в епоху громадянського суспільства: – його соціалізацію, демократизацію та гуманізацію.

Висновок

На відміну від епохи станово-кастового суспільства право нової епохи ґрунтувалось, як було зазначено, на нових принципах, які склали фундамент юридичного світогляду західноєвропейської буржуазії. Основою їх є теорія природного права. Прагнучи до змін буржуазія основною метою бачила створення таких умов організації суспільного життя, в яких можливо було б захистити передусім свої приватновласницькі інтереси. Про це свідчить цивільне, цивільно-процесуальне законодавство революційного і післяреволюційного періодів. Розглянувши основні тенденції становлення та розвитку цивільного права в країнах англо-американської та континентальної (романо-германської) правових сімей, ми змогли побачити, що з розвитком капіталістичних відносин поступово втрачаються найбільш виразні відмінні риси, що проявились на етапі становлення. Щодо змісту норм права, в них більш виразно проявилось те спільне, що характеризувало нову епоху державно-правового розвитку, і дало підстави говорити про певні, історично обумовлені тенденції в розвитку права, а саме, його соціалізацію, демократизацію, гуманізацію.