1. Українські землі на початку XX століття: економічний розвиток і суспільно-політичний рух.

Український народ увійшов у XX ст. без власної держави. Таке становище склалося ще наприкінці XVIII ст. після трьох поділів Польщі, що їх провели Росія, Австрія та Пруссія, та двох російсько-турецькій війн. Територія України була поділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. 33 млн. українців заселяли територію у 690 тис. кв. км (4-е місце в Європі). Всього на цих землях проживало 48 млн. чоловік (5-е місце в Європі): 67% мешканців складали українці. 33% — не українці. Кількість українців на Лівобережжі складала 80.9%. а на Правобережжі 76,9%. на Півдні — 56.9%. В містах проживало лише 16% українців.

Всі українські землі в складі Росії традиційно називаються Східною або Наддніпрянською Україною, що складається з Правобережної. Лівобережної та Південної (Степової) України.

До Росії входили заселені українцями губернії: Київська, Волинська, Подільська Полтавська, Харківська, Чернігівська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська. (показати на карті)

Українські земля, що належали Австро-Угорській імперії називаються Західною або Наддністрянською Україною. До складу Австро-Угорщини входили: Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття.

У Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров'я. Виникли нові промислові міста — Юзівка (Донецьк), пролетаризувалися старі — Катеринослав (Кіровоград), Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса.

На півдні України виникали значні промислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо. Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас — буржуазія. З'являлися відомі далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один із них — Михайло Терещенко - не тільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського господарства, став відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі кошти на розвиток української культури. І в цьому плані він не був одиноким.

Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю: одночасно існували поміщицькі латифундії та дрібні селянські господарства. На Правобережжі та Півдні швидкими темпами розвивалися фермерські (за колишньою термінологією — «куркульські») господарства. Разом із тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це створювало гостру соціальну напругу, було соціально-економічним підґрунтям для серйозних класових конфліктів.

Погіршення економічної ситуації в країні на початку XX ст. (1900-1903 рр. – загальноекономічна світова криза) призвело до посилення соціальних рухів. В 1903—1904 рр. сталося 400 виступів, які охопили 440 сіл. Все це свідчило про невирішеність аграрного питання і зростаючу соціальну напругу на селі.

На початку XX ст. відбулися зміни в робітничому русі. Поряд з економічними робітники висували політичні вимоги. Хвиля страйків прокотилася Україною у 1903 р. Відбулося 35 політичних і економічних страйків. 12 політичних демонстрацій, в яких взяли участь 29 тис. робітників. У липні загальний політичний страйк охопив Південь імперії. Під гаслом «Геть самодержавство!» робітники висували економічні вимоги.

Наростання кризи у країні спричинила принизлива поразка Росії у війні з Японією 1905 р. Уряд виявився неспроможним вирішити нагальні економічні, соціальні, військово-політичні питання. Русифікаторська політика царизму викликала дедалі більший опір національних меншин. Все це неминуче вело до революційного вибуху, що стався на початку 1905 р.

У січні 1905 р. війська розстріляли мирну маніфестацію в Петербурзі. Це сколихнуло всю імперію. В Україні застрайкували робітники сотень підприємств Катеринослава, Харкова, Києва, Миколаєва. В Одесі кинуто заклик «Геть самодержавство!»

У лютому в Україні відбулося 105 страйків, що охопити 70 тис. чоловік. Страйки придушувалися урядовими військами та поліцією. Українське село також охопили революційні події.

Під тиском революційних полій цар 17 жовтня 1905 р. видав Маніфест, у якому проголошувалися всі основні демократичні свободи: недоторканість особи, свобода слова, друку, совісті. Фактично були відмінені Валуєвський циркуляр та Емський указ. Окремі вчителі початкових класів стали переходити на українську мову навчання, курс української літератури було введено в університетах Києва, Харкова, Одеси.

У 1906 р. в українських губернських центрах, а також у Москві й Петербурзі виходило 18 українських газет і журналів. Видавництва друкували книги українською мовою. Поновило національно-освітню роботу товариство «Просвіта». Активно працювали в цій просвітницькій організації Б. Грінченко, М. Лисенко, Л. Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, Д. Яворницький та інші відомі представники національної культурної еліти.

Революція засвідчила, що живучими пережитками кріпацтва залишалися селянська община і поміщицьке землеволодіння. Саме їх існування виводило селян на революцію. Одним з соціальних наслідків реформ, що відбувалися у Росії у 1906-1911 рр. за ініціативою міністра внутрішніх справ П. Столипіна, стало посилення майнового розшарування селян: на селі сформувався могутній прошарок середнього і заможного селянства. Реформа сприяла зростанню продуктивності сільського господарства.

Після поразки російської революції 1905—1907 рр. самодержавство посилило репресії проти національних рухів у Російській імперії. Було заборонено викладання українською мовою в тих школах, де його вели під час революції 1905-1907 років. У школах навіть не дозволялося тлумачити українською мовою незрозумілі для учнів слова. Цензура заборонила вживання в публікаціях слів «Україна», «український народ». Власті закривали товариства «Просвіта», забороняли продаж українських видань, зокрема Біблії українською мовою, проведення масових заходів з використанням української мови, навіть збирання коштів серед населення для спорудження пам'ятника Т. Шевченку в Каневі. Члени національного та революційного рухів жорстоко переслідувались — країна вкрилася шибеницями, що отримали назву «столипінські галстуки».

20 січня 1910 р. Столипін видав циркуляр про заборону діяльності на всій території Російської імперії організацій та товариств «інородців» (тобто не росіян). Звичайно, до «інородців» були зараховані й українці. Столипін заявив, що основне завдання «російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським».

Західноукраїнські землі на початку XX ст. залишалися сировинним придатком Австро-Угорської імперії. Іноземний капітал грабіжницькі експлуатував багатства краю, отримуючи найвищий у Європі прибуток на вкладені кошти. Українське населення регіону займалося сільським господарством (95% працюючих). Становище українців у Західній Україні і на початку XX ст. залишалося надзвичайно складним. Австро-угорський уряд віддав їхню долю в руки Галицького сейму та угорської адміністрації. Дискримінація українців пронизувала всі сторони життя.

Однією з форм опору економічному гнобленню став український кооперативний рух. У передвоєнний час у Західній Україні діяло близько 500 кредитних, споживчих, збутових кооперативних спілок. Кооперація допомагала вистояти українцям у голодні роки, згуртувала їх і стала однією з важливих форм національного руху.

На початку ХХ століття з’являються досить згуртовані сили: Національно-Демократична партія, товариство «Просвіта», молодіжно-спортивні товариства «Січ», «Сокіл», «Пласт».

Центральною фігурою національного відродження в Західній Україні на початку XX ст. став граф, митрополит Греко-католицької церкви А. Шептицький.

А. Шептицький. Отримав освіту в польському Ягеллонському університеті (юридичний факультет), мав звання доктора права, філософії та теології. Шептицький був засновником Наукового інституту — єдиної для греко-католиків науково-богословської установи того часу, фундатором лікарні, школи та гімназії «Рідна школа», Українського Національного музею у Львові. Великі кошти виділяв на благочинність: на його гроші українські богослови навчалися у Римі. Шептицький фінансував діяльність просвітницьких товариств «Просвіта» і спортивних товариств «Пласт», заснував українське видавництво, щедро фінансував українські друкарні. Митрополит витратив на наукові та культурні заходи в Галичині мільйони доларів. Очоливши Греко-католицьку церкву, що була цілком латинізована, він за короткий час зробив її українською.

Митрополит А. Шептицький скрізь відстоював інтереси українців. Цей видатний церковний діяч підняв авторитет української світської і духовної інтелігенції, сприяв піднесенню національної свідомості широких мас.

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був національний рух. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним. Зокрема проводилися масові заходи за участю широких верств української інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І. Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького — які сприяли зростанню національної свідомості, духовному єднанню українців обох імперій.

Активними учасниками українського національного руху були студенти, в тому числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано в солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними поступками влади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови.

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв у створенні політичних партій.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Своїм завданням партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави.

У Наддніпрянській Україні у 1900 р. виникає перша політична партія — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського. Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за національне та соціальне визволення. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» («За самостійну Україну», «Україна для українців» тощо).

Українська народна партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С.Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії була викладена М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було «Україна для українців». УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

Висновок. На рубежі XIX — XX ст. України як цілісності не існувало - її територія була об'єктом політики сусідів, але початок XX століття можна характеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи російського самодержавства, щоб припинити й знищити цей рух. В цю добу народжується нове покоління, що з дитинства вбирало в себе віру в українські національні сили і на світанку XX ст. молодь Східної та Західної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної держави.

Щоб зрозуміти вибух революції 1917 р. і становлення Української самостійної держави, треба врахувати величезну підготовчу працю,яку невпинно вело українське громадянство на початку ХХ століття, головним завданням якого стала боротьба за незалежність України.

■ Дати: 1900 р., 1900-1903 р., 1905р., 17 жовтня 1905 р., 1905-1907р., 20 січня 1910 р.

■ Поняття, терміни, назви: Валуєвський циркуляр, Емський указ, «Просвіта», кооперативний рух, «Січ», «Сокіл», Русько-українська радикальна партія, РУП, Українська народна партія.

■ Особистості в історії: П. Столипін, М.Міхновський, А. Шептицький.

Відповідність програмі: Новітня історія України. Україна на початку ХХ століття.

Відповідність підручникам: Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914 – 1939. Підручник для 10-го класу. Вид. 3-те, випр. та допов. - К.: Генеза, 2001. - 352 с.: іл. – С. 4-7.

Світлична В.В. Історія України: Навч.посібник. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: «Каравела», Львів: «Новий світ-2000», «Магнолія плюс», 2003. – 308 с. – С. 128-130.