31.Компоненти професійної усталеності викладача вищої школи

Професійна усталеність викладача — синтез властивостей і якостей його особистості, що дає можливість у межах здійснення своєї професійної діяльності протягом тривалого часу виконувати її впевнено, самостійно, без емоційного напруження в різних, часто непередбачених умовах, з мінімальними помилками.

Професійна усталеність у педагогічній діяльності не є природженою. Вона формується поступово і рівень її можна змінити за допомогою свідомої, цілеспрямованої роботи, яка враховує індивідуальні особливості, зокрема її педагогічні здібності.

Структура професійної усталеності викладача вищої школи дещо відрізняється від структури професійної усталеності вчителя, хоча сукупність головних взаємопов'язаних компонентів залишається інваріантною. Це такі компоненти.

1. Мотиваційний компонент: наявність мотивації на досягнення успіху; упевненість у собі як викладачеві; задоволення діяльністю.

2. Емоційний компонент: відсутність емоційного напруження, страху перед аудиторією; уміння регулювати свої емоційні стани; наявність вольових якостей.

3.Особистісний компонент: методологічна рефлексія; швидкість реакції на поведінку аудиторії й окремих студентів; нормальна втомлюваність.

4. Професійно-педагогічний компонент: уміння приймати педагогічно доцільне рішення у нестандартних ситуаціях; знання та вміння викладача (професійні, психолого-педагогічні, загальні); стійка потреба у самоосвіті, самопізнанні.

Наведемо короткі характеристики ознак кожного з компонентів.

Компонентами професійної усталеності майбутніх учителів історії виступили: мотиваційний (упевненість у собі як учителі історії, педагогічна, пізнавальна, ідейна спрямованість; задоволеність діяльністю); емоційно-вольовий (відсутність емоційної напруженості, страху перед дітьми; вміння регулювати свій емоційний стан, володіти мімікою, голосом, жестами; наявність вольових якостей); особистісний (швидкість реакції на поведінку класу та окремих учнів; комунікативна компетентність; нормальна втомлюваність); професійно-педагогічний (знання і вміння вчителя історії; уміння приймати правильні рішення у непередбачуваних ситуаціях; наявність потреби в самоосвіті

32.Педагогічна техніка викладача вищої школи

Педагогічна техніка — це сукупність раціональних засобів, умінь та особливостей поведінки педагога, спрямованих на ефек­тивну реалізацію обраних ним методів і прийомів навчально-ви­ховної роботи з окремим індивідом чи колективом відповідно до поставленої мети навчання та виховання з урахуванням конкрет­них об´єктивних і суб´єктивних умов.

Важливими вимогами педагогічної техніки є:

—мистецтво одягатися з урахуванням особливостей профе­сійної діяльності;

—володіння своїм тілом: уміння ходити, сидіти, стояти;

—володіння мімікою, жестами;

—сформованість мовленнєвої культури: правильне профе­сійне дихання, чітка дикція, належні темп і ритм, логічна побу­дова висловлювань тощо;

—вироблення оптимального стилю в навчально-виховній діяльності;

—уміння вправно й доцільно здійснювати окремі дидактичні операції (писати на дошці, користуватися технічними й наочни­ми засобами навчання, ставити запитання, слухати відповіді, оцінювати навчальну діяльність студентів і т. ін.);

—здатність керувати своїм психічним станом і станом вихо­ванців.

У процесі дослідження рівнів сформованості й володіння педа­гогами вищої школи компонентами педагогічної техніки ми про­аналізували діяльність 70 викладачів. Для цього застосували ме­тодику експертних оцінок з використанням методів спостережен­ня, аналізу, математичної статистики та ін. Рівень сформованості компонентів педагогічної техніки визначався за 10-бальною шка­лою оцінювання.

Аналіз отриманих результатів дає підстави стверджувати, що рівень володіння викладачами вищої школи компонентами пе­дагогічної техніки з урахуванням потреб професійної діяльності порівняно низький.

Наші тривалі дослідження проблеми, наскільки випускники педагогічних навчальних закладів володіють науковими засада­ми і практичними вміннями в царині педагогічної техніки, по­казали невтішні результати. Спроби ввести з ініціативи академі­ка І.А. Зязюна у 80-х роках минулого століття в навчальні плани педагогічних спеціальностей дисципліну "Основи педагогічної майстерності" не скрізь дістали належну підтримку. Але досвід переконує, що курс "Педагогічна майстерність", і навіть окрема дисципліна "Педагогічна техніка", необхідні в системі професій­ної педагогічної підготовки фахівців для всіх типів навчально-виховних закладів.

Отже, донині залишається актуальною думка К.Д. Ушинського: "Мистецтво виховання має ту особливість, що майже всім воно здається справою знайомою і зрозумілою, а декому навіть справою легкою — і тим зрозумілішим і легшим здається воно, чим менше людина з ним обізнана, теоретично чи практично. Майже всі визнають, що виховання вимагає терпіння; дехто вва­жає, що для нього потрібні вроджена здібність і вміння, тобто навичка; але дуже мало хто прийшов до переконання, що крім терпіння, вродженої здібності й навички, потрібні ще й спеціальні знання, хоч численні педагогічні блукання наші й могли б усіх переконати в цьому".

 

33

Спілкування — це процес контактів, обміну та взаємодії між людьми. У процесі навчання та виховання відбувається передача знань, способів діяльності, суспільних цінностей, норм культури, тобто спілкування є сутністю роботи вчителя.

Основні функції спілкування: обмін інформацією, організація діяльності, пізнання людьми одна одної, досягнення взаєморозуміння. До комунікативних умінь вчителя належать:

· соціальна перцепція (уміння "читати по обличчю");· емпатія (уміння співчувати);· толерантність (уміння розуміти інші думки, терпимо ставитися до чужих поглядів);· самопрезентація (уміння виявляти впевненість, свої кращі якості в необхідний час);· установка на позитивне в людях;· достатній обсяг уваги і пам'яті (обличчя, імена, якості);· оперативність формулювання думок;· культура і техніка мовлення;· володіння прийомами ефективного спілкування.

Безумовно, важливим компонентом техніки спілкування вчителя є культура мовлення, яка включає лексичну (багатий словниковий запас (зокрема синонімів, метафор, епітетів), відсутність штампів і тавтологій); граматичну (використання іншомовних слів, числівників, відмінків, відмін, побудова речень); орфоепічну (наголоси, вимова звуків) правильність мовлення.

Крім того, величезну роль відіграє експресивність мовлення. Головне тут — різноманітність інтонацій (логічні, смислові та емоційні наголоси, зміна висоти звуків, темпоритму, паузи). Інтонація може нести до 40 % інформації. Безбарвна монотонна мова не може привернути увагу учнів, навчити запам'ятовувати головне, виразити особисте ставлення вчителя до інформації, яку він викладає. Крім інтонації до засобів виразності мови належать використання анафор (прислів'я, повтори, приказки), градацій (повтор основного поняття з посиленням та розширенням речення), інверсій (незвичний порядок слів у реченні).

Культура мови вчителя не може реалізуватися без техніки мовлення, яка. включає промовляння тільки на дихальній опорі (це зберігає зв'язки і краще сприймається); чітку дикцію; переважне використання помірної гучності та нижнього регістру свого голосового діапазону; вибір темпоритму мовлення залежно від складності матеріалу, віку та рівня розвитку учнів. Техніка мовлення передбачає уміння привертати увагу та виділяти головне за допомогою пауз, зменшення темпу мовлення та зміни гучності того, хто промовляє.

Є чотири види спілкування: принизливо-поступливе, розуміюче (емпатичне), директивне (наполегливе) і захисно-агресивне. Учителю необхідно оволодіти правилами, прийомами та умовами ефективного спілкування. До ефективних видів спілкування належать директивне та емпатичне.

Емпатичне спілкування — це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановлення контакту, позитивних взаємовідносин, з'ясування думки співбесідника. Виявляючи співчуття до партнера, суб'єкт не відмовляється від своєї позиції, а намагається порозумітись зі співрозмовником.

Емпатичне спілкування здійснюється за допомогою таких прийомів:

• підтвердження контакту відповідними невербальними реакціями (погляд, похитування головою, підтакування, нахил до співрозмовника, відкриті жести);

• перефразування почуттів та думок партнера;

тактовне прояснення прихованих або неусвідомлених мотивів співбесідника, інтерпретація, резюмування їх;

демонстрація розуміння думки співрозмовника (що нетотожне згоді з нею), підбадьорювання, підтримка співбесідника.

Директивне спілкування спрямоване на здійснення прямого психічного впливу на партнера. Воно включає вираз почуттів, думок суб'єкта, аргументовані пояснення мети діяльності, майбутніх вчинків та їх наслідків, але без образливих оцінок партнера (як під час захисно-агресивного спілкування).

Правила директивного спілкування:

щирість, відкритість поведінки; відверта відмова здійснювати дії, не прийнятні для суб'єкта;

активні цілеспрямовані дії, рішучий захист себе від агресивної поведінки партнера;

• чітке висловлення своєї позиції, намірів;

• урахування значущих потреб партнера.

Директивне спілкування включає такі прийоми: висловлення сумнівів, незгоди, власних оцінок, порад, пропозицій, пояснення своєї думки, повідомлення про наслідки негативної поведінки, обов'язкове виконання своїх обіцянок.

До прийомів захисту від небажаного впливу належать:

а) постійне спостереження, усвідомлення власних емоцій, мотивів, невербальних дій, збереження спокою;

б) повсякчасне самоспостереження, усвідомлення власних емоцій, мотивів, невербальних дій, збереження спокою;

в) нестандартні дії та реакції.

Під час критики слід уникати конфронтації (не вступати в суперечку, перенести бесіду); отримати додаткову інформацію про зміст претензій (попросити конкретизувати, висловити свої припущення про деталі зауваження); перефразувати образливу критику, а тільки потім відповідати; запитати (без оцінок) про наслідки своєї діяльності ("що станеться, якщо..?"); частково погодитися з критикою (з фактами, або з можливими наслідками, або з принципами, або з правом співбесідника мати своє бачення ситуації).

Отже, ефективне спілкування можливе за таких умов:

1. Встановлення відносин довіри на основі визнання іншої людини особистістю.

2.Безоцінне (некритичне) і безумовне (без "якщо ти... — я тебе поважатиму") прийняття іншої людини.

б. Забезпечення співрозмовникам свободи висловлювання власних думок, почуттів, участі у прийнятті рішень і відповідальності за їх наслідки.