11. Принцип свободи договору.

Укладення договору повинно мати добровільний характер та базуватися виключно на взаємній вільній згоді його рівноправних сторін. Забезпечення сутності договору як домовленості сторін та свободи їхнього волевиявлення від диктату третіх осіб, зокрема органів публічної влади, є основною функцією однієї з фундаментальних засад сучасного цивільного права – принципу свободи договору. Свобода укладення договору полягає у можливості вступу в договірні відносини на основі внутрішнього волевиявлення їх потенційного суб’єкта, тобто сторони договору. В основі такого волевиявлення повинна знаходитися юридично неушкоджена автономна воля сторони, яка полягає в її бажанні до настання правових  наслідків, що можуть бути досягнуті шляхом вступу у відповідні договірні відносини. Наголосимо, що в структурі  автономної волі сторони первинним є саме бажання досягти певних правових наслідків (відповідно, і економічних результатів), а бажання укласти конкретний договір має вторинний характер, оскільки вступ у договірні відносини здійснюється не заради нього як такого, а є інструментом реалізації стороною своїх інтересів. Свобода договору могла б стати абсолютною лише за умови, що усі акти цивільного законодавства складалися б виключно з диспозитивних і факультативних норм, що є об’єктивно неможливим на сучасному етапі суспільного розвитку. Саме тому цивільне законодавство окреслює її межі, які за своєю природою є виключеннями із загального принципу свободи договору. Як правило, такі обмеження встановлюються в інтересах суспільства, економічно слабшої сторони договору або кредитора. Обмеження свободи договору у суспільних інтересах здійснюється з метою забезпечення прав і законних інтересів усіх учасників цивільних відносин. У судовому порядку недійсним може бути визнано договір, який прямо суперечить нормам законодавства або моралі. Зокрема згідно зЦК сторони не можуть відступити від положень акта цивільного законодавства, якщо він прямо вказує на це, а також якщо обов’язковість для сторін положень закону випливає з його змісту або із суті відносин між сторонами.

12. Консенсуальні та реальні договори.

Розрізняють договори реальні й консенсуальні. Реальні договори вважаються укладеними, тобто набувають юридичного значення лише з моменту фактичного здійснення певних дій (скажімо, договір позики слід уважати укладеним не з моменту угоди між сторонами про позику, а з моменту, коли позикодавець передав позичальникові певну суму грошей). Консенсуальні договори вважаються укладеними і набувають юридичного значення з моменту досягнення угоди з основних умов договору (наприклад, купівля-продаж, найом, підряд тощо).

13. Попередній та основний договір.

Основні і попередні договори. Цивільно-правові договори різняться в залежності від їх юридичної спрямованості. Основний договір безпосередньо породжує права і обов'язки сторін, пов'язані з переміщенням матеріальних благ: передачею майна, виконанням робіт, наданням послуг і т. п. Попередній договір - це угода сторін про укладення основного договору в майбутньому. Більшість договорів-це основні договори, попередні договори зустрічаються значно рідше. До введення в дію на території Російської Федерації ст. 60 Основ цивільного законодавства 1991 цивільним законодавством Росії прямо не передбачалася можливість укладення попередніх договорів. Проте укладення таких договорів допускалося, оскільки це не суперечило основним засадам і загальним змістом цивільного законодавства Росії. В даний час укладення попередніх договорів регламентується ст. 429 ЦК. Відповідно до зазначеної статті за попереднім договором сторони зобов'язуються укласти в майбутньому договір про передачу майна, виконання робіт або надання послуг (основний договір) на умовах, передбачених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, то в письмовій формі. Недотримання правил про форму попереднього договору тягне його нікчемність. Попередній договір повинен містити умови, що дозволяють встановити предмет, а також інші істотні умови основного договору. Так, сторони можуть укласти договір, за яким власник житлового будинку зобов'язується його продати покупцеві, а покупець придбати житловий будинок для початку літнього сезону. У зазначеному попередньому договорі обов'язково повинні міститися умови, що дозволяють визначити той житловий будинок, який в майбутньому буде проданий, а також його продажну ціну та перелік осіб, що зберігають відповідно до закону право користування цим житловим будинком. В іншому випадку даний попередній договір буде вважатися неукладеним. У попередньому договорі вказується термін, в який сторони зобов'язуються укласти основний договір. Якщо такий період у попередньому договорі не визначений, основний договір підлягає висновку протягом року з моменту укладення попереднього договору. Якщо у вказані вище строки основний договір не буде укладено і жодна зі сторін не зробить іншій стороні пропозицію укласти такий договір (оферта), попередній договір припиняє свою дію. У випадках, коли сторона, яка уклала попередній договір, в межах терміну його дії ухиляється від укладення основного договору, застосовуються правила, передбачені для укладання обов'язкових договорів (див. § 4 цієї глави).