2.3. Відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт або послуг

У ДК РФ відображена відносно недавно сприйнята законодавством багатьох країн ідея "відповідальності продуцента", побудована на поєднанні договірної та позадоговірної відповідальності за певні випадки заподіяння шкоди. У нашій країні зазначена ідея слідом за Основами цивільного законодавства 1991 р. знайшла втілення в Законі "Про захист прав споживачів" від 7 лютого 1992 р. Є на увазі ст. 14 Закону в редакції від 5 грудня 1995 р., передбачає, що "право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товару (роботи, послуги) визнається за кожним потерпілим споживачем, незалежно від того, чи перебував він у договірних відносинах із продавцем (виконавцем) чи ні ". Дотримуючись визначеної тенденції, ГК РФ зробив ще один крок на шляху розширення відповідальності за виробництво недоброякісних товарів, робіт або послуг. Якщо Закон "Про захист прав споживачів" включає в сферу своєї дії лише громадянина, який використовує, придбаває, замовляє або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для особистих побутових потреб, то Основи цивільного законодавства 1991 р. в числі осіб, що користуються захистом, назвали будь-якого громадянина, життю, здоров'ю або майну якої заподіяно шкоду внаслідок недоліків товарів (робіт, послуг). Відповідна норма ЦК (ст.1095), на відміну від Закону "Про захист прав споживачів" та Основ цивільного законодавства 1991 р. встановила відповідальність за шкоду, заподіяну внаслідок недоліків товарів, робіт чи послуг не тільки будь-якому громадянину, а й майну юридичної особи. При цьому збережено умова, що мова йде про товари, роботи, послуги, що купують у споживчих цілях, а не для здійснення підприємницької діяльності. Таким чином, ДК відкриває можливість виступу в якості позивача не тільки тому, ким був придбаний або використаний товар, кому були виконані роботи або надані послуги, але й іншим особам. Наприклад, якщо загорівся придбаний громадянином телевізор, позов до продавця або виробника. Враховуючи стан сучасної російської економіки, коли ринок наповнений товарами, виробники яких невідомі або не доступні з точки зору можливості пред'явлення до них вимог, ГК надав потерпілому право самому вибрати, до кого пред'явити вимогу про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товару, до продавця або виробника . За змістом закону не виключається можливість одночасного звернення потерпілого до кожного з них, в тому числі залучення їх до справи як співвідповідачів. Якщо потерпілих кілька, кожен з них сам вирішує, від кого - від продавця або виробника -, зажадати відшкодування заподіяної шкоди. Якщо шкода заподіяна внаслідок недоліків роботи або послуги, він повинен бути відшкодована особою, що виконали цю роботу або послугу (виконавцем). ¹² У ДК збережена норма, згідно з якою позови про відшкодування шкоди на підставах, можуть пред'являтися протягом встановлених строків придатності товарів, робіт, послуг, а якщо такі строки не встановлені, то протягом десяти років із дня виробництва товару (роботи, послуги). Поряд з цим з наведеного положення зроблено два винятки, коли вимоги про відшкодування шкоди взагалі не обмежені часом: якщо термін придатності не був встановлений, незважаючи на наявні про це вказівки в законі, або якщо споживач, який придбав товар (роботи, послуги), не був попереджений про те, що йому слід робити після закінчення терміну придатності (наприклад, припинити використання придбаної речі) і яка небезпека йому загрожує, якщо він цим вимогою знехтує (п. 2 ст. 1097). Продавець (виробник) товару, виконавець роботи (послуги) звільняється від відповідальності за шкоду, заподіяну потерпілому, тільки в двох випадках. Перший з них - виникнення шкоди внаслідок непереборної сили. Це означає, що якщо шкода заподіяна хоча б і недоліком товару (роботи, послуги), але під впливом непереборної сили, відповідальність не настає.

2.4. Компенсація моральної шкоди

Під моральною шкодою у ст. 151 ЦК РФ, до якої в п.1 ст.1099 ЦК зроблена відсилання, розуміється заподіяння фізичних чи моральних страждань. Моральна шкода може бути заподіяна порушенням як майнових прав, так і особистих нематеріальних благ. Моральна шкода, заподіяну порушенням нематеріального блага, підлягає компенсації незалежно від того, чи є спеціальний закон, який передбачає у відповідних випадках компенсації моральної шкоди. Якщо ж моральну шкоду заподіяно порушенням майнового права, то на відміну від норм, які містилися в статті 131 Основ цивільного законодавства 1991 р. і допускали відшкодування громадянам моральної шкоди у всіх випадках заподіяння його неправомірними діями, ГК у питанні про компенсацію моральної шкоди виходить з того , що шкода підлягає компенсації лише у випадках, передбачених законом. Так компенсація моральної шкоди, заподіяної порушенням не тільки особистих нематеріальних благ, але і майнових прав, передбачена ст. 15 Закону РФ "Про захист прав споживачів". У тих випадках, коли моральна шкода підлягає компенсації, вона здійснюється незалежно від підлягає відшкодуванню майнових збитків (п. 3 ст. 1099 ЦК). При цьому слід врахувати, що хоча компенсація моральної шкоди названа на ст. 12 ДК серед загальних цивільно-правових способів захисту, встановлення спеціального режиму застосування цього способу робить відповідну норму ЦК про компенсацію моральної шкоди спеціальної, а отже, не підлягає поширювальне тлумачення. Крім того, якщо Основи громадянського законодавства 1991 р. допускали відшкодування моральної шкоди лише за провини завдавача, то стаття 1100 ГК містить перелік випадків настання обов'язку компенсувати моральну шкоду незалежно від вини. До них віднесені випадки, коли: - Шкоду життю чи здоров'ю громадянина заподіяно джерелом підвищеної небезпеки; - Шкода заподіяно громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду; - Шкода заподіяно поширенням відомостей, що ганьблять честь, гідність і ділову репутацію. Цей перелік практично збігається з випадками безвинної відповідальності за заподіяння майнової шкоди, але не є вичерпним, законом можуть бути передбачені й інші випадки компенсації моральної шкоди незалежно від вини заподіювача. Відкритим залишається питання, чи може бути заподіяна моральна шкода юридичній особі. Пленум Верховного Суду РФ у постанові від 20 грудня 1994 схилився до того, що правила про компенсацію моральної шкоди громадянинові у зв'язку з поширенням відомостей, що ганьблять його ділову репутацію, застосовуються і при поширенні таких відомостей стосовно юридичної особи. Хоча встановлення розміру компенсації моральної шкоди повністю передано на розсуд суду, стаття 1101, як і стаття 151, встановлює певні орієнтири для суддівського розсуду. Серед підлягають обліку обставин названі характер завданих моральних та фізичних страждань стосовно до індивідуальних особливостей потерпілого, а також ступінь вини заподіювача у випадках, якщо вина є підставою відповідальності. При цьому, на відміну від ст. 131 Основ цивільного законодавства 1991 р. ГК передбачає компенсацію моральної шкоди лише у грошовій формі, що навряд чи правильно. Поряд з цим вперше передбачено два загальні вимоги, яких необхідно дотримуватися при визначенні розміру компенсації моральної шкоди - вимоги розумності і справедливості.

Висновок

Отже, поняття зобов'язання як загальна категорія, що охоплює всі випадки, коли одна особа несе юридичний обов'язок перед іншою і відповідає за невиконання зобов'язання, вироблялося римлянами поступово. Лише в Інституціях Юстиніана міститься загальне визначення зобов'язання - це правові пута, які змушують виконувати все те, що відповідає "праву нашої держави".

Визначення зобов'язання як певних правових пут зв'язаності не було випадковим. У стародавній період ця обмеженість - пута - не була тільки фігуральним виразом. У Законах XII таблиць містилася норма, яка свідчить, що неспроможного боржника зв'язували шкурами або ланцюгами, вага яких прирівнювалась до ваги речей (срібла, золота та ін.), які він заборгував. Згодом пута, зв'язування, з фізичних перетворились в юридичні. "Зв'язаність" починає виявлятися у майновій відповідальності боржника згідно із зобов'язаннями. Отже, зобов'язання розцінюються в римських джерелах як певний правовий зв'язок, який встановлюється у відносинах між двома особами. Теоретично чотиричленна система класифікації зобов'язань далеко не бездоганна, бо неможливо звести всю різновидність зобов'язань позадоговірних і поза деліктних до категорій ніби з договору і ніби з делікту. Найхарактерніший недолік цієї системи полягає, очевидно, в повній відсутності в ній зобов'язань, які виникають з односторонніх обіцянок, зокрема з публічної обіцянки винагороди за що-небудь (за знахідку загубленої речі). Цю прогалину пояснюють тим, що римське право за такими односторонніми обіцянками принципово юридичної сили не визнавало.

Вироблена класичним римським правом система зобов'язань залишається системою і права післякласичного, вона санкціонована і в Corpus juris civilis. Звичайно, у подальшому вона піддавалася в окремих частинах деяким змінам, проте всі ці зміни не позбавляли основних її принципів. У римському праві, особливо в ранній період, зобов'язання вважалося лише особистим правовим інститутом, особистим зв'язком між кредитором та боржником, і на третіх осіб не поширювалося. Перекладення будь-яких зобов'язань на третіх осіб, що не брали участі у підписанні договору, не допускалося: кредитор не міг передати свої права, а боржник обов'язки на третіх осіб. У зв'язку з особистим характером зобов'язань у такі правові відносини не можна було вступати і через представника. Отже, у зобов'язання вступали тільки особисто дві сторони: кредитор і боржник.

З розвитком економічних і товарно-грошових відносин та міжнародної торгівлі виникла потреба у більш досконалому врегулюванні цієї правової проблеми. Заміна сторін у зобов'язанні була прокладена так званою новацією. Новація полягала в тому, що за погодженням з боржником кредитор міг передати своє право вимагати якійсь третій особі, звичайно, за її згодою. Ця третя особа укладала з божником новий договір такого ж змісту і з такими ж зобов'язаннями з боку боржника, як і в попередньому договорі, а попередній кредитор зрікався своєї вимоги.

Таким чином, докладно розглянувши види позадоговірних зобов'язань, що утворюють самостійний інститут в зобов'язальне право, треба зрозуміти наскільки важливо їх більш чітке і конкретизоване законодавче оформлення в новому Цивільному кодексі, що дозволяє повною мірою вирішувати завдання цивільного права з врегулювання майнових і немайнових прав громадян при виникненні таких зобов'язань, причому поряд з договірними і незалежно від них, надійно захищаючи майнову сферу суб'єктів та їх немайнові блага від численних випадковостей нашого життя.