2.2. Науки, що вивчають комунікацію

Науки, які займаються комунікацією як своїм об'єктом, можливо розділити на такі п'ять підходів:

• традиційний;

• загальнотеоретичний;

• прикладний;

• філологічний;

• психологічний;

• соціологічний.

Окремо варто виділити систему документознавчих наук, що вивчають проблеми документно-інформаційної комунікації, про що детально буде йти мова в четвертому модулі означеного посібника.

2.2.1. Традиційний підхід

Філософія – форма суспільної свідомості, що формує уявлення про загальні принципи буття та пізнання, про відношення людини до світу, про загальні закони природи, суспільства та мислення.Філософія бачить в комунікації одну з атрибутивних властивостей матерії, обумовлених матеріальною єдністю світу і, отже, взаємозв'язком, взаємозалежністю явищ і процесів дійсності. Комунікація по-різному виявляється на різних рівнях організації матерії: від універсальної здатності віддзеркалення як властивості явищ живої і неживої природи до найскладнішого і багатогранного світу людського спілкування.

В античній філософії акцентується увага на діалозі як основі виникнення філософського світорозуміння. (у софістів, Сократа, Платона). А будь-який діалог — це ще і боротьба думок та уявлень. Не випадково в рамках філософії зароджуються науки, що безпосередньо пов’язані з комунікативною проблематикою, такі, як: герменевтика, риторика, логіка, культурологія, політологія.

У екзистенціалізмі конкретне "Я" живе серед інших людей, існує в їх очах, у комунікації з іншими. Проте тут не може бути дійсного контакту між людьми, буттям і небуттям. Людина оточена порожнечею, вона одинока в своїх почуттях, вона є одинокою в натовпі.

У філософії були поставлені і такі ключові для теорії комунікації проблеми, як проблема розуміння і проблема інтерпретації.

Герменевтика – мистецтво і теорія трактування текстів; наука, яка вивчає розуміння тексту, займається пошуком його правильної інтерпретації, доводить, що саме хотів своїм текстом сказати автор.

Термін "герменевтика" походить від імені легендарного Гермеса, бога ремесла і торгівлі, якого старогрецька міфологія малювала посланцем олімпійських богів, що передавав їх веління і послання людям. В обов'язку Гермеса входило тлумачення і пояснення передаваного тексту, йому приписувався винахід листа. В Стародавній Греції герменевтика була мистецтвом тлумачення (інтерпретації) іносказань, символів, творів стародавніх поетів.. Звідси поняття лат. - hermeneuo - роз'яснення, яке дало назву мистецтву і теорії витлумачення незрозумілого, пояснення смислу "чужої" мови, розкриття змісту знаків і символів. В давньогрецькій філософії герменевтика сприймалась як мистецтво трактування багатозначних символів, у неоплатоніків – як інтерпретація творів давніх поетів, передусім, Гомера. У християнській теології герменевтика мала своє значення як мистецтво трактування біблійних текстів. Особливе значення пошуку істинного значення священних текстів надавали протестанти, які на цьому ґрунті непримиренно ворогували з католиками, що вважали неможливим правильне розуміння Священного писання у відриві від церковної традиції.

В епоху Відродження, що дала початок класичній філології, герменевтика виступала як мистецтво перекладу пам’яток античної культури.

Понятійний зміст герменевтики стає особливо важливим, коли з'являється письмовий текст, що розділив автора та читача у просторі та часі. При усному мовленні і той, хто говорить, і той, хто слухає, перебувають у тому самому часі й просторі. Письмовий текст має одні координати часу й простору для автора й зовсім інші - для читача. Розширення сфери соціалізації людини ставить необхідною потребою розуміння інших мов, а з виникненням письма - витлумачення і розуміння письмових джерел, які, відособлюючись від авторів, що їх створили, матеріалізуються в рукописах, книгах, письмових текстах, постають основою для розуміння людьми цілого світу. Звідси виникає проблема різних інтерпретацій одного тексту.

Загальнофілософська проблема герменевтики була поставлена в ранньому романтизмі Ф.Шлегелем і розроблена Ф.Шлейєрмахером. Основою розуміння, за Шлейєрмахером, виступають подібність і відмінність між автором і читачем, між двома співбесідниками як різними людськими індивідуальними цінностями, констатація в самому розумінні двох моментів: спільності, близькості за духом і думками двох осіб, що розмовляють, і відомої відмінності, чужорідності між ними. Звідси, основними принципами, що визначають розуміння, є принцип чужорідності та спорідненості, а його середовищем — мова, оскільки розуміння проходить в процесі мовного спілкування, є перевернутим актом мовлення, діалогом між тим, хто говорить, і тим, хто слухає, пише, читає, автором та інтерпретатором. Під час цього діалогу здійснюється раціональна реконструкція тексту або мови, розкривається дійсний смисл, вкладений в них, і тим самим досягається розуміння.

З розвитком суспільної практики і наукового пізнання змінювався характер герменевтичної традиції, методів, прийомів, цілей та завдань герменевтики. Пройшовши тривалий шлях свого розвитку, об'єднуючи і синтезуючи різні концепції, вона перетворилась у спеціальну філософську течію, яка все більше втручається в теоретичну та ідеологічну діяльність різних культурних і філософських об'єднань, претендуючи на універсальність свого положення. Герменевтика виступає як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, тобто головне завдання інтерпретації літературного тексту полягає в тому, щоб думкою перенестися в епоху, до якої належить його автор, спробувати думати поняттями та уявленнями тієї епохи, бо тільки в такий спосіб забезпечується історична об'єктивність розуміння.

Як метод історичної інтерпретації герменевтика розроблялась В.Дільтеєм, який визначив, що суть історичного пізнання полягає в тому, що воно немов би дається дослідникові готовим у своєму значенні до процесу пізнання, де свідомість поступається місцем життю. Для її опису слід використовувати не нав'язані їй зовні понятійні форми (формальні категорії), а структурні форми життя, виведені з нього реальні категорії. Для того, щоб зрозуміти хід думок автора, індивід повинен уявити себе в його уявному світі, через інтерпретацію, що включає уявлення і переживання, зрозуміти життя іншого так, як він розуміє самого себе, з допомогою розуму здолати культурну і часову дистанцію, віддаленість себе від об'єкта, подумки спробувати доторкнутися до конкретної історичної події, викладеної автором.

М.Хайдеггер орієнтував герменевтику на розуміння сутності мови. Мова як історичний горизонт розуміння визначає долю буття; не ми використовуємо мову, швидше, мова використовує нас. Мова – це «дім буття», а герменевтика стає «звершенням буття».

Х-Г.Гадамер, учень Хайдеггера, сприймає герменевтику не тільки як метод гуманітарних наук, але як вчення про буття. Герменевтика для Гадамера є передусім практика, яка реалізується як діяльність з осмислення деяких текстів. Саме розуміння характеризується Гадамером як "досвід", бо дійсність не тільки пізнається теоретично, а й випробовується людиною життєво-практично. Носієм розуміння, за Гадамером, є мова, яка визначається як гра, що може існувати незалежно від зміни гравців. Весь історичний процес є своєрідною грою в стихії мови і, власне, саме герменевтика є найбільш адекватним засобом для осягнення сенсу цієї мовної гри.

Гомілетика – частина богослов’я, що викладає основні принципи церковного проповідництва. Термін «гомілетика» виник у 18 столітті, в буквальному перекладі з грецької означає «розмовляти». Терміном «гомілетика» в ранньохристиянську епоху називали особливий вид проповідей, що включали пояснення Святого Письма. Цей вид проповідей був встановлений Оригеном і доведений до досконалості Василем Великим, Іоанном Златоустом Та Августином Блаженним.

Новий поштовх для свого розвитку гомілетика отримала у 19 столітті завдяки діяльності Ф.Шлейєрмахера. Проповідь для нього є одним з способів вираження релігійного почуття як безпосереднього переживання божества душею людини, що має на меті пояснення та укріплення в слухачах властивого їм релігійного почуття. Ідеальною метою гомілетики є визначення сутності, мети, походження та характеру церковного проповідництва, його джерел та засобів.

Гомілетика об'єднує в собі теологію і комунікацію, до неї можна віднести всі питання релігійної комунікації: як будувати проповідь, як обрати тему для неї, а також загальні питання пасторської комунікації.

Риторика- це мистецтво правильного мовлення, наука про те, як впливати на людей своєю мовою. Вона завжди входила до шкільної та університетської науки, але й завжди перебувала за межами колишнього СРСР. Вона зовсім зникла у нас. Схожа ситуація мала місце у середні віки, якщо порівнювати їх з античністю. Коли за часів античності треба було сперечатися з опонентом, шукати аргументи, то у часи середньовіччя достатньо було знайти відповідну "святу" цитату, а вона вже сама повинна була дійти до кожного.

Риторика має такі три головні частини:

• інвенція (або пошук аргументів),

• диспозиція (або порядок розташування аргументів),

елокуція (або словесна орнаментація, сюди відносилися фігури мовлення).

Логіка –1) здатність правильно (тобто логічно) думати; 2) наука про загально значимі форми думки, необхідні для раціонального пізнання і будь-якій галузі знань.

Логіка як наука є лише вченням про мислення в поняттях, але не про пізнання завдяки поняттям; вона слугує підвищенню формальної точності свідомості та об’єктивності змісту мислення і пізнання. Поняття «логіка» вперше використали в своїх творах стоїки, хоча засновником західноєвропейської логіки (як науки) вважається Аристотель.

Сучасна логіка розпадається на декілька основних напрямів, і є невід’ємною складовою раціонального спілкування.

Політологія – галузь наукового знання, що вивчає політику, політичні відносини, політичні системи. З 1960-х рр. після публікації праці К. Дойча «Нерви управління. Моделі політичної комунікації і контролю» (1963) комунікативна проблематика стає предметом дослідження політології. Виник цілий науковий напрям (комунікативно-кібернетичний), що вивчає політичні процеси з погляду інформаційного обміну між суб'єктами політики. Новий напрям в політології виник і розвивалося під впливом успіхів в кібернетиці, а саму політичну систему Дойч уподібнював кібернетичній системі. Він вважав, що його підхід формує об'єктивний критерій порівняння функціонування різних політичних систем. Швидкий, без втрат і спотворень інформаційний обмін усередині системи, між системою і її середовищем є ознака ефективної політичної системи, адекватної потребам сучасного суспільства. Навпаки, якщо інформаційні потоки мають однонаправлений характер, комунікаційні канали володіють негативною пропускною спроможністю, інформація спотворюється - система потребує реформування.

Культурологія - В культурології комунікативна проблематика виявилася головним чином при вивченні проблем трансляції культурних цінностей або безпосередньо в спілкуванні людей, або через механізми опредмечування та розпредмечування - від людини до людини, від покоління до покоління і між представниками різних культур.