Тема 3. Класифікація комунікації

Види комунікативної діяльності: за масштабністю процесу комунікації, за характером адресності, за способом встановлення контакту, з урахуванням тимчасового чинника, з урахуванням тимчасового чинника, за формою передачі інформації, за каналом передачі і сприйняття інформації, залежно від просторово-часового середовища, за цільовим призначенням, за ініціативністю комунікантів, за ступенем організованості, залежно від знакових систем, за спрямованістю (орієнтацією повідомлення), за каналом передачі інформації.

Рівні комунікації: семіотичний, синтетичний, лінгвістичний, паралінгвістичний і металінгвістичний.

Види комунікативних систем: Природні комунікативні системи, Штучні комунікативні системи

Базові терміни:«масова комунікація», «групова комунікація», «міжособова комунікація», «аутокомунікація», «персональна комунікація», «над персональна комунікація», «пряма комунікація», «опосередкована комунікація», «усна комунікація», «письмова комунікація», «друкована комунікація», «вербальна комунікація», «невербальна комунікація»

3.1. Види комунікативної діяльності

Можна виділити наступні критерії диференціації комунікативної діяльності:

За масштабністю процесу комунікації і масовості осіб, що залучених до нього, розрізняють:

• Масову (на рівні соціальної системи) комунікацію: вона є взаємодією соціальних суб'єктів за допомогою розповсюдження інформації за допомогою спеціальних засобів (друк, радіо, телебачення) на великі анонімні і розосереджені аудиторії людей.

• Групову комунікацію: середнього рівня (обмежену в масштабах соціальних груп і організацій - внутрішньоорганізаційні комунікації), локальну (в мікрогрупах. типу асоціацій, професійних колективів), міжгрупову (між різними групами або самостійними підгрупами великої групи), внутрішньогрупову (взаємодія не виходить за рамки якої-небудь групи: сім'ї, малої групи).

• Міжособову (інтерперсональну) комунікацію: здійснюється між двома людьми шляхом безпосередніх контактів і характеризується наступними специфічними особливостями: 1) невідворотність міжособистісної комунікації пояснюється умовами людського буття - людина як соціальний феномен не змогла б існувати без спілкування, яке є його найважливішою потребою; 2) безповоротність міжособової комунікації розуміється як неможливість знищити сказане; 3) поетапність міжособової комунікації спостерігається в розвитку міжособових відносин (встановлення, підтримка, підйом, спад, припинення і можливість відновлення); 4) багатоканальність міжособової комунікації припускає можливість одночасного використання декількох каналів передачі і сприйняття інформації. При міжособовій комунікації в малих групах можна говорити ще про дві її характеристики: 5) чинник однорідності / неоднорідності мови при міжособовій комунікації в групі визначається згуртованістю, тривалістю і регулярністю контактів; 6) переважання оцінних і характеризуючих слів, оскільки в малій групі, де люди поєднані загальним досвідом і інтересом, не так важливо назва предмету, про який йде мова, скільки його властивості, характеристика і оцінка, тобто нова інформація.

• ^{Внутрішньоособову комунікацію (аутокомунікацію). Як правило, виділяють два розуміння аутокомунікації. Аутокомунікація (лат. auto - сам, і communicatio - розмова, «спілкування, розмова з самим собою») - одна з основних культурних моделей комунікації, в якій повідомлення передається по каналу «Я — Я», тобто сам відправник є також і адресатом повідомлення», «тип інформаційного процесу в культурі, організований як така передача повідомлення, початковою умовою якої є ситуація співволодіння адресата і адресанта.}

На відміну від комунікації, яка реалізує себе в структурі «Він -Я», аутокомунікація актуалізується в структурі «Я - Я». Можливість передачі інформації забезпечується в першому випадку - зміною суб'єкта, в другому - зміною інформації за рахунок ситуативного привнесення додаткового або нового коду, що задає «зміну контексту», причому ця якісна трансформація інформації приводить і до трансформації її носія.

Аутокомунікація постає у формах щоденників, автобіографій, прочитання власних текстів і т.д. Вона характеризуються редукцією як знакової (спрощення, скорочення, перетворення слів в позначення слів), так і граматичної форми (незакінчені речення, ритмічне повторення фраз).

За характером адресності виділяють персональну та над персональну комунікацію.

В персональній комунікації адресатом повідомлення виступає конкретна (для відправника) особа або група осіб. В над персональній — повідомлення адресується анонімній (для автора) аудиторії, чисельність якої вирахувати практично неможливо. З цих двох різновидів комунікації персональна комунікація генетично передує над персональній.

Порівнюючи найрізноманітніші варіанти над персональних комунікативних повідомлень (роман, сонет, науковий трактат, філософське есе, журнальний (нарис, підручник і т. д.) і персонально комунікативних повідомлень (приватний або діловий лист, телеграма, наказ по установі, протокол засідання і т. д.), бачимо, що кардинальна відмінність між ними пролягає в характері їх адресності. Інтенційно заданааудиторія для повідомлення першого типу є двоступеневою: одна ступінь — це кожний конкретний читач, що декодує і сприймає повідомлення в рамках свого особистого потенціалу. Іншаступінь — це узагальнений адресат, якийволодіє довго тривалістю життя, рівного життю самого твору, тобто така спільність людей, яка, хоча н складається з окремих осіб, все ж таки як єдине ціле набуває характеру надособистісного, надперсонального (народ, наука і т. п).

За способом встановлення контакту виділяють:

• пряму, безпосередню, комунікацію: актуалізується у формі бесіди або публічного виступу перед аудиторією, припускає безпосередню емоційну дію, обмін смисловою і оціночною інформацією, використання вербальних і невербальних засобів.

• непряму, опосередковану комунікацію: взаємодія здійснюється через посередника або за допомогою різних засобів комунікації (засоби масової інформації і реклами) і технічних засобів (гучномовець, телефон, радіо, відео зв’язок і т.д,)

З урахуванням тимчасового чинника - тривалості комунікативного процесу розрізняють тимчасову і постійну комунікацію, обумовлену частим спілкуванням в малих групах.

З урахуванням структурних зв’язків комунікації підрозділяються на:

• горизонтальні; здійснюються між членами групи, мають рівний ранг, а також між рівнозначними групами; реалізуються, як правило, спонтанно, але можуть бути і атрибутом алгоритму управління.

• вертикальні; низхідні (комунікативний потік переміщається від вищого рівня організації до більш низького) і висхідні (інформація переміщається у зворотному напрямі і використовується для зворотного зв'язку підлеглих з керівництвом)

За формою передачі інформації виділяється усна, письмова і друкована комунікація.

Усна комунікація дає можливість швидкого реагування обох сторін, передає всі нюанси розмови. Письмової комунікації від людини вимагають, наприклад, державні установи. Ми розписуємося, пишемо, підписуємося, таким чином фіксуючи, що саме ми написали топ чи інший документ. А як було в минулому, коли не було писемності? Тоді роль усного слова була набагато сильнішою, слово було вагомішим. Важко уявити обставини, за яких людина мала змогу його порушити. Друковану комунікацію, на додаток до писемної, запропонував відокремлювати представник Празької лінгвістичної школи Й.Вахек.

До усної комунікації звертались у минулому представники владних структур, щоб не залишалося можливих матеріальних свідків подій.

Письмова комунікація охоплює образотворчу, нотну, картографічну, передачу інформації умовними математичними, фізичними, хімічними знаками. Крім того, письмова комунікація не укладається цілком у документальну. І не тільки тому, що документи можуть бути неписьмовими, але й тому, що письмова комунікація може бути недокументальною. Наприклад, письмові записи, зроблені на дошці крейдою, стираються після використання. Таку ж роль виконують записи на екрані комп'ютера, що не зберігаються в його постійній (довгостроковій) пам'яті.

Особливість письмової комунікації, на відміну від усної, полягає в просторово-часовому розузгодженні комунікативних дій суб'єкта і об'єкта, тобто буквений код дозволяє розширити комунікацію у просторі та часі. В результаті подібного розузгодження письмова комунікація завжди має відстрочену реалізацію, оскільки комунікативний акт не може повністю реалізуватися до тих пір, поки в ньому не будуть задіяні всі три основні ланки ланцюжка «відправник — повідомлення — реципієнт». В комунікативному акті, що базується на письмовому повідомленні, перемикання фінальної ланки, тобто поява одержувача, може, по-перше, здійснюватися в довільні терміни, детерміновані першими двома ланками тільки в значенні передування-проходження, і, по-друге, це підключення може здійснюватися нескінченним числом одержувачів, породжувати при цьому нескінченну кількість різночасних комунікативних актів, ідентичних в своїй початковій і серединній частині (відправник-повідомлення) і нескінченно змінних в своїй фінальній частині (одержувач).

Порівнюючи усну та письмову чи друковану комунікацію, можливо виділити наступні особливості:1) відсутність спільної для всіх мовців життєвої ситуації і спільного їхнього життєвого досвіду, що значно полегшує взаємне розуміння в розмовному мовленні; 2) відсутність допомоги з боку жестів, міміки, інтонації (остання, між іншим, є і тут, але в цілком особливому, не звуковому, а лише мисленнєвому, і до то ж, схематично-стандартному, вкрай зубожілому вигляді); 3) максимально збагачений словник, і притому збагачений переважно за рахунок абстрактних уявлень; 4) максимально ускладнений синтаксис.

Електронна комунікація припускає використання електронно-обчислювальної техніки і сучасних засобів зв'язку, що перетворять повідомлення в машиночитну форму. Але для комуніканта і реципієнта ці повідомлення, як і раніше, існують або у вербальній, або в невербальній формі; у формі писемного, візуального (зображувального) або - рідше - аудіального повідомлення. При цьому запис повідомлення іноді можна оформити як документ, тобто зберегти в незмінній формі або в пам'яті комп'ютера або на окремому машиночитному носії.

За каналом передачі і сприйняття інформаціївиділяється:

• аудитивна комунікація: вона припускає вербальне повідомлення, сприймане адресатом на слух - по аудіальному сенсорному каналу;

• візуальна комунікація: припускає передачу інформації за допомогою різних невербальних засобів (міміка, пантоміміка, зміна іміджу та ін. візуальні дії). Для візуальної комунікації характерна довготривалість повідомлень, однозначність і схильність контролю, збіг формування повідомлень з граматикою;

• аудитивно-візуальна комунікація: припускає одночасне задіювання в комунікативному акті обох вказаних сенсорних систем, що найбільш відповідає реальності людської комунікації.

• тактильна комунікація: актуальна для людей з ослабленим зором або в нестандартних умовах комунікації.

Залежно від просторово-часового середовища є чотири види комунікації (за А.В. Соколовим²⁶):

• матеріальна (транспортна, енергетична, міграція населення, епідемії і ін.);

• генетична {біологічна, видова);

• психічна (внутрішньо особова);

• соціальна (суспільна).

Останні три типи є смисловими, тобто в якості передаваного повідомлення виступає не задана у відчуттях річ або її властивість, а значення, що умоглядно осягається. При цьому дотримується наступний закон комунікації: повідомлення смислових комунікацій завжди мають ідеальний (духовне) зміст і, як правило, але не завжди, - матеріальну, фізично сприйману форму.

За цільовим призначенням, вмотивованості комунікативних одиниць і техніці актуалізації розрізняють:

• природну комунікацію: заснована на актуалізації природної мови і використовує його комунікативні засоби - складу, словосполучення, жести, міміку, рухи тіла. Вона характеризується багатофункціональністю, соціальною диференціацією, високим ступенем варіативності, динамікою розвитку;

• штучну комунікацію: будується на основі функціонального аналога природної мови, використовує сконструйовані або запозичені з різних областей знань символи, формули, графи, знаки для позначення зв'язків і відносин елементів;

• змішану комунікацію: використовує елементи природної мови штучно створені елементи і зв'язки між ними

За ініціативністю комунікантів комунікації діляться на активні і пасивні. Якщо реципієнт комунікації не реагує на послання, відіграє пасивну роль, то комунікація в цілому є пасивною. Комунікація активна, якщо всі учасники комунікативного процесу ініціюють послання і відразу ж реагують на отриману інформацію.

За ступенем організованості комунікації підрозділяються на випадкові (стихійні, незаплановані) і невипадкові (організовані).

Залежно від знакових систем комунікації, що використовуються, підрозділяються на:

• вербальні

• невербальні

Комунікація може бути вербальною або невербальною. Вербальна комунікація - це наше звичне використання мови. Вербальна комунікація має більш системний, більш структурований характер. Не такою чіткою є невербальна комунікація, але й вона несе в собі достатньо інформації.

Вербальні комунікації здійснюються за допомогою знакових систем, символів, головною серед яких є мова, виражається в обміні думками, інформацією, емоційними переживаннями співрозмовників.

Вербальна комунікація відбувається переважно у формі діалогу або монологу. Діалогомназивається форма спілкування, що складається з обміну висловами двох взаємодіючих сторін і що характеризується, по А.А - Леонтьеву²⁷, порівняно швидким обміном мовою, коли кожний компонент обміну є реплікою і одна репліка обумовлена іншою, обмін відбувається без певного попереднього обдумування; не заданістю компонентів; стислістю реплік; ситуативністю і реактивним характером - відповідь співрозмовника у великому числі випадків є перефразовуванням, а то і повторення питання або зауваження; можливістю не доказування, неповного вислову, непотрібністю мобілізації всіх тих слів, які повинні були б бути мобілізований для виявлення такого ж мислимого комплексу в умовах монологічного мовлення.Комунікативний акт в діалозі починається проголошенням (в різноманітній формі) намірів повідомити слухачеві нову інформацію чи прямо спонукати його до дії, а завершується згодою того, до кого звертаються, на певну дію, або констатацією того, що зрозумів передану інформацію, або вказівкою, що він байдужий і перериває діалог, відмовою зрозуміти чи виконати запропоноване.Репліки слухача в діалозі відображають його ставлення до ініціатора розмови і можуть бути сигналами розуміння (нерозуміння) недостатності (надлишку) інформації. Реакція мовця на репліку, відповідне пояснення чи доповнення покращують спілкування. Не виключена, зрозуміло, й відмова у вимогах репліки, що може призвести до розриву діалогу одним із співрозмовників.

Монологє мовною формою спілкування, розрахованою на пасивне і опосередковане сприйняття, оскільки вимовляється однією людиною при зверненні до іншого або багатьом людям. Основними ознаками монологу є велика протяжність реплік, композиційна складність, прагнення вийти за тематичні рамки спілкування; односторонній характер вислову; наявність заданості, попереднього обдумування і ін.Якщо діалог як форма комунікативного акту заснований на постійному виявленні адресантом і переважно адресатом і знятті ними інформаційного розриву і нерозуміння, то в монолозі час від часу виникає необхідність підтримувати згасаючий комунікативний акт, моделюючи його хід, виявляючи суперечність поміж мовцем та слухачем і знімаючи її.

До основних форм і способів невербальної комунікації відноситься кінесика (сукупність жестів, поз, рухів тіла.) Одиниці кінесики називають кінемами. Іноді виділяють окремо мімічні втілення комунікації - вираз обличчя, погляд і ін., але частіше їх розглядають у складі кінесичних засобів, оскільки вони, як і жести, відрізняються динамічністю. Також до невербальної комунікації відносяться: такесика (рукостискання, поцілунки, прогладжування, поплескування і інші дотики до тіла партнера по комунікації); сенсорика (сукупність чуттєвих асоціацій, що ґрунтуються на інформації від органів чуття); проксеміка (способи використання простору в процесі комунікації); хронеміка (способи використання часу в процесі комунікації); окулістика (використовування руху очей, або контакт очей, або візуальний контакт в процесі комунікації). Невербальна комунікація виконує функції доповнення або заміщення мови, репрезентації емоційних станів комунікантів.

  В основі невербальних засобів комунікації два витоки - біологічний і соціальний - природжений і придбаний в ході життєвого досвіду людини як члена соціуму. Встановлено, що міміка при виразі емоцій у людини і приматів, деякі жести, рухи тіла і пози є природженими і служать сигналами для отримання у відповідь реакції. В основі цього висновку лежать відомі праці Ч. Дарвіна, експерименти із сліпими і глухими дітьми, у яких не було можливості імітувати мімісту при виразі задоволення або незадоволення. Іншим доказом біологічної природи деяких компонентів невербальних засобів комунікації є те, що вони погано піддаються свідомому контролю - збліднення або почервоніння особи, розширення зіниць, викривлення губ, частота моргання і ін. Успадковані людиною сигнали емоцій в результаті його пізнавальної діяльності отримали могутній стимул для подальшого розвитку не тільки за формою, але і за функціями.

На основі ознак навмисності - ненавмисності розрізняють три типи невербальних засобів: 1) поведінкові знаки, які обумовлені фізіологічними реакціями людини на той або інший стимул, наприклад, шепіт від хвилювання, тремтіння від холоду або страху і т.п.; 2) ненавмисні знаки, вживання яких обумовлено звичками людини - наприклад, терти перенісся, смикати себе за вухо без жодної потреби (такі знаки іноді називають самоадапторами); 3) власне комунікативні знаки - сигнали, які передають інформацію про об'єкт, подію або стан.

Для правильного трактування невербальноїкомуні­кації керівник повинен враховувати такі чинники:

1. Конгруентність (лат. congruentia — відповідність, узгодженість) слів та невербальних сигналів. Якщо сло­ва і жести не конгруентні, то люди більше довіряють невербальній комунікації, ніж вербальній.

2. Контекст, у якому існують невербальні сигнали. Слід пам'ятати про те, що один і той самий жест може мати різне тлумачення. Наприклад, схрещені на грудях руки можуть означати небажання обговорювати проб­лему на переговорах і стан відчуття холоду, якщо люди­на у такій позі стоїть на зупинці автобуса.

3. Сукупність невербальних сигналів. Оскільки жес­ти, як і слова, можуть мати кілька значень, потрібно ро­бити висновок, спираючись не на один невербальний сигнал, а на їх сукупність.

4. Індивідуальні, психофізіологічні властивості лю­дини. Йдеться про стан здоров'я людини й те, як він впливає на користування невербальними сигналами.

5. Соціальний статус людини в суспільстві, ролі, які вона грає. Роль може бути обрана для маскування.

6. Національні та регіональні особливості невербальної комунікації.

7. Власний стан і досвід не варто приписувати невербальним сигналам, що йдуть від співрозмовника

Людина краще керує вербальною інформацією, часто залишаючи поза увагою комунікацію невербальну. У процесі комунікації за допомогою невербальної інформації можна дізнатися, що намагається приховати співрозмовник, що його найбільше турбує.

За спрямованістю (орієнтацією повідомлення) можна виділити;

• особово-орієнтовану комунікацію: припускає передачу повідомлення строго певним одиничним приймачам інформації, виступає в двох варіантах. Це, по-перше, диктальне спілкування, пов'язане з тією або іншою наочною взаємодією, по-друге, модальне спілкування, пов'язане з особовими, психологічними взаємостосунками людей.

• соціально-орієнтовану комунікацію: сигнали направлені безлічі систем одночасно; її суб'єкт ніби подвоєний: з одного боку, безпосередньо здійснює комунікацію одна людина, з іншою - по суті суб'єктом такого спілкування завжди є колектив, або суспільство в цілому, оскільки комунікант завжди репрезентує думки, переконання, інформацію того або іншого сукупного суб'єкта.

За каналом передачі інформації комунікаціяможе бути документальна та недокументальна.

У недокументній комунікації інформація (повідомлення) передається в незакріпленій на речовинному носії формі – в усному мовленні, радіо - чи телевізійній передачі.

У людському суспільстві спочатку виникли недокументальні комунікації. У них для передачі інформації використовувались жести, знаки, звуки. Відомо, що інформація в процесі комунікації передається словами лише на 7%, за характером звучання та інтонацією – на 38%, останні 55% інформації передається невербальними засобами - жестами рук та ніг, мімікою обличчя, зовнішнім виглядом і оточенням.

Усне мовлення в ряді відносин багатше письмової. Відомо, що є 50 способів сказати "так" і 50 способів сказати "ні", і тільки один спосіб написати це. Оперативність (моментальність), вибірковість, адресність і забезпечення швидкого зворотного зв'язку - основні переваги цього виду комунікацій. Недокументні комунікації широко використаються й у наші дні. При цьому створена й постійно вдосконалюється техніка передачі інформації з телефону, радіо, телебачення. Зокрема, радіо в порівнянні з друком має свої переваги. Унікальність радіо - у його загальнодоступності. Люди слухають радіо, займаючись іншими справами. Вони користуються радіо, щоб довідатися новини, послухати музику, розважитися й відчути себе причетними до життя навколишнього світу. Синтезуючи звук і зображення, телебачення забезпечує більш широкі комунікативні можливості. Для глядача, що спостерігає пряму трансляцію з місця події, телебачення здатне створити "ефект присутності" більший, ніж радіо або книга

Однак недокументні комунікації мають істотний недолік - інформація не може зберігатися й використовуватися в незмінному вигляді в майбутньому. Цей недолік практично відсутній у виниклих пізніше документних комунікаціях, що зберігають і передають у просторі й у часі документну (фіксовану) інформацію.

Поняття "недокументальна комунікація" багато в чому умовно, оскільки усне мовлення теж має свій матеріальний носій - повітря. У безповітряному просторі звук не буде почутий. Слухач, глядач одержує по радіо й телебаченню нефіксовану для реципієнта інформацію.

Передана по радіо й телебаченню інформація фіксована у своїй основі. Вона йде від аудіовізуальних, електронних документів. Біологічне існування людини протікає в повітряному й електромагнітному середовищах, які й служать носіями переданих зорових (візуальних) і звукових (аудіальних) повідомлень. У усному мовленні голосовий апарат людини створює звукові коливання, які поширюються на деяку відстань. У міру просування вони загасають. Тому мова мовця людини чутна в обмеженому просторі досить нетривалий час, обмеженою швидкістю поширення звукових хвиль, часом, протягом якого повітря здатне зберігати змінену структуру. Таким чином, повітряне середовище не той носій інформації, на якому можна закріпити яким-небудь способом інформацію.

Носієм візуальної інформації є електромагнітні коливання в певному діапазоні - світлові хвилі, які, відбиваючись від поверхні предметів, змінюють свою довжину, а отже, і сприйманий колірний спектр. З одержуваних у результаті колірних комбінацій тонів і півтонів органами зори відтворюються образи предметів. Час існування зорових образів ще більш нетривалий, тому що електромагнітні коливання поширюються з більшою швидкістю, ніж звукові. Просторовий діапазон візуальної інформації трохи ширше.

Недоліки нефіксованого способу передачі інформації, складність, й неможливість зберігання й передачі її в просторі й часі поставили людство перед необхідністю документування, тобто фіксування інформації на матеріальних носіях, що мають іншу природу й здатних зберігати інформацію більш тривалий час.²⁸

Комунікація може бути формальною або неформальною. До першої належать офіційні ситуації, які набагато сильніше контролюються тими, хто бере в них участь. Неформальні ситуації відображають невимушений характер розмови. З іншого боку, у цьому випадку ми користуємося не заздалегідь підготовленими текстами, а самі їх породжуємо. І той, і другий варіант є досить поширеними у людському спілкуванні.

Це все різновиди комунікації в межах однієї мови та однієї культури, але оскільки в світі існує близько 3500 мов, то, спілкуючись навіть англійською, латиноамериканець та європеєць можуть відчути конфліктність своєї поведінки, бо вони звикли розмовляти на різній відстані один від одного. Тому тут ми можемо виділити такі різновиди комунікації, як міжнародна та міжкультурна, оволодіння якими теж вимагає особливих навичок.

В сучасних дослідженнях теорії комунікації²⁹ залежно від способу подачі інформації виділяють такі види комунікації, як символічна, мільтон - комунікація, мета-комунікація. Символічна комунікація - це передача наявної інформації за допомогою символів, образів, метафор, притч і прислів'їв. Символічна комунікація дозволяє, минувши обмежену самосвідомість людини, звернутися безпосередньо до її свідомості. Мільтон-комунікація - це передача інформації в узагальнених поняттях, у вербальній формі, і є, як правило, результатом спостереження, аналізу, оцінки або висновків. Мільтон-комунікація здійснюється людиною на основі узагальнення, переробки та аналізу свого або чужого досвіду і знань. Мета-комунікація – це комунікація, яка характеризується конкретним зверненням до людини і вказівкою того, що треба зробити, або відтворенням деталей конкретного, власного, суб'єктивного досвіду і стану людини.