6.8. Зображення опорних пунктів

На топографічних картах показуються пункти державної геодезичної мережі, точки зйомочної мережі, закріплені на місцевості центрами, координати, яких наведені в каталозі, а також знаки державної мережі нівелювання (за винятком стінних і тимчасових) із розрахунку не більше 10 пунктів на 1 дм² площі карти. При великої кількості в першу чергу показуються пункти вищих класів і ті, що показані на картах більш дрібних масштабів.

Умовні знаки пунктів державних геодезичних і нівелірних мереж, а також точок зйомочної мережі, закріплених на місцевості центрами, супроводжуються на карті підписами відміток висот.

7. Рельєф місцевості

7.1. Основні форми рельєфу

Рельєф місцевості – найважливіший елемент географічного середовища. Він суттєво впливає на клімат, ґрунтотворні процеси, рослинність, гідрографічну мережу. Ступінь господарського засвоєння території, розміщення населених пунктів і шляхів сполучень, доступність місцевості для пересування поза дорогами в основному залежить від характеру рельєфу.

Рельєф земної поверхні являє собою складну сукупність просторових форм, які відрізняються між собою зовнішніми окресленнями, розмірами, висотою, орієнтуванням відносно сторін горизонту, відношенням до площини горизонту і деякими іншими властивостями. Щоби розібратися в характері рельєфу, його прийнято розглядати як сукупність порівняно невеликої кількості типових або елементарних форм.

Існує декілька класифікацій рельєфу за різними ознаками. В топографії рельєф класифікують за різними складовими його форм і по відношенням цих форм до площини горизонту. За розмірами розрізняють крупні (макро-), середні (мезо-) і дрібні (мікро-) форми рельєфу. До крупних відносять гірські хребти, окремі гори, великі долини і т. ін.; до середніх − відроги гірських хребтів, пагорби, невеликі долини і т. ін.; до дрібних – бугри, невеликі висотки і інші форми, величина яких вимірюється метрами і частками метра.

По відношенню до площини горизонту форми рельєфу поділяються на додатні і від’ємні. Додатні форми мають опуклу поверхню і підвищуються над оточуючою місцевістю; від’ємні – увігнуту і створюють пониження місцевості.

До додатних форм рельєфу належать: гора, гірський хребет, пагорб, увал.

Гора – височина з явно вираженими схилами і підошвою, яка підвищується над оточуючою місцевістю на 200 м і більше (мається на увазі відносна висота від підніжжя до вершини). Сама висока частина гори називається вершиною.

Гірський хребет – лінійно-витягнута височина висотою більше 200 м, із доборе вираженими схилами і підніжжям. Вододільна частина хребта називається гребенем; понижені частини гребеня між двома вершинами − сідловинами.

Пагорб – невелика округла височина висотою менше 200 м із пологими схилами і нечітко вираженим підніжжям. У гірських районах зустрічаються пагорби з гострими вершинами і крутими схилами. Дрібні пагорби часто називають буграми.

Увал – полога витягнута височина висотою менше 200 м з округлими схилами й нерізко вираженою підошвою.

До від’ємних форм рельєфу належать долина, яр, балка, лощина й улоговина.

Долина – витягнута в довжину порожниста форма рельєфу, яка має нахил в одному напрямку. Долини ніколи не перетинаються між собою, а зустрічаючись зливаються в одну загальну порожнисту форму. В долині розрізняють найнижчу її частину – дно, або ложе, і схили долини. В річкових долинах частина дна, зайнята річкою, називається руслом, а та частина, яка заливається водою при повенях, – заплавою. З боків дно долини обмежено схилами. Схили часто бувають східчасті і складаються з чергування рівних майданчиків і уступів. Майданчики, витягнуті вздовж долини і поділені уступами, називаються терасами.

Яр – порівняно вузьке, витягнуте пониження місцевості з крутими або стрімкими схилами, які нагадують у поперечному розрізі латинську літеру V. Яри мають нахил в одному напрямку і не перетинаються між собою.

Балка подібна з яром, але має пологі, часто задерновані схили і плоске дно.

Лощина – витягнуте заглиблення, з пологими слабо вираженими схилами, які мають нахил в одному напрямку.

Улоговина – пониження місцевості, замкнуте з усіх боків. Форма й розміри можуть бути різними. Невеликі улоговини, які мають незначну глибину і плоске дно, називають блюдцями або западинами.

У формах рельєфу розрізняють основні орографічні лінії: вододіли, тальвеги, бровки і підошви.

Вододілом називається лінія або смуга місцевості, яка розділяє поверхневий стік протилежних схилів височин.

Тальвегом називається лінія, яка з’єднує найбільш низькі точки дна долини. В річкових долинах тальвег збігається з лінією найбільших глибин дна річки.

Бровкою називається лінія перегину схилу, нижче якої він стає більш крутим (перегини схилів долин, балок, ярів тощо).

Підошвою називається лінія перегину схилу, нижче якої він стає більш пологим. Іноді підошвою називають також підніжжя гір, пагорбів, обривів і т. ін.

Орографічні лінії дають чітке уявлення про ступінь розчленування рельєфу. Вони складають, так би мовити, скелет нерівностей місцевості і тому їх іноді називають скелетними лініями рельєфу.