2. Навчання без примусу

Центральна позиція такої педагогіки — виведення з наших методів примусу до навчання. Ми повинні обійтися без примусу з гуманних міркувань. І ми змушені виключити засоби примусу, тому що їх просто не залишилося б у нашому розпорядженні, хіба що у тих педагогів, які можуть взяти дитину лементом, на переляк.

Який би слабкий клас нам не дістався, ми десятиліттями не ставили дітям поганих оцінок, не скаржилися батькам на учнів, не робили зауважень на уроках — виявляється, так учити можна, більш того, так учити багато легше. Спроби примушувати дітей вимотують педагога, підривають його віру у свої сили, у розумність усього того, що відбувається у школі. Педагогіка співпраці робить роботу вчителя хоч і напруженою, але радісно напруженою. Совість учителя звільняється від важкої необхідності постійно завищувати оцінки, ставити трійки там, де знань зовсім немає.

Поки не прийнята нова методика, нам доведеться усе скорочувати, насамперед скорочувати програми майже до нуля — і вони все одно будуть складні для учнів, які не вміють учитися, усе одно будуть перевантаженими. «...Для того, щоб дитина встигала, — писав В. Сухомлинський, — треба, щоб вона не відставала, добре навчалася. Але в цьому удаваному парадоксі і прихована вся складність педагогічної справи. Інтерес до навчання є тільки там, де є натхнення, що народжується від успіху». Педагогіка співробітництва вся спрямована на одне — дати дитині впевненість у тім, що вона доможеться успіху, навчити її учитися, не допускати, щоб вона відставала і помітила своє відставання.

148

Практична педагогіка або три технології

О сь деякі ідеї, що дозволяють розвивати навіть найменші здібності дітей і викликати у них суспільні почуття, умови, необхідні для співробітництва.

3. Ідея важкої мети (в оригіналі — «трудной цели» — І.П.)

Усі вчителі повідомляють тему уроку або нового розділу, але для підтримки духу співробітництва потрібно ставити перед дітьми якомога більш складну мету, вказувати на її виняткові труднощі і уселяти впевненість у тому, що ціль буде досягнута, тема добре вивчена (як у В.Ф.Шаталова). Учнів у цьому випадку поєднує не просто мета — ціль сама по собі може бути і не такою вже цікавою, — а саме віра в можливість подолання труднощів. Без загальної наснаги співробітництва з дітьми домогтися важко.

4. Ідея опори

Оскільки в кожному класі займаються діти з дуже різними здібностями, і оскільки ми відкидаємо розподіл дітей за здібностями, диференціацію дітей навіть на рівні завдань чи допомоги («тобі задачка важча, а тобі легша») , оскільки ми в принципі проти додаткових занять,особливо з маленькими дітьми, — словом, оскільки ми проти усього, що може викликати в дитини підозру, що її вважають другосортною, — то ми всі, порізно експериментуючи, прийшли до однієї й тієї ж ідеї опори: опорний сигнал у В.Ф.Шаталова, схеми в С.М.Лисенкової, зрима модель поведінки у методиці творчого виховання І.П.Іванова, опорна деталь у Є.Н.Ільїна, співочий алгоритм у методиці Д.Е.Огород-нова. Форми опор різні, але загальний принцип проглядається чітко: щоб навіть слабкий учень міг відповідати біля дошки досить вільно, не затримувати клас і не збивати темп уроку, перед ним повинна бути опора. Це не наочне приладдя у вигляді таблиць, а дороговказна нитка розповіді, правила, способу вирішення задачі. Слабкі учні користаються опорою довше, ніж сильні, але це розходження у класі непомітне, усі відповідають впевнено і заслужено одержують гарні оцінки.