1. Поняття об’єктивного юридичного права.

Юридичні норми надають існуючим між людьми стосункам особливий характер, перетворюючи їх з фактичних відносин в юридичні. Оскільки людина керується у своїй діяльності юридичними нормами, її ставлення до інших людей визначається не тим, що видається їй фактично можливим у кожному конкретному випадку, а тим, як розмежовує ці інтереси право. Тобто, існування права виражається як в існуванні юридичних норм, так і в існуванні юридичних відносин. Юридичні норми і юридичні відносини — це дві різні сторони права: об'єктивна і суб'єктивна. Або, іншими словами, це об'єктивне і суб'єктивне право. Юридичні відносини називаються правом суб'єктивним, тому що певні права і обов'язки складають приналежність суб'єкта, без суб'єкта, поза ним вони не існують: права і обов'язки повинні комусь належати. У той же час, юридичні норми не стосуються суб'єкта. Вони мають більш загальний і абстрактний характер, вони не стосуються безпосередньо конкретного суб'єкта і називаються правом в об'єктивному розумінні, або об'єктивним правом. Вивчаючи право в цілому, необхідно звернути увагу на співвідношення об'єктивного та суб'єктивного права та особливостей кожного з них. Оскільки суб'єктивне право обумовлюється об'єктивним, слід почати з об'єктивного права, яке в цілому є основою для вироблення головних положень теорії права.

Також слід мати на увазі, що в історичному плані суб'єктивне право виникає раніше, воно передує об'єктивному, оскільки історичний розвиток завжди починається від конкретного, а не від загального. Тому раніше створюються окремі суб'єктивні права, а вже потім норми, які їх регулюють. Але після того, як певна юридична норма вже склалася, вона вже необхідно обумовлює собою суб'єктивне право.

Отже, система загальнообов'язкових, формально визначених, гарантованих державою юридичних норм, що встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин та виступають, як регулятор суспільних відносин і розкриває суть такого визначення як - об'єктивне юридичне право.

2. Юридичне право суб'єкта, суб'єктивне право.

В цілому право втілюється в правах учасників суспільних відносин. Це юридичні, юрисдикцією забезпечені права, вони загальнозначущі і захищені державою, їм відповідають юридичні обов'язки, що разом із правами записані в загальних нормах законодавства, у судових рішеннях, сформульовані в правових звичаях. Носії юридичних прав - обов'язків, «суб'єкти права» поза діяльністю яких немає і не може бути реальної правової дійсності. Суспільні відносини можуть виражатися у виді загального соціального зв'язку членів даного співтовариства або в якості безпосереднього, прямого їхнього спілкування. Відповідно і юридична форма взаємодії суб'єктів права укладається в загальному правовому зв'язку або в конкретних правовідносинах.

Юридичні права суб'єктів іменують суб'єктивним правом тому, що вони належать суб'єктам. Таке найменування вироблене юриспруденцією, воно традиційно. Утім, поза питаннями зв'язку з об'єктивним правом можна обійтися терміном право суб'єкта, якщо тільки не забувати, що в людей (організацій) є і неюридичні, тобто соціальної властивості, права (наприклад, моральне право, права членів суспільних об'єднань і т д.).

Але не слід змішувати юридичні категорії об'єктивного і суб'єктивного права з філософськими поняттями об'єктивного і суб'єктивного. Як і у випадку юридичної форми опосередкування суспільних відносин в формі правових зв'язків і правовідносин, категорії об'єктивного і суб'єктивного права вироблені правознавством для того, аби пізнати юридичну надбудову глибше.

Залежність суб'єктивного права від суб'єкта відносна, в той час як міра юридично гарантованого можливого поводження визначена пануючим типом виробничих відносин і виражає волю пануючого класу. Також відносна й незалежність об'єктивного права від учасників суспільних відносин. Суб'єкти як представники панівних класів беруть участь у формуванні об'єктивного права в законодавчій діяльності. З практичної точки зору, важливою є приналежність суб'єктивного права відповідним суб'єктам, у той час як саме по собі існування об'єктивного права (юридичних норм) ще не означає, що передбачені їм юридичні можливості дійсно кому-небудь належать і можуть бути використані.

Оскільки об'єктивне і суб'єктивне право однаковою мірою є надбудовними феноменами, що відносяться до суб'єктивної сторони суспільного розвитку, в змісті якого лежить матеріальне виробництво, як об'єктивний фактор соціального руху - філософська проблема об'єктивного і суб'єктивного в праві не має прямого відношення до розглянутого питання. Коли ж судити по відносній близькості до виробничих відносин, то виявиться, що загальні юридичні норми в принципі стоять далі від відносин власності й обміну, чим права й обов'язки суб'єктів цих відносин.

Правові зв'язки та відносини безпосередньо наповнені соціальним змістом, що у нормах законодавства є виражено в ідеологізованій і абстрактній формі. Інше питання це те, що абстрактне право у відповідних умовах здатне досить точно виразити об'єктивні тенденції суспільного розвитку, воно має перевагу загальності й у стані концентрувати в собі різні потреби пануючого способу виробництва. Якщо прагнути у всіх випадках давати філософську інтерпретацію юридичних категорій, то в об'єктивному і суб'єктивному праві будуть втілені філософські категорії абстрактного і конкретного.

Складність застосування до об'єктивного і суб'єктивного права філософських положень про співвідношення абстрактному і конкретного укладається в тім, що в такому плані загальні юридичні установлення виявляються результатом абстрагування від конкретних казуальних правових рішень. У той же час юридичні норми, у свою чергу, втілюються в житті через конкретні права (обов'язки).

прогрес виробничих та інших суспільних відносин породжує зміну потреб, інтересів та вимог, що обумовлює формування нових прав і обов'язків, що потребують свого закріплення в об'єктивному праві. Нові юридичні норми реалізуються в правових зв'язках і відносинах, які наповнюються динамічним соціальним змістом, що надалі вказує на потребу перетворення юридичної форми. Практично відбувається процес формування загальних норм права і їхньої подальшої конкретизації в суб'єктивних правах (обов'язках) відмінний від абстрагування в теорії. Наукове узагальнення приводить до утворення понять, формулює закони правознавства, у той час як правотворення завершується законами держави. Але в ідеалі законодавець також повинний відкривати об'єктивні закони права і суспільних відносин, здійснюваний їм процес абстрагування подібний створенню наукових абстракцій, хоча має безпосередньо практичну задачу. Шлях від абстрактного до конкретного в пізнанні веде до відтворення багатства конкретного в мисленні. Цей же шлях на практиці приведе до суб'єктивного права і його подальшій реалізації в життєвих відносинах. Суб'єктивне право і юридичні обов'язки, реальні правові зв'язки і правовідносини виявляються критерієм істинності юридичних норм і наших уявлень про чинне законодавство. Процес теоретичного (логічного) засвоєння права виступає аналогом практично-юридичного засвоєння фактичних суспільних відносин.

Також об'єктивне право може бути інтерпретоване як абстрактне статичне вираження динамічних конкретних прав і обов'язків, правових зв'язків і правовідносин, а суб'єктивне право, як конкретний динамічний прояв загальних юридичних норм.

Слід зауважити, що правове регулювання суспільних відносин включає загальний нормативний і індивідуальний нормативний вплив у їхній суперечливій єдності. Тільки синхронність між ними, між об'єктивним і суб'єктивним правом, дає результат або є однією з неодмінних умов його настання. Абстрактний характер об'єктивного права забезпечує охоплення типових відносин і повторюваних ситуацій. Конкретність суб'єктивного права дає можливість опосередкувати визначені життєві суспільні відносини і неповторну індивідуальну ситуацію в межах, передбачених загальною нормою. Те, що право у власному змісті є єдність об'єктивним і суб'єктивним, абстрактним і конкретного, є лише юридичним відображенням особливої якості предмета правового регулювання. Право регулює відносини відповідного виду, типові по своїй структурі, але, що складаються в результаті індивідуально-визначеній діяльності різних людей (організацій) у конкретних ситуаціях.

Отже, завдяки єдності об'єктивного і суб'єктивного права правове регулювання суспільних відносин підтримується контактом пануючої об’єктивованої волі з індивідуальною волею учасників суспільних відносин, загальнормативний вплив стуляється з індивідуально-конкретним, особливо, коли законодавство дає відомий простір розсуду суб'єктів і передбачає акти застосування юридичних норм. Загальнормативне й індивідуально-нормативне правове регулювання доповнюють один одного, одне без іншого не обходиться.

Зв'язок об'єктивного права із суб'єктивним, правомочності з юридичним обов'язком проводить чітку грань між юридичними правами людей і їх моральних прав, а також іншими домаганнями, що не захищені державним примусом і юрисдикцією. Історичний матеріалізм відкидає ідею природних, вічних, незмінних прав людини і поряд з цим викриває позицію юридичного позитивізму, що не визнає правий людей поза законодавством.

Права людини зв'язані із соціальними й економічними умовами життя людей, у той час як права громадян відображають їхній статус у політично організованому суспільстві, носять формально-юридичний характер, рівноправністю прикривають фактичну нерівність.

Характерною особливістю суб'єктивного права є його забезпеченість кореспондуючими юридичними обов'язками дотримання цього права всіма громадянами, установами, посадовими особами і державними органами, а також обов'язок виконання відповідних вимог правомочного, завдяки чому він може за захистом свого права звернутися до відповідного державного органа, що здійснює юрисдикційну діяльність.

У літературі немає загальної думки з приводу проблеми співвідношення людини і громадянина, прав людини і цивільних прав. Одні визнають наявність прав людини неюридичного характеру, досліджують їхній генезис в економічній сфері, проводять грань між поняттями прав людини, громадянина, особи, а інші вважають розходження між людиною і громадянином ілюзією, не бачать різного змісту в правах людини і громадянина, прямо пишуть, що «соціальні права реально існують тільки в юридичній формі».

Хоч право й виникає в сфері відносин виробництва й обміну, але не всі домагання суб'єктів цих відносин одержують офіційне визнання в позитивному законодавстві, і не можна думати, що соціальні права реальні, а юридичні не мають значення.