Список рекомендованої літератури:

1. Руководство по оказанию комплексной помощи беспризорным и безнадзорным несовершеннолетним. - СПб.: HealthRightInternational, Санкт-Петербургская общественная организация “Врачи детям”, 2008. - 146 с.

2. Сидоров В. Н. Профессиональная деятельность социального работника: ролевой подход. - Винница: Глобус-пресс, 2006. - 408 с.

3. Технология социальной работы / Под ред. И. Г. Зайнышева. - М.: Владос, 2000. -240 с.

4. Управление случаем в социальных службах при междисциплинарном взаимодействии в решении проблем детей. - М.: Полиграф-сервис, 2005. - 112 с.

Лекція. Адаптація дитини в умовах закладу соціального захисту

План

1. Сутність адаптації дитини.

2. Соціально-педагогічні та організаційні умови адаптації дитини до умов закладу соціального захисту.

Матеріали лекції

Адаптація - пристосування організму до нових умов існування. Людина по-різному реагує на зміни в соціальних умовах свого існування залежно від особливостей того середовища, у якому вона живе. Адаптаційні процеси відбу­ваються постійно як навколо людини, так і в ній самій.

Психологічна адаптація особистості в суспільстві відбувається завдяки та­ким психологічним механізмам, як рефлексія, ідентифікація, емпатія, прийом соціального зворотного зв’язку тощо.

Під соціальною адаптацією розуміють активне освоєння особистістю або групою нового для неї середовища, яке виникає внаслідок соціального пере­міщення або при зміні соціальних умов. Отже, соціальна адаптація - процес пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адек­ватної системи стосунків із соціальними об’єктами, інтеграція особистості в соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прий­няття норм і цінностей нового соціального середовища.

Психологічна та соціальна адаптація перебувають у взаємозалежності. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка не­мовби “дає старт” соціальній адаптації, остання була б просто неможливою.

На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам’ять, почуття); характеристики темпе­раменту (інтенсивність, темп реакцій, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (цікавість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність тощо).

Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптацію люди­ни, оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію та визначають її суть, лежать у соціальній сфері.

Соціальна адаптованість проявляться у двох типах реагування на вплив се­редовища:

• прийняття та ефективна відповідь на ті соціальні очікування, з якими зустрічається кожний відповідно зі своїм віком та статтю;

• гнучкість при зустрічі з новими, у тому числі й потенційно загрозливими умовами, а також здатність спрямовувати події в бажаному для особистості напрямі.

Тому адаптація - це ще й вдале використання наявних умов для здійснення певних цілей та прагнень особистості.

Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенці­ал людини. Це рівень можливостей особистості ввійти в нові умови соціального середовища, а також ті, що перебувають у постійних змінах. Він пов’язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими вміннями та навичками при­стосування, які індивід набуває в процесі життєдіяльності.

Розрізняють активну та пасивну адаптацію. У процесі активної адаптації індивід прагне взаємодіяти із середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перешкоди, вдосконалювати суспільні процеси. При пасивній адаптації індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно реагує на існу­ючі норми, оцінки, способи діяльності, вкрай недостатньо мобілізує біологічні та психологічні ресурси для пристосування в соціальному середовищі. Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можна розглядати як складову соціалізації і як її механізм. Тому розрізняють два види адаптації - психофізіологічну та соціально-психологічну, що перебувають у взаємозв’язку. Психологічна адаптація здійснюється в процесі соціалізації особистості в ході її індивідуального розвитку, трудового та професійного становлення. Вона перед­бачає і соціальну адаптацію як інтегрований показник готовності індивіда до виконання необхідних біосоціальних функцій та прийняття соціальних ролей у групі, колективі, суспільстві. При цьому соціально-психологічна адаптація трак­тується як оволодіння особистістю ролі під час входження в нову соціальну ситуацію.

Для того, щоб зрозуміти процес адаптації, необхідно уявити, що людину зне­нацька перенесли в нове, зовсім незнайоме місце, причому це відбулося всупе­реч її волі і без попередньої підготовки. Що вона відчуватимете при цьому? Вірогідно, її стан буде стресовим, вона розгубиться, злякається.

Адаптація дитини до умов закладу соціального захисту має ті ж самі особ­ливості, що й загальний процес адаптації особистості. Потрібно розуміти, що перебування дитини в закладах соціального захисту має свої плюси і мінуси. Враховуючи небезпечні умови для життя дитини в неблагополучній сім’ї, які травмують дитину, ізоляція дитини від таких факторів, безумовно, є позитив­ним моментом, оскільки дитина перебуває в безпеці, її життєвлаштуванням починають займатися спеціалісти, з’являється шанс оптимізації умов її життя. Проте ізоляція має бути тимчасовим, екстреним способом допомоги дитині. Причому, чим менша дитина, тим більш коротким повинен бути термін перебу­вання її в закладі.

За результатами вітчизняних досліджень визначені основні негативні риси суспільного виховання (виховання в закладах різного типу):

1. неправильна організація спілкування дорослих із дітьми:

• знижений або відсутній рівень довірливих взаємостосунків дорослих із дітьми;

• де фіцит можливості встановлення міцних і довготривалих взаємовідносин дитини з конкретним дорослим;

• висока частота зміни персоналу закладів (плинність кадрів) посилює процес травматизації дітей. Оскільки більшість дітей внаслідок раннього досвіду порушених дитячо-батьківських відносин мають порушення прихильності. Це діти, які позбавлені надійних безпечних відносин зі значимим для них дорослим; діти, які мають високий рівень тривожності щодо відношення до них дорослих; діти з порушеною самооцінкою. Відповідно в дітей сформувалося спотворене сприйняття світу. Результатом такого сприйняття є труднощі у встановленні дружніх відносин, підвищена чутливість до проявів негативного відношення, агресивність по відношенню до оточуючих. Тому необхідною умовою зміни спотворених уявлень дитини є можливість встановлення надійних, постійних емоційно теплих відносин зі значимим дорослим, що є важливим фактором адаптації та “лікування” душі дитини в широкому сенсі;

• групова, а не індивідуальна спрямованість виховних впливів;

• жорстка регламентація поведінки дитини, гіперопіка в діяльності - покрокове планування і санкціонування поведінки дітей дорослими: позитивне відношення дорослого дитина повинна заслужити виконанням його вимог, зразковою поведінкою, гарними оцінками;

2. інколи недостатня психолого-педагогічна підготовка вихователів;

3. постійне перебування дітей в умовах колективу;

4. невизначеність ситуації і дефіцит інформації для дітей щодо пере­бування в закладі. У переважній більшості факт перебування дитини в закладі є раптовим та неочікуваним. Які б не були складні умови життя дітей вдома, як правило, рідко діти за власним бажанням потрапляють до закладів. Крім відсут­ності бажання та психологічної готовності до даного факту, дитина не має дос­татньої інформації для адекватного розуміння ситуації, що склалася. Вона не знає відповідей на важливі для неї запитання: “Чому я тут?” (може, я погано себе поводив і тому батьки від мене відмовились), “Скільки часу я буду тут перебувати?”, “Коли мене заберуть батьки чи інші особи, які їх замінюють?”. Зазвичай відповіді дорослих носять ухильний характер, посилюючи невизна­ченість і нереалістичні очікування дитини. Відсутність інформації сама по собі є травматичною, а також не сприяє процесові адаптації дитини до нових (тимчасових) умов. Важливим негативним моментом є й те, що дитина залишається сам на сам зі своїм горем і не має можливості ні відреагувати, ні обговорити свої переживання зі значимими для неї дорослими, тобто не може вплинути на ситуацію. Внаслідок цього дитина демонструє протестні або деп­ресивні реакції, поступово роблячи для себе висновки: “Мене залишили, тому що я поганий. Мене ніхто не любить. Я нікому не потрібний. Нікому не можна довіряти. У будь-який момент може що завгодно трапитись”;

5. дефіцит уваги та відсутність емоційних зв ’язків зі значимим дорос­лим: переважна більшість дітей, які перебувають у закладах, страждали від дефіциту уваги і тепла зі сторони батьків. Відповідно, вони більшою мірою по­требують надійної емоційної прихильності до дорослих, які турбуються про них. У той же час у будь-якому закладі соціального захисту на одного дорослого припадає група дітей, які потребують уваги. Навіть якщо дорослий гарно відно­ситься до своїх вихованців і щиро турбується про їх благополуччя, він фізично не може забезпечити той мінімум уваги, який необхідний для нормального роз­витку дитини, а саме задоволення базової потреби в емоційному теплі та емоційній прихильності.

Прагнучи задовольнити емоційний голод, діти намагаються різними спосо­бами привернути увагу до себе. Як правило, ці способи викликають роздрато­ваність персоналу. Проте сумний факт полягає в тому, що дитині легше перенес­ти негативну увагу до себе, аніж відсутність будь-якої уваги зі сторони дорослих.

Іншим негативним наслідком дефіциту уваги є жорстка конкуренція між дітьми за “володіння” дорослим (хоча б на хвилину). Конкуруючи за увагу до­рослого, діти відчувають незадоволення, яке виявляється в агресивній напрузі всередині дитячого колективу. Оберігаючи себе від болю “не отримати” уваги, діти випрацьовують захисні механізми, які можуть виявлятися у відстороненні, зовнішній апатії, часто - агресивності по відношенню до дорослого.

Дефіцит уваги та емоційний голод в умовах колективного життя призводять до знеособлення переживань: дитині не вистачає уваги особисто для неї. У дитини немає дорослого, який виділяв би її серед інших; у неї часто немає речей, які належать особисто їй; немає власного особистісного простору, в якому вона може залишитись наодинці із собою. Крім того, вона не може розпоряд­жатися ніким і нічим, включаючи й себе. Усе це призводить до того, що дитина хворобливо реагує на все, що можна назвати “своїм”.

Разом із цим при переміщенні дітей до закладів вони втрачають родинні зв’язки, звичне для них середовище (власну домівку, речі, іграшки). Дослід­ження Дж. Боулбі (засновника теорії прихильності) доводять, що лише інтимні, емоційно насичені та стійкі відношення з об’єктом прихильності забезпечують нормальний психічний розвиток, формування здорової, активної та соціально адаптованої особистості. Здатність дитини до любові й прихильності - це фун­даментальна характеристика нормального розвитку, яку вчені визначають як критерій психічного здоров’я. Неминуча нестабільність та численність соціаль­ного оточення в закладі, відсутність ключової фігури, яка турбується про дити­ну, супроводжує її протягом життя, забезпечує відчуття стабільності, надійності й захищеності, створює несприятливі умови для формування прихильності та емоційного розвитку дитини, призводить до руйнування природного прагнення дитини до близькості та любові. У таких дітей не формується відчуття базової довіри до світу, що є найважливішим для подальшого психічного розвитку. Отож, світ ними сприймається як непередбачуваний, небезпечний і ненадійний.

Отже, з одного боку, розміщення дитини в закладі соціального захисту вка­зує про порушення її адаптації та соціалізації, зокрема в сімейному середовищі, а з іншого боку, - вимагає від дитини адаптації до нового соціального середовища.

Оскільки притулки, центри соціально-психологічної реабілітації дітей - це заклади тимчасового перебування дітей, які зазнали впливу несприятливих умов соціалізації, відповідно метою адаптації є допомога дитині у пристосуванні до тимчасової нової соціальної ситуації. Адаптація дитини в умовах закладів соціального захисту передбачає її пристосування до нової території, постійного місця дитини в групі (шафи для речей, місця за столом, стілець, ліжко), щоден­ного розпорядку дня, правил поведінки, традицій групи, виконання обов’язків (навчатися, прибирати за собою, охайно їсти, дотримуватись черги тощо). Слід пам’ятати, що деякі обов’язки для дитини, можливо, є відомими, а для іншої дитини - взагалі незнайомими, якими вона має опанувати. Якщо дитина має власні речі, варто виявляти повагу й цінувати їх. Важливе значення в процесі адаптації дитини та її реабілітації є, в цілому, знання та усвідомлення дитиною причин її розміщення до закладу, а також її перспективи на майбутнє.

Психолог, соціальний педагог у діагностичній, корекційній роботі з дітьми на етапі адаптації до закладу соціального захисту має спиратися на такі педагогічні вимоги:

• вивчення особистості повинно бути спрямоване не тільки на розкриття недоліків, скільки на пошук резервів особистості, її нерозкритих можливостей і потенціалів;

• діагностика не повинна бути самоціллю, а має носити стимулюючий характер;

• вивчення особистості необхідно здійснювати в процесі діяльності та спілкування;

• особистість вивчається не ізольовано, а в контексті соціальних відносин;

• дані діагностики не повинні бути спрямовані проти самої особистості;

• не можна робити висновки про особистість тільки на основі одного методу чи її ситуативного поведінкового прояву;

• необхідно вивчати особистість дитини в розвитку й порівнювати її досягнення не лише з успіхами інших дітей, але і з її власними показниками.

Працівники закладів соціального захисту спрямовують свою роботу на ство­рення в адаптаційний період морально-психологічного клімату, що підтримує в дітях стан захищеності, безпеки. Тому завдання фахівців забезпечити такі умо­ви, за яких присутні захист, тепло, взаєморозуміння, довіра, співчуття, любов.

Адаптація вихованців до умов і способу життя в закладі соціального захисту, нового кола спілкування відбувається шляхом індивідуальних бесід, консуль­тацій, через тренінгові, ігротерапевтичні заняття.

Критеріями ефективності адаптації дитини можна вважати домінування спо­кійного врівноваженого настрою дитини, участь у колективній діяльності, пози­тивну оцінку самим вихованцем свої адаптованості (“Мені тут добре”, “Я вже звик” тощо).

На допомогу фахівцю можна порекомендувати здійснювати аналіз карти спостережень за дитиною в адаптаційний період. Ця карта заповнюється про­тягом першого місяця перебування дитини в закладі соціального захисту. Аналіз карт спостереження за дітьми дає наступні результати: у більшості вихованців через деякий період перебування в закладі соціального захисту підвищується рівень сформованості побутових і гігієнічних навичок, трудових умінь і навичок, навичок спілкування з ровесниками. Діти стають більш урівноваженими, кон­тактними, активними, менш агресивними та грубими.

Важливу роль в адаптації вихованців відіграє взаємодія психолога (соціаль­ного педагога) і вихователів. Для надання допомоги дітям в адаптації, вирішен­ня конфліктних ситуацій проводяться індивідуальні консультації. Серед основ­них питань, що обговорюються: взаємостосунки в закладі, агресивна поведінка деяких вихованців, подальше влаштування дітей.