Список рекомендованої літератури:

1. Постанова Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для дітей” від 9 червня 1997 р., № 565.

2. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей” від 28 січня 2004 р., № 87.

3. Нормативно-правове забезпечення діяльності закладів соціального захисту. - к., 2007. - 136 с. Лекція. Взаємодія і співпраця в інтересах дітей

План

1. Особливості взаємодії в інтересах дитини.

2. Міжвідомча взаємодія як процес.

3. Приклад міжвідомчої взаємодії та співпраці.

Матеріали лекції

Вирішення будь-якої соціальної проблеми передбачає взаємодію, яку розг­лядають як цілеспрямований взаємний вплив активних, діючих систем, що спри­яють взаємозбагаченню та посиленню їх внутрішнього потенціалу¹.

Міжвідомча взаємодія та співпраця в інтересах дитини - це співпраця різних відомств та організацій, яка забезпечує узгодженість інтересів і можли­востей кожної із сторін задля забезпечення прав та потреб дитини.

Існують декілька рівнів взаємодії - суб’єктивний і процесуальний. На суб’єк­тивному рівні розглядаються суб’єкти взаємодії - державні органи й установи, соціальні інституції органів місцевого самоврядування, бізнесу і громадських організацій; на процесуальному - взаємодія цих суб’єктів. Крім того, виділя­ють вертикальний (національний, обласний, районний) і горизонтальний (взає­модія всередині секторів - державного, комерційного, неурядового) рівні взає­модії.

Взаємодія будується на основі наступних принципів: пріоритетність інте­ресів партнерів; визнання спільної проблеми; орієнтація на вирішення проблеми; спільне планування; функціональна домовленість; створення і функціонування єдиного інформаційного простору; зворотний зв’язок; спільне прогнозування проміжних та остаточних результатів; спільна оцінка діяльності; відповідальність; наукова і методична обґрунтованість; правова забезпеченість; комплексність та системність.

Необхідність взаємодії виникає тоді, коли у суб’єктів взаємодії перетина­ються інтереси, повністю або частково співпадають цілі діяльності. Процес організації взаємодії дуже часто має внутрішні протиріччя: розбіжність у поглядах щодо мотивів діяльності, цінностей, невміння регулювати власну діяльність відповідно до діяльності інших організацій. Взаємодія може бути як добровільною, так і вимушеною, раціональною й нераціональною, постійною та епізодичною, такою, яка існує формально чи яка працює ефективно тощо.

До основ взаємодії слід віднести нормативно-правову базу (законодавство, угоди про співпрацю), ресурсне забезпечення суб’єктів взаємодії і можливість його використати в спільній діяльності. Взаємодія базується також на повазі суб’єктів взаємодії до зусиль кожної зі сторін. Важливим є також соціально- педагогічні умови: систематичні контакти, спільна робота на всіх етапах взає­модії, високий рівень професійної компетентності представників усіх суб’єктів взаємодії.

Структура формування взаємодії має такі компоненти:

• цільовий (наявність єдиних цілей і кінцевого результату; єдина мотивація в суб’єктів взаємодії, позитивні зміни в об’єкта впливу; зростання потенціалу кожного суб’єкта взаємодії);

• змістовний (спільне планування і підбиття підсумків, високий рівень обізнаності суб’єктів один про одного, оперативність та інтенсивність інформаційних обмінів, широкий спектр взаємодії, спільна організація спільної діяльності та взаємостосунків);

• якісний (позитивні відносини між суб ’ єктами взаємодії, довіра один до одного, залучення до взаємодії якомога більшої кількості суб’єктів взаємодії);

• процесуальний (управління взаємодією, функціонування в єдиному просторі й часі, систематичність контактів суб’єктів взаємодії, гнучкість, наявність розподілу процесу діяльності на окремі дії, розподіл відповідальності за їх здійснення між усіма суб’єктами взаємодії)⁷.

Слід підкреслити, що тільки наявність усіх цих компонентів свідчить про ефективну міжвідомчу співпрацю, відсутність же будь-якого чинника цих ком­понентів знижує ефективність співпраці або й зовсім її руйнує.

Взаємодія як процес включає наступні етапи:

• виникнення ситуації, коли неможливо самостійно реалізовувати завдання функціонування;

• усвідомлення необхідності взаємодії як виходу із ситуації, що склалася;

• визначення цілей взаємодії;

• пошук суб’єктів взаємодії, які мають подібні інтереси і завдання функціонування;

• встановлення домовленостей про співпрацю на основі узгодження інтересів і спільної мети діяльності

• визначення повноважень, функцій, обсягу ресурсного забезпечення в рамках спільної діяльності;

• підписання угод про співпрацю;

• безпосередня діяльність і обмін інформацією;

• контроль та аналіз спільної діяльності.

Форми взаємодії обираються залежно від рівня взаємодії та цілей взаємодії. У сучасній практиці міжвідомчої взаємодії існують такі форми взаємодії:

• створення координаційних рад/комісій;

• створення консультативно-дорадчих органів при органах державної влади;

• розробка нормативно-правових документів, цільових програм;

• підписання двосторонніх меморандумів, договорів про співпрацю;

• проведення спільних нарад, зустрічей, дискусій, тематичних круглих столів, семінарів;

• реалізація спільних програм;

• залучення волонтерів до спільної діяльності в інтересах дітей;

• громадські та парламентські слухання;

• підтримка з боку держави і бізнес-організацій соціальних ініціатив громадських організацій тощо.

Одним з конкретних механізмів міжвідомчої взаємодії є створення та діяльність Комісії з питань захисту прав дитини, Типове Положення про яку затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 р. № 866 “Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини”. Питання функціонування Комісій детальніше висвітлено в темі 1.3.

Раціонально організована взаємодія сприяє досягненню найбільш соціально значущого результату при використанні наявних ресурсів в інтересах конкрет­ної дитини. Вона забезпечує наявність єдиних цілей; обізнаність суб’єктів взає­модії один про одного; систематичність та інтенсивність інформаційних кон­тактів; довіру і взаємоповагу; взаємну відповідальність, що гарантує якість ви­рішення соціальних проблем¹.