_І

о < о н

X

<

6

_8-

і

X

<

>5

5 * * _х

аг и

_її

X

ніі.'іііііий характер, що дає підстави вважати їх різновидами пізнй-ии.пьіюї дитячої книги; у межах останньої виокремлюється ще один гиі'цифічний «дитячий» підвид ужитково-розвивальних творів. Поруч з традиційними літературними (оповідання, вірш, п'єса) і публіцистичними (замітка, стаття, нарис, інтерв'ю) жанрами³ у ди-тіічій літературі використовуються особливі — власне «дитячі» (кішки, загадки, «читайлики», «думайки», «розважалки», «веселі ИГіІ'ТКИ», «лічилки» тощо).

Оскільки традиційно навчальна література для дітей (ііііпчально-методичні комплекси для середньої школи) вивчається М розділі «Навчальні видання», у посібнику увагу зосереджено на дш їх інших видах дитячої книги — художній і пізнавальній. Однак лише разом з навчальною літературою, в якій подається система­тичний виклад основ наук, вони утворюють своєрідний літературно-нидавничий комплекс, призначений допомогти дитині поетапно ішімюїти навчальний матеріал.

2.2.1. Художня література

Чільне місце серед літературних творів, створених для дітей, миі'ідають твори художньої літератури. Знайомство дитини з книжко-іипо культурою, залучення її до процесу читання починається власне іі художньої книги. Цільове призначення художньої літератури для дітей полягає у тому, щоб, показуючи внутрішній світ людини, її місце у реальному житті, саме життя, розвивати насамперед емоційну, чуттєву сферу особистості дитини, естетику її світосприйняття.

У дитячій книзі знаходимо майже всі відомі літературні Ж'ішри, можливо, за винятком «великих» прозових форм. Однак пе-ренага здебільшого надається казкам, загадкам, оповіданням, повістям (проза), віршам і пісням (поезія), коротким— з одного-двох актів — п'єсам (драматургія). Останнім часом активно використовується но-КИЙ для вітчизняної дитячої літератури жанр — комікс.

Найдавнішим жанром дитячої художньої літератури є казка. Сюжети, близькі до казкових, траплялися ще в літописній літера­турі Київської Русі X — XII ст. (казка про білгородський кисіль, про Микиту (Кирила) Кожум'яку). Тлумачення слова «казка» знаходимо у словниках Лаврентія Зизанія (1596 р.) і Памви Беринди (1627 р.).

Рис. З

з

В основу класифікації покладено комплекс ознак, що характеризують имутрішню форму твору, його структуру, стиль викладу матеріалу, обсяг, цільове ні читацьке призначення (див. детальніше Швецова-Водка Г. Типологія книги. К. Кіі палата України, 1999).

38

За своєю природою казка належить до народної оповідаль­ної творчості і споріднена з легендою, переказом, оповіддю. Ху­дожні образи казок, психологія характерів, ситуації, художні де­талі казкового епосу в своїй основі завжди глибоко самобутні й історично конкретні, бо ж вони у специфічній художній формі від­бивають життя, погляди, смаки та сподівання того чи іншого народу в певний час його буття.

Проте казка має й чимало відмінного від суміжних з нею жанрів оповідального фольклору. Це, зокрема, притаманна їй своєрідна внутрішня налаштованість на вигадку, яка усвідом­люється що творцем казки, що її реципієнтом як алегорія, як натяк на одне з конкретних життєвих явищ. У казці вигадка органічно пов'язана з іншою не менш характерною ознакою — розважальністю.

Популярність серед дітей жанру казки зумовлена особли­востями дитячої психології, світосприйняття (д.и<;. ОздІ'і_*М£ Дитина потребує постійного зв'язку з тим, що має хоч якісь ознаки магічно­го, символічного, фантастичного. Звідси — її віра в силу слова, вигадування історій, які дуже нагадують міфи. Ці історії в дитячій свідомості ідентифікуються з правдою. Тому не дивно: казки, що й досі містять багато елементів давньої міфології, є улюбленими тво­рами юних читачів.

У передмові до другого видання збірки «Коли ще звірі говорили», мотивуючи вибір жанру казки як такої, що найбільше впливає на дітей, І. Франко писав: «Відси вони винесуть перші і міцні основи замилування до чесноти, правдомовності і справедли­вості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам, прислухатися її таємній мові, чути себе близьким до неї, підглядати, а далі й просліджувати її великі загадки»⁴.

Серед фольклорних (народних) казок розрізняють казки про тварин, фантастичні, пригодницькі, соціально-побутові (у тому числі сатиричні, гумористичні), казки на зразок притч, байок тощо. При цьому кожна з таких груп (чи циклів) народної творчості увираз­нюється притаманними лише їй особливостями побудови худож­нього образу, характерними прийомами типізації дійсності, засоба­ми композиції.

Модель ідеального світу відтворюється не лише в народ­них, а й у літературних казках, що виникли внаслідок ідеї «удоско-

палення» казки, її естетизації, «олітературнення», надання їй струк­турних рис, властивих авторським художнім творам.

Поміж двома згаданими видами знаходиться великий масив казок, що не є вже фольклорними, однак ще не можуть н на жатися авторськими — хоча б тому, що в них відсутня згадка про автора. Сюди передусім належить славетне зібрання казок, нідоме під назвою «Тисяча й одна ніч».

Літературна казка як жанр базується на основних зако­нах народної казки: за допомогою оригінальних образів, чарівно-фаптастичних та алегоричних сюжетів, органічного поєднання елементів дійсності з вигадкою у ній вирішуються проблеми вихов­ного, пізнавального та естетичного характеру. Проте літературна кішка відрізняється інтенсивнішою психологізацією персонажів, докладнішою мотивацією їхніх вчинків і сюжетних колізій, Ґрі.ііьшою діалогізацією оповіді й виразнішою моралізаторською домінантою, — усім тим, що передбачає процес деміфологізації каяки, її інтелектуалізації. Автори літературної казки створюють такі образи, які краще виявляють себе не в традиційних, а в оригінальних сюжетах сучасного змісту.

Серед літературних казок розрізняють художній переказ народного сюжету, казку за фольклорними мотивами (твори ПІ. Пер-|іо, братів В. та Я. Грімм, Г.-К. Андерсена) і власне авторську казку, в игсій використовуються лише основні закони жанру, фольклорні мотиви та образи не запозичуються (твори Т. А. Гофмана, Л. Керрола, К. Кол-.111 їді, А. Ліндгрен). Цілком своєрідною формою письменницької оброб­ки фольклорно-казкових сюжетів є віршовані інтерпретації («Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коваль Бассім» І. Франка, «Казка про царя Салтана», «Казка про золотого півника» О. Пушкіна, «Горбо­коник» П. Єршова).

За тематикою розрізняють чарівну, пригодницьку, істо­ричну, побутову казку. Різними є казки і за ступенем сюжетної та психологічної складності, наявності в них чарівного, фантастичного іма-менту.

За віковим критерієм читачів казки можна поділити на ■гри групи:

1) казки для наймолодших, покликані сприяти пізнанню і иипченню малюком різноманітних предметів та явищ, що оточують його; зазвичай, це казкові мініатюри, часто віршовані, які містять одну просту і зрозумілу думку, дають найпростіші уроки морального поховання (народні казки «Коза-дереза», «Курочка Ряба», «Коло-іііііс», «Лисичка і журавель», «Пан Коцький», «Кривенька качечка»);

4

Франко І. Коли ще звірі говорили [Передмова до видання 1903 р.] // Франко 1. Твори: У 20-ти т. К: Держлітвидав України, 1951. Т. 4. С. 509.

40

2. казки для дітей 6 — 8 років, покликані допомагати ди­тині в її перших спробах самопізнання, самореалізації; ці твори є складнішими за сюжетом і композицією, більші за обсягом (брати Грімм «Золотий гусак», О. Мілн «Вінні-Пух», В. Нестайко «В країні Сонячних зайчиків», «Казкові пригоди Грайлика»);

3. казки для дітей 9 — 10 років, які покликані уводити дитину в систему соціальних відносин, відкривати і пояснювати світ дорослих; це здебільшого соціальні казки, розраховані на більш свідомого читача: показуючи явища природи, сімейні та суспільні стосунки, вони допомагають міркувати над тим, як влаштований світ (И. Новотний «Історії про крота», А. Ліндгрен «Малюк і Карл-сон, що живе на даху», Дж. Родарі «Чіпполіно», Г. Константинов «Туфо — рудий пірат»).

Доволі ефективною для наймолодших читачів є віршована форма казки. Доросліші діти надають перевагу казкам-оповіданням.

Слід, однак, зауважити, що казка поступово втрачає своє чарівне начало. Сучасна небилиця, набувши «міського обличчя», позбавляється колишньої наївної віри в чудесне. Казка «прощається» з фантастичністю. Це призводить до мовностилістичних змін, до усклад­нення сюжету, характерів персонажів, до посилення аналітичної скла­дової, до зміни критеріїв аналізу, зображеного у казковому творі.

Надзвичайно важливо при формуванні репертуару видань для дітей уводити до нього такі казки, які б показували дитині навко­лишній світ від найпростіших зв'язків до складних соціальних відносин і, бажано, в сучасній інтерпретації.

До «дитячих» жанрів художньої літератури відносять за­гадку, афористичний твір, в основі якого лежить метафора. Вважається, що загадка є більш дієвим засобом сприяння розумовому і творчому розвитку три-, п'ятирічного малюка, ніж інші віршовані форми. Розгадування загадок — це своєрідна гімнастика для розуму. Загадки розвивають увагу, кмітливість, винахідливість. Пошук відповіді є творчим процесом, що приносить дитині радість від­криття, а тому обдаровує позитивними емоціями. Колись загадкою перевіряли інтелектуальні можливості людини. Немає, мабуть, жод­ного явища, предмета, що не міг би стати об'єктом загадки.

Відомий італійський казкар Дж. Родарі писав: «Чому діти так полюбляють загадки? Переконаний — основна причина полягає в тому, що загадки у концентрованій символічній формі від­дзеркалюють дитячий досвід пізнання дійсності. Для дитини світ сповнений таємничими предметами, незрозумілими подіями, не­збагненними формами. Факт присутності дитини в світі — вже таємниця, в яку їй ще доведеться проникнути, загадка, яку ще

гпід відгадати за допомогою питань, прямих і допоміжних. І процес цеп, процес пізнання, часто відбувається саме у формі несподіва­ного відкриття. Звідси те задоволення, яке дитина отримує від сюрпризу: у процесі гри вона ніби тренується»⁵.

Подібно до казок, загадки поділяються на фольклорні та літературні (авторські). За створення літературної загадки взялися щг в минулому столітті. В українській літературі талановитим МпОстром цього жанру є Л. Глібов. Він створив чудові зразки загадки и шдгидкою, а також оригінальні форми акровірша.

Малі діти полюбляють такі загадки, в яких перерахову-ИіТііОі ознаки предмета або дається чітка характеристика його особ­ливостей: «Червона, солодка, пахуча, росте низько —до землі бли-ШЬКО (Суниця)». їм близькі загадки-жарти, ломиголівки, шаради.

Доволі ефективними вважаються структурно незакінчені Яйііідки з недописаною останньою римою-відгадкою: «У святковій Пилі стоїть, як картинка, весела, зелена, красуня., (ялинка)». Вони Відповідають бажанню дитини римувати, розвивають в ній чуття Шіивії. Відгадка обов'язково повинна римуватися з останнім словом Попереднього рядка. Перехресна рима, навіть достатньо глибока, Тут по годиться.

Щодо літературних загадок (фольклорні загадки будують-ііазвичай, на семантично прозорій метафорі), особливу увагу Про підборі їх до видання слід звернути на те, як співвідноситься МРТіїфорична природа загадки з рівнем мислення дитини, надто, No.no йдеться про читачів дошкільного та молодшого шкільного віку. Вмж.ииво вміщувати лише ті загадки, які дитина певного віку здатна Иідгпдати. Через смислову «непрозорість» або ускладнену мета­форичність у формулюванні важко піддаються відгадуванню, ИйПриклад, такі загадки:

^{и І Завертіло, закрутило пил, солому, пух.}

іінизу — шило-мотовило, зверху — капелюх (Вихор).

(Храпач Г. Загадки: для малят дошкільного віку. Хмельницький: Поділля, 11)05. С. 33)

IIІ їхав не на землі, Сидів не на возі,

Ґн не м'ясо, а кістки викидав (Рибалка). (Відгадайка від Петрика. К.: Павлім, 1999. С. 12)

Цит. за: Борисов Л. Мертвые книги: Проблемы издания книг для де-и'О 7 Детская литература. 1987. № 12. С. 56.

42

43

У розгадуванні загадок дитині часто допомагають ілюст­рації — остенсивні відгадки. Психологи також радять кілька разів повертатися до метафоричної загадки, відгадка якої дитині вже відома (дитяче читання завжди пов'язане з повторами).

Універсальними (щодо віку реципієнтів) вважаються при­казки і прислів'я. Інколи їх об'єднують під однією назвою «при­повідки». Та насправді вони не є тотожними поняттями. Прислів'я містить в собі ширші висновки і узагальнення, є завершеним су­дженням, має повчальний характер, натомість приказка є здебіль­шого лише натяком на судження, констатацією, а не оцінкою факту. Дотепна приказка не має широти суджень, що властиві прислів'ю, зате вона може надати мові колориту, передусім забарвити її гумо­ром. Прислів'я і приказки не часто трапляються в дитячому мов­ленні. Однак коли дитина чує влучний вислів, вона обов'язково над ним замислюється — треба лише уміло спрямовувати хід породжених прислів'ям чи приказкою думок. Короткі, найчастіше заримовані фра­зи інформують дітей, розвивають їхню спостережливість («Ластівки низько літають —дощ обіцяють»), асоціативне мислення («Жолудь малий буває, а з нього великий дуб виростає»).

Одним із специфічних творів народної педагогіки є скоро­мовки (спотиканки) — прозові або віршовані твори гумористичного спрямування. Вони призначені розвеселяти, забавляти дитину спів­звуччям слів. Ще не знаючи, що таке алітерація, асонанси, діти помі­чають, що повторення однакових чи подібних приголосних або голос­них надає мові благозвучності, музичності. Скоромовки з частим повторенням «важких» звуків сприяють й практичному оволодінню мовою, а також подоланню фонетичних труднощів, допомагають позбавитися дефектів вимови, характерних для дитячого віку: «На дворі трава, на траві дрова. Не рубай дрова, бо трава здорова», «В нас на дворі погода розмокропогодилася», «Ти, малий, скажи мало­му, хай малий малому скаже, хай малий теля прив'яже».

Розважальну функцію у виданні можуть виконувати й твори таких улюблених «дитячих» жанрів, як забавлянки (потіш-ки, пестушки), лічилки, мирилки.

Забавлянки (від звуків, які часто промовляють до дитини, походять ще такі назви, як «чукикалки», «гицалки»), на відміну від колисанок, покликаних дитину заспокоювати, зазвичай, заряджа­ють її енергією, підбадьорюють, активізують рухливість. Під час читання колискової дитина залишається пасивним слухачем, забавлянка ж, створюючи ігрову ситуацію, спонукає до дії, рухів. Високу якість художньої форми забавлянкам забезпечує звукова гама, де звукові повтори підкреслюють наспівність, алітерації, асонанси.

Мініатюрний вірш з чітким ритмом, що виконується речитативом і в основі якого є лічба (числа) називається лічилкою. У середовищі сучасних дітей побутують лічилки як народні, так і літературного походження (у цьому жанрі писали Н. Забіла, II Норонько, О. Підсуха).

Фахівці припускають, що люди, які в дитинстві відчували иГиіаі'ороджувальну силу мирилки, дорослими вміють тактовно пово­ди гної в конфліктних ситуаціях, вправно їх розв'язувати. Поетично і Ийдмиичайно тепло звучить одна з найдавніших за часом створення Морилок: «Вишні-черешні розвиваються, синє озеро розливається, Ш'іи¹ сонечко усміхається, жито силоньки набирається. Через тин Шііншг похилилася, дві подруженьки посварилися Тобі яблучко, мені їрушсчка, не сварімося, моя душечко. Тобі яблучко, мені зернятко, не фШфімося, моє серденько».

Коли дитина підростає, на зміну захопленню казкою Прмкодить захоплення творами пригодницького характеру. «При-ІЧідп, ото насправді трапилися» — так просто і точно кимось визна­чимо цей напрям в дитячій літературі. З казкою пригодницький ІИйіір споріднює сюжетна загадка, гострота дії, перемога героя над (Лом Однак властиву казці простодушну прямолінійність у розвитку Подій у пригодницькому оповіданні, повісті протиставлено ланцюгу Мйгадогс і таємниць. У казці образи задані і стабільні, у пригодниць-НОМу жанрі зображення світу ускладнюються. Спрощення страшного ) Вгге.мого у казці може надати їй художньої ваги, спрощення рішень у пригодницькому творі стає приводом для пародій, знецінює його (ЙИеті'Цьку вартісність.

Пригодницькі літературні жанри часто межують з істо­ричними. Вільне ставлення до історії з боку О. Дюма дає право вва-ІНИ'ГИ його класиком не історичного, а пригодницького роману. Натомість суворий підхід до висвітлення історичних подій, тонке Чуттм міри щодо домислу роблять книжки В. Скотта історичними. Пригодницька повість або роман за сюжетом та персонажами є ЙЛИіПіісими й до наукової фантастики, однак не інтегрують в неї.

У класичній літературі, що увійшла до кола дитячого читан­ий, г твори, які, зазвичай, не визначаються як пригодницькі, однак № і'їим'їо природою можуть належати до цього жанру. «Мандри Гул-ЛІМерц» Дж. Свіфта, залишаючись потужною сатирою, у дитячому Ииріїогії виглядають як пригодницький роман, як незвичайні зустрічі Іиром іа самим собою у різних просторово-часових вимірах. «ДонКіхот» ('ериамтоса, що задумувався як пародія на лицарський роман, (Проймається дітьми як лихі пригоди симпатичного героя-невдахи.

44