18 Вересня 1973 р. Ндр і фрн стали членами оон.

Досить несподівано виявилися складними переговори ФРН із Чехословаччиною про нормалізацію відносин. У московській «Домовленості» ФРН виявила готовність визнати Мюнхенський договір між фашистською Німеччиною і Чехословаччиною 1938 р. «недійсним із самого початку». Однак під час переговорів ФРН і Чехословаччини виявилося, що таке формулювання може, зокрема, викликати матеріальні та інші претензії колишніх мешканців районів Чехословаччини, що відійшли до Німеччини за Мюнхенським договором, до урядів ФРН і ЧССР.

У 1973 р. були нормалізовані відносини між ФРН і Угорщиною та Болгарією, які не мали суттєвих післявоєнних проблем у відносинах з ФРН, але чекали завершення переговорів ФРН із ЧССР (Румунія і Югославія нормалізували відносини з ФРН ще до 1970 р.).

• Так завершився важливий етап «нової східної політики» ФРН, який зміцнив європейську розрядку. Керівники країн Східної Європи сподівалися на подальше поліпшення відносин із ФРН, і ці сподівання не в останню чергу пов'язувалися з особистістю канцлера ФРН В.

Деякі західні опоненти В. Брандта розцінили «нову східну політику» ФРН як примирення з Берлінським муром і неприпустиму поступку СРСР, увічнення розколу Німеччини та Європи загалом. Історія розсудила інакше. Вже наприкінці 80-х років мур був зруйнований, і невдовзі постала об'єднана Німеччина.

11. Зміни у взаєминах провідних держав Європи і Америки в іі пол. 1950-х – на поч. 60-х рр.

Існувало 2 ключові на той час проблеми: ядерне роззброєння і «німецька проблема». Велику роль для розвитку МВ відігравали внутрішні зміни в СРСР. У 1953-1956 рр. відчутно змінилася зовнішньополітична доктрина СРСР в бік наголосу на мирному співіснуванні держав з різним суспільним устроєм (працювала ідея індійської інтелігенції – «панча шила»). Було відкинуто тезу про неминучість світової («гарячої») війни. США почали розглядатися насамперед не як ворог, а як держава, що поділяє відповідальність з СРСР за мир на Землі, у світі. За інерцією нове радянське керівництво вважало «мирне співіснування» формою класової боротьби країн з різним суспільним устроєм (це було відчутним у промовах Хрущова). Так вважалось до середини 80-х рр. (Горбачов: «заради загальнолюдських цінностей»): «мирне змагання, покажемо, хто кращий). У липні 1955 р. відбувся Женевський самміт США, СРСР, Великобританії і Франції (вперше за 10 років). Ці країни представляли відповідно президент США Дуайт Ейзенхауер, Микита Хрущов як перший секретар ЦК КПРС і Микола Булганін як голова Ради Міністрів СРСР, англійський прем’єр Антоні Іден, французький прем’єр Ергард Форд. У пресі заговорили про «дух Женеви» (тобто про тенденцію до налагодження дружніх стосунків), але основні питання: ядерне роззброєння і німецьке питання були не розв’язаними. Таке становище (дух перемир’я, передишки, перерви у «холодній війні») тривало до 1956 р., коли відбулися Суецький конфлікт і революція в Угорщині 1956 р.

У наступні роки також були спроби відродити дух співробітництва. У 1959 р. відбувся візит Хрущова до США, де він намагався пом’якшити стосунки з США. Проте революція на Кубі породила джерело нового конфлікту. У травні 1960 р. Хрущов мав приїхати до Парижу на зустріч з американським президентом, але відмовився під приводом того, що в районі Уралу було збито американський літак «У-2» (але збивали і раніше американські літаки над територією СРСР) – на Хрущова чинили тиск консерватори в радянському керівництві, до того ж Хрущов хотів зробити ставку на розкол серед західних країн (використавши, наприклад, незалежну позицію Франції (де Голль) у МВ). Окрім того, Хрущов чекав на обрання нового президента в США, сподіваючись, що з останнім вдасться, можливо, налагодити кращі стосунки.

У 1957 р. США, Великобританія, Франція і ФРН проголосили Шенбернську декларацію про вільні вибори на території Німеччини. Однак, СРСР відхилив цю декларацію як нереалістичну (і сприяв цим, по суті, розколу Німеччини). У 1958 р. СРСР направив ноту урядам західних країн, в якій пропонувалося перетворити Західний Берлін у «вільне місто», але щоб комунікації Берліну із зовнішнім світом передати під контроль НДР. Це був фактично піврічний ультиматум (якщо не буде дано згоди на це, то потім згоди і не будуть питати). Таким чином. Почалася т.зв. Карибська криза (до 1961 р., інколи відносять – до 1963 р. – укладення Московського договору про обмеження ядерних випробувань).

У ніч з 12 на 13 серпня 1961 р. відбулось спорудження основи Берлінського муру. Ця подія, що стала одним з символів т.зв. «залізної завіси», була спричинена не тільки намаганням завадити масовій еміграції населення з НДР, але й наслідком неможливості досягнення згоди між двома наддержавами – СРСР і США – як щодо «німецької проблеми», так і стосовно питання ядерного роззброєння, – невдачею завершилися переговори нового президента США Кеннеді і Хрущова у Відні в червні 1961 р.

Ще у 1958 р. розпочалися Женевські переговори (щодо часткового припинення ядерних випробувань), які тривали, по суті, до 1963 р. Результатом переговорів стало підписання Московського договору про часткову заборону ядерних випробувань в трьох сферах (це була перша угода такого роду в історії). Впродовж 60–х рр. до нього приєдналося більше сотні країн (Франція не приєдналася).

Проте, процес обмеження ядерного озброєння не був легким і однолінійним. Так, у жовтні 1962 р. спалахнула найгостріша криза у МВ доби «холодної війни», а можливо, за всю попередню історію людства, – «Карибська» або ж «Кубинська» криза. У жовтні 1962 р. світ стояв на межі загибелі. Перебіг подій, що передували кризі, був наступним: у січні 1959 р. внаслідок революції на Кубі було повалено проамериканський режим диктатора Батісти. Поступово між США і новим кубинським керівнитвом на чолі з Ф. Кастро почала наростати напруженість у відносинах. У відповідь на націоналізацію американських підприємств на Кубі США вжили економічних санкцій проти неї. У пошуках виходу Куба була змушена перейти у «табір соціалістичних країн». У квітні 1961 р. за підтримки американців у затоці Кочінос відбулась висадка організованих на території США загонів антикастрівських кубинських емігрантів. Проте висадка завершилась поразкою. Після цього СРСР і Кіба домовилися про таємне встановлення на острові ракет середього радіусу дії з ядерними боєголовками. (На цей час на Кубі вже працювало 10 тисяч радянських військових «радників»). Проте, американці дізнались про це завдяки даним авіарозвідки (нині пишуть, що завдяки фотографіям із супутника) і розпочали морську блокаду Куби. Світ стояв на межі війни. 16-28 жовтня – найгостріший період в перебігові кризи. США створили спеціальний комітет для «мозкової атаки» – пошуку правильного рішення серед кількох альтернатив: чи завдати бомбардувальних ударів по радянським літаках і військових обєктах чи ізолювати Кубу. Результатом і була морська блокада Куби. Проте Кеннеді і Хрущов домовилися про компроміс. Радянський Союз пішов на поступки, забравши ракети з Куби, а американці забрали ракети (втім і так застарілі) з Туреччини (щоб Хрущов міг «зберегти обличчя»). Радянський Союз прагнув досягти паритету у військовій сфері (що йому вдалось зробити в 70-ті рр.). Проте, після Карибської кризи лідери двох наддержав усвідомили першочергову необхідність контролю над ядерними озброєннями і необхідність компромісу для балансу сил у світі.

25. Євроінтеґрація у 1995-2001 рр.

У 1995 р. до ЄС вступили Австрія, Швеція, Фінляндія. Загалом, до 2004 р. в ЄС нараховувалось 15 членів, на кінець 90-х рр. – 375 мільйонів населення (нині – 450 млн.). 2-га половина 90-х рр. Головою Єврокомісії (уряду ЄС) був Жак Сантер з Люксембургу (представник Християнської Народної партії); він був менш авторитетним, ніж його попередник (багато зловживань, корупції). 20 єврокомісарів керують діяльністю ЄС (по 2 – від великих країн – Німеччина. Іспанія та ін.). Однак, це лише верхівка айсбергу – у Брюсселі працюють 25 тисяч єврократів (службовців), що є більш лояльними до ЄС, ніж до власних держав.

У 1995 р. відбувся Мадридський саміт ЄС, який прийняв ухвалу про впровадження єдиної валюти і розширення ЄС. У 1997 р. Амстердамський саміт прийняв т.зв. «Генду» (англ. – «Едженда» – «порядок денний») на 2000-і рр. – щодо прийняття нових членів, розширеннґ валютного союзу, процесу прийняття рішень на найвищому бюрократичному рівні ЄС. 1997 року відбувся саміт у Люксембурзі, який прийняв ухвалу про початок переговорів з 5 країнами Центрально-Східної Європи про їхнє приєнання до ЄС (ці переговори почалися у 1998 р.). 1 січня 1999 р. почалося впровадження євро у безготівковий обіг.

В 90-ті рр. з 15-ти урядів ЄС в 13-ти лідери були представники соціалістів чи соціал-демократів. У Великобританії, а також в Німеччині переважали консерватори, що не виявляли ентузіазму щодо євроінтеграції.

У березні 1999 р. відбувся саміт ЄС в Берліні, де було затверджено нового голову Єврокомісії Романо Проді (перед вступом на посаду він негативно оцінив перспективи України щодо членства в ЄС). Відбувались скандали навколо Сантера і його оточення.

Саміт ЄС прийняв також бюджет ЄС на 7 років (до 2006 р.) – 600 мільярдів євро, з них 60 млрд. – на нових членів ЄС. У грудні 1999 р. набрала чинності Амстердамська угода: держава, що головує півроку в ЄС, відіграє ключову роль в проведенні спільної зовнішньої політики.

У червні 1999 р. відбулись вибори до Європарламенту.

У грудні 1999 р. відбувся дуже важливий саміт ЄС у Ніцці (Франція). Це був найдовший саміт в історії ЄС. Він прийняв рішення про вступ нових членів до ЄС, щодо обсягів представництва цих держав в ЄС. Було домовлено, що до 2004 р. буде розроблено конституцію ЄС, що розмежує повноваження на європейському, національному і регіональному рівнях ЄС. Домовились про етапи процесу: 2001 р. – рік громадських дебатів, 2002 р. – працюють експерти, 2003. – розробка конституції, 2004 р. – її прийняття. Але цей процес на деякий час опинився у стані напівпровалу.