17. Утворення нато, основний зміст Північноатлантичного договору.

Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 p. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 p. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччини. Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.

4 березня 1946 p. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією.

17 березня 1948 p. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт).

11 червня 1948 p. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту.

4 квітня 1949 p., після тривалих переговорів, у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).

У преамбулі статуту підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону відповідно до Статуту ООН. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Стаття 4 передбачала консультації у випадку загрози. Згідно з статтями 4 й 5, у разі агресії в Європі, у Північній Америці, в Алжирі, проти островів Атлантичного океану на північ від тропіку Рака, а також проти корабля або літака, що належить одній з договірних сторін, воєнна допомога надаватиметься автоматично. Кожна сторона, здійснюючи своє законне право на оборону, вживатиме негайно, індивідуально чи колективно, таких заходів, які буде вважати необхідними, у тому числі й застосування збройної сили. Кожна сторона є вільною сама вирішувати, чи буде її допомога військовою. Найвище керівництво мало бути передано Раді міністрів закордонних справ країн, що його підписали. Найвищий орган керівництва – Рада НАТО.

Відомою також є 5-та стаття, яка говорить про спільну оборону із можливим використанням ядерної зброї (відома під назвою “ядерна парасолька США”).

Первісними засновниками-членами НАТО були:

(2 північно-американські країни) США, Канада,

(3 країни Західної Європи) Франція, Італія та Великобританія,

(3 країни Бенілюксу) Бельгія, Нідерланди, Люксембург,

(3 країни Північної Європи) Норвегія, Ісландія та Данія,

(1 країна Південної Європи) Португалія.

У 1952 p. до НАТО приєдналися Греція й Туреччина, у 1955 p. – ФРН, у 1982 p. – Іспанія.

СРСР рішуче виступив проти створення НАТО. У той же час на протязі 1947 – 1948 pp. він укладає серію договорів про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу з країнами Центральної та Східної Європи, що входили до радянської зони впливу.