Міністерство освіти і науки, молоді та спорту

Черкаський державний бізнес - коледж

Реферат

На тему:

Екологічна політика Виконала студентка

II- курсу групи 1Б-11

ЧДБК

Хоменко Яна

Черкаси – 2012

Зміст

Вступ

1. Екологічна політика

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

На сьогоднішній день, не дивлячись на бурхливий розвиток політології, термін “політика” залишається недостатньо визначеним. Платон сказав, що це – “мистецтво жити разом” , або, якщо спробувати підібрати більш сучасне визначення – це участь усіх рівних громадян у прийнятті рішень спрямованих на влаштування суспільного життя. Для інших – “брудний профіль людської діяльності”[1], тобто справа далека від етики, спрямована на задоволення власних потреб і амбіцій. Навіть, можна відчути на собі усю “спроможність політичних інституцій.”

Дещо розглянувши термін “політика” спробуємо подібним чином дослідити “екологію”.

Термін “екологія” був введений відомим німецьким науковцем Е. Геккелем у 1866 році.

Екологія (від грецького oicos – дім, logos -- наука) – це складе співіснування рослинного і тваринного світів з неживою природою, взаємовідношення організму з живою і неживою природою, що його оточує.

Сама ж екологія як галузь наукового дослідження була закладена дуже давно: у перших індій сих епосах “Махабхараті” і “Рамаяні” зазначається по те як природні умови впливають на психологічний та фізичний стан людини.

Остаточне становлення ідей класичної екології сталося після появи теорії Ч.Дарвіна. Значний внесок у подальший розвиток екології як науки зробили М.О.Сєвєрцов, В.В.Докучаєв, В.І.Вернацький, а серед українців М.Левітт, В.Межжерін.

Екологічна практика в сучасному світі займає домінуючі позиції. Хоча в соціальній практиці дуже нечітко вимальовується усвідомлення важливості теми, хоча йдеться про майбутнє усього людського роду. Розвиток екологічного стану на планеті спонукає людей до пошуку шляхів подолання екологічної кризи.

1. Екологічна політика

Політика та екологія, до недавнього часу, були дещо індиферентними поняттями стосовно одна одної. У сучасній політиці з‘явився новий напрямок діяльності – екологічна політика.

Екологічна політика – організаційна та регулятивно-контрольна діяльність суспільства та держави, спрямована на охорону та оздоровлення природного довкілля, ефективне поєднання функцій природокористування та природо охорони та забезпечення нормальної життєдіяльності.

Для знаходження найбільш прийнятних форм співіснування людини і природи це не тільки вираховування антропогенних чинників, а також всебічне екологічне обґрунтування господарських проектів, організація постійного моніторингу стану довкілля, запровадження незалежної, обов‘язково компетентної служби екологічних експертів, охорона окремих важливих природних об‘єктів, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, поліс тронній розвиток екологічної освіти, виховання, а найголовніше – екологічної свідомості.

Найнагальнішою проблемою сучасності є створення безпеки людської цивілізації.

Неефективна екологічна політика або ж відсутність як такої може спричинити екологічну катастрофу, порушення екологічної рівноваги, що загрожує існуванню живих організмів і природи взагалі, не тільки в локальному, а й у глобальному масштабі. Екологічні катастрофи можуть бути викликані природним (виверження вулкану, тайфуни, повені, землетруси, ураганні бурі) і антропогенними чинниками. Останні є причиною більшості сучасних негараздів.

Не можна нехтувати й тим, що очевидні раптові порушення рівноваги, раптові катаклізми справляють належне враження, тоді як поступове звикання до загрозливих екологічних реалій. Людство, не скидаючи обертів, не втомлюється “перевиконувати план”: пере випас, перегрів планети, перепромисел, виснаження надр, забруднення атмосфери, кліматичні аномалії. Даючи оцінку сучасній екологічній ситуації усі експерти одностайно пророкують через кілька десятків років настання необоротних процесів – катастрофічних процесів.

Важливим засобом уникнення екологічної кризи є екологічна експертиза – система організованих, науково-практичних та культурних заходів, спрямованих на визначення соціо-екологічної ефективності передбачуваних проектів, оцінювання ймовірних впливів реалізації зазначених господарських проектів. На стан природного середовища за весь термін їх функціонування.

У Законі України від 95 року “Про екологічну небезпеку” зазначено, що екологічна експертиза в Україні – різновид науково-практичної діяльності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертичних формувань та об‘єднань громадян, що групується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці передпроектних, та ін. матеріалів чи об‘єктів, реалізація і дія яких може негативно впливати або впливає на стан навколишнього середовища і спрямована на підготовку висновків про відповідальність запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання й відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Замовники екологічної експертизи об‘єктів, які в процесі реалізації (будівництва, експлуатації тощо) можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища та здоров‘я людей, зобов‘язані через засоби масової інформації оголосити про екологічні наслідки діяльності. Після затвердження екологічної експертизи еколого-експертні органи або формувань повідомляють про висновки через ЗМІ.

Нижче наведені стандарти, встановлені Європою щодо висновку екоекспертизи. У них мають бути:

- можливі негативні наслідки реалізації запропонованого проекту для навколишнього середовища та здоров‘я людини;

- неминучі й непоправні втрати ресурсів:

- альтернативні варіанти проекту, в тому числі й відмова від нього;

- співвідношення можливих короткотермінових вигод від експлуатації ресурсів навколишнього середовища з довготерміновою перевагою, пов‘язаною з їх охороною.

До складових екологічної політики відноситься й екологічна свідомість – уявлення про стан довкілля, здатність до об’єктивного сприйняття й розуміння зв‘язку між людиною і природою, а також надбання та застосування екологічного досвіду (знань) у сферах практичної діяльності. Законодавчо-правова база – також один з головних засобів екологічної політики. Природоохоронне законодавство або екологічне право – галузь юриспруденції, що регулює раціональне використання природних ресурсів та охорону природного довкілля. Система такого роду має чітко визначити хто, коли як та яким чином має право контролю за природним використанням. Іншою функцію є передбачення заходів для заохочення виробників екологічно чистих продуктів, а також популяризації екологічно-правових норм щодо формування екологічно-правової компетентності усіх верств населення (включаючи “осіб, що приймають рішення”).

Вплив законів і принципів екології виявляється в галузях природокористування, процесах глобального подальшого розвитку людства, які останнім часом називаються “концепціями виживання”.

Нагальна проблема сучасної цивілізації полягає у пошуках шляхів подальшого розвитку, на що спрямований значний потенціал інтелекту людства.

Процес обґрунтування стратегій подальшого розвитку спричиняє цілу низку відкриттів, які дозволяють долати створювані людською свідомістю протягом історії ілюзій та міфів. В першу чергу – міф про необмеженість природних ресурсів, пасивність власне природи , можливість нічим не стримуваного управління всім біосферним комплексом.

Розробники сучасної концепції усталеного розвитку не тільки “усталену рівновагу “ органічного світу а й мінливі процеси соціально-економічного розвитку. Режим екологічно збалансованого розвитку спрямований на задоволення потреб населення, забезпечення достатньої якості життя, раціональне використання природних ресурсів і збереження природного довкілля.

У Доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища “Наше спільне майбутнє” вказуються необхідні передумови для досягнення усталеного розвитку:

- політична система, здатна забезпечити участь широкої громадськості у прийманні рішень;

- економічна система, яка могла б забезпечити розширене виробництво та технічний процес на власній міцній базі;

- соціальна система, здатна забезпечити зняття напружень, що виникають за умов негармонійного економічного розвитку;

- система ефективного виробництва, зорієнтованого на збереження еколог-ресурсної бази;

- технологічна система, яка могла б стимулювати постійний пошук нових рішень;

- міжнародна система, що сприяла б усталеності торгівельних та фінансових зв‘язків;

- достатньо сучасна, здатна до самоконтролю адміністративна система.

Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку, що проходила в Ріо-де-Жанейро у червні 1992 р., поставила однією з головних проблем завдання збереження природних ресурсів та економічного розвитку. Тут же, власне, буди сформовані такі настанови:

- економічний розвиток у відриві від екології призводить до перетворення Землі на пустелю;

- екологія без економічного розвитку закріплює зубожіння й несправедливість;

- рівність без економічного розвитку зубожіння для всіх;

- екологія без права на дію є частиною системи покріпачення;

- право на дію без екології торує шлях до колективного знищення, яке однаковою мірою заторкує всіх[5].

Нажаль, влада (і не тільки у нас, а в усьому світі) схильна до декларування екологічних проблем, особливо чомусь, у періоди передвиборчих апеляцій до електорату, і, до того ж, обмежена певним терміном “від виборів до виборів”. Тому її структури з очевидним (але не відвертим) небажанням виходять на планування та реалізацію довгострокових екологічних заходів.

Екологічні закони, крім природоохоронної, мають ще й громадсько-політичні функції, бо екологічні знання є необхідними для ефективного розв‘язання проблем управління соціальними процесами і в державі, і в усьому світі.

Наприклад, закони Б.Коммонера:

1. все пов‘язано з усім;

2. все мусить кудись діватись;

3. ніщо не дається на дурняк;

4. природа знає краще.

Або можна навести “закон бумеранга” П. Дансера, Д. Коммонера, або “Правила демографії” П. Еріха, чи “Принцип унікальності” Л.Г. Роменського, Г.А.Глізона.

Можна дискутувати щодо змісту положень “залізних законів” П.Еріха:

1. У справі охорони природи можлива лише суспільна оборона або відступ. Наступ є нереальним, бо втрачена екосистема принципово не поновлюється.

2. Зростання народонаселення та охорона природи є принципово не сумісними.

3. Також несумісними є охорона природи та екосистема, охоплена манією зростання.

4. Небезпечним для всього живого є уявлення про те, що до уваги треба брати лише найближчі цілі та потреби людини.

5. Аргументація, що спирається на естетичність різноманітних форм живого, заклики до співчуття всьому живому, потрапляє у вуха глухих. Охорона природи є проблемою виживання людства.

На відміну від технічних, природні системи само відтворюються й працюють за принципом perpetum mobile. Природність, тобто натуральність, є базисною характеристикою не лише біосферних утворень, а й елементів соціуму. Як в екології, так і в політиці (особливо у плануванні конкретних заходів, спрямованих на будівництво) кожну людину треба розглядати як істоту, якій притаманні не лише соціальні, а й біологічні засади. Це, на перший погляд, банальне міркування є парадоксальним не лише для політиків, але іноді й для екологів.

Екологічна політика – порівняно новий, але дуже суттєвий феномен у створенні державності в Україні. Приведений вище перелік функцій екологічної політики у внутрішньодержавному аспекті є неповним. Крім прикладних завдань, екологічна політика причетна до формування таких понять, як суспільна свідомість, ідеологія, демократія, громадське суспільство. Саме тут поєднуються такі, колись самодостатні аспекти, як міжнародні стосунки, формування соціополітичної стратегії, природокористування та ін. Залучення екологічних знань до розв‘язання нагальних проблем, над якими так поки що не ефективно й драматично б‘ється наше суспільство є найважливішою вимогою нашого часу.

Ефективна екологічна політика покликана подолати управлінський фрагменталізм і мусить спиратись на довгострокове стратегічне мислення, високий професіоналізм політиків. Процес управління в сучасному тлумаченні аж ніяк не може бути уподібненим до жорстокого регламентування. За М.М.Мойсеєвим вона має містити в собі такі пункти:

- вивчення структури екоеволюції природи та суспільства;

- розробка можливих техніко-технологічного вдосконалення робочих сил і вироблення відповідних рекомендацій;

- вивчення особливостей модернізованої хвилі;

- здійснення виваженого політологічного аналізу можливих протистоянь;

- інформування суспільства про реальний стан справ з тим, щоб розбавити його ілюзій, розпочати екологічну та політологічну освіту.