3. Символізм міфів.

Отже, міфи представляють собою своєрідні повідомлення про надлюдські істоти – богів, духів, демонів, героїв тощо, що утягнені в особливі події або обставини. Ці події існують поза звичайним людським досвідом, обставини складаються у часі, який не уточнюється, хоча достовірність того, що відбувається не викликає сумніву. Все відбувається у часі над(поза–)історичному, тобто трансцендентальному, адже межі історичного часу для такого роду подій є затісними, масштабність їх перевершує буденний перебіг соціального буття. Доволі часто йдеться про начало світобудови або ранню стадію передісторії, становлення певної колективності тощо. Люди несуть моделі людської поведінки, закладають норми діяльності, вибудовують суспільні інститути, формують універсальні засади власного існування. При цьому відбувається головне – включеність людини в світ – природний та колективний, забезпечення відчуття комфортності через магічні пояснення його. Така гармонізація відносин людини зі світом відбувається принаймні на трьох рівнях: опису–оповідання, поведінки (культ, ритуал) та звернення до певних місць або предметів (в дорелігійних міфах це можуть бути двійники, фетиші, талісмани, в релігійних – ікони, храми тощо). Й міфи–оповідання й культи та ритуали є символічними переказами, символічними діями, символічними предметами. Отже дефініційне означення міфологічної культури потребує аналізу символу, ритуалу, культу як складових сучасного дослідження феномену міфології.

Символізм міфу передбачає існування трансцендентної істоти та трансцендентного світу. Без цієї умови предмет, дія, легендарний переказ та ін., не може набути символічної ознаки, адже символ представляє собою дещо, що не є тільки ним самим, а є тим, через що являє себе щось інше, більше за значимістю від самого цього предмету, явища чи процесу, але існуюче саме через нього та в ньому. Звідси символ є «буття, яке є більшим самого себе» (П.О. Флоренський). Цей основний зміст термінологічного визначення символу дозволяє зрозуміти особливий енергетизм символу як особливої сутності. Енергія символу (предмету, дії, місця) живиться енергією потойбічною, є смисловим знаком трансцендентного світу. Символ виявляє зв’язок феномену з ноуменом. Віра в наявність такого зв’язку на ранніх стадіях міфологічної свідомості сприймала надприродне як безтілесного двійника існуючого в поцейбічному світі фізичного природного тіла, поза якого, окремішньо, двійник не існує. В християнській релігійно–символічній картині світу зв’язок з ноуменом здійснювався насамперед на підставі євангельських оповідань про Ісуса Христа.

Саме тому символічну природу міфу як первісної свідомості, так і пізніше – релігійної, підкреслювали багато хто з дослідників – М. Бубер, Р. Бультман, П. Тілліх, М. Бердяєв, О. Лосєв, В. Соловйов, П. Флоренський. Поняття символу у різних авторів має різноманітні значення. Як зазначає О. Ф. Лосєв, «не слід думати, що в цій області повинна бути декретованою яка–небудь одна–єдина термінологія, яка б виключала б усякі інші термінологічні принципи». Отже, зважаючи на факт того, що система термінів може бути різною, звертаємо увагу на підходи, що є близькими автору з огляду на поставлені дослідницькі завдання. Так у Ю.М. Лотмана розуміння терміну «символ» досить близько наближається до «знаку», а останній тлумачиться як єдність того, що означає, з тим, що означається. Така позиція виходить із зв’язку внутрішнього змісту або внутрішнього життя предмету із його зовнішньою виразністю. Це дозволяє феномен міфології розглядати в динаміці буття. Такого роду знак–символ несе в собі багатоманітні смислові можливості, що є суттєвою ознакою поняття символу.

На думку О.Ф. Лосєва, знакові конструкції міфу і символу необхідно розрізняти, не дивлячись на їх виразну смислову спорідненість, що проявляється в тому, що і в символі і в міфі «ідейна образність» дійсності дана разом із самою дійсністю. Але на відміну від символу як він «проростає» у поетичній образності, взагалі – художній, або навіть релігійній, «міф ототожнює ідейну образність речей з речами як такими і ототожнює цілком субстанційно. Зразки древніх міфологій тлумачаться істотними в своєму справжньому вигляді, буквально так, як вони самі сконструйовані. Ніяка фантастика, ніякі чудовиська, ніякі дива, ніякі магічні операції не є страшними для міфу. Навпаки саме із них він і складається, відтворюючи напевно назавжди втрачену для нас можливість поринути у духовний світ архаїчного буття. Реальність міфу це дійсна реальність існування і тут вже море насправді й по–справжньому посміхається, і не тільки посміхається, а ще й творить будь–які дива, і міфічний суб’єкт буквально вірить в усі ці міфологічні об’єкти». Тобто, все, про що йдеться в міфі, мислиться існуючим – міфічні образи не є метафорами, алегоріями або типами, уособленнями. Міфічні образи є живими істотами, хоча і особливого типу, які при цьому не позбавлені й ідейно–образного (як і культурні символи) навантаження – ані своєї специфічної ідейності, ані свого образного характеру. Йдеться таким чином про те, що в міфі має місце буквальна тотожність образу речі і самої речі в той час як в категоріях постміфологічної культури має місце відтворення, відображення речей в їх образах. Отже не будь–який символ є обов’язково міфічним, хоча, з іншого боку, міфічний образ обов’язково несе собою символ, образність та ідейна завантаженість якого є невід’ємною від речей міфологічного світу.

Символічні речі міфологічних оповідань пов’язані із символічними діями, символічною поведінкою, тобто культами та ритуалами. Будь–який культ представляє собою сукупність певних святинь, тобто священних речей, таких же дій та слів, включаючи обряди, реліквії, таїнства, взагалі всього того, що слугує встановленню зв’язку з іншими світами, духовними, потойбічними, трансцендентальними. В свою чергу міф діє і як «пояснення» відповідного ритуалу. Але зв’язок між ними не є зворотнім: якщо ритуали не існують поза відповідними міфами, то й міфи існують поза ритуалами, вдовольняючись оповідями, легендарними переказами щодо походження, причини різних аспектів розвитку природи, людського суспільства, життя тощо.

Отже, зважаючи на можливість некритичного сприйняття та вживання багатозначних слів, зокрема – понять «міф», «міфічний» та ін., що доволі часто призводить до підміни понять, їх змішування та врешті решт – до неадекватного розуміння феноменів суспільного буття, що позначаються даними поняттями, ми вважаємо за доцільне розпочати із змістовного аналізу даних термінів. Саме неоднозначність в можливих тлумаченнях слів «міф», «міфічний», «міфологія» спричиняє необхідність перевести вживане в широкому соціокультурному контексті понятійне тлумачення їх на рівень спеціальної термінології, що діє насамперед в межах саме сучасного соціально–філософського аналізу. Як термін спеціального соціально–філософського аналізу міф насамперед означає символічне оповідання в давньому та сучасних видах світогляду, що містять міфічну складову. Міф в цій головній своїй якості відрізняється і від символічної поведінки і від символічних місць або предметів. Міфи саме описують події, обставини, вчинки богів, героїв, демонів, духів та інших надлюдських істот, що є утягненими в особливі події або обставини поза звичайного людського досвіду, але є такими, що несуть моделі саме людської поведінки, інститутів або універсальні обставини людського буття.

Трансісторичність феномену міфології, а також його смислова багатозначність та різність можливих функціональних смислів, що зафіксовано навіть в ознаках міфу як поняття, спричиняють ситуацію, коли міфи можуть розглядатися як «архетипи» традиційного буття народу, можуть – як певні політичні та партійні «ідеологеми», можуть – як «соціальні ілюзії» масової свідомості тощо. При цьому розбіжності, які можуть спостерігатися в тлумаченнях, пояснюються як буттєвою багатовимірністю досліджуваного феномену, так і віддзеркалюють особливості різних концептуальних підходів до розуміння міфології.

Полісемічність міфу чітко проявляється і у якості прикметника, коли «міфічний» розуміється не тільки в контексті походження від «міфу», але й як «легендарний», «казковий», «фантастичний», «неймовірний», а також і як «вигаданий», «ілюзорний», «недійсний», такий, що складає «вимисел». Таким чином, навіть таке термінологічне, отже попереднє щодо феномену міфу, визначення показує, що міф не є ілюзією чи початковою формою знань, а представляє собою світогляд, образне уявлення про природне і культурне середовище та колективне життя певної спільноти або історично пізніше – і людства в цілому. Функціональним центром міфологічного світогляду (як і інших історичних типів) є власне не знання, уявлення про світ, а людська самосвідомість, усвідомлення місця людської спільноти в світі, колективна свідомість певного людського угрупування. Йдеться тим самим про духовно–практичний спосіб освоєння світу, на першому етапі – навіть не людиною як окремою одиницею буття, а первіснообщинним суспільством, пізніше –певними колективностями суспільств в їх історії. До речі, ця риса міфічної свідомості ніколи не щезає – колективність трансформується.