39.Особливості філософської думки кінця хіх-хх ст.

Цій філософії були властиві віра в розум - не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи і суспільства; віра в прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; акцент був перенесений на нереалістичний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А.Шопенгауер (1788—1860), "предтеча" цього зрушення, сутність світу вбачав не в розумному началі, а у "світовій волі", первинній по відношенню до уявлення й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття. Ф.Ніцше (1844—1900), продовжуючи цю лінію, втлумачив "світову волю" як "волю до влади" і став співцем "надлюдини", що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває "по той бік добра і зла". Ці ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами.

40.Неопозитивізм, гносеологічні корені позитивізму.

Неопозитивізм — один з напрямків філософії в XX ст., сучасна форма позитивізму. Неопозитивізм позбавляє філософію її предмета, вважаючи, що знання про дійсність дається лише в повсякденності або в конкретно-науковому мисленні, а філософія можлива тільки як діяльність аналізу мови, де відображаються результати таких форм мислення. Філософський аналіз з позицій неопозитивізму не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Ранній неопозитивізм Віденського гуртка, обмежуючи безпосередній досвід індивідуальними переживаннями, безпосередньо приходить до соліпсизму. неопозитивізм, який має два різновиди: - логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови.

41.Філософія життя (ф.Ніцше, в.Дільтей, о.Шпенглер)

Під "філософією життя", Дільтей розуміє "певні перехідні ступені між філософією і релігійністю, літературою та поезією", більш вільні форми філософії, близькі до життєвим потребам людини. До мислителів, що представляють такий стиль філософствування, Дільтей відносить Марка Аврелія, Монтеня, Емерсона, Ніцше, Толстого. Але "філософія життя" в дільтеевской розумінні не означає більш якусь філософію про життя як про найбільш близько її стосується предметі. Новий принцип методичної строгості Дільтей бачить в тому, що філософствування має виходити з життя: Філософські праці Ніцше, по більшої частини не пред'являють великих вимог до інтелекту або утвореної читача. Їх суть представляється ясною і однозначною, цілі - обширними і очевидними, а мова - зрозумілим. Через доступність його текстів читач виявляє, що або філософія простіша, ніж він вважав, або він сам розумніший, ніж думав раніше. Ніцше вважав себе природженим психологом - «покликаним бути психологом і розвідником душ». Деякі речі, які він висловлює, приголомшують уяву своєю точністю і цілеспрямованістю діагностики. З точки зору Ніцше, психологія лежить в основі всього, і тісно переплітається з іншими частинами його вчення.

Культурологічна концепція О. Шпенглера вважається однією із найяскравіших в системі філософського знання ХІХ-ХХ століть. Основна праця - "Присмерк Європи". Саме в ній автор виклав основні положення нової теорії культури.

Розкриваючи особливості культури, О. Шпенглер підкреслює, що культура - це органічна система духовно-соціальних орієнтирів, що мають здебільшого ціннісну основу, завдяки чому вона здатна піднести людину над буденністю. Існуючи як локальна, кожна культура є унікальною та неповторною, вона має свою національну основу.