2.3. Напрями розвитку сучасної ономастики

Нагадаємо, що ономастика (від грец. оnoma — ім’я, назва) — наука про власні імена об’єктів.  Ще наприкінці ХХ ст. вона виступала допоміжною історичною дисципліною. Сьогодні це розділ мовознавства, який вивчає власні імена, історію їх виникнення, розвитку, зміни, функціонування, поширення і структури й охоплює в певному сенсі будь-яку сферу діяльності людини.

У Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника відбулася ХIV Всеукраїнська конференція з ономастики. Вона є показовою в тому плані, що на конференції було представлено доволі повну географію української ономастики: київська школа — троє відомих учених і докторів філологічних наук: голова Української ономастичної комісії Василь Німчук, директор інституту української мови НАН України Павло Гриценко, професор Василь Лучик; сильна ужгородська школа, яка плідно співпрацює з чеським університетом Палацкого в Оломоуці, — доктор філологічних наук Павло Чучка (в 2009 р. Ужгород видав два томи «Ономастика. Антропоніміка» й «Ономастика. Топоніміка» під 500 сторінок кожний); представники потужної одеської школи, очолюваної Ю. Карпенком, який є засновником в Україні сучасної теорії та інших напрямів ономастики. На Прикарпатті працюють над ономастикою доктори філологічних наук Василь Грещук і Микола Лесюк.

Нині ономастика представлена такими напрямами: теоретичні та прикладні проблеми ономастики; ойконімія; мікроойкономія; історична антропонімія; сучасна антропонімія; гідронімія, оронімія, зоонімія; художня ономастика; онімна лексика у фраземіці й фольклорі — загалом доволі широкий спектр наукових досліджень у різних напрямах ономастики.

Професор Василь Лучик розповідаючи про нові напрями української ономастики, зазначав, що була помітна «не зовсім ефективна діяльність в останні десятиліття Української ономастичної комісії, яка не дозволила чітко організувати узгоджену роботу регіональних центрів над національними і загальнослов’янськими проектами». ілюструючи його слова, наприклад, згадаємо, що Національна рада з географічних назв, яку було створено ще в 1993 р., так і не врахувала пропозицій попередніх 13 конференцій.  Так і не було прийнято закон про географічні назви, проект якого подавали до Верховної Ради, а фахівці так і не змогли запропонувати науково обррунтованої й виваженої концепції стосовно топонімної номінації та відновлення історичних назв».

Тим часом закінчується робота над словником ономастичної термінології, який українські науковці планують випустити наступного року.

А для поціновувачів українського слова згадаємо про вельми цікаву книжку «Українські імена колись і тепер» авторства Любомира Белея (вийшла 2010р. у Києві).

3. Сучасні принципи і методи опису лексичного значення слова.