§ 7. Від проголошення державної незалежності до краху Центральної Ради (15 січня — 29 квітня 1918 р.).

15 січня текст IV Універсалу, що його лише згодом почали квалiфiкувати як не менш ніж «нарiжний документ українського самостiйницького руху ХХ столiття»¹, який, «проголошуючи ... повну i абсолютну незалежнiсть i самостiйнiсть України», вiдкрито заявляв, що «не розриває зi своєю традицiйною iдеєю федералiзму»², вислухали учасники IX сесії УЦР. «Присутні оплесками висловлюють своє велике задоволення»³, — читаємо в газетному звіті. Але жодного натяку про офіційне ставлення Центральної Ради до вікопомного історичного акта, наприклад, про схвалення IV Універсалу, в документах не знаходимо. Бо ж годi їх там шукати — засідання як пленуму УЦР, так і Малої Ради, на яких, теоретично могло вiдбутися обговорення документа, який iнститу­цiонізував державну самостiйнiсть, «фактично не відбулись через ті події, які відбулись цього дня в Києві»⁴. На «Арсеналі» вибухнуло повстання, було заарештовано декілька активістів фракції УПСР в Центральній Раді, в зв’язку з чим вона втягнулася в чергове коло кризи⁵. Не оминула криза й уряд. 16 січня у відставку подав В. Винниченко, новим прем’єром було призначено 32-річного інженера В. Голубовича (див. додатки 2.30, 2.31, 2.32). «Злі язики говорили, — пригадував собі Д. Дорошенко, — що М.С. Грушевський, котрий завжди любив мати покірних і слухняних помічників в усякому ділі, навмисне підшукав собі такого «прем’єра», щоб в усьому слухався його і служив лялькою, яку завжди можна сіпнути за ниточку, щоб вона повернулась сюди або туди. Одним з перших кроків діяльності кабінету Голубовича, — розвивав свою думку один з лідерів УПСФ,— була ухвала приступити до організації рад робітничих і селянських депутатів, як органів влади на місцях. Але ця ухвала повисла в повітрі, бо вже в Києві вибухло большевицьке повстання і всі існуючі в Україні «ради» вірою й правдою помагали большевикам проти Централь­ної Ради і її уряду»⁶.

21 січня учасники останнього, IX пленуму УЦР встигли-таки ухвалити формальні рішення, реалізувати які вже не судилося ніколи: про збільшення до 82-х осіб персонального складу Малої Ради; про скликання Української Установчої ради 2 лютого. 22 січня 220 голосами «за» («проти» — 1, «утрималось» — 16) УЦР надала право уряду підписати мирний договір з країнами Четверного союзу⁷. Увечері 25 січня Рада затвердила свій останній акт — законопроект про восьмигодинний робочий день⁸, а вже через декiлька годин «більшовики зайняли Київ»⁹. Рештки Центральної Ради, Малої Ради, уряду, керівних органів політичних партій в надзвичайному поспіху евакуювалися до Житомира, згодом — до Сарн.

Для відновлення status quo, що iснував принаймнi до втрати столиці, залишалася єдина можливість — вступити в безпосередній контакт з представниками німецької армії. Власне, це прагнення ніколи і не прихову­валося. 9 березня на першому після повернення до Києва засіданні Малої ради прем’єр Голубович прямо заявив: «тут (в Сарнах. — Д.Я.) нам стало ясно, що власними силами ми не можемо справитися з більшовиками, і ми звернулися за поміччю до німців»¹⁰. Того дня, за висловом очевидця, «в Радi кипiло»: ес-деки на чолi з Б. Мартосом «воювали» проти миру з країнами Четверного союзу та РРФСР «як державами автократичними (курсив наш. — Д.Я.)»¹¹. «Про самостiйнiсть, — з iронiчним сумом зауважив П. Солуха, — вони згадали тодi, як гармати з Москви почали бити по Києву, по будинковi Центральної Ради, по будинковi Грушевського, по їхнiх та наших головах. Отодi i проголосили самостiйнiсть та й то на пораду та вимо­гу нiмцiв»¹², абсолютно iгноруючи той очевидний факт, що Антанта стала розглядати Україну «як ворожу сторону». В той самий час країни Згоди навiть теоретично нiчим не могли би допомогти Українi в збройнiй боротьбi проти Нiмеччини або Радянської Росiї хоча б тому, що, неухильно дотри­муючись своїх мiжнародних зобов’язань, вони продовжували пiдтримувати правонаступника «єдиной и неделимой» — демократичну Росiю. «Зло­щасний Берестейський договiр України з Нiмеччиною та Авст­рiєю знищив будь-якi передумови для дальших практичних i диплома­тичних взаємин Української держави з Францiєю та Англiєю, — наголошував на елемен­тарних полiтичних наслiдках тiєї угоди один iз дослiдникiв, — це використали передусiм москалi... Українську визвольну вiйну в 1917–1918 роках ми програли великою мiрою на дипломатичному вiдтiнку»¹³.

Складається враження, що в лютому 1918 р. в полiтичному проводi УНР люди, якi могли би адекватно оцiнювати елементарнi наслiдки своїх крокiв, просто перестали iснувати. Чи не єдиний український полiтик, який тверезо оцiнював геополiтичну ситуацiю, що в ній могла опинитися (i таки опинилася!) Україна у випадку сепаратного миру на Схiдному фронтi — М. Мiхновський — ще в березнi 1917 року пророчо заявив: «Антанта без сумнiву переможе у I Свiтовiй вiйнi ... Тодi на будь-яку форму державности України ставте навiки хреста»¹⁴.

В перших числах лютого генерал Гофман повiдомив М. Лю­бин­ському: Нiмеччина вирiшила послати свої вiйська на Україну, українцям залиша­ється лише пiдписати вiдповiдну вiдозву до нiмецького народу. Практично iдентичний документ було видано i на адресу народiв Австро-Угорщини. Головний змiст обох документiв — прохання «надати оружну поміч проти наступу більшовицьких сил на Україну» — i не просто наступу, а наступу, «в якому, без сумнiву, «вiдчувається руки Антанти»¹⁵! Відповідь було отримано негайно: «Зложене з української сторони прохання про збройну допомогу буде прийнято союзниками»¹⁶. 8 лютого про свої контакти з німцями на ст. Маневичі на засіданні уряду відзвітував військовий міністр О. Жуковський¹⁷. 10 лютого було ухвалено відозву до громадян УНР, що починалася словами «Роз­лючена банда кацапiв дiйшла до самого серця України...». В документi, який, за словами М. Несука, перебував за межами дипломатичного етикету i був рiзко конфронтацiйним щодо Росiї¹⁸, зокрема, обгрунто­вувалася необхідність австро-німецької окупації України. «...Для того, щоби швидше приступити після заключення миру до переведення земельного закону і закону про поліпшення долі робітництва (інших проблем в УНР на той час, мабуть, просто не існувало. — Д.Я.), — читаємо в документі, — Рада народних міністрів прийняла військову допомогу від нині дружніх держав — Німеччини та Австро-Угорщини»¹⁹. Треба сказати прямо: українські політики, або, принаймні, деяка їх частина, відчайдушно прагнули обдурити передовсім самих себе. Чого варта лише заява голови уряду В. Голубовича про те, що, мовляв, «прихід німців на Україну є просто безкорисна допомога дружньої держави. Ніякого відношення і впливу на мирний договір їхній прихід не має»²⁰, — твердив він. З iншого боку, не можна заплющувати очi й на обставину, яку свого часу слушно пiдкреслив М. Шаповал: в Центральнiй Радi навеснi 1918 р. панував психоз германофiльства, «який культивували галичани i деякi надднiпрянськi елементи протягом рокiв»²¹. Активними генераторами цього впливу були, зокрема лiдер закордонної групи УПСР М. Залiзняк, заступник голови Української парляментарної Репрезентацiї М. Василько та один з лiдерiв УСДП С. Вiтик — давнi, сумлiннi та послiдовнi агенти австрiйського впливу в українському полiтичному русi. «Iдея-фiкс цих та деяких iнших дiячiв — провiдна роль Габсбургської монархiї у вiдновленнi державної незалеж­ностi України в тiй чи iншiй формi пiсля перемоги країн Почвiрного Союзу в Свiтовiй вiйнi. Першi двоє, як вiдомо, будучи громадянами Австро-Угорщини, вiдiгравали ключову роль у Берестейському мирному про­цесi»²²,— наголошував у зв’язку з цим П. Солуха.

Австрiйськi резони були самозрозумiлi. Як показав I. Каменецький, ще на початку 1917 р. мультинацiональна Австро-Угорська iмперiя встала перед фактом безпосередньої загрози територiального розпаду. Саме це, на думку дослiдника, стимулювало зростання популярностi iдеї сепа­ратного миру з Росiєю. Оскiльки остання за будь-яких умов не погодилася би на надання будь-якого автономного (самостiйного тощо) статусу Українi, «видвигнення проблематики незалежної України вважалося (у провiдних вiденських колах.— Д.Я.) ... як чинник, протидiючий можливостi сепаратного миру». Iншим фактором, який нiвелював значення України в очах віденської iмперської елiти, був «пiдпорядкований», «вторинний» стосовно римо-католицької Польщi статус греко-католицької Галичини. Ця обставина, в свою чергу, була чинником активного «дрейфу» до Берлiну української полiтичної елiти, галицької за походженням в своїй абсолютнiй бiльшостi. Тут, в серцi II Рейху, українськi провiдники потрапили до iншого полiтичного лабiринту — лабiринту суперечностей мiж чотирма найбiльш впливовими угрупуваннями, якi, власне, i визначали стратегiю i тактику «схiдної» зовнiшньої полiтики — кайзером та його найближчим оточенням; канцелярiєю рейхсканцлера та МЗС; Генеральним штабом; рейхстагом та його полiтичними складниками²³.

3 березня 1918 року кайзерівські війська увійшли до Києва. Разом з ними повернулися і урядові установи УНР. Розпочався черговий акт істо­рико-трагедійної вистави під назвою «становлення новітньої української державності».

Слово — безпосереднім учасникам імпрези:

— «Тоді (тобто в січні 1918 р. — Д.Я.) ми в перший раз побачили, що в громадянській війні в момент переходу влади обидві сторони, що боролися між собою, однаково ворожі і однаково небезпечні для населення», яке «почувало себе залишеним напризволяще,— жалюгідною іграшкою в руках безвідповідальних політичних експериментаторів»²⁴.

— «За той короткий час (який минув після вимушеного вигнання до Житомира. — Д.Я.) Український Уряд не міг припинити революційне безчинство й опанувати ситуацію»²⁵.

— «Коли нарешті показались в Києві Голубович із своїми міністрами, а за ними й Грушевський з Малою Радою, та заспівали свої старі пісні, — то громадянство побачило, що нічого нового не буде, а все піде по-ста­рому — по тому, що вже довело до січневої катастрофи ... Не думали тільки про одно: як би досягти того, щоб влада Української Народної Республіки була владою, а не фікцією, щоб спиралась на якусь реальну силу, а не на паперові деклярації та резолюції... Та й взагалі «увесь період від повороту Центральної Ради до Києва відчувався усім громадянством, українським і неукраїнським, за якийсь переходовий час...»²⁶.

— «В той час в колах Ради був повний розкол та нерозуміння, що робити далі. Уряд наполягав на впровадженні в життя своїх Універсалів. На місцях же просто грабували і влади Центральної Ради не визнавали... Що відбувалося в Центральному Управлінні (Ради), не піддається ніякому описанню. Пам’ятаю, наприклад, що як фінансовий захід, єдиний, який міг запропонувати тогочасний міністр фінансів Ткаченко, це негайно обкласти всіх великих власників на якусь дуже велику суму з одноразовим внеском... В сенсі української культури рівно нічого не робилось...»²⁷.

— «Теперішній уряд, як це загально відомо, складається з ряду молодих недосвідчених людей, яких до часу революції ніхто не знав, без потрібного образування і тому зовсім нездібних правити державою. ... Уряд стоїть на хитких основах і не має ні в якому напрямку прихильників, — ані у великому капіталі, ні в буржуазії, ні в робітників, ні в селян. Він може триматися тільки силою німецьких багнетів»²⁸.

— «...Ні сама Центральна Рада, ані її генеральні секретарі не стояли на належній висоті, щоб їм взагалі можна було довірити якусь поважну справу ... Знаю певно, що більша половина з соціялістів — членів Центральної Ради взагалі не знали навіть, що значить саме слово соціялізм. ... Ріжниця між московськими більшовиками й українськими соціялістами з Центральної Ради полягає в тім, що перші, грабуючи на експорт взагалі не мають чого тратити, тому й дозволяють своїм прихильникам грабувати на Україні безоглядно без ніяких обмежень і перепон. В тім полягає їх сила супроти Центральної Ради — вони мають за собою «широкі маси»... Другі — українські соціялісти, грабуючи для внутрішнього вжитку, хотять внести порядок і систему в самий грабіж. В тім полягає їх слабість супроти московських большевиків — вони не мають за собою широких мас, бо їхня система покривається большевицькою не тільки цілком, але ще з надвишком... Всі оті половинчасті соціялізаторські експерименти Центральної Ради цілком не задовольняли ні бідніших, ані багатших його (українського суспільства.— Д.Я.) елементів²⁹».

«Вже в березні прийшли німецькі військові чинники, як теж і я, до переконання, що той уряд, який намагався гарними словами і фантазіями увести нас у заблуд запевненнями про організаційну потужність і працездатність свого державного апарату, після виявився до нічого не спосібним і показував таки прямо злу волю, не може служити ані інтересам країни, ані нам»³⁰. Говорячи просто, в «понiмецький» перiод дiяльностi УЦР, «вся «полiтика» велась десь за кулiсами, парлямент став ширмою для прикриття особистої полiтики. Через те менше всього про дiйсний стан речей знала Центральна Рада...»³¹.

Ще одна проблема режиму — негайна революційна українізація всього на світі. Проведення її, наприклад, в державних установах, практично означало розгін кваліфікованих кадрів, заміщення їх випадковими людьми, що, в свою чергу, призвело до паралічу державного апарату³².

Перший наслідок: «В Центральній Раді готувалася змова — «висадити її з середини». До цієї змови пристали, крім большевиків ще ліві ес-ери, ес-деки «незалежники» — Полозов, Любченко, Єланський, Михайличенко, Шумський, С. Бачинський і Сєверцов-Одоєвський³³. Але шансів заколотники не мали. Адже в ситуації, що склалася, військова та цивільна влада Центральних Держав дійшла висновку про доцільність «піддержувати і тримати при владі теперишній уряд, не зважаючи на його хиби незначної екзекутивної влади, ніж силою усунути той уряд і тим створити в Україні хаотичні відносини»³⁴.

Тим часом, як це не дивно, тривала робота над конституційним проектом, оприлюдненим газетами ще в другій декаді грудня 1917 р. (див. додаток 1.7). «Одного разу, — пригадував вже на еміграції Б. Мартос, — я випадково попав на засідання комісії, де виробляли проєкт Конституції для України як самостійної держави. Я був здивований, коли побачив там і Михайла Грушевського, а ще більше, коли почув, як він, хоч і неправник, а поучував наших правників, членів Комісії, що свого часу студіювали державне право, але «русскоє», себто монархічне; а він, як історик, знав які зміни (в) державний лад має внести революція...»³⁵.

Сьогодні неможливо бодай в загальних рисах відтворити перебіг подій, які відбувалися під час засідань Конституційної комісії. Ми змушені лише констатувати, що на розгляд Малої Ради було винесено інший документ. 27 квітня заступник голови УЦР, член ЦК УПСР та Селоспілки А. Степаненко повідомив учасників засідання Малої Ради про те, що в конституційній «комісії закінчується розгляд проекту Конституції Української Народної Республіки», і «висловив побажання, щоб законопроект якнайскорше обговорили в Раді». Учасники засідання погодилися з пропозицією голови УЦР призначити в зв’язку з цим «екстрене засідання в понеділок, в 11 1/2 год. ранку»³⁶.

Ми не можемо ні підтвердити, ні спростувати це чи не єдине відоме свідчення про роботу Конституційної комісії, наведене Б. Мартосом. Матерiалiв її засiдань досьогоднi виявити не вдалося. Хiба що поодинокi мемуаристи залишили нам у спадок глухi натяки на ступiнь напруженостi, яка вирувала на її засiданнях. Як засвiдчив П.Христюк, найчисельнiша полiтична партiя в Радi — УПСР — дотримувалась двох дiаметрально протилежних точок зору у питаннi державного устрою України. На думку одних державотворцiв, це повинна була бути парламентська республiка в особi позакласових УЦР та УУЗ; iншi були свято переконанi в тому, що Українi не судилося бути нiчим iншим, як республiкою Рад селянських, робiтничих та солдатських депутатiв, тобто державою класовою³⁷.

Як би там не було, але факт залишається фактом: в останній вечір свого існування — приблизно о 18 год. 29 квітня — Мала Рада за незначної кількості своїх членів³⁸, що зібралися на «нервове, лихоманкове засі­дання», встигла майже одноголосно³⁹ ухвалити постатейно в трьох читан­нях текст Конституції «практично без змін, тобто у тій редакції, яка була запропонована комісією»⁴⁰ (див. додаток 1.8).

Як зазначав М. Стахів, в основу цього конституційного проекту М. Грушевський⁴¹ поклав принципи державного устрою США та Австрії. §§ 5, 26, 60, 68 Статуту про державний устрій, — писав у зв’язку з цим дослідник, — свідчили, що Конституція 29 квітня «приймала автономний, а не федеративний принцип, бо установляла єдину державну владу, але давала автономним органам громад, волостей і земель не тільки автономію у своїх власних справах, а й передавала їм на місці державну владу». «В кожнім разі, — підкреслював дослідник, — Конституція УНР з 29 квітня установляла виразно децентралізацію і автономію земель. Треба припускати, що тут автори Конституції і Українська Центральна Рада, що його ухвалила, керувалися не тільки чисто теоретичними, але також у рішальній мірі практично-політичними мотивами. Їм мусило йтися про те, щоб мати конституційну підставу для приєднання до УНР Кубанської Землі та Криму, які мали свої особливості і мусіли мати свою автономію, зближену до федеративного принципу (курсив наш. — Д.Я.)»⁴².

К. Костів, як завжди, не пошкодував компліментів, називаючи Констицтуцію УНР не інакше, як «епохальним політично-державним твором»⁴³. На відміну від М. Стахіва, він вважав, що за територіальною організацією державної влади Україна «виразно наслідує Австрію», підкреслюючи, що в документі відкинуто принципи централізації (за прикладом Росії або Франції) та федералізації (за прикладом Швейцарії та США). Разом з тим К. Костів погоджувався, що «в постанові про конфлікти між центральною владою і місцевими владами ... бачимо вплив амери­канської конституції». Дослiдник наголошував також на таких важливих особ­ливостях Конституції, як республіканська форма державного устрою, парла­ментсько-демократичний режим, виразна перевага законотворчої влади над виконавчою, «прийнятій засаді децентралізації з виразним територіально-автономним принципом, цеб-то адміністративним само­управлінням»⁴⁴. Загальний висновок дослідника звівся до того, що Українська Центральна Рада «зробила все необхідне для правно-державного оформлення й існування Української державності». «Консти­туційні акти Української Центральної Ради, — наголошував Костів, — були дійсним виявом волі української нації до самостійного життя й, як такі, вони стали надхненням до дальшої боротьби за повне політично-державне визволення України»⁴⁵.

Особливу думку сформулював В. Солдатенко. За його словами, «об’єктивнi обставини дедалi бiльше детермiнували поглиблення револю­цiйних перетворень, а Основний Закон УНР i в прямому, i в переносному значеннi закрiплював «учорашнiй день», гальмував iсторичну ходу», «продемонстрував величезну внутрiшню суперечливiсть самої україн­ської революцiї»⁴⁶.

Змушені констатувати: цi твердження не витримали випробування часом. На нашу думку, вони є швидше загальною декларацією, ніж констатацією реальних фактів. Як побачимо нижче, всі конституційні акти УЦР послідовно і свідомо відкидалися всіма політичними режимами, які утверджували свою владу в Україні (або в тій чи іншій її частині) протягом 1918 — 1920 рр. Більш адекватною нам видається полiтична оцінка, дана Конституції 29 квітня В. Верстюком: «Торжество абстрактних демокра­тичних принципів, — писав він, — до використання яких українське суспільство було явно неготовим, поставлено в Конституції вище реалій життя. Факт прийняття Конституції найяскравіше висвітлив суть УЦР, яка полягала в поєднанні привабливих, але ілюзорних надій і слабо реалізованих можливостей»⁴⁷. З юридичного погляду, це, безперечно, була конституцiя «класичної парламентської республiки, позбавлена будь-якого iдеологiчного та пропагандистського забарвлення»⁴⁸, — таким є висновок О. та М. Копиленкiв. Разом з тим, документ залишив поза увагою такі фундаментальні проблеми як проблеми власності, кордонів, мови, державної символіки тощо⁴⁹.

Не можна не пiдтримати й думку iншого дослiдника. «Комунiстична полiтика Михайла Грушевського, — писав П. Солуха, — небажання ним зробити поступки, хоч би тимчасово у земельному питаннi, неспроможнiсть його будувати державу, небажання рахуватись з тодiшнiм становищем України у зв’язку з перебуванням чужих армiй на нашiй землi, наша iзольованiсть вiд решти свiту i цiлковита наша залежнiсть вiд наших союзникiв привели нашу республiку до повного її банкрутства. Вона мусiла зiйти з полiтичного життя, — пiдбив вiн пiдсумок. — Їй приготували долю нiмецького Генерал-губернаторства. Переворот Гетьмана перетасував карти»⁵⁰.

¹ УЦР. — Т. 2. — С. 108.

² Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 151.

³ УЦР. — Т. 2. — С. 108.

⁴ Там само. С. 109.

⁵ Див. напр., звіт про засідання пленуму УЦР 20 січня. Там само. С. 117–119.

⁶ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле.— С. 216–217.

⁷ УЦР. — Т. 2. — С. 120–121. Текст договору див.: Там само. С. 137–151. В межах даного дослідження необхідно підкреслити, що 1 лютого, перебуваючи в Житомирі, неправочинна Мала Рада (участь в її засіданні взяло лише 14 членів) ухвалила незаконне рішення про надання Раді Народних Міністрів права ратифікації Брест­ського мирного договору. Див.: Там само. С. 155. Виходячи з тих самих міркувань, неза­конним слід вважати і т. зв. закон Центральної Ради про громадянство УНР. Текст закону див.: Там само. С. 172–174. Цю обставину обходять увагою навiть сучаснi дослiдники проблеми (див. напр.: Держалюк М. Мiжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917–1922 рр. — С. 17–72).

⁸ УЦР. — Т. 2. — С. 134–137.

⁹ Там само. С. 125.

¹⁰ Там само. С. 191.

¹¹ Мандрика М. Дещо за роки 1917–1918 // Український iсторик. — 1977. — № 3–4 (55–56). — С. 80.

¹² Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 173.

¹³ Вiнницький З. Вiд Четвертого Унiверсалу до наших днiв (Пiвсторiччя шляхом iсторичних фактiв). // Визвольний шлях. — 1967. — Т. 3. — C. 267.

¹⁴ Король Н. Очима звичайного учасника (Спогади з 1917–1921 рр.) // Визволь­ний шлях. — Х., 1967. — С. 1148.

¹⁵ Цит. за: Несук М. Драма вибору. — С. 128. Див. також: С. 130–131.

¹⁶ УЦР. — Т. 2. — С. 156.

¹⁷ Там само. С. 156.

¹⁸ Несук М. Драма вибору. — С. 135. Текст вiдозв до нiмецького народу та народiв Австро-Угорщини див.: Там само. — С. 134–135.

¹⁹ Там само. С. 161.

²⁰ УЦР. — Т. 2. — С. 192. Між тим, М. Держалюк вважає, що Брест-Литовський мирний договiр «був великим дипломатичним досягненням Центральної Ради на мiжнароднiй аренi» (Держалюк М. Мiжнародне становище України ... — С. 45).

²¹ Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 175.

²² Там само. С. 177–186.

²³ Каменецький I. Нiмецька полiтики супроти України в 1918-му роцi та її iсторична генеза // Український iсторик. — 1968. — № 1–4 (17–20). — С. 14. За даними дослiдника, вже на другий тиждень пiсля початку вiйни нiмецький канцлер Бетман-Гольвег висловив зацiкавлення «викликати повстання в Українi». Австрiй­­­­ський посол в Константинополi вiд iменi Центральних держав заявив урядовi Отто­манської Порти: «нашою найголовнiшою цiллю в цiй вiйнi є тривале ослаблення Росiї, i тому на випадок нашої перемоги створення незалежної української держави було б нам дуже по душi».— Там само.— С. 12.

²⁴ Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний.— С. 25.

²⁵ Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 39.

²⁶ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 216–217, 233–234, 239.

²⁷ Скоропадський П. Спогади.— С. 124–126.

²⁸ Свідчення Начальної Команди австро-угорської армії. Цит. за: Горникевич Т. Події в Україні 1914–1922 років у світлі історичних документів // Богословія. — Рим, 1993, Т. 48. — С. 112.

²⁹ Андрієвський В. З минулого. Т. 2, ч.1. Гетьман. — Берлін, 1923. — С. 15, 115, 119, 130.

³⁰ З листа австрійского посла в Києві графа Форгача міністрові закордонних справ графові Буріану. Цит. за: Там само.

³¹ Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 117.

³² Див., напр.: Скоропадський П. Спогади. — С. 256–258.

³³ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 215.

³⁴ Горникевич Т. Події в Україні... — С. 113.

³⁵ Мартос Б. М.С. Грушевський, яким я його знав // Визвольний здвиг України.— Ню-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1989. — Т. 61. — С. 204.

³⁶ УЦР. — Т. 2. — С. 314.

³⁷ Христюк П. Замiтки i матерiали... — Т. 1. — С. 64.

³⁸ За нашими пiдрахунками, у засiданнях Малої Ради загалом брало участь 100–110 осiб. При цьому до складу УЦР формально входило 611–798 осiб.

³⁹ Згідно зi звітом присутнього при обговоренні репортера газети «Киевская мысль», лише при голосуванні § 1 утрималися представники РСДРП (об) Біск та Павлов, також Рафес (Бунд). Див.: УЦР. — Т. 2. — С. 327–329.

⁴⁰ Цит за: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — Т. 1. — С. 331–332; УЦР. — Т. 2. — С. 329.

⁴¹ А. Гольденвейзер прямо називав голову УЦР автором Конституції 29 квітня 1918 р. — Див.: Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний. — С. 36. В. Трембіцький, у свою чергу, вважав, що редакторами Конституції були С. Шелухін та М. Ткаченко, які працювали «очевидно на чолі з Головою Української Цент­ральної Ради професором М. Грушевським». — Див.: Трембіцький В. Дванадцять українських Конституцій. — С. 55.

⁴² Стахів М. Західня Україна. В 6 т. — Т. 3. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923. — Скрентон, 1959–1961. — С. 111.

⁴³ Костів К. Конституційні акти... — С. 96. Дослідник обійшов питання про авторів Конституції 29 квітня 1918 р.

⁴⁴ Там само. С. 109.

⁴⁵ Там само. С. 76,112,113.

⁴⁶ Солдатенко В. Українська революцiя. Концепцiя та iсторiографiя.— С. 365; Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис.— С. 468.

⁴⁷ Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал.— 1995.— № 6.— С. 77.

⁴⁸ Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.78.

⁴⁹ Мироненко О. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917–1920 рр. Київ, 2002.— С. 135.

⁵⁰ Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 207.