§ 2. Від створення Української Центральної Ради до Всеукраїнського Національного Конгресу (3 березня — 8 квітня 1917 р.)

Адекватнi, на їх думку, вiдповiдi на ці та інші запитання чiльнi українськi дiячi почали горячково шукати чи не з першого дня революцiї. Ситуцiя, на перший погляд, тому не сприяла. З одного боку, «у тодiшньому Києвi, на пiвмiльйона мешканцiв, нара­хо­вувалося заледве пара десяткiв свiдомих родин, якi вживали дома української мови. Ми, — пригадував собi майбутній активний дiяч УЦР, — молодь, знали майже всiх особисто, в обличчя, або з репутацiї й дивилися на всiх цих Лисенок, Чикаленкiв, Щербакiвських, Бiляшiвських, Яновських, Грушевських, Старицьких, Тобiлевiчiв i т. д. з пошаною i деяким острахом, як дивляться на музейнi речi.... Вияви нацiональної свiдомостi були поверховi i не просякли в гущу населення»¹. Гущу київського населення настрої просякли цiлком iншi. Наприклад: «В газетах друкувалися резолюцiї мiтингiв, в тому числi мiтинги кримiнальних злочинцiв, якi теж винесли свої резолюцiї на користь революцiї. «Киевская мысль» з захопленням... вихваляла революцiйнi мiтинги куховарок, якi вимагали права користуватися роялями, гардеробами своїх господинь тощо. Навчання припинилось, в унiверсiтетi всi авдиторiї перетворилися в залi для мiтингiв, в середнiх школах мiтингували учнi i оголошували засуди батькам як класовим ворогам... На Жiночих курсах курсистки винесли резолюцiю, що всiм професорам надається повна полiтична воля ...належати за їх бажанням до тiєї або iншої соцiялiстичної партiї!»².

4 березня провідна київська газета поінформувала своїх читачів: «Учора ввечері відбулося багатолюдне зібрання представників українських місцевих та деяких провінційних організацій та груп. Всього були присутніми понад 100 осіб, у тому числі представники усіх українських організацій всіх місцевих вищих учбових закладів та груп. Після прочитання телеграм та особистих повідомлень представників, — ішлося в повідомленні, — зібрання одноголосно вітало створення нового уряду і ухвалило надавати йому всіляке сприяння. Було обрано представників у кількості 10 осіб для участі в міському та інших комітетах, які потребу­ватимуть представництва українських організацій (курсив наш.— Д.Я.)». Невідомий репортер популярної в той час газети писав: «Збори дуже гаряче прийняли пропозицію «Центральної Ради» про делегування депутації до Петрограда для оголошення новому урядові про невідкладні потреби українського народу». «Також було ухвалено пропозицію, — йшлося в газеті, — про вживання заходів щодо негайного відновлення української преси. У зв’язку з останньою пропозицією проектується видання щоденної газети «Рада». «На завершення, — повідомляла «Киевская мысль», — було ухвалено випустити від імені об’єднаних українських організацій до широких мас міського та сільського населення відозви про необхідність підтримки повного порядку та спокою і сприяння можливому послабленню продо­вольчого питання»³.

Якщо вiрити мемуаристам, увечорi 4 березня, тобто вже пiсля виходу цитованого числа популярної газети, в помешканнi клубу «Родина» вiдбулися iншi збори — 14-ти присутнiх тодi в Києвi членiв найбiльш поважної, розважливої та авторитетної української полiтичної потуги — Товариства Українських Поступовцiв. До цього числа входили О. Вiлинський, Волошинов (вірогiдно — А. Волошин.— Д.Я.), А. Вязлов, Дем’яновський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Леонтович, Ф. Мату­шевський, А. Нiковський, В. Прокопович, Л. Старицька-Черняхiвська, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, Яновська. «Хтось з ТУПiвцiв, — свiдчив очевидець та безпосереднiй учасник подiї, — здається Д. Дорошенко, сказав, що, дiйсно, сьогоднi ТУП сформує централю, яка об’єднатиме майбутнi «Просвiти» в цiлiй Українi, себто ця централя буде об’єднуючим центром культурно-просвiтницької роботи». Натомiсть присутнi на зборах Д. Антонович, I. Стешенко та А. Степаненко заявили, що «коли так, то вони створять iншу аналогiчну централю, яка крiм культурно просвiтньої роботи — буде вести ще й полiтично-державницьку ...Побоюючись, що створена соцiалiстична органiзацiя може вислизнутись з-пiд нагляду росiйських партiй⁴, дехто з членiв ТУПу висловився, щоб усi прибулi, нечлени ТУПу залишились на зiбраннi i взяли в ньому участь нарiвнi з ТУПiвцями. Головою централi, що тут же була названа Центральною радою, без слова «Українська» обрано В.П. Науменка, а заступниками — Д. В. Антоновича i Д. I. Дорошенка»⁵.

Якщо довiритися iншому мемуаристовi, засновниками УЦР стали Д. Дорошенко, П. Понятенко, М. Синицький, I. Стешенко, С. Єфремов «та iншi», якi «за пару тижнiв пiсля вибуху революцiї заснували Центральну Раду, куди я увiйшов як представник молодi ...Цей початок Центральної Ради мав, з огляду на її склад чисто патрiархальний характер, але з поверненням до Києва М.С. Грушевського, ... все змiнилося i почалася жвава полiтична акцiя (курсив наш.— Д.Я.)»⁶.

Самому майбутньому головi Ради М. Грушевському ситуацiя пригадувалася так: «ТУП, в котрім головну ролю тоді грав С.О. Єфремов, Л.М.Старицька-Черняхівська, Д. Дорошенко, пропонував іншим укра­їнським організаціям делегувати своїх представників до ТУП для спільної акції ...Але рішуче спротивились тому с.-деки, в центрі котрих стояв тоді Дмитро Антонович. На довгих нарадах, які відбувалися у нього в тих днях, — писав Михайло Сергійович, — 3–4 березня, рішено було добиватись утворення центрального об’єднуючого органу замість проектованого тупівцями бюро ТУП, обсиланого делегаціями інших організацій (курсив наш.— Д.Я.)». Саме з цією метою Д. Антонович «вишукав аж 13 професійних і всяких інших організацій Києва, с.-децької закраски — до церковних хорів включно, і домагався для них представ­ництва, аналогічного з ТУПом»⁷.

Очевидно, що обидва запропоновані варіанти мали свої вади. Варіант ТУПу тому, що, по-перше, «його сфера зв’язків і впливів була занадто вузька». По-друге, «діяльність київських тупівців в часах війни, закрашена опортунізмом, тим менш причинялась до його престижу». Вади варіанта, запропонованого соціал-демократичною молоддю, в свою чергу, полягали в тому, що «ті 13 товаришів Антоновича нікому не були звісні, й саме існування їх було більш ніж проблематичне, а громадський характер їх таки й зовсім ніякий»⁸. Всі перелічені недоліки компенсував тонкий розрахунок. Молоді соціал-демократи зіграли на психологічних особливостях М. Грушевського — як на його сумно­звіс­ному невмінні терпіти в своєму оточенні будь-яку самостійну фігуру, так і на його давніх негараздах з усіма іншими представниками старшого покоління українських народовців.

«Коли прийшлось, по декількох днях завзятої боротьби дати згоду на організацію центру по схемі Антоновича і К°, — пояснював згодом сам Михайло Сергійович, — переведено вибір мене на голову сеї нової організації, котрій без дискусії, якось сама собою прийшлась назва «Центральної ради» — на протиставлення всяким місцевим і профе­сійним радам, що творилися дедалі все в більшому числі»⁹. Михайла Грушев­ського одноголосно обрали головою вже Української Центральної Ради 14 (27) березня. При цьому, за сумно­звісною традицією українських політиків і патріотів, «вiдомий i шанований український меценат, один iз членiв-органiзаторiв» УЦР Євген Чикаленко, «образив­шись, що його оминули в цих виборах, вiддавши перевагу професоровi М. Грушевському, нiколи бiльше не прийшов на засiдання Центральної Ради». Власне, саме пiсля цих виборiв i вiдбулася «докорiнна реорга­нiзацiя» Ради — її склад «поповнився представниками рiзних установ, органiзацiй, товариств, громад i окремими вiдомими полiтичними та громадсько-суспiльними дiячами»¹⁰. Штаб-квартирою став Педагогiчний музей.

Про перші практичні кроки нового громадсько-політичного об’єднання нам відомо дуже мало. Сучаснi дослідники вважають, що спочатку Рада була органом, який формально координував діяльність уже наявних тоді українських громадських і політичних організацій, — зокрема, наукового, техніко-агрономічного, педагогічного товариств, національної студентської спілки та ін. Складалася вона тоді з кількох десятків осіб, бiльшiсть яких не обиралась, а призначалась — часто-густо «без належного обгрунту­вання, а нерiдко — i зовсiм безпiдставно». Так, наприклад, С. Єфремова було кооптовано до її лав «майже одноголосно», натомiсць кандидатури В. Винниченка, Л. Чикаленка, або В. Леонтовича так само «майже одноголосно» провалювались¹¹. Об’єктивно в цей перiод Рада виконувала функції погоджувально-контактного органу між українськими організаціями та організаційної комісії по скликанню Національного Конгресу та представ­ницького органу української демократії¹². Власне, саме в такому вигляді — як орган координуючий — бачили Раду учасники вікопомних її зборів 9 березня¹³. Хоча М. Грушевський згодом стверджував, що створена в Києві з представників усіх «організованих українських верств», доповнена потім делегатами-некиянами, ця тимчасова організація «являється признаним усім свідомим українством центральним укра­їнським урядом»¹⁴, слід підкрес­лити: це не відповідало дійсності. Власне, це визнавав і сам голова УЦР. Згадуючи свій перший візит до будинку Педагогічного музею, де розмістилася Рада, він зауважив: «Се була громада цілком випадкового складу, не місцевого, територіального характеру»¹⁵.

Вже 10 березня ця «випадкова громада» визнала свою «національно-політичну» програму-мінімум: «домагання демократичної республіки для України, себто навіть Гетьманщини, і цілковитої самостійності, коли се можливо». По друге, шановне товариство дійшло висновку: необхідно «утворити комісії на зразок міністерств (курсив наш.— Д.Я.)»¹⁶. І це при тому, що двома днями пізніше УЦР ухвалила «вдатися до виконавчого міського комітету, щоб він визнав Центральну раду офіціальним органом агітації» та призначив «якусь невеличку кількість грошей» для власне агітаційної комісії М. Стасюка¹⁷. Відповідь на iнше запитання — якими повинні бути ближчі політичні цілі та гасла нової української організації? — було дано вже на перших її публічних зборах¹⁸ (у зв’язку з цим, між іншим, припущення щодо датування створення УЦР 4, 7 або 8 березня чи в інший день слід вважати недостатньо обгрунтованими). Впадає в око: перші резолюції УЦР містили надзвичайно радикальні — враховуючи обставини місця і часу — вимоги. Перший відомий нам документ — звернення УЦР «До українського народу», датоване 9 березня, повідом­ляло про повалення самодержавства, виникнення Тимчасового уряду. Автори документа зверталися до народу із закликом «рішуче домагатися від нового уряду прав, які тобі належать і які ти повинен мати». Звернення містило перелік і конкретних вимог українського руху: «заведення української мови» у навчальних закладах усіх рівнів, а також у судах, урядових інституціях, церквах, земствах, інших неурядових закладах. Громадян закликали гуртуватися в культурно-просвітницькі товариства, політичні та економічні спілки, формувати Український Національний Фонд та «вибирати своїх людей на всі місця»¹⁹.

Тими днями відбулася ще одна подія, яка виявила органічну ваду українського національно-демократичного руху. Ваду, яка згодом стала однією з головних причин його поразки. Йдеться про його неоднорідність, належність провідних діячів цього руху до різних — часом діаметрально протилежних — політичних традицій, що мали різні витоки, формувалися в різних історичних обставинах, виходили з протилежних світоглядних принципів. Їх носії вже з перших днів революції продемонстрували відсутність толерантності, нездатність порозумітися з конкретних питань, небажання пригамувати особисті амбіції заради спільної справи.

Одним із перших практичних завдань, яке належало розв’язати творцям Центральної Ради, було питання про заступників голови — М. Грушевського. ТУП, зазнавши поразки при визначенні схеми форму­вання Ради, прагнув компенсації. Його лідери, передовсім Л. Ста­рицька-Черняхівська, висунули кандидатури Д. Дорошенка та Ф. Крижанівського. При голосуванні остання кандидатура набрала більшість голосів, і ображений Д. Дорошенко вийшов зі складу УЦР²⁰. На його місце було «делеговано А.І. Волошина, людину дуже шановну, але зовсім не репрезентативну і не авторитетну, так що це мало означати, що для ТУП Центральна рада..., себто, що вони «гніваються» на неї». «Сей дріб­ненький епізод, — іронічно писав М. Грушевський, — недооцінки прекрасних усів Д. Дорошенка українською демократією... як бачимо, мав чималий вплив на дальший розвиток подій: мозок української нації, пізніші с.-ф. — «українські кадети», все, що вважало себе одиноко інтелігентним і культурним серед української нації і покликаним до політичного проводу, — зайняло позицію незаін­тересованого і ображеного обсер­ватора зусиль українського су­спільства для використання даного політичного моменту, в інтересах українського народу»²¹.

Власне, ейфорійна атмосфера перших революційних днів доз­воляла не звертати уваги на такі «дрібниці». Мріялося та говорилося тільки про велике. По переїзді до Києва, М. Грушевський обгрунтував необхідність переходу від національно-культурних вимог до політичних. Видимим по­штовхом стала його участь у роботі Київського гу­бернського кооперативного з’їзду 14–15 березня. «В резолюціях з’їзду, — стверджував він, — вперше пролунав з громадської трибуни тодішній український політичний постулат: Російська Федеративна республіка з національною територіаль­ною авто­номією». Делегати з’їзду також висунули вимоги запровадження української мови в навчальних, адміністративних та судових органах, заміни поліції народною міліцією, виборів органів місцевого самоврядування тощо²².

19 березня ці вимоги були підтримані та розвинуті учасниками величної маніфестації в Києві. Вони одностайно підтримали запропоновані УЦР вимоги підтримки Тимчасового уряду, негайного скликання Установчих Зборів, ствердження ними автономного ладу України тощо²³. Того ж дня громадськість було повідомлено про створення УЦР, оголошено склад засновників організації та поінформовано про склад її керівного органу – Президії²⁴ (див. додаток 2.1).

28 березня на шпальтах провідного українського часопису — «Нової Ради» — з’явилася програмна стаття Голови УЦР. У ній обгрунтовувалася необхідність організації «демонстрації в розмірах всеукраїнських»²⁵. Такою демонстрацією, над організацією якої гарячково працювали сам голова УЦР, а також Д. Антонович, С. Ве­селовський, Ф. Крижанівський та М. Ткаченко, повинен був стати Всеукраїнський Національний Конгрес. На думку М. Грушевського, основне завдання форуму — «завершити нашу національну орга­нізацію». Лідер українського національно-демокра­тичного руху прямо вказував на те, що скликана в Києві з представників усіх «орга­нізованих українських верств» міста, доповнена потім делегатами-некиянами, Центральна Рада «являється признаним усім свідомим українством центральним українським урядом». Завдання Націо­нального Конгресу М. Грушевський вбачав у тому, щоби, по-перше, надати цьому урядові постійну форму; по-друге, обрати його постійний склад; по-третє — конституювати відносини новоствореної інституції з неукраїнськими організаціями — громадськими, політичними, профе­сійними та урядовими як у Києві, так і в інших місцях.

Лише після реалізації перелічених завдань, вважав голова УЦР, належало перейти до другого ступеня організації. А саме — сфор­мувати всеукраїнський територіальний орган — «якусь раду або комітет», за словами М. Грушевського, — до складу якого увійшли би представники «від всіх народностей української землі — української більшости і неукраїнської меншости». Саме цьому органові, на думку голови УЦР, належало право скликати організаційні збори для вироблення Статуту автономної України, тобто майбутнього Основного закону краю.

Скликання Українського національного конгресу, — підбивав підсумок М. Грушевський, — є не що інше, як важливий, але водночас і «переходовий ступінь від нашої української національної організації до організації України в розумінні територіяльнім»²⁶.

Немає потреби наголошувати на тому, що у повній відповідності з поглядами М. Грушевського, УЦР, яка, до слова, впродовж усього березня питанням власне майбутнього державного устрою уваги майже не приділяла²⁷, трактувала автономію як «право жити по своїм законам, самім собі становити закони, а не жити по чужим законам і під чужою властю». За словами Голови Ради, Україна потребувала широкої політичної автономії, «що більше-менше наближається до державної самостійності». Лідер УЦР вважав за найбільш доцільну форму державного існування України федерацію, яка, за його словами, могла бути утворена двома шляхами. Перший — «знизу», тобто коли кілька окремих держав делегують деякі свої суверенні права до спільного державного центру та його органів. Другий — передача прав централь­ними органами унітарної держави до провінцій²⁸. Вирішення цих, без перебільшення, історичних завдань було покладено на Всеукраїнський Національний Конгрес, який відкрив свої засідання в Троїцькому Народному Домі в Києві 6 квітня²⁹.

Участь у роботі цього форуму взяло понад 1000 делегатів³⁰ від українських політичних, культурологічних, професійних, територіальних, а також молодіжних, конфесійних та економічних організацій, які підтримували програмні вимоги «широкої національно-територіальної автономії України, її політичного і культурного життя».

У перший та другий дні роботи делегати Конгресу розглянули фундаментальні проблеми можливого майбутнього автономного устрою України. Серед інших обговорювалися такі теоретичні питання, як державне право і федеративні змагання на Україні; приниципи фе­дератив­ного устрою Росії; права національних меншин та шляхи їх забезпечення; національна та національно-територіальна автономія; основні підстави організації української автономії, спосіб та порядок її створення; автономія України і Всеросійські Установчі Збори; конкретні вимоги до Тимчасового уряду тощо.

7 квітня делегати Конгресу ухвалили історичну резолюцію, яка стала програмовою політичною вимогою українського національно-демократичного руху:

- «тільки широка національна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі живуть на українській землі»;

- «автономія України, як і інших областей Росії матиме певні гарантії в федеративнім ладі Росії»;

- «єдина відповідна форма державного устрою — федеративна, демократична республіка Російська»;

- один з головних принципів української автономії — «забез­печення прав національних меншостей, що живуть на Україні».

Того ж дня делегати Конгресу визнали за майбутніми Все­російськими Установчими Зборами право санкціонувати федеративний устрій Росії та автономний — України. Вони дійшли висновку про необхідність органі­зувати за ініціативою УЦР Крайову Раду з представників національних та соціальних верств населення України. Делегати Конгресу закликали допустити представників України й «інших країв, на території яких точилися бойові дії» до участі в мирних переговорах. Принциповою стала і вимога «встановлення» для українців, що проживали поза її межами, прав націо­нальної меншості на тих самих підставах, що існують для національ­них меншин в Україні.

8 квітня голова УЦР М. Грушевський обгрунтував необхідність реорганізації УЦР. «...Хоча Ц.Р. мала признаннє з усіх сторін, але вона була зложена з початку тільки з представників київських організацій. Делегатами з місць поповнялася несистематично, — нарікав М. Грушевський, — тому тепер повинна бути реорганізована». Голова УЦР сформулював-таки чотири головних, на його думку, завдання реорганізованої Ради:

1. Відігравати роль центру українського політичного життя.

2. Завершити «організацію краю».

3. «Вирішувати питання політичного і, тим самим, національного освідомлення найширших мас України».

4. «Дати почин організації на місцях» системи політичних інституцій.

На підставі, за його словами, «гадок», що відбулися 26 березня на установчих зборах по скликанню Конгресу, а також на підставі дискусій, що мали місце на самому Конгресі, голова УЦР запропонував схему виборів УЦР, розділивши потенційних учасників на три групи:

Перша (територіальне представництво):

- від 7 українських губерній, де українці становлять більшість населення — Київської, Волинської, Полтавської,  Катеринославської, Харківської, Херсонської — по 4 представники;

- від губерній Чернігівської і Таврійської,  Кубані та Холмщини, «де мешкає відносно значна частина неукраїнського населення», — по 3;

- від губерній, «де українське населення складає меншість», — Бессарабської, Воронезької, Чорноморської та Області Війська Донського — по 2;

- від губерній, «де є невелика група українців», — Ставро­польської, Курської, Мінської та Городенської — по 1;

- від великих українських міст — Харкова, Одеси,  Катеринослава, а також українських громад Петрограда, Москви — по 2;

- від інших українських колоній — по 1.

Друга (представники соціальних верств та політичних партій):

- військові та флотські комітети, «де є не менш 500 чоловік», — по 1;

- від робітників, селянських спілок, кооперативів, студентства — по 5;

- від українських політичних партій: автономістів-федералістів, соціал-демократів та радикально-демократичної — по 5; від соціал-демократів — 4; від соціалістів-революціонерів — 3; від самостійників-соціалістів — 1.

Третя група:

- від київських військових організацій — 8;

- від київських просвітянських та професійних організацій — 10;

- від наукових товариств та українського духовенства — по 1.

Крім того, наголосив доповідач, сама майбутня УЦР повинна залишити за собою право кооптувати «15% фаховців та представників інших національностей, що будуть йти з українцями солідарно». Загалом, на думку М. Грушевського, повний склад нової Ради мав налічувати 100 — 150 осіб. «Це організованнє, — підкреслював він, — буде національним. Від нього треба буде перейти до організації територіальної... Вінцем і центральним органом такої організації буде «Краєва Рада», тобто організація територіяльна, яка, на думку лідера УЦР, буде об’єднувати представників ріжних територій, міст, груп і національностей»³¹.

Того ж дня делегати Всеукраїнського конгресу вирішили практичні питання організації УЦР. На пропозицію М. Грушевського, таємним голосуванням 588 голосами з 593 при «5 припадкових голосах по 1 на ріжних кандидатів з тут присутніх осіб», його було обрано головою Української Центральної Ради. Заступниками голови стали В. Винниченко та С. Єфремов. До складу Ради було обрано «членів-представників всіх інституцій, гуртів і селянства всієї Соборної України». Практичне керівництво справами УЦР було покладено на її Виконавчий Комітет «та кооптованих представників як українців, так і инших національностей, що живуть в Україні» (див. додаток 2.2)³².

Наступного дня українські часописи пояснили, що згаданий Виконком УЦР має офіційну назву «Комітет Центральної Української Ради» і має «заправляти справами, що йому доручить Рада», або вчиняти дії, «які ведуть до виконання загальних постанов Конгресу Ради». Пояснювалося також, що Національний конгрес дозволив збільшити число членів Виконкому до 20 осіб.

Комітет УЦР вирішив також утворити у своєму складі організаційну комісію, яка мала займатися справами агітаційними, інформаційними, виборчими, прилюдних виступів. На чолі комісії стояв Д. Антонович, якого було обрано і товаришем голови, і членом Виконкому³³.

Таким чином, 6–8 квітня 1917 р. делегатам Всеукраїнського Національного Конгресу вдалося розв’язати дві фундаментальні проблеми. Перша — сформулювати головне ідеологічне гасло руху — вимогу широкої національно-територіальної автономії України у складі Російської Республіки³⁴. Друга — закласти організаційні підвалини її реалізації. На думку одного відомого дослідника, «з політично-державного боку резолюції (Конгресу. — Д.Я.) видвигнули найістотніший тоді постулят для України, а саме: право на самовизначення українського народу, уповноважуючи Українську Центральну Раду зреалізувати таке право та право на міжнародний статус України»³⁵.

Не можна обiйти увагою й органiчнi вади, iманентно притаманнi Українськiй Центральнiй Радi як представницькiй громадсько-полiтичнiй структурi. По-перше, основоположнi документи УЦР постiйно наголо­шували на тимчасовому її статусi — принаймнi до обрання Українських Установчих Зборiв. По-друге, Рада сформувалася (i поповнювалася надалi) не шляхом виборiв, а шляхом делегування до її складу представ­никiв рiзних громадських органiзацiй. Нарештi, по-третє, вона так i не змогла — попри всi її намагання — подолати таку ваду, як вiдсутнiсть повноцiнного територiального представництва³⁶.

Разом з тим, події навколо Конгресу³⁷ засвідчили, що одним з найважливіших внутрішньополітичних факторів, який чи не вирі­шальною мірою визначатиме долю автономістських змагань, є взаємини між російською та українською частиною населення України.

¹ Грушевський М. Спомини. Частина 2 // Київ. — 1989. — № 8. — С.129. На нашу думку, саме з урахуванням цих обставин необхідно розглядати твердження К. Костіва про те, що засновниками УЦР виступили члени Товариства Українських Поступовців, а також Володимир Коваль, Федір Крижанівський, Дмитро Антонович та Скрипник. — Костів К. Конституційні акти… — С. 19–20. Див. також: УЦР... — С. 6–8.

² Полонська-Василенко Н. Революцiя 1917: спогади // Український iсторик. — 1988. — № 1–4 (97–100). — С. 123–124, 126.

³ Киевская мысль. — 1917. — 4 марта.

⁴ «Тут треба згадати, — пояснив свою думку Н. Король, — маловiдомий факт, що ще задовго перед початком першої свiтової вiйни найагресивнiші i найвойовничнiшi росiйськi партiї (есерiв, кадетiв, меньшевикiв, большевикiв), щоб злагоднити i надати українському полiтичному i культурному рухам загальноросiйського змiсту, посилали своїх членiв «малоросiв» до українських культурно-просвiтнiх i полiтичних органi­зацiй. Цi пiдiсланi «малороси» одночасно були членами росiйських партiй, що їх надiслали, i українських партiй чи органiзацiй», до числа яких нiбито належали: Ф. Штейнгель, М. Василенко, Д. Дорошенко «та багато iнших». Див також.: Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис. — С. 429, 430.

⁵ Король Н. Очима звичайного учасника (Спогади з 1917–1921 рр.) // Визвольний шлях. — 1967, т. 10. — С. 1148, 1149, 1151.

⁶ Єремiїв М. За лаштунками Центральної Ради (сторiнки iсторiї) // Український iсторик. — 1968. — № 1–4 (17–20). — С. 102.

⁷ Грушевський М. Спомини. Ч. 2 // Київ. — 1989. — № 8. — С.129.

⁸ Там само.

⁹ Там само. С. 129–130.

¹⁰ Король Н. Очима звичайного учасника. — С. 1154.

¹¹ Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 22.

¹² Костів К. Конституційні акти... — С. 27.

¹³ УЦР... — С. 39.

¹⁴ Нова Рада. — 1917. — 29 березня. — № 3.

¹⁵ Грушевський М. Спомини. Ч. 2 // Київ. — 1989. — № 8. — С.136.

¹⁶ УЦР... — С. 40.

¹⁷ Там само. С. 42.

¹⁸ Див. напр.: Мартос Б. Першi кроки Центральної Ради // Український iсторик. — 1973. — №№ 3–4 (39–40). — С. 99; Верстюк В.Ф. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1995. — № 2. — С. 66; Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 21, 25–26.

¹⁹ Киевская мысль. — 1917. — 10 марта; УЦР... — С. 38. Див. також: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917–1920 р.р. — Прага, 1921. — Т. 1. — С. 14; Киевская мысль. — 1917. — 9 марта. На нашу думку, твердження про те, що вже з перших днів свого існування український рух висував вимоги національно-терито­ріальної автономії України, федеративно-демократичного устрою, тобто авто­номії України у складі Росії за повної гарантії прав національних меншин, що живуть в Україні, створення Краєвої Ради «з представників українських областей і міст, народів і громадських верств» тощо (див: Костів К. Конституційні акти... — С. 22–23), потре­бують додаткової аргументації.

²⁰ УЦР... — С. 39.

²¹ Грушевський М. Спомини. Ч. 2. — С.130–131. Голова УЦР дав і більш різку характеристику цьому явищу: «українська демократія» не соціалістичних напрямків підчеркувала свій абсентизм і, різко висловлюючись, — саботувала Ц. Раду». (Там само. № 9. — С.109).

²² Там само. С.109.

²³ Там само. С.136–143.

²⁴ УЦР... — С. 44–45. Див. також: Мартос Б. Першi кроки Центральної Ради // Український iсторик. — 1973. — №№ 3–4 (39–40). — С. 101–102.

²⁵ УЦР... — С. 143.

²⁶ Формально рішення про скликання Конгресу було ухвалено на зборах Ради 10 березня. — УЦР... — С. 40. Див. також: Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради. — С.67.

²⁷ Див., наприклад, протокол засідання від 30 березня: УЦР... — С. 51.

²⁸ Докл. див.: Якої автономії і федерації хоче Україна. — Відень, 1917. — С. 3–4; Грушевський М. Спомини. — Ч. 2 // Київ. — 1989. — N 8. — С. 144–145; N 9. — С. 119–125.

²⁹ Протоколи з’їзду виявити не вдалося. Див.: УЦР. — С. 52–63. Див. також: Хміль І.В. Український національний конгрес-з’їзд // Науково-теоретичні читання в Інституті історії України 16 березня 1995 р. — Київ. — 1996. — С. 25–34; Верига В. Визвольнi змагання в Українi. 1914–1923. — В 2 т. — Т. 1. — С. 89–95.

³⁰ «Iнiцiатор та органiзатор» Нацiонального Конгресу Микола Мiхновський говорив, що вiн та його прихильники зробили велику помилку, не встановивши вiдразу норм представництва. З 1712 делегатiв Конгресу бiля 800 були киянами — отож, за словами М. Мiхновського, «на Конгресi витворилася бiльшiсть федералiстiв». Див.: Король Н. Очима звичайного учасника (Спогади з 1917–1921 рр.) // Визвольний шлях. — 1967, т. 10. — С. 1257.

³¹ Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. — № 4. — Квітень. Схему організації УЦР в цей період див. також: Костів К. Конституційні акти... — С. 25; схему органiзацiї роботи апарату УЦР див.: Мироненко О. Свiточ української державностi. — С. 27–28.

³² Вивiв в люди Винниченка,— меланхолiчно зауважив добре поiнформований Є. Чика­ленко, якому «потiм дуже зле ... за те вiддячився». — Єремiїв М. За лаштунками Центральної Ради (сторiнки iсторiї) // Український iсторик. — 1968. — № 1–4 (17–20). — С. 100.

³³ Вісті з Української Центральної Ради. — 1917. — № 4. — Квітень; Нова Рада. — 1917. — № № 2, 3, 9, 11. М. Грушевський в притаманному йому стилі не забував нарікати на «сірість та малу революційність» Виконкому, який, за його словами, мав у своєму складі «забагато інтелігенції, забагато ес-ефів, забагато ес-деків». (Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 124). В цьому контексті свої загравання з УПСР М.С. Грушевський поснював тим, що «реальна сила за цими «молодиками», що за ними скоро підуть маси, через те лучче відразу стати на їх чолі, щоб не допустити цілий рух до крайностей і великих помилок». (Див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 88).

³⁴ «Це була перша невикористана нагода проголосити самостiйнiсть. Ми її прогавили»,— вважав радикально налаштований Є. Бачинський. Див.: Ви­зволь­ний шлях.— 1959. — № 1. — С. 144.

³⁵ Костів К. Конституційні акти...— С. 27. Інші висновки дослідника — про те, що «український народ виявив гідну подиву єдність і відносну політичну зрілість», а делегати Конгресу «відкинули теорію історичної спільності України з Росією» — навряд чи можна вважати достатньо аргументованими. (Там само. С. 25).

³⁶ Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава i право України. — С. 17–18.

³⁷ Див.: Грушевський М. Спомини // Київ. — 1989. — № 9. — С. 118–124 та ін.