§ 2. Конструювання та розбудова усрр: практика

(1917 — 1920 рр.)

Формально iсторiя Української Радянської Соцiалiстичної Республiки розпочалася 7 грудня 1917 р. За офiцiйною легендою (довести її неможливо — документи, у тому випадку, якщо вони й iснували, або знищенi, або все ще зберiгаються у невiдомому мiсцi) саме того, а також наступного дня невiдомi нам i один одному 127 делегатів від 47 місцевих Рад робітничих та солдатських депутатів, якi залишили засідання I Все­українського з’їзду Рад, скликаного в Києві Центральною Радою, подалися до Харкова шукати кращої долi за закликом ленiнської партiї. 9 грудня не бiльш вiдомi сучасникам i нащадкам делегати III з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів 43 голосами проти 11 ухвалили рішення про об’єднання з київськими делегатами і проголосили себе I з’їздом Рад робітничих та солдатських депутатів України «при участі частини селянських депутатів». Нема потреби наголошувати, що партійна приналежність переважної більшості делегатів — члени Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків)¹.

Впродовж двох днів — 11 та 12 грудня — делегати харківського зібрання за прямими вказівками Москви ухвалили низку документів, які законний I Всеукраїнський з’їзд Рад, скликаний УЦР, ніколи не обгово­рював. Саме цi документи вже незабаром стали визначати історичну долю громадян УНР. Йдеться, передусім, про резолюції щодо організації радянської влади та самовизначення України², а також про проголошення її республікою рад робітничих, солдатських та селянських депутатів та федеративною частиною Російської республіки (див. додатки 1.38–1.42). На територію України було негайно поширено чинність всіх декретів, ухвалених на той час ленінським раднаркомом. Між петроградським та харківським урядами проголошувалася «цілковита погодженість у цілях і діях, необхідна в інтересах робітників і селян усіх народів Російської Федерації...»³. Отже, «про самостійну діяльність радянського уряду України, тим паче про національне, навіть в межах радянської системи, українське державотворення не доводиться говорити»⁴. Не слiд забувати i тiєї оставини, що перший період діяльності радянського режиму в Україні «пов’язаний з масовими проявами червоного терору», який був офіційно запроваджений в самій Росії майже через рік — восени 1918 р. Слiд взяти до уваги i те, в Україні теорія і практика «червоного терору» лише «апробовувалися»⁵. До сказаного можна додати лише одне — практика і теорія масового знищення людей, тобто геноциду, в Україні не тільки апробовувалася, але й вдосконалювалася. Приклад, що підтверджує це, досить навести лише один — вперше від часів війни під проводом Богдана Хмельницького Україна зіткнулася з масовим цілеспрямованим винищенням мирного населення. Лише в Києві загоном Муравйова було закатовано від 2 до 5 тис. мирних мiських обивателів.

Тоді ж, в груднi 1917 р., всю повноту влади на території України харківський «з’їзд» передав обраному Всеукраїнському центральному виконавчому комітету (ВУЦВК), до складу якого увійшло 41 чоловік, в т.ч. 35 більшовиків; 20 місць додатково призначалося «представникам» українського селянства, питома вага якого в загальній чисельності населення України сягала в залежності від губернії принаймнi 80–90%. 17 грудня було оголошено про створення уряду Республіки Рад — Народного Секретаріату (див. додаток 2.48). Для залучення до складу Секретаріату «представників селянства» передбачалося скликати Всеукраїнський селянський з’їзд — знову ж таки у Харкові. Але зібрати кворум не вдалося. 78 (із 300 планованих) «делегатів», що прибули до мiста, лише 20 січня (замість запланованого 15) проголосили себе Всеукраїнською селянською конференцією. 44 учасники цього форуму належали до більшовиків або тих, що співчували цiй партiї. До складу ВУЦВК було висунуто 32 «селянських» депутати, а включено — лише 20.

В умовах прогресуючого паралiчу центральної державної влади УНР, вже в листопаді 1917 р. обласний виконком Рад Донецько-Криво­різького басейну ухвалив рішення про вихід із складу України та вход­ження до складу Росії. Навіть після створення Народного Секретаріату цей орган продовжував підтримувати безпосередні стосунки зі Всеро­сійським ВЦВК та РНК, ігноруючи створені ним же самим органи законодавчої та виконавчої влади! Більше того, 27–30 січня було проголошено навіть окрему Донецько-Криворізьку республіку та утворено її уряд, — і це незважаючи на рішучі заперечення ленінського ЦК⁶!

Після захоплення Києва в січні 1918 р., Народний Секретаріат прибуває до столицi, згодом — внаслiдок воєнних дiй — мусить переїхати до Полтави (див. додаток 2.49), потім до Катеринослава і врешті опиняється поза межами України — в Таганрозі. Саме в цей час було скликано II Всеукраїнський з’їзд Рад, що ухвалив, серед інших, рішення про розширення ВУЦВК до 102 осіб (зокрема, 47 більшовиків, 49 лівих російських та українських есерів та ін.). Склад Народного Секретаріату було розширено (див. додаток 2.50), але конкретних даних про компе­тенцію обох виконкомів та конкретну діяльність в царині державного будівництва досьогоднi жодному дослiдниковi виявити не вдалося.

30 березня 1918 року ВУЦВК формально виділив зі свого складу Бюро (президію), якому було надано право вирішувати будь-які питання «державного життя» з наступним їх затвердженням Виконкомом. 19 квітня — напередодні німецької окупації Таганрога — права та обов’язки вищих органів державної влади було передано Повстанському бюро (див. додаток 2.51), т. зв. «революційній дев’ятці», яка проіснувала до липня 1918 р., називаючи себе при цьому у деяких випадках Народним Секретаріатом⁷.

Влітку 1918 року почався новий етап у створенні соціалістичної України. 5–12 липня в Москві на спецiально органiзованому для цього заходi — «з’їздi» — було сформовано Комунiстичну Партiю (бiльшовикiв) України — «складову та невід’ємну» частину РКП(б). Навiть побiжне знайомство з текстами виданих лише 1988 р. протоколiв цього форуму дозволяє зробити висновок про запровадження бiльшовицькими лiдерами низки принципових iнновацiй в сучасне їм партiйне та державне будiвництво в Українi. Так, iз 74 делегатiв з вирiшальним голосом досьогоднi не встановлено iмена 19; про 11 осiб невiдомо нiчого, окрiм прiзвиськ; лише троє брали участь у засіданнях пiд справжнiм iменем. Неможливо встановити соцiальний статус 68 осiб; нацiональнiсть — 32; стать — 23; вiк — 37; взагалi нiчого невiдомо про 9 «делегатiв»; 9 або 10 з них були позбавленi своїх повноважень пiд час роботи з’їзду; 1 залишив захiд з «особистих мотивiв». 7 делегатiв з цих 74 «представляли» Бiлорусь та Область Войска Донского, якi й досьогоднi не входять до складу України. В оригiнальний спосiб було обрано 15 членiв керiвного органу партiї, а фактично — керiвництво майбутньої бiльшовицької України. Голосування було таємним, тобто без оголошення списку кандидатiв; пiдрахунок голосiв провадила президiя зборiв, а не лiчильна комiсiя; голосували списком — без обговорення, вiдводiв та самовiдводiв кандидатiв. Чи не головне рiшення збiговиська фантомів — розпуск формально незалежного вiд КПУ вищого органу державної влади, створеного нiбито з’їздом Рад, який вiдбувся за пiв-року до офiцiйного народження української компартiї! Натомість ухвалили створити інституцію цілком партійну — Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет на чолі з А. Бубновим⁸. Отже, знову ж таки вперше в свiтовiй iсторiї, партійний орган формально став «правонаступником» органу державного — Народного Секретаріату.

Принципи створення «компартії України були визнані універсальними і поширені на всі інші Компартії радянських республік, які тоді виникали»⁹, а сама «Компартія України за своїм якісним і кількісним складом, кадровим потенціалом на деяких етапах громадянської війни була надто ослаблена і по суті неспроможна розв’язувати окремі складні питання»¹⁰. Останнє, говорячи нормальною мовою, означало, що в 1918–1920 рр. КП(б)У була неспроможна самостійно прийти до влади, утриматись у керма та зформувати життєздатні органи центральної та місцевої влади без прямої і великої матеріальної, військової, кадрової, фінансової та організаційної підтримки ленінського режиму. Вирішити цю проблему, зокрема, були покликані надзвичайні органи влади — ревкоми, які, за деякими даними, на кінець 1920 р. переважали за кількістью «представницькі» органи влади — виконкоми Рад. «Така організація влади,— пiдкреслює В. Верстюк,— дозволяла центру більш ефективно контролювати ситуацію і здійснювати свою лінію»¹¹.

За умов антигетьманського повстання під проводом Директорії, було вирішено терміново створити замість партійної структури державну — так званий український радянський уряд. Формально питання виріши­лось у Курську (див. додаток 2.52). М. Стахiв спецiально звертав увагу на дивну хронологiю бiльшовицького державного будiвництва в Українi: воєнні операції проти неї почалися фактично 20 листопада; «український» радянський уряд було сформовано 28 листопада; офіційно оповіщено про його утворення — 1 грудня 1918 р., а переїзд на територію України (власне, об’явлення цього «уряду» у Харкові), та проголошення ним «Української соціялістичної Радянської Республіки» відбулося 6 січня 1919 р.¹² До складу її «Тимчасового робітничо-селянського уряду» увійшли тiльки члени ЦК КП(б)У та ВУЦВК. Перше засідання новоство­реної інституції відбулося нібито 28 листопада. Наступного дня оприлюднено текст маніфесту до робітників та селян України (див. додаток 1.43) ¹³.

Практичну роботу уряду було паралізовано непримиренними супереч­ностями між різними фракціями українських більшовиків. З метою подолати кризу в українському радянському уряді В. Ленін та ЦК РКП(б) ухвалили рішення про призначення головою цього органу Х. Раковського. Позицiя фактичного бiльшовицького диктатора України з українського ж питання простежується у тезах, поданих ним свого часу на ім’я Леніна. Полягала вона в «утвердженні пролетарської диктатури на Україні», що, в свою чергу, «можливе тільки за допомогою Радянської Росії і Російської комуністичної партії при тісному об’єднанні всіх установ, що обслуговують справу оборони, і при тісному об’єднанні господарсько-економічного апарату, тобто при централізації обліку та розподілу як живих сил, так і матеріальних багатств Росії та України. Це положення, — писав Х. Раковський, — є не тільки директивою кожному українському комуністові, але повинно стати основною директивою для кожного прихильника Радянської влади в Україні»¹⁴. Сказати правду, в той перiод реальна влада була зосереджена в руках голови Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією та саботажем Ф. Дзержинського — вiн обiймав ключову тоді посаду начальника тилу Південно-Західного фронту. Формальний голова українського уряду Х. Раковський був лише членом реввійськради цього фронту, тобто підлеглим «залізного Фелікса» з усiма наслiдками, якi з цього випливали. Головним i чи не єдиним завданням Дзержинського було придушення всіма доступними методами — передовсім через запровадження i нечуваного масового позасудового терору, i інституту заручників, i принципу колективної відповідальності громади за поведінку окремого її члена, організації концентраційних таборів тощо, придушення селянських повстань. Другий напрямок партiйної роботи Фелiкса Едмундовича — налагодження ефективного механізму реквизицій продовольства, в першу чергу хліба¹⁵.

11 вересня 1919 р. політбюро ЦК РКП(б) за участю В. Леніна розглянуло і ухвалило «питання про український уряд». Слухали — постановили (п. 13): «Ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально»¹⁶. 21 вересня це рішення було підтрімане і на засіданні ЦК бiльшовицької партiї. Цитуємо: «3 в. Весь урядовий апарат УСРР¹⁷ ліквідовується. Від імені уряду виступає, коли потрібно, Раковський, який переїздить до Москви і зберігає лише невеликий секретаріат з українських справ»¹⁸.

«Формальною» підставою для прямого втручання партійних органів РСФРР в справи державних органів України було рішення липневого 1918 р. засідання досьогоднi невідомих нам представників Донецького, Одеського та Південно-західного комітетів РКП(б) за участю Я. Сверд­лова. Бiльшiстю голосiв присутніх було прийнято «рішення про обов’язкове підпорядкування Української Комуністичної партії (більшо­виків) рішенням ЦК РКП(б)»¹⁹. Саме на підставі цiєї резолюцiї, ухваленої навіть не партійним з’їздом комуністів України, не їх центральним Комітетом, а нарадою з невизначеним статусом та складом учасників в Москві вироблялися всі принципові рішення щодо України: i про персональний склад уряду, і про програму його діяльності, i про практичні заходи соціалістичного будівництва. Наприклад, 28 травня 1919 р. ЦК РКП(б) розглянув питання «про військово-економічний союз з Україною». Ухвалили: «провести через ВЦВК постанову про об’єднання військового комісаріату та командування, Вищої Ради Народного Господарства, наркомшляху, наркомзему, наркомпраці та затвердити директиву для ЦК КПУ, що Наркоми РРФСР стають союзними Наркомами, а Наркоми «країни їх обласними уповноваженими (курсив наш. — Д.Я.)»²⁰.

1–6 березня у Харкові під безпосереднім керівництвом Я. Свердлова тривав III з’їзд КП(б)У. Лідер українських комуністів та голова уряду Х. Раковський в той час перебував у Москві на I конгресі Комінтерну, де «представляв» ... балканські країни. При обговоренні на з’їзді українських більшовиків проекту Конституції України було визнано за необхідне перейняти для УСРР в цілому конституцію РСФРР 1918 р. «з урахуванням відповідних змін і доповнень залежно від місцевих умов»²¹. Слiд пiдкреслити, що Я. Свердлов очолював спецiальну комiсiю, яка готувала проект першої бiльшовицької конституцiї 1918 р. Найбiльш активними членами її були лiвi есери — тогочаснi полiтичнi попутники бiльшовикiв. Засаднича їх iдея полягала в тому, щоби замiнити централiзовану державу федерацiєю рад — за прикладом французьких комун 1871 р. Як це не дивно, але факт залишається фактом: професiйний юрист В. Ленiн не тiльки дозволив лiвим есерам безперешкодно провести цю iдею через комiсiю, але й взагалi не брав участi у її роботi — хiба що побiжно ознайомився з результатами. «Вже цього досить,— зробив висновок всесвiтньо вiдомий радянолог Р. Пайпс,— щоби продемонструвати повну зневагу, яку вiдчував вiн до проекту конституцiї, яка чудово вiдповiдала його цiлям; створенню пухкої, напiванархiчної державної структури, покликаної приховати той факт, що насправдi Росiєю керує залiзна рука централiзованої бiльшовицької партiї. На загал,— вiв далi Р. Пайпс,— радянська конституцiя 1918 р. вiдповiдала всiм критерiям, якi висував до такого роду документiв iмператор всiх французiв Наполеон I. Нагадаємо, критерiїв було два: стислiсть та розпливчатiсть формулювань». Ще одним доказом того, що бiльшовики не ставилися серйозно до основного закону своєї держави, за Р. Пайпсом, полягало в тому, що вони так i не спромоглися визначити сферу повноважень Рад на територiальному рiвнi. Коротко кажучи, «цей документ сприяв посиленню вiдцентрових тенден­цiй, якi отримали в ньому конституцiйне виправдання»²². Iншу засадничу норму бiльшовицького конституцiоналiзму Ленiн виклав у такiй формулi: «Ми повиннi знати i пам’ятати, що вся юридична та фактична Конституцiя Радянської республiки будується на тому, що партiя все виправляє, призначає та будує за одним принципом...» ²³.

Отже, 8–10 березня III Всеукраїнський з’їзд Рад ухвалив лише проект Конституції, запропонований більшовицькою фракцією. Остаточне ж редагування документу було здійснено вже після того, як з’їзд закінчив свої засідання. 14 березня 1919 р. текст Основного закону соціалістичної України фактично без обговорення було затверджено на засіданні ВУЦВК (див. додаток 1.44) ²⁴.

Аналiзуючи результати дiяльностi III Всеукраїнського з’їзду Рад, М. Стахiв, чи не єдиний немарксистський його дослiдник, показав, що з’їзд «не ухвалив на 100% ідентичного тексту конституції УСРР, згідно з оригінальним текстом РСФСР, як це пропонував делегат Лєніна, Яков Свєрдлов» тому, що проти цього виступили опоненти бiльшовикiв з числа членiв українських нацiонал-соцiалiстичних та нацiонал-комунiстичної партiї, а також Бунду. «З огляду на голосну опозицію в справі формальної конституції, большевицький провід пішов позорно на уступку, — читаємо у М. Стахiва. — Але, кiнець-кiнцем, «це була паперова уступка...» Отже, зробив висновок дослiдник, ця Конституція «не була в очах її авторів дійсною конституцією для дійсної держави, ...вона не була подумана як найвищий закон для утвердження правного ладу і порядку в новій державі»; її головне завдання — бути «пропа­гандивним листком» в боротьбі проти УНР²⁵.

О. Мироненко, в свою чергу, зробив вдалу, на наш погляд, спробу відтворити систему порушень цього, за його словами, не юридичного, а політичного акту, спрямованого, передовсім, на досягнення виключно політико-ідеологічних цілей. Отже, до них належали;

- обрання у березні 1919 р. Президії ВУЦВК, яка не передбачалась цією Конституцією,

- підміна нею з’їзду Рад, ВУЦВК та уряду;

- видання Президією з квітня 1919 р. непередбачених для неї конституцією декретів, які навіть не затверджувалися з’їздом Рад;

- неконституційні затвердження рішень уряду й окремих наркоматів та контроль за їх діяльністю,

- контроль за діяльністю Верховного революційного трибуналу,

- скасування актів ревкомів та органів місцевої влади,

- перебрання деяких інших функцій, наприклад, помилування,

- внесення Президією ВУЦВК змін та доповнень до конституції²⁶.

Ще один результат з’їзду — «обрання» нового складу ВУЦВК у складi 99 членiв (в т.ч. 89 бiльшовикiв) та 27 кандидатiв. До його складу увiйшли «практично всi» члени ЦК українських бiльшовицьких партiї та уряду²⁷, що практично скасовувало вже усталенi в тогочасному цивiлiзованому свiтi фундаментальнi принципи народоправства та розподiлу влад. При цьому права та обов’язки членiв ВУЦВК не були визначенi Конституцiєю УРСР, та й сам ЦВК не видав спецiального акта щодо правового статусу члена вищого державного органу». I це при тому, що формально ВУЦВК «був носiєм всiєї повноти влади», «суверенiтету», «одночасно був вищим законотворчим та вищим виконавчо-розпорядчим та вищим контролюючим органом України»! Насправдi ж над ВУЦВК стояла його Президiя на чолi з Г. Петровським (секретар — С. Косiор, члени К. Ворошилов, В. Затонський, О. Хмельницький), який не тiльки не мав нiяких офiцiйних повноважень, але й постiйно змiнював свiй склад. Але i цього виявилося замало. Вже 8 липня ВУЦВК утворив «вузький склад» з 25 осiб, якому було передано всi права пленуму Центрального Виконавчого Комiтету²⁸.

Таким чином, можна констатувати: основою державного будiвництва та «програми соціалістичних перетворень» в Українi в 1917–1920 рр. було не воєвиявлення українського народу в будь-якiй формi, а резолюції, підготовлені В. Леніним та ЦК РКП(б) — зокрема, «Про Радянську владу на Україні». З одного боку, цей документ зафіксував відхід боль­шевицького керівництва від найбільш одіозних пунктів його аграрної та національної програм; з iншого — згаданий папiрець, а також ухвали VIII Всеросійської конференції РКП(б) стали офіційною підставою відновлення терористичного радянського режиму в Україні у формі надзвичайних органів влади.

Тим часом по Українi просувалася Добровольча армiя А. Денiкiна. В зв’язку з цим 15 жовтня Президiя ВУЦВК на своєму останньому засiданнi визнала недоцiльним подальше iснування уряду i передала всi його повноваження т.зв. «трiйцi». Одночасно вона «тимчасово» розформувала сам ВУЦВК та направила його колишнiх членiв «у розпорядження партiйних та вiйськових установ»²⁹. Менш нiж за два мiсяцi — 11 грудня — неiснуючi ВУЦВК та РНК УРСР ухвалили постанову «Про створення Всеукраїнського Революційного комітету», на чолi з Г. Петровським (члени — бiльшовики Д. Мануїльський, В. Затонський, В. Чубар, боротьбісти Г. Гринько, К. Тараненко (пiзнiше — В. Качинський). Саме Всеукрревком став вищим органом виконавчої та законотворчої влади бiльшовицької України³⁰. Немає потреби говорити, що за «рiшенням» ВУЦВК та РНК вiд 11 грудня стояла Москва. 20 листопада питання про органiзацiю нового видання Радянської влади на Українi розглянули учасники об’єднаного засiдання Полiтбюро та Оргбюро ЦК РКП (б), наступного дня — члени Полiтбюро, 29 листопада — пленум ЦК ленiнської партiї, в груднi — VIII бiльшовицька партконференцiя. Сама вона затвердила вiкопомну резолюцiю «Про радянську владу в Українi», на пiдставi якої i було створено Всеукрревком. В цьому сенсi створення Всеукрревкому, тобто органу партiйного, а не державного, було нічим іншим, як «актом відкритої самоволі чужої політичної партії». Створений він був всупереч Конституції УСРР 1919 р., яка визначала органом виконавчої влади РНК, створений Всеукраїнським Центральним Вико­навчим Комітетом, обраним Всеукраїнським з’їздом Рад.

Отож, лише впродовж трьох місяців, від 2 жовтня до 12 грудня 1919 р., «фактична найвища влада окупованої частини України» — ЦК КП(б)У, РНК УСРР «з наказу своєї верховної влади» — ЦК РКП(б) — «сама себе скасувала... Тому в тім стані справи перестала цілком формально існувати також друга совєтська республіка в Україні навіть як еміграційна організація»³¹.

Аналогiчним чином дiяли i в Захiднiй Областi УНР. Вступивши на її територію, бiльшовики з числа вірних людей, які зеленого поняття не мали про існування Галичини як такої, утворили так званий револю­ційний комітет під проводом В. Затонського (див. додаток 2.53). Вже 15 липня 1920 р. Галревкомом було видано «Маніфест», автором якого «був правдоподібно сам Затонський»³². Документ проголошував створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (див. додаток 1.45).

Обравши своїм осідком Тернопiль, Галревком, який так і не спромігся створити суцільної сітки ревкомів по Галичині, передовсім у селах, вдався до бурхливої законотворчої дiяльностi. Його першими декретами стали: про скасування державного статусу української мови, про права та обов’язки робітників, про заборону видачі алкогольних напоїв цивільному населенню, про вилучення вогнепальної зброї, про обов’язковий обмін всієї іноземної валюти на грошові знаки РРФСР, про нормування збору жнив з панських маєтків³³.

Як все генiальне, механiзм бiльшовицького «державотворення» в Українi був простим, але напрочуд ефективним:

- організація сітки ревкомів, що означало створення не республiки Рад, а «республіки ревкомів»³⁴,

- розпуск на пiдставi рiшення ЦК КП(б)У вiд 13 лютого 1920 р. Всеукрревкому та «вiдновлення» натомiсць Президiї ВУЦВК та РНК³⁵,

- «незаконне» — навiть всупереч конституції 1919 р. — призначення державним керiвництвом³⁶ України групи Петровського — Раковського; єдиний уповноважений бiльшовицькою Конституцiєю орган, який мав формальне право це зробити — ВУЦВК — фактично і юридично не існував,

- підготовка та скликання з’їзду Рад України на підставі рішення VIII конференції РКП(б) 2-4 грудня 1919 р.,

- скликання IV Всеукраїнського з’їзду Рад, який мав формально допустити до участі в роботі органів влади «попутників» з числа укапістів, боротьбістів, децистів³⁷,

- розпуск ЦК КП(б)У, обраного IV конференцією партії, утворення Центральним комітетом РКП(б) нового складу українського ЦК (7 квітня 1920 р.),

- проведення через Комінтерн (29 лютого 1920 р.) рішення про «дрібнобуржуазний ухил боротьбістів, який немає нічого спільного з принципами Комуністичного Інтернаціоналу», що означало виведення цієї партії поза межі бiльшовицької полiтичної системи; організаційне поглинення «попутників» КП(б)У,

- створення уряду, окремих наркоматів, а також органу масового терору — Верховного Ревтрибуналу, та їх тотальна мілітаризація,

- формальне рiшення про об’єднання двох комунiстичних держав — Росiї та України. 7 травня 1920 р. його ухвалив IV Всеукраїнський з’їзд Рад, почесним головою якого було «обрано» лiдера iншої держави. Автор вiдповiдної статтi в енциклопедiї «Великий Жовтень та громадянська вiйна» стверджує, що в роботi з’їзду взяло участь 811 делегатiв, в т.ч. 710 комунiстiв. Сучасний же дослiдник, спираючись на данi ВУЦК, iнформує: делегатiв було 881. «Обирали» їх за схемою: 1 — вiд 100 воякiв росiйської Червоної Армiї, 1 — вiд 10 тис. робiтникiв, 1 — вiд 59 тис. селян. Таким чином, з 881 делегата 68 % були робiтниками, 12,7% — селянами, 19,3% належали до так званої «iнтелiгенцiї», 15 осiб представляли Українську комунiстичну партiю, решта були або членами КП(б)У, або її прихиль­никами»³⁸.

Отже, немає нiчого дивного в тому, що постанова з’їзду про «об’єднання» Росiї та України, говорячи словами М. Стахiва, «просто з мосту дала нову і нічім несперту інтерпретацію цієї Конституції (1919 р.— Д.Я.) в тім сенсі, що «УСРР... є членом Всеросійської Совєтської Федеративної Республіки», що було «явною неправдою», оскільки УСРР формально продовжувала залишатися самостійною республікою і ніколи до РРФСР не вступала... З’їзд,— продовжував розмiрковувати дослiд­ник,— повинен був сказати правду, що він зміняє суверенний статус УСРР остільки, що ця республіка має вступити в члени РРФСР як підчинена Росії республіка». Обрання 30 делегатів до складу ВЦВК означало «в свою чергу, що цим УСРР фактично визнала над собою законодавчу владу РРФСР, хоча конституція останньої «не передбачала такого «республіканського» членства і його щойно треба було оформити в новій конституції». Таким чином, Українська Радянська Соціалістична Респуб­ліка, яка існувала до 1 грудня 1991 р., нiколи не була i не могла бути «ні фактичним, ні конституційно-правним продовженням двох попередніх (радянських соцiалiстичних.— Д.Я.) республік, бо ж вони самі себе зліквідували»³⁹. Вважаємо цю думку цілковито обгрунтованою і справед­ливою.

В основi процесу бiльшовицького «державного будівництва» лежали неправовi, позазаконнi, терористичнi засоби надзвичайного характеру, головним чином і передовсім — масового терору, в першу чергу в сферi знищення аграрних та трудових вiдносин. За столiття до їх практичного застосування на територiї України, видатний нiмецький вiйськовий вчений генерал К. Клаузевіц описав цю методику так: «вождi революцiї висилали своїх солдатів на вiйну, гнали в бiй своїх генералiв, годували, пiдкрiп­лювали, оживляли та збуджували всiх за допомогою реквiзицiй, грабункiв, та розкрадання всього того, чого вони потребували» ⁴⁰.

Одним з безпосереднiх наслiдкiв застосування таких методiв стало руйнування бiологiчних основ iснування не тiльки суспiльства в цiлому, але й кожної родини. Більшовики завдали господарському життю країни смертельного удару. Як показав Ю. Терещенко, в 1919 р. в Україні було оголошено про введення державної монополії на цукор, вугілля, залізну та марганцеву руду, всю продукцію металургійної, металообробної промисловості та інших галузей⁴¹. Декретами РНК, РНГ УСРР та ВРНГ РРФСР (тобто господарського органу іншої держави) націоналізо­вувались підприємства кам’яновугільної, цукрової, марганцевої і залізнорудної, металургійної, машинобудівної, електротехнічної, сірни­кової, спиртової, виноробної промисловості, тобто тих галузей, які були провідними в масштабах всієї колишньої імперії, являли собою хребет економічного потенціалу самої України.

Було заправаджено нечувану й небачену до того часу систему регулювання економічного життя мільйонів людей. «В основу управління промисловістю УСРР було покладено аналогічну РРФСР структуру, яка базувалася на принципах централізму. Загальне керівництво промисло­вістю, а також безпосереднє керівництво нею формально здійснював РНГ України. Спільним фінансово-економічним органом РРФСР та УСРР була ВРНГ РРФСР».

1 червня було зроблено наступний крок: ВЦВК «за участю» представників України, Латвії, Литви та Білорусі ухвалив декрет про військово-політичний союз радянських республік та об’єднання найваж­ніших галузей їх економік. Більшовицькі лідери поставили на порядок денний питання про об’єднання урядових та господарських органів Росії та України, створення спільних виробничих центрів, об’єднання керів­ництвом цілих галузей, в першу чергу залізниць. 21 липня РНГ незалежної радянської України постановою Президії ВРНГ РРФСР було взагалі ліквідовано, регулювання та керівництво «господарсько-економічним життям» обох соціалістичних республік було передано до ВРНГ⁴².

В аграрній сфері лідери української та російської комунiстичних республік діяли ще більш радикально. 29 листопада 1918 р. в Україні чи не вперше було оголошено про наміри конфіскації всіх поміщицьких, монастирських та т.зв. «кулацьких» земель, тобто принаймні 30 млн десятин землі. 26 січня 1919 р. комунiстичний уряд України проголосив запровадження хлібної монополії, а також т.зв. «твердих» цін на хліб, 11 березня 1919 р. згідно інструкції наркомату земельних справ УСРР запроваджувалися граничні розміри селянських господарств, 12 квітня — видано декрет «Про разверстку надлишків врожаю 1918 р. та попередніх років», що означало введення т.зв. «продовольчої диктатури», призвело до остаточної руйнації ринку продовольства на територіях, контрольованих більшовиками. Наслідок — урядові рішення про заборону спочатку вільної торгівлі хлібом, а потім і торгівлі взагалі, формування «загороджувальних реквизиційних продзагонів» на залізницях та водних шляхах, заборона перевезення борошна, муки, зерна, м’яса, масла, цукру, та торгівлі ними, що, в свою чергу, мало наслідком необхідність запровадження вже з 1 серпня «єдиної загальнодержавної карткової системи на всій території України». До липня 1919 р. більшовицьким органам влади вдалося примусово створити 1256 радгоспів, до яких належала п’ята частина всіх поміщицьких угідь. Наприкінці липня Ленiн пише директиву членам Ради праці та оборони, в якій зазначає, що до кожного з 1900 українських повітів принаймні двічі мали «завітати» підрозділи Червоної армії з метою реквізиції харчових запасів, що слід запровадити інститут заручників, які своїм життям повинні були відповідати за виконання більшовицьких планів реквізиції продовольства, тотального вилучення зброї у місцевого населення, охорону промислових об’єктів та продовольчих складів тощо⁴³.

15 жовтня на нараді голів волосних та повітових сільських виконавчих комітетів Московської губернії конаючий вождь бiльшовикiв підкреслює: є тільки один вихід із скрутної ситуації, в якій опинився режим, «цей вихід — Сибір, Кубань, Україна». Головна проблема з останньою, за його словами, полягає в неможливості викачати з неї заплановані за більшовицькою разверсткою 600 млн пудів хліба⁴⁴. Деякi цифри, якi побiжно характеризують масштаби тiєї продовольчої катастрофи для Українi, стали вiдомi лише через 70 рокiв. 18 січня 1918 р.: Полтавська губернія — конфiсковано 86 вагонів хліба; Чернігівська губернія — 140 вагонів цукру; 20 січня, Катеринослав — конфiсковано 33 вагони продо­вольства; 25 січня — 53 вагони; всього за січень тільки для потреб Петрограда було конфiсковано 200 вагонів з харчами, більше 200 вагонів вугілля. Спеціальна бiльшовицька комісія по збору та вивозу хліба з Херсонської губернії ухвалила «негайно» вивезти з України в Росію 1 млн 518,5 тис. пудів хліба з 1 млн 923,5 тис. які були в розпорядженні губернського продовольчого комітету. На мiсцi «в розпорядженні населення» залишили лише 405 тис. пудів. Особи, які порушували згадану постанову, підлягали негайній смертній карі, яка сором’язливо називалася «передаються народному революційному судові»; хліб жертв при цьому конфісковувався. Наслідок: тiльки за перiод з 18 лютого по 9 березня з Херсонщини відправлено до Росії 797 вагонів продовольства, за станом на 15 березня «заготували» 1197 вагонів. Таврійська губернія — викачано 800 вагонів хліба, Полтавська — понад 1 млн пудів. Зусиллями Надзви­чайного продовольчого комітету Півдня Росії тільки протягом березня 1918 р. у селян України було вилучено 6 млн пудів продовольства!⁴⁵

Восени 1919 р. в Українi вдалося зібрати лише 1/4 частину урожаю. Наступного, 1920 р. припинився імпорт посівного матеріалу, основна маса якого традицiйно ввозилася з-за кордону. Внаслідок цього навесні 1920 р. вдалося засіяти лише третину площ. Надходження сільсько­госпо­дарського реманенту аж до середини 20-х років не могло компен­сувати навіть його природних витрат. Налогодження імпорту після 1920 р. дозво­лило покрити ці втрати лише на 10–20%. Наслідок — неврожай 1920 р. ⁴⁶

Найбільш продуктивній частині селянських господарств було завдано непоправної шкоди: «комбеди довели до кінця ліквідацію поміщицького землеволодіння, відібрали та перерозподілили серед бідняків та середнього селянства 50 млн десятин (з 80 млн) куркульської землі, надлишки реманенту, худоби тощо» — і це незважаючи на «фактори, що обумовили обмежене застосування заходів воєнного комунізму (курсив наш.— Д.Я.)»! 1920 р. терористичні методи «воєнного комунізму», застосовані щодо українського села, сягнули апогею, але позитивних наслідків для організаторів практично не мали: з 600 млн пудів хліба, які були зосереджені в руках українського селянства, викачати вдалося менше 32 млн, тобто приблизно 5%.

Але найбільшою проблемою стало істотне скорочення посівних площ провідних сільськогосподарських культур і найголовніше — майже на 22% — озимої пшениці⁴⁷, отже — небувале скорочення виробнитва продовольства. Цi процеси набирали обертiв — попри небувалi врожаї. Наприклад, в 1919 р. могли б зiбрати приблизно 80 пудів з десятини (всього в обігу більше 18 млн десятин), що могло дати приблизно 1,5 млрд. пуд. хліба. Але виробництво сiльськогосподарської технiки на вічизняних заводах зменшилося на 75–80%, імпорт її взагалi при­пинився. Тотальна «совітизація» — в 1919 р. організували 1350 радгоспів, які мали в своєму розпорядженні 1,2 млн десятин, а також 835 колгоспів, 479 комун, артілей та товариств⁴⁸ — мала своїм безпосереднiм i фатальним наслідком зміну всієї структури споживання, що, в свою чергу, призвело до непоправних змін в демографічній структурі населення.

1920 рік став роком кардинальної зміни усталених форм власності, форм виробництва, методів розподілу в промисловому та аграрному секторах економіки України. Ба більше: форми господарювання, які складалися та еволюцiонували на цих землях впродовж принаймні тисячі попередніх років, були зруйновані. Впродовж 1920 р. тут було цілком націоналізовано металургійну, велику металообробну, залізнорудну, цукрову, паперову, тютюнову, поліграфічну, соляну, скляну, спиртову, гумову (включно з кустарними майстернями), основну хімічну, коксобен­зольну, цементну та інші галузі! — всього 11 тис. заводів, фабрик та підприємств із 63 тис. формально зареєстрованих в Україні того року. Розвалилася фiнансова система, в обігу перебували одночасно принаймні дев’ять видів грошових знаків, товарно-грошові відносини витіснялися натуральним обміном тощо.

Оскільки налагодити економiчне життя нормальними методами було неможливо, компартія вдалася до створення системи примусової праці, або т.зв. загальної трудової повинності — реалізація цього завдання була покладена на т. зв. Українську раду трудової армії (Укрсовтрударм), Всеукраїнский комітет зі здійснення трудової повинності та Головний комітет із загальної трудової повинності, завданням яких було «прове­дення на Україні трудових мобілізацій та повинностей, оголошених РТО, виконання завдань Головкомтруду РРФСР (курсив наш.— Д.Я.)» . Цим, власне, не обмежилися. З 20 лютого 1920 р. Укрсовтрударм оголосив про запровадження мілітаризації всієї вугільної промисловості та трудової повинності для всіх чоловіків від 18 до 65 років. В травні було мілітаризовано вже й металургійні підприємства та навіть і весь Криворізський залізнорудний район⁴⁹.

I це був лише початок.

¹ Докл. див.: Верстюк В. Українська Центральна Рада: навчальний посiбник.— С. 211–229.

² Докл. див.: Коммунистическая партия — вдохновитель и организатор объединительного движения украинского народа за образование СССР. Сб. документов и материалов.— К., 1962.— С. 26–28 та ін.

³ Цит. за: Історія Української РСР.— К., 1977.— Т. 5.— С. 214.

⁴ Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Український історичний журнал.— 1995.— № 6.— С. 71 та ін.

⁵ Там само. С. 72.

⁶ Великий Жовтень та громадянська війна на Україні: Енциклопедичний довідник.— Київ, 1987.— С. 177–178.

⁷Там само. С. 122.

⁸ Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях, конференцій. 1918–1956. — К., 1958.— С. 7 — 8; Первый съезд Коммунистической партии (большевиков) Украины. 5–12 июля 1918 гола. Протоколы.— К., 1988.— С. 196–198 та iн.

⁹ Див.: Політичні аспекти історії громадянської війни в Україні // Український історичний журнал // 1990.— № 12.— С. 38.

¹⁰ Там само. С.40.

¹¹ Там само. С.42.

¹² Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 2. Ч.1. Завершення соборних державних змагань.— С. 88–152. В цьому роздiлi, зокрема, мiститься грунтовний аналіз подій, зовнішньо- та внутрішньополітичних факторів, які впливали на позиції учасників та спостерігачів війни між Радянською Росією та Українською Республікою, а також «наукових» доробок з цього питання класиків української радянської історичної науки А.В. Лихолата, І.К. Рибалки, М. Яворського, споминів організаторів агресії В. Антонова-Овсеєнка, В. Затонського, українських діячів В. Винниченка, В. Оскілка, М. Рафеса, В. Удовиченка та ін.

¹³ Докл. див.: В.И. Ленин. Биографическая хроника.— М., 1975.— Т. 6.— С. 230. Див. також: Морозов В.И. Владимир Петрович Затонский.— К., 1967.— С. 102.

¹⁴ Цит. за: Мельниченко В.Е. Был ли Раковский конфедералистом ? // Вопросы истории КПСС.— 1989.— № 7.— С. 113; Див. також: Там само.— 1988.— 1 :.— С.С. 78 — 79.

¹⁵ Див. напр.: Стахів М. Третя совєтська республіка в Україні. Нариси з історії третьої воєнної інвазії Совєтської Росії в Україну і розвитку окупаційної системи в часі. Листопад 1919 — листопад 1924.— Нью-Йорк, 1968.— С. 160–169.— (Наукове товариство ім. Шевченка.— Бібліотека українознавства. Т. 26.)

¹⁶ Известия ЦК КПСС.— 1990.— № 2.— С. 159.

¹⁷ Нова назва «Украинская Советская Социалистическая Республика» була присвоєна Тимчасовим робітничо-селянським урядом України на початку 1919 р. Див.: Собрание узаконений и распоряжений рабоче-крестьянского правительства Украины.— 1919.— № 2.— Ст. 150.

¹⁸ Известия ЦК КПСС.— 1990.— № 2.— С. 163.

¹⁹ Див. напр.: Известия ЦК КПСС.— 1989.— № 6.— С. 164, 173; № 7.— С. 156, 159, 160; № 12.— С. 136, 141, 152, 153, 154, 159, 160, 161, 164, 165 — 166 та ін.

²⁰ Известия ЦК КПСС.— 1989.— № 12.— С. 163.

²¹ Слуцький О. Третій з’їзд КП(б)У.— К., 1958.— С. 131. Текст «Конституции (Основного закона) Российской Социалистической Федеративной Советской Республики, принятой V Всероссийским Съездом Советов в заседании 10 июля 198 г.» див.: Образование и развитие Союза Советских Социалистыческих Республик. Сб. док.— М., 1973.— С. 87 — 100.

²² Пайпс Р. Создание однопартийного государства в Советской России (1917–1918) // Минувшее. Исторический альманах.— Париж, 1987.— № 3.— С. 96–97.

²³ Ленин В.И. Речь на Всероссийском совещании политпросветов губернских и уездных отделов народного образования 3 ноября 1920 г.// Полн. собр. соч.— Т. 41.— С. 403.

²⁴ Нам не пощастило виявити українського тексту цієї конституції, рівно ж як і встановити назву та персональний склад органу, який розробляв проект цього документу, ані будь-яких матеріалів її обговорення тощо.

²⁵ Цит. за: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 7.— С. 245–246, 248, 250–281. М. Стахiв звернув увагу й на неможливiсть формального визначення дня ухвалення першого Основного закону комунiстичної України. III з’їзд КП(б)У ухвалив текст Конституцiї між 1–6 березня; III з’їзд Рад — 10 березня; 14 березня «остаточну редакцію» документу прийняв ВУЦВК, а проголошений вiн був 18 березня. Цiкаво, що Конституцiя УСРР, бiльшiсть параграфiв якої прямо списана з конституцiї РРФСР, всупереч свiтовiй конституцiйнiй традицiї не визначала столи­цю держави.

²⁶ Мироненко О. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917–1920 рр. — С. 216, 217.

²⁷ Шевченко Н. Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет и его деятельность в годы гражданской войны.— С. 14.

²⁸ Там само. С. 15, 16, 17, 21.

²⁹ Шевченко Н. Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет и его деятельность в годы гражданской войны.— С. 21. 

³⁰ Докл. див.: Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине.— С.23–31; Великий Жовтень та громадянська вiйна на Українi. Енциклопедичний довiдник.— С. 123 та ін.

³¹ Стахів М. Третя совєтська республіка в Україні.— С. 8, 15, 35, 36.

³² Там само. С. 144.

³³ Там само. С. 149–154.

³⁴ Там само. С. 44.

³⁵ Головою Президiї було призначено Г. Петровського, членами — В. Єрмощенка, В. Синявiна «та iнших» (Шевченко Н.А. Всеукраинский Центральный Исполни­тельный Комитет и его деятельность в годы гражданской войны.— С. 25).

³⁶ Під виглядом РНК у складі 6 наркоматів та Президії ВУЦВК

³⁷ До його складу, оновленого на 76%, увiйшло 74 бiльшовики, 3 боротьбiсти, 2 укапiсти та 3 безпартiйних; кандидатами стали 39 комунiстiв: 2 боротьбiсти, 1 член УКП та 3 безпартiйних (Шевченко Н. Всеукраинский Центральный Исполнительный Комитет и его деятельность в годы гражданской войны.— С. 27).

³⁸ Цит. за: Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 2.— С. 289.

³⁹ Стахів М. Третя совєтська республіка в Україні.— С. 9, 44–52, 55–56, 58, 59, 60, 61, 64, 66–67,72, 73.

⁴⁰ Клаузевиц К. О войне.— С. 408.

⁴¹ Терещенко Ю. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине. Очерк истории экономической политики (1917–1920).— К., 1986.— С. 46–47.

⁴² Там само. С. 40–41, 49, 54, 55, 56.

⁴³ Надруковано цей документ було лише в 1942 р. Див.: Ленин об Украине.— С. 353–354.

⁴⁴ Там само. С. 371.

⁴⁵ Хмель И. Аграрные преобразования на Украине.— С. 64,65.

⁴⁶ Там само. С. 105, 107, 112.

⁴⁷ Терещенко Ю. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине.— С. 57, 62, 68, 69, 70, 79, 93, 101, 166–183, 186, 191–192, 214, 217.

⁴⁸ Хмель И. Аграрные преобразования на Украине.— С. 133, 134, 142,144, 145, 189.

⁴⁹ Терещенко Ю. Великий Октябрь и становление социалистической экономики на Украине.— С. 125, 133, 134, 149, 150.