Глава 6.

Три видання

Української соцiалiстичної радянської республiки

(Грудень 1917 р. — листопад 1920 р.)

§ 1. Конструювання та розбудова усрр: теорiя

(1917–1920 рр.)

За 73 роки iснування Радянської влади вченi-суспiльствознавцi, що обслуговували її поточнi та перспективнi iнтереси та потреби, сформу­лювали та обгрунтували чи не основний, але, як не дивно, в принципі правильний догмат радянської iсторичної науки: все, що вiдбувалося на 1/6 частинi земної кулi пiсля 26 жовтня 1917 р., вiдбувалося у повнiй вiдпо­вiдностi та на пiдставi уявлень про те особисто В.I. Ленiна. Не могла бути i не була тут винятком також й Україна.

Навiть побiжне знайомство з поглядами вождя свiтового проле­тарiату, зведеними та викладеними архiварiусами радянської iсторичної науки у фундаментальнiй збiрцi «В.И. Ленин об Украине» доводить: всі уявлення Леніна про Україну зводилися до трьох моментів. По-перше — ця територія лежить на шляху до роз­палення світової революції в Європі і, отже, її треба завоювати; по-друге — на Україні «свиней годують пшеницею» і, отже, її треба завоювати для того, щоби нагодувати голодних російських ро­бітників і відновити промисловість велико­російських губерній, доведених до клінічної смерті ленінським режимом; по-третє — на Україні розмовляють українською мовою.

Iснування окремої української держави у будь-якiй формi i за будь-якого полiтичного режиму всiма без винятку дiячами ленiнської партiї якщо i вважалося можливим, то виключно як тимчасовий тактичний прийом у боротьбi за свiтову комунiстичну державу¹.

Отож, В. Ленiн про Україну.

1917 р. Влада — в руках Тимчасового уряду. Головне завдання ленiнської партiї — за будь-яку цiну дискредитувати його, розхитати, звузити полiтичну базу загальноросiйської демократiї.

29 квітня (12 травня) В. Ленiн виступає iз запальною промовою на VII (Квітневій) конференції РСДРП (б): «Ми до сепаратистського (тобто i українського. — Д.Я.) руху байдужі i нейтральні. Якщо Фінляндія, якщо Польща, Україна відокремляться від Росії, в цьому нічого поганого немає»². 2 (15) червня вождь особисто засуджує заборону О. Керенським Всеукраїнського селянського з’їзду³. 15 (28) червня друкує в «Правді» статтю «Україна», в якій беззастережно підтримує не тільки право України на автономію у складі Російської республіки, але й на повне відокремлення від Росії⁴. 17 (30) червня констатує — i, треба пiдкреслити, цiлком справедливо,— повну поразку Тимчасового уряду в українському питанні⁵. Ба бiльше. 22 листопада (5 грудня) у промові на I Всеросійському з’їзді військового флоту В. Ленiн, чи не єдиний полiтичний дiяч пост­iмперської Росiї, заявляє: «ми безумовно стоїмо за повну і необмежену свободу українського народу», але ( це дуже красномовне «але») «ми простягнемо братню руку українським робітникам і скажемо їм: разом з вами ми будемо боротися проти вашої і нашої буржуазії»⁶.

Братню руку простягнули дуже швидко — напередодні. Ще 4 грудня на свiт Божий з’являється «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради», в якому було сформульовано гранично просту альтернативу: «або підтримати боротьбу російських большевиків проти Каледіна…, або ж опинитися у стані війни із своїм могутнім сусідом»⁷. 25 листопада (8 грудня) голова бiльшовицького уряду особисто просить ФЗК Тульського збройного заводу надати озброєння для 500 червоногвардійців Боківської горної округи Донської області⁸.

19 грудня (1 січня) РНК радiсно констатує: військовий, політичний, дипломатичний тиск на УЦР дав перші результати. Рада погодилася розпочати переговори з ленінським урядом про об’єднання військових зусиль проти чи не основного на той час збройного супротивника ленінського режиму — донського уряду Каледіна — за умови, що Раднарком визнає незалежність УНР. В той же день РНК призначає С. Орджонікідзе тимчасовим надзвичайним комісаром «Району Укра­їни (курсив наш.— Д.Я.) для об’єднання дій функціонуючих там радянських організацій в усіх ділянках їх роботи (військовій, продо­вольчій, банковій тощо)⁹. Необхiдно особливо наголосити: цей документ був настільки таємним, що вперше його було оприлюднено лише 1945 р. І це при тому, що розпорядження про надання Орджо­нікідзе 5 млн крб. для організації військової боротьби проти Каледіна побачило світ 5 роками раніше!¹⁰ Вже 12 січня РНК наказав Антонову-Овсеєнку діяти «в повному контакті» з маріонетковим харківським урядом та з «призначеним РНК надзвичайним комісаром»¹¹.

1918 р. — розпал першої бiльшовицько-української вiйни. 11 (24) січня в промові на так званому III Всеросійському з’їзді Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів бiльшовицький лiдер з вiдчуттям глибокого задоволення констатує: «В перемозі Радянської влади Української народної республіки над українською буржуазною Радою немає ніякої можливості сумніватися»¹². В заключній промові на цьому форумi Ленiн висуває принципово нову для свiтової полiтичної думки тезу: Ради є ніщо інше як «одна із форм соціалістичної революції, що починається». А як же: завдяки незаконнiй, але сумлiннiй працi бiльшовицьких агiтаторiв та органiзаторiв вже в березенi 1918 р. в Україні поруч з легітимними органами влади існували самочинні Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, а також військово-революційні, земельні та інші комітети, які діяли у 80% волостей України¹³. Саме тому Ленін мав практичну можливiсть відкрито трактувати Ради не як форму державного устрою, а як одну із форм громадянської війни.

Приблизно в другiй декадi сiчня в телеграмі Антонову-Овсеєнку натхненник свiтової революцiї пише: «наше втручання у внутрішні справи України, оскільки це не викликано військовою необхідністю, небажане. Зручніше проводити ті чи інші заходи через органи місцевої влади, і взагалі найкраще за все було б, якби всякі непорозуміння були полагоджені на місці»¹⁴. Йшлося передовсiм та виключно про взаємовідносини самого товариша Антонова з товаришами з харківського «уряду».

1(14) березня Ленiн висуває перед своїм намiсником в Українi С. Орджо­нікідзе новi завдання — створити в Криму і Донбасі «єдиний бойовий фронт проти навали з Заходу», негайно евакуювати хліб та метал на Схід, «рішуче та безумовно» перелицювати російськi військовi частини в Україні на «український лад», заборонити Антонову-Овсеєнку вживати першу частину його прізвища тощо¹⁵.

Пiдписання мирної угоди мiж Радянською Росiєю, з одного боку, УНР, з другого, країнами Четверного союзу, з третього, принципових змiн у ленiнську стратегiю щодо України не внесло. Наприклад, 3 квітня в «Резолюції РНК з вітанням Народному Секретаріату та Центральному Виконавчому Комітету Рад України» вiдкрито заявлялося, що в зв’язку із щойно ухваленою мировою угодою з Центральними Державами ніяка допомога українським спільникам надаватися не буде, але той час, коли ця політика буде радикально змінена, вже не за горами¹⁶. До радикальної змiни вдалися за декiлька тижнiв. Вже в квiтнi Ленiн та К° розробляють заходи щодо «організації» збройного спротиву німецькій армії, яка вступала на територію України і, найголовніше, призначають Й. Сталіна «повноважним представником РРФСР» на переговорах з УНР¹⁷. При цьому мирову угоду між УНР і країнами Четверного союзу комунiсти трактували не інакше, як прагнення «вітчизняної буржуазії» за «допомогою німецького багнета» «придушити вплив більшовиків»¹⁸.

6 травня Ленiн вперше згадує про гетьманський переворот 29 квітня¹⁹, а вже 14 травня на об’єднаному засіданні ВЦВК та Московської Ради кваліфікує його як «жахливий»²⁰. Але нема де правди діти: вождь хоч і надзвичийно схематично, але в загальних рисах правильно трактував не тiльки окремі поточнi політичні проблеми, наприклад тi, які виникли для німців внаслідок цього перевороту²¹, але й цiлком адекватно сприймав та оцiнював центральну вiсь свiтової полiтики свого часу — боротьбу мiж так званими «сухопутними» та «морськими» державами та їх союзниками (тобто мiж Хартлендом та Римлендом).

В. Ульянов-Ленін чітко визначив головного зовнішнього ворога свого режиму — «англо-французський» та «японо-американський» «імперіалізми»²².

Така глобальна полiтична вiзiя сучасного йому свiту — якщо переводити її в сферу практичної полiтики — означала нiщо iнше, як резервування за собою можливостi, ба бiльше — необхiдностi створення за сприятливих обставин мiсця i часу, по-перше, широкої внутрiшньо­росiйської полiтичної коалiцiї мiж бiльшовицьким проводом в Москвi i тими полiтичними силами, якi з тактичних мiркувань розiгрували антиантантiвську та/або антиамериканську та/або антияпонську карту. По-друге, така вiзiя вiдкривала можливiсть створення нової геополiтичної коалiцiї з Нiмеччиною та/або деякими частиними колишньої Австро-Угорщини, які з тих чи iнших причин опинилися (або могли опинитися) поза межами англо-французько-американського свiту.

На початку серпня 1918 р. В. Ульянов-Ленін чітко визначив i головного внутрiшнього ворога свого режиму. У статті «Товариші-робітники! Йдемо в останній та рішучий бій!» вiн чи не вперше відкрито сформулював необхiд­нiсть безумовного, безпощадного знищення т.зв. «кулацтва», передовсім українського²³. Практично це означало курс на розпалювання грома­дянської війни на новому рівні, в небачених для всього свiту масштабах. 9 жовтня в статті «Пролетарська революція та ренегат Каутський» Ленiн розвинув цю тезу, обгрунтувавши та виправдавши будь-які (мовою оригіналу: «величайшие») національні жертви, в т.ч. укра­їнського народу, задля збереження «інтернаціонального революційного впливу», задля всесвітньої соціалістичної революції ²⁴.

Таким чином, восени 1918 р. Ленiн вперше в iсторiї сучасної йому суспiльної думки сформулював нарiжнi аксiоми так званого гiпермодер­ністського пiдходу до стратегiї полiтичної боротьби, стратегiї боротьби за владу. «Суть гiпермодерністського пiдходу до стратегiї полягає в послiдовному та навмисному порушеннi неписаної заповiдi: битви ведуться армiями проти армiй. Гiпермодернiсти ставили собi за мету революцiйну тотальну вiйну, «вiйну до межi», вiйну навiть не з самим мирним населенням країни супротивника, але з умовами його виживання. Саме гiпермодерністи надали громадянськiй вiйнi в Росiї ... такого звiрячого характеру»²⁵. Ленiнський улюбленець Микола Бухарiн виклав суть гiпермодернiстського пiходу у такiй формулi: «в революцiї перемагає той, хто iншому череп проломить»²⁶.

Отож, восени 1918 р. стратегiчнi принципи боротьби за свiтову революцiю (читай — за владу над Хартлендом, за владу над свiтом.— Д.Я.) сформульовано. На порядку денному — визначення тактичних завдань. 22 жовтня в промові на об’єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабзавкомів та професійних союзів Ленiн формулює фантастичну на той час з політичної точки зору тезу про те, що Велика Британія, Франція та Німеччина досягли «мовчазної» угоди про те, що остання не виводитиме свої збройні сили з України до того часу, як там не з’являться військові частини країн Згоди. Тут же вiн визначає й головне завдання режиму на території УНР: «пропаганда в інтересах українського повстання»²⁷. У промові про міжнародне становище, виго­лошеній на VI надзвичайному з’їзді Рад, Ленiн абсолютно чітко заявляє: в зв’язку з перспективою розпалювання світової революції — «всі надії на Україну»²⁸. 8 листопада на нараді делегатів комітетів бідноти центральних губерній вождь бiльшовикiв формулює два наріжних пункти подальшого роздмухування громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії, передовсім на Українi та на територiях європейських держав. Це — перебудова сільського господарства на «соціалістичних» засадах та безпощадне винищення т.зв. кулацтва та «мироїдів»²⁹.

Але до певного часу все це перебувало, так би сказати, в теоретичній площині. Практична реалізація почалася негайно після того, як 9 листопада органiзатор свiтової революцiї дізнався про падіння режиму Гогенцоллернів. 13 листопада Ленін ставить перед своїми прихильниками нове тактичне завдання: «тепер вкрай важливо, щоби революційні солдати Німеччини прийняли негайно дієву участь у звільненні України». Більшого йому потрібно не було. Меншого теж. Роз’яснюючи цю тезу голові нікому невідомої організації РКП(б), розташованої в Богом забутому Унечі, В. Ленін стверджує: «не можна гаяти жодної години»; ставить першочергові завдання німецькій армії — заарештовувати «білогвардійців» та «владу українську»; вимагає якнайшвидше надіслати «делегатів від революційних військ Німеччини до усіх німецьких частин на Україні для швидкої і загальної їх дії за звільнення України» ³⁰.

Слід особливо підкреслити анекдотичнiсть ситуацiї: завдання ці покладалися на нового головнокомандуючого німецьким окупаційним корпусом в Україні, голову Унецької організації РКП (б) Іванова та «Орловський Губком Росс. Ком. партії більшовиків для українців»³¹!

29 листопада у листі до головнокомандувача вiйськами Радянської Росiї Вацетіса Ленiн констатує принципову позицію свого режиму: «з просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані укріпляти Ради на місцях. Ця обставина має ту гарну сторону, що позбавляє можливостi шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для просування наших військ». Далi вождь ставить цілком конкретне завдання: дати вказівку командуванню військових частин про всебічну підтримку Червоною армією тимчасових радянських урядiв вищезазначених країн³². 19 грудня Ленін — дiючи цiлком послiдовно в руслi гiпермодерністської теорiї — категорично забороняє створення в Росії військових частин з етнічних українців та «відправку їх на Україну»³³, а напередодні нового, 1919 р. виступає з фундаментальною ідеєю створення ударного військово-політичного кулака по захопленню східно-, центрально- та західноєвропейських країн — III Інтернаціоналу³⁴.

1919 рік почався гарячковим обмірковуванням ситуації, яка склалася після перемоги антигетьманського повстання. Вже на початку січня з’являються перші ленінські директиви, поки що досить невпевнені, хаотичні і загальні. Між 3 і 17 січня він пише «Нотатки про допомогу Харкову», які, до речі, побачили світ лише 1933 р. «Нотатки» містили, власне, лише 4 першочергові пункти: «надіслати максимум грошей», «мануфактури й тощо», «створити центр в Харкові», «людей надіслати організаторів хоча б декілька,— знайомих з продовольчою справою»³⁵. В ті дні Ленін, правду кажучи, переймався лише перспективами виправлення коштом України того жахливого продовольчого стану, в якому опинилася Росія завдяки лише 15-місячному хозяйнуванню бiльшовикiв³⁶.

2 лютого гуманний Iллiч винаходить ще один засіб діяльності в Україні (громадян СРСР познайомили з цими матеріалами лише через 12 років), а саме: «цькування кооператорських вождів, викривання їх до кінця»³⁷. 17 лютого «самый человечный человек» пише постанову Ради оборони (надруковано її було лише 1942 р.), шість пунктів якої передбачали: запровадження воєнного стану на залізницях; боротьбу («во что бы то ни стало») за Донецький басейн або, бодай, «вугільну його частину»; посилення руху продовольчої армії; скасування Коміссаріату шляхів сполучення РНК так званої незалежної УСРР; прохання «до тов. Сталіна через Бюро ЦК провести знищення Кривдонбаса»; організацію «маршрут­них поїздів» за хлібом, вугіллям та бавовною³⁸. 19 лютого, розвиваючи безсмертнi ленiнськi iдеї в галузi державного будiвництва, ЦК РКП (б) оголошує про запровадження продовольчої розверстки на Україні — але цей документ побачив світ чомусь лише 1933 р³⁹. Менш нiж за мiсяць — 13 березня, виступаючи на мітингу в Народному домі в Петрограді, Ленін у властивій йому манері формулює ще одну вiкопомну iдею: «перший соціалістичний обов’язок громадянина України» — «допомогти півночі»⁴⁰, «голодній півночі»⁴¹, тобто його, ленінському, режимові. 19 березня завдання конкретизується: вивезти з України мінімум 50 млн пудів хліба, інакше — «мы околеем все»⁴². Загальні запаси хліба, який потрібно було реквізувати та вивезти до Росії, за оцінкою голови РНК, становили 258 млн пудів, «з яких 100 млн вже пущені у розверстку»⁴³.

8 квітня Ленін пише текст чергової директиви ЦК РКП (б) для «суверенної» КП(б)У та її не меньш суверенного Центрального Комiтету, директиву настільки таємну, що надрукувати її наважилися лише 1965 р. Документ, підписаний Леніним, Сталіним та Крестинським передбачав фактичну ліквідацію маріонеткової УСРР шляхом «об’єднання» фронту, постачання, транспорту, військових та морських секретаріатів, «макси­мального» використання українського палива, металів, заводів та майсте­рень, «а також запасів продовольства», ліквідації фінансово-грошової системи формально суверенної на той час «соціалістичної» України та запровадження як її фінансування безпосередньо Москвою, так і тотального контролю за діяльністю всіх державних установ УСРР наркоматом держконтролю РРФСР, тобто безпосередньо Сталіним⁴⁴. За тиждень, 15 квітня, бiльшовицький лiдер переймається ще однiєю життєво важливою справою — надсилає телеграму керівникові маріонеткового українського радянського уряду Х. Раковському з вимогою «вжити термі­нові заходи для охорони південних курортів, відвойованих Червоною Армією» в зв’язку з необхідністю допомогти «виснаженим робітникам півночі», «знуреним червоноармійцям», а також «з новою постановкою курортної справи в республіці»⁴⁵ — республіці, доля якої висіла, як то ка­жуть між небом і землею — в даному випадку між Денікіним та Колчаком.

Громадянська вiйна в залитiй по горло кров’ю країнi сягає апогею — приховувати карти вже не тiльки непотрiбно, але й небезпечно — можна програти все. Це добре розумiли учасники вiкопомно-iсторичного VIII з’їзду ленінської партiї. Ухвалена ними програма РКП (б) оголосила «буржуазну республіку» «диктатурою буржуазії» і, отже, тим самим, відкинула всі правові норми парламентської демократії, зокрема принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову, відкрито проголосила запровад­ження сегрегації за соціальною ознакою, поставила за мету цiлком божевiльне завдання — «знищення державної влади» як такої⁴⁶. Розділ нової бiльшовицької програми, присвячений національним відносинам, формально містив принципово справедливі положення про необхідність «зрівняння прав націй», визнання «за колоніями й нерівноправними націями права на державне відокремлення». Але з програми випливало, що ці заходи, так само як і наступний крок — «федеративне об’єднання» радянських держав, розглядалися лише як «переходові форми на шляху до цілковитої єдності»⁴⁷. Сприяти вирішенню цього завдання повинна була передовсім організаційна структура ленінської партії. У відповідному розділі її програми читаємо: «Нині Україна, Латвія, Литва й Білорусь існують як окремі радянські республіки. Так тепер вирішено питання про форми державного існування... VIII з’їзд РКП (б) ухвалює: конче потрібне існування єдиної централізованої комуністичної партії з єдиним ЦК, що керує всією роботою партії по всіх частинах РСФСР. Всі ухвали РКП та її командних установ безперечно обов’язкові для всіх частин партії, незалежно від їхнього національного складу. Центральні Комітети укра­їнських, латвійських, литовських комуністів користуються правами краєвих комітетів партій і цілком підлягають ЦК РКП (курсив наш.— Д.Я.)»⁴⁸.

VIII з’їзд ленінської партії сформулював наріжний принцип формування вищого «законотворчого» органу Країни Рад — ВЦВК. За поліцейською термінологією з’їзду, до складу останнього мали «вербуватися» переважно ті «діячі з місць, які ведуть постійну роботу серед селянства і робітництва». Делегати з’їзду ухвалили необхідність «зформулювання прав та обов’язків Президії ВЦВК» й розмежування його функцій з функціями власне РНК; ними було висловлено загальне побажання Радам працювати «не лише як апарат агітації та інформації», але й як «регульованому діловому організму». Визначено було і головний принцип взаємовідносин між власне партією та Радами. Оскільки папір все терпить, записали просто: «партія старається керувати діяльністю Рад, але не заступати їх (курсив наш.— Д.Я.) »⁴⁹.

Треба наголосити: на з’їздi точилася гостра полiтична боротьба. Лідер українських комуністів Г. Пятаков, виступаючи на форумi рідної партії, поставив запитання руба: «Чи можемо ми допустити, щоби форма iснування пролетарсько-селянської України могла би визначатися виключно i незалежно трудящими масами України ?» I, без тiнi вагання, вiдповiв: «Очевидно нi!» Пiсля чого додав: «... все це горезвiсне «самовизначення» не варте виїденого яйця»⁵⁰.

Маючи за спиною чiтко висловлену та оформлену полiтичну пiдтримку, Ленiн, виступаючи 16 квітня на конференції залізничників Московського вузла, без будь-яких евфемізмів, неперевершеним майстром яких він був, робить наступну вельми лапiдарну заяву: «із завоюванням України ... наша сила зміцнюється (курсив наш.— Д.Я.)». Разом з тим і тiнь журби впала на чоло вождя: на Україні, мовляв, величезні запаси хліба, але «взяти» «відразу» бодай 100 млн пудів неможливо⁵¹. 25 квітня в черговій телеграмі Раковському носiй «сократiвського» чола формулює принципову партійно-державну позицію, оприлюднену лише 1950 р.: рішуче вико­рінення «вільної торгівлі хлібом»на Україні⁵².

Придiляючи пильну увагу справам добування хлiба насущного, не забував кращий друг українського народу i про справи вiйськовi. 18 квітня у телеграмі Раковському голова Ради Народних Комiсарiв формулює головну мету війни в Україні — «прорив через Буковину»⁵³ до Південної Європи та Балканського півострова. 21 чи 22 квітня вiн надсилає надтаємну (відомою вона стала тільки в 1957/1958 рр.) директиву головнокомандувачу військами РРФСР Вацетісу та члену РВРР Аралову. Змiст документа — два найважливіших завдання Червоній армії на найближчу перспективу. Перше — «найважливіше» та «найневід­кладніше» — «допомогти Донбасу»; друге — «встановити міцний зв’язок залізницями з Радянською Угорщиною»⁵⁴. 25 квітня Ленiн рішуче кладе край деяким воєнним планам Антонова-Овсеєнка, висловлюючись принципово проти «гри в самостійність» України⁵⁵. Через три дні в рішучих висловах вимагає від Л. Каменєва направити відомого більшовицького дипломата А. Йоффе для роботи в уряді України «проти самостійності» останньої⁵⁶. Немає потреби додавати, що і цей ленінський документ був надтаємним — вперше оприлюднено його було через 46 (!) років після написання.

В другій половині квітня Ленiн «спускає» пiдлеглим «петроградським організаціям» нову директиву — вперше надруковано її було 1932 р.: з метою «порятунку Росії та Пітера» рушити» «поголовно» робітників непрацюючих підприємств Петрограду на Україну «на 3 місяці», адже, мовляв, марно «голодувати та гинути» в місті⁵⁷.

7 травня — 13 серпня. Головну увагу Ленін приділяє військовим діям, спрямованим на захоплення Донбасу, організації видобутку там вугілля, вивозу військового майна, збору продовольства за будь-яку ціну. Він також безперестанно втручається у хід воєнних операцій на Південному фронті. При цьому голова РНК абсолютно ігнорує формальну самостійність як УСРР, так і КП(б)У. Характерно, що всі без винятку ленінські документи тієї доби побачили світ з інтервалом 6 — 46 років. Наприклад, ленінську заборону українському урядові ухвалювати «відповідальні фінансові рішення... без попереднього запиту Цека РКП» з датою 22 травня було оприлюднено лише 1942 р.⁵⁸. Власне, це рішення означало початок кінця навіть паперової незалежності Радянської Соціалістичної України від московського режиму. Наступний — ради­кальний — крок в цьому напрямку було зроблено директивою ЦК РКП (б) «Про військову єдність», яка передбачала об’єднання під керівництвом Ради Оборони та «інших центральних установ» РРФСР всіх справ, пов’язаних із постачанням Червоної армiї, залізничного транспорту. При цьому всі нормативні документи, ухвалені урядовими установами «суверенних» соціалістичних республік, які регулювали зазначені питання, було без зайвих церемоній скасовано. 1 червня ВЦВК поставив остаточну крапку в справі «суверенності» т.зв. нацiональних соціаліс­тичних республік, ухваливши революційний декрет «Про об’єднання Радянських республік Росії, України, Латвії, Литви, Білоруссії для боротьби із світовим імперіалізмом». Пiд документом, так само як і пiд попереднім, лише два пiдписи — Леніна і Сталіна⁵⁹.

2 грудня 1919 р. 45 делегатів VIII партійної конференції РКП (б) затверджують заздалегідь ухвалену резолюцію ЦК «Про Радянську владу на Україні», проект якої було написано Леніним. Цей документ визначив магістральні напрямки більшовицької політики щодо України в ХХ ст. Пункт 1 декларував визнання російськими комуністами незалежності УСРР. Пункт 2 відкидав цей принцип, встановлював необхідність укладання «якнайтіснішого» союзу всіх радянських республік у формі, яка повинна була бути встановлена у невизначеному майбутньому. Пункт 3 кваліфікував зв’язки між двома соціалістичними республіками — українською та російською — як «федеративні» «на грунті рішень ВЦВК від 1 червня 1919 р. та ВУЦВК від 18 травня 1919 р.». Спеціально підкреслимо, що останнє рішення було ухвалено на т.зв. спільному засіданні ВУЦВК⁶⁰ та Київської ради робітничих депутатів, профспілками, фабзавкомами та Київським повітовим з’їздом селянських депутатів⁶¹. Наступний, четвертий, пункт цитованого документу містив абстрактну декларацію про необхідність «всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод для вільного розвитку української мови та культури», формулював мету перетворення української мови на засіб «комуністичної просвіти трудящих мас». Пункт п’ятий резолюції ставив перед більшовицькою партією та її філіалом на Україні завдання забезпечення вирішального впливу в Радах та ревкомах представників селянської бідноти; шостий стверд­жував головні напрямки економічної політики, а саме — збереження примусово встановлених «твердих» цін на хліб, примусової ж продо­вольчої розверстки, вилучення хліба «в суворо обмеженому розмірі». Цим же пунктом передбачалося і запровадження сегрегації громадян соціалістичної України за соціальною ознакою. Нарешті останній, сьомий, пункт цього історичного документа встановлював необхідність ліквідації поміщицького землеволодіння, створення радянських господарств на селі «у суворо необхідних розмірах», а селянських комун — на добровільній основі⁶².

Напередодні нового, 1920 року Ленiн пише славнозвісного листа до робітників та селян України з приводу перемог над Денікіним, в якому, зокрема, розглядає питання про державний статус т.зв. УСРР. «Ми прагнемо до тісного об’єднання і повного злиття робітників та селян всіх націй світу в єдину всесвітню Радянську республіку»,— прямо заявляє голова Раднаркому. Він одноособово визначає, що остаточно питання про державний статус України буде вирішено Всеукраїнським з’їздом Рад після завершення громадянської війни. Зауважимо собі, що в основі цієї тези лежало цілком прагматичне політичне міркування, а саме, бажання якнайефективніше використати вплив деяких тимчасових більшовицьких попутників, наприклад, національно-соцiалiстичних українських політичних партій — у військовій боротьбі проти Денікіна на Україні, встановленні тотального контролю Москви над нею⁶³.

1920 рiк став визначальним для остаточного формування ленiнсь­кого гiпермодернiстського пiдходу до України. 2 лютого на першій сесій ВЦВК VII скликання Володимир Iлліч заявляє, що відносини Росії та України будуватимуться на базі Декрету ВЦВК від 1 червня 1919 р. «Про об’єднання радянських республік Росії, України, Латвії, Литви та Білорусі для боротьби із світовим імперіалізмом», який, мовляв, «означає тісну федерацію двох республік в боротьбі проти імперіалістичних країн» і на якому, за Леніним, «ми будемо будувати все більш і більш тісний союз»⁶⁴. Говорячи іншими словами, Ленін на початку 1920 р. сформулював наріжний принцип ставлення його режиму до України: втягнення її в конфронтацію з усім світом, інтеграція — аж до повного злиття з Великоросією. На підтвердження цієї тези можна навести такий красномовний факт: 6 лютого Ленін «здав» своїх основних політичних союзників на Україні — «боротьбістів», визнавши їх «партією, яка порушує основні принципі комунізму» і «підтримує бандитизм». Момент фiзичної «ліквідації» партії українських комуністів Ленін визначив через «короткий термін», остаточне встановлення якого доручалося Політбюро ЦК РКП (б) з наступним повідомленням Всеукрревкому. За декілька днів — 22 лютого — Ленін уточнив, що звинувачувати «боротьбістів» треба не в «націоналізмі», а в контрреволюційності та дрібнобуржуазності; рекомендував вождь не цуратися й інших абсурдних звинувачень — і це все при тому, що сам Ленін особисто вітав учасників всеукраїнської конференції партії «боротьбістів». Очевидно, всі ці ленінські настанови на «боротьбістів» впливали мало: 105 делегатів їх з’їзду відмовилися підписати політичний смертний вирок своїй партії і собі особисто. Відповідь не забарилася чекати — Ленін від імені Політбюро ЦК РКП (б) просто наказав призначити новий склад ЦК КП (б) У⁶⁵.

Всi цi та iншi дiї та вислови Ленiна аж нiяк не були дiями та висловами хворої людини або полiтичною iмпровiзацiєю. Як висловився польський iсторик Анжей Новак, з одного боку «Ленiна та його партiю характеризувала не прихильнiсть до марксистської доктрини, а те, що можна було простiше за все назвати iнстинктом влади,— прагнення до максимальної концентрацiї максимальної влади на максимально великiй територiї». З iншого боку, «геополiтичнi iнтереси Росiї стали iнтересами справи комунiзму»⁶⁶, чого не змогли принципово зрозумiти провiдники українського нацiонально-соцiалiстичного руху. В 1920 р. — пiд час радянсько-польської вiйни — Ленiн чи не єдиний в свiтi зрозумiв неминучiсть глобального конфлiкту колишнiх союзникiв. У вереснi 1920 р. бiльшовистський лiдер виступив iз промовою на Конгресi III Iнтерна­цiоналу. Цю промову записав швейцарський більшовик Жюль Амбер-Дроз, в майбутньому один з лiдерiв Комiнтерну. Запис зумiв роздобути вiйськовий аташе польської амбасади в Швейцарiї майор Зигмунт Олдаковський, який передав документ керiвниковi польської держави Юзефу Пiлсудському. В контекстi даного дослiдження процитуємо лише частину ленiнського виступу: «...незалежна Польща не є для нас вели­кою небезпекою. Польща — це не Росiя,— констатував лiдер бiльшо­викiв,— i яким би не був її уряд, вiн не буде небезпекою для нашої радянської органiзацiї. Але ми рiшуче не можемо дозволити, щоби на Пiвднi Росiї сформувався буружазний уряд, який, безперечно, стане полюсом тяжiння для України та Центральної Росiї,— це означало би втрату таких цiнних для нас джерел продовольства. Смертельну небез­пеку для нас представляє Врангель, i його належить знищити за будь-яку цiну. Польща — прийде час, ми i так заволодiємо нею, втiм плани створення «Великої Польщi» ллють воду на наш млин, оскiльки до того часу, поки Польща буде їх плекати, Нiмеччина буде на нашому боцi»⁶⁷.

Саме ця лєнiнська iдея є ключем до розумiння зовнiшньої полiтики Радянської Росiї на теренах Схiдної Європи, в тому числi й передусiм стосовно України.

¹ Загальновiдомий вислів одного з чiльних дiячiв бiльшовицької партiї, голови Раднаркому Донецько-Криворiзької республiки. тов. Артема, що створення України, хоча б i радянської, є справою реакцiйною, вiдбивав лише усталенi у бiльшовицькому середовищi погляди на проблему (Див.: Літопис Революції, 1929.— Т. 4.— с. 168).

² В.И. Ленин об Украине. Ч. 2. 1917–1922.— Киев, 1978.— С. 13.

³ Там само. С. 22.

⁴ Там само. С. 23.

⁵ Там само. С. 24.

⁶ Там само. С. 37.

⁷ Рубльов О., Реєнт О. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр.— С. 70.

⁸ В.И. Ленин об Украине. — С. 37, 38–39. Це був чи не перший, але далеко не останній випадок такого роду. Див. напр.: Там само. С. 67, 69.

⁹ Радянський «уряд» України, в свою чергу, призначив В. Затонського «повно­важним представником від України» у складі ленінського уряду. Див.: Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине 1917–1920 гг.— С. 49.

¹⁰ В.И. Ленин об Украине. Часть 2.— С. 44–45.

¹¹ Там само.

¹² Там само. С. 51.

¹³ Хмель И.В. Аграрные преобразования на Украине 1917–1920 гг.— С. 51.

¹⁴ В.И. Ленин об Украине. Часть 2.— С. 70.

¹⁵Там само. С. 85. Треба підкреслити, що вождь виділяв проблему Донбасу з-поміж усіх інших, які стояли перед ним та його режимом в той період. Наприклад, 5 травня (випадок небувалий) Ленін від імені ЦК оголосив «сувору догану» Антонову-Овсеєнку в зв’язку з тим, що, мовляв, «нічого серйозного для звіль­нення Донбасу не зроблено». (Там само. С. 216). Цей документ було оприлюднено лише 1959 р.! (Див: С. 219, 509 та ін.).

¹⁶Там само. С. 94–95.

¹⁷Там само. С. 96–97.

¹⁸ Таке трактування міститься в доповіді про чергові завдання Радянської влади, проголошеній на засіданні ВЦВК 29 квітня. Див.: Там само. С. 99.

¹⁹ Там само. С. 105.

²⁰ Там само. С. 115.

²¹ Там само. С. 115–116. Див. також його інтерв’ю кореспонденту газети «Folkets Dagblad Politiken» 1 липня (Там само. С. 136–137).

²² Див. напр.: Там само. С. 144.

²³ Там само. С. 144–147. Цікаво відзначити, що вперше цю статтю було надруковано лише 1925 року, в річницю смерті Леніна.

²⁴ Там само. С. 148–149.

²⁵ Переслегин С. Основные понятия аналитической стратегии // Манштейн Е. Утерянные победы.— М; СПб., 1999.— С. 795–796.

²⁶ Коэн С. Бухарин. Политическая биография. 1888–1938.— М., 1992.— С. 131.

²⁷ В.И. Ленин об Украине.— С. 150, 151.

²⁸Там само. С. 157.

²⁹Там само. С. 158–163.

³⁰Там само. С. 164–165.

³¹ Див.:Там само. С. 165.

³² Там само. С. 167.

³³ Там само.

³⁴ Там само. С. 169–171.

³⁵ Там само. С. 173.

³⁶ Про це він прямо заявив у статті «Всі на роботу по продовольству та транспорту», яка вийшла з-під його пера 26 січня. Див.: Там само. С. 173–176.

³⁷ Там само. С. 176.

³⁸ Там само. С. 177.

³⁹ Там само. С. 178.

⁴⁰ Там само. С. 181.

⁴¹ Цю формулу застосовано в роботі «Успіхи та труднощі Радянської влади». Див: Там само. С. 185.

⁴² Там само. С. 189.

⁴³ Там само. С. 190.

⁴⁴ Там само. С. 191, 506–507.

⁴⁵ Там само. С. 201.

⁴⁶ Тут і далі всі посилання на рішення та програмні докумети РКП (б) наводяться за виданням: Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) у резолюціях її з’їздів та конференцій. Випуск 4. Від VIII з’їзду РКП (б) до всеросійської конференції РКП (б) (грудень 1921 р.).— К., 1927.— С. 30–31.

⁴⁷ Там само. С. 33–34.

⁴⁸ Там само. С. 61.

⁴⁹ Там само. С. 63–65.

⁵⁰ VIII съезд РКП (б). Март 1919 г. Протоколы.— М., 1959.— С. 80–81.

⁵¹ В.И. Ленин об Украине.— С. 204. Слід підкреслити, що Ленін постійно і неодноразово тлумачив політику свого режиму щодо України як «завоювання». Див. напр.: Там само. С. 338.

⁵² Там само. С. 212.

⁵³ Там само. С. 208.

⁵⁴ Там само. С. 210.

⁵⁵ Там само. С. 212. Цей документ, звісно, побачив світ майже через чверть століття після написання — в 1942 р. Див. також: С. 219, 221, 222, 223 та ін.

⁵⁶ Там само. С. 213.

⁵⁷ Там само. С. 214.

⁵⁸ Там само. С. 221–269.

⁵⁹ Там само. С. 230–231, 510.

⁶⁰ І це при тому, що сам Ленін фактично визнавав відсутність існування ВУЦВК як такого ! Див.: Там само. С. 287.

⁶¹ Там само. С. 272, 515.

⁶² Там само. С. 272–247. 22 лютого Ленін у телеграмі до Мануїльського розвинув тезу про запровадження соціальної сегрегації в українському суспільстві, визна­чивши, що активним та пасивним виборчим правом могли були користуватися лише т.зв. «бідняки» та «середняки». Див: Там само. С. 333.

⁶³ Докл. див.: Там само. С. 310–317.

⁶⁴ Там само. С. 321.

⁶⁵ Там само. С. 330, 333, 335, 336. Немає потреби говорити про таємний характер ленінських документів — оприлюдено їх було відповідно лише через 25, 13 та 45 років.

⁶⁶ Новак А. Ленин как отчим геополитики // Новая Польша.— 2000.— № 1(5).— С. 29.

⁶⁷ Там само. С. 30.