§ 5. Катастрофа: військові чинники та геополітика (березень — квiтень 1919 р.)

Єдиною організованою збройною опорою Директорії в цей період, період тотального військового та державницького краху, залишався, власне, лише Корпус Січових Стрільців. Все інше назвати регулярною армією було чи навряд можливо. Гранично відверто охарактеризував стан справ генерал М. Безручко. «Українська армія організується і формується без усякого пляну й без усяких підстав,— констатував він.— Виключенням із цього був лише Запорізький корпус і загін Січових Стрільців (після протигетьманського перевороту – корпус Січових Стрільців). …Українська армія ніколи не могла довести частин навіть до половини штатного складу. Ні одна мобілізація їй не вдається, а те, що змобілізоване, після перших боїв дезертує»¹.

Своє ставлення до політичного проводу УНР Стрілецька Рада КСС зафіксувала документально. Спеціальна декларація, підписана Є. Коно­вальцем, А. Мельником та О. Назаруком, містила запевнення, що КСС залишатиметься «карним і слухняним військом кожного Українського Народноправного Правительства, яке стоятиме на плятформі самостій­ности Української Народної Республіки і признавання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість»².

З огляду на всі вищенаведені та інші обставини, не може викликати подиву надзвичайна ефективність військових операцій червоних. Війська В. Антонова-Овсеєнка прорвали фронт, утворивши широкий коридор між рештками української армії та антантівськими військами. Французькі та грецькі підрозділи, розкладені надзвичайно ефективною більшовицькою пропагандою, вимагали негайного повернення додому. В цих умовах французьке політичне керівництво ухвалило вимушене рішення про евакуацію військ із Одеси. Це сталося в останніх числах березня. Французько-українська угода «була положена під зелене сукно як неактуальна»³. Територія, яку формально контролювала Директорія, станом на 1 травня обмежувалася лінією Дністра на півдні, лінією Львів — Сокаль — Луцьк — Сарни на заході та лінією Сарни — Здолбунів — Збараж — Теребовля на півночі та сході. На решті українських земель господарювали білі, червоні та зелені армії та загони, а також румунські й польські збройні сили⁴.

Отже, вже в середині травня 1919 р. перед республіканським керівництвом на повний зріст постало питання життя і смерті: як врятувати бодай рештки збройних сил. Діяли українці як завжди: кожний сам по собі, уникаючи будь-якої координації планів та дій між собою. Так, Є. Петрушевич та керівництво УГА стояли перед вибором: або відійти за Збруч на терени Великої України, або продовжувати боротьбу проти поляків на території Галичини. Очевидно, що в умовах неприхильного ставлення з боку Антанти, відверто ворожого ставлення Румунії та війни з Польщею⁵, єдиним рішенням мiг бути перехiд Збруча та об’єднання з Дієвою армією. Після цього об’єднані українські армії могли завдати удару по більшо­вицьких військах, стратегічне положення яких у той час надзвичайно ускладнили активні операції дивізій генерала А. Денікіна. Галичани зупинилися на першому варіанті. Корпуси УГА почали стягуватися в трикутник між Серетом, Збручем і Дністром на лінію Гусятин — Чортків — Бучач – Нижнів⁶. 24 травня румуни виставили ультиматум про евакуацію району Снятин — Коломия — Хриплин — Делятин. «Не маючи сил встрявати у війну ще з Румунією, Галицький Уряд мусив згодитися на ультиматум румун»⁷, — підсумував генерал Удовиченко.

6 червня УГА почала наступ в напрямку Чорткова⁸. Впродовж двох тижнів 1-й корпус пройшов близько 100 км — до Львова залишалося ще 40 км. Але поляки, які встигли закінчити перегрупування сил, відкинули УГА на початкові позиції. Саме в цей час Є. Петрушевич дізнався про угоду перемир’я між поляками та Директорією УНР, підписану генералом С. Дельвігом, яка встановила демаркаційну лінію між УГА і польськими військами по лінії Залізці — р. Серет — Тернопіль — Острів — р. Золота Липа — Дністер — Незвиська. Диктатор ЗОУНР відмовився визнати умови цієї угоди, наступ УГА тривав. 21 червня частини УГА звільнили Рогатин, але через 5 днів розпочався польський контрнаступ, внаслідок якого українські війська було відкинуто до Збруча. 16 липня УГА почала евакуацію на його східний берег, Є. Петрушевич та керівництво армії перебралися до Кам’янця-Подільського. Українська Галицька Армія «вичерпала всі матеріальні й політичні ресурси» ⁹ для ведення подальшої боротьби.

Натомість рештки Дієвої армії УНР у складі 11 дивізій (в т.ч. Січові Стрільці Є. Коновальця загальною чисельністю до 15 тис. вояків¹⁰) під кінець травня утримували територію між Дубном і Бродами.¹¹ Команду­вання гарячково реорганізовувало рештки військових відділів, з яких складалася Дієва армія. Військовим керівникам УНР — генералам Сінклеру та Капустянському, полковникам Мельнику та Тютюннику вдалося створити 11 дивізій триполкового складу при одному гарматному полку¹², загальною чисельністю 14–15 тис. багнетів, 350–380 кулеметів, до 120 гармат за майже повної відсутності кавалерії, технічних частин, авіації, бронепотягів тощо.

Цим українським дивізіям протистояли: 12-та червона армія, яка оперувала на території Київської, Волинської та Подільської губерній, та 14-та, яка діяла в Херсонській та Катеринославській губерніях. Загальна чисельність червоних військ сягала 70 тис. вояків. На західному фронті військам УНР протистояли польські збройні сили: на деяких дiлянках фронту їх та українців розділяла вузька смуга завширшки 10 км.

У цій ситуації серед політичного та військового керівництва «об’єд­наної» УНР відбувся розкол: штаб УГА «відмовився коритися розпоряд­женням Наказного Отамана Осецького та Отамана Петлюри і видав наказ своїй армії скупчуватись в кут між рр. Дністром і Збручем», маючи на меті «в крайньому випадкові» укласти мир з большевиками. Командування Дієвої армії, зі свого боку, вирішило організувати прорив на територію України. Це, в свою чергу, вимагало, як мінімум, початку переговорів про перемир’я з поляками¹³. 18 травня відповідні прелімінарні переговори з польськими колегами розпочалися. З 1 червня переговори проходили вже на офіційному рівні. Українська делегація, яку очолив генерал С. Дельвіг, мала своїм завданням добитися нейтралітету з боку Польщі, визначити демаркаційну лінію між обома арміями і, нарешті, досягти угоди про спільну боротьбу проти большевиків¹⁴.

На цьому фоні 1 червня розпочався наступ Дієвої армії в напрямку Старокостянтинів — Проскурів — Кам’янець. Мета наступу — створити можливість злуки з УГА¹⁵. Внаслідок 30-денних безупинних боїв республіканським військам вдалося просунутися до лінії Жмеринка — Проскурів. З іншого боку, червоним військам відчутних ударів завдавали підрозділи Добровольчої армії генерала А. Денікіна¹⁶. Загальна стратегічна ситуація спонукала російські радянські війська цілком зосередитися на боротьбі на південному фронті. Досягти цього було неможливо, маючи в тилу українську армію. 1 липня бої на радянсько-українському фронті відновилися з новою силою¹⁷. В ніч на 6 липня червоні відбили Проскурів¹⁸, поставивши Дієву армію на межу катастрофи. «З відступом Української Наддніпрянської армії на південь від залізниці Волочиськ — Проскурів,— писав О. Удовиченко,— становище її стало катастрофічним. Фізичні її можливості дійшли до краю. Крім того, повний брак набоїв і зброї. Україна була в повній ізоляції, і дістати військове знаряддя з-за кордону не було змоги навіть за величезні кошти»,— підкреслював український воєна­чальник. Армія була вимушена зосереджуватися між Збручем і Дністром по лінії Зіньків — Ярмолинці — Городок – Гусятин¹⁹. Трагедія почала набувати рис гротеску: всюдисущий Н. Махно «почав мріяти про те, щоб поволі взяти в свої руки також армію Української Народньої Республіки через усунення Петлюри, як він це зробив з армією Григоріїва». Між махновцями і командуванням Дієвої армії було укладено «договір про згоду для спільної боротьби проти Денікіна». Але на цьому, власне, контакти між сторонами припинилися²⁰.

Власне саме від цього часу українське керівництво мусило б залишити ілюзії щодо позиції країн Згоди до України. Адже слова Ж. Клемансо, сказані під час аудiєнції, яку французький лідер дав делегації УНР²¹ на Мировій Конференції, не були таємницею. «Але я, старий політик, переконаний, що Франція мусить керуватися геополітичними мірку­ваннями, в цю війну геополітика мусила вас іти з німцями, а років через 10 — 20 знову німці нападуть на нас, а ви підете з німцями. Через це ми мусимо підтримувати відбудову великої могутньої Росії, яка буде нашим союзником»²², — саме в таких словах прем’єр-міністр Франції виклав аксіому повоєнної зовнішньої політики своєї країни. Візит А. Марголіна до Лондона в травні 1919 р.²³ засвiдчив: не лише французька, а й англійська зовнішня політика була цілком зорієнтована на підтримку генерала А. Денікіна та адмірала О. Колчака. Британці, пригадував український посол у Лондоні, вважали за доцільне з’єднання українських республі­канських військ та Добровольчої армії. З точки зору лідерів Великобританії, «ідеалом державного устрою для України була федерація з Великоро­сією»²⁴. Інша зустріч А. Марголіна — цього разу із держсекретарем США Лансінгом — справила на українського дипломата «приголомшуюче враження»²⁵. Ще б пак: «Лансінг проявив повне незнання стану (справ) і сліпу віру в Колчака та Денікіна... Він категорично наполягав на тому, щоби український уряд визнав Колчака вождем всіх протибільшовицьких армій»²⁶.

Тверезомислячi українськi провiдники iлюзiй не плекали: «Взагалi прихильникiв незалежної України не чути нi серед фр[анцузських], нi серед америка[нських] полiтикiв,— читаємо в записниках Олександра Жуковського за червень 1919 р.,— коли не з любови до Росiї, то з страху, коли вiдродиться, то пригадає всiм, хто обстоював її роздроблення». «Америка взагалi не має самостiйної полiтичної лiнiї i загальний настрiй за Англiєю.— занотовує вiн далi.— У Вiльсона одна iдея — здiйснити Лiгу народiв i стати її головою, тому робить великi уступки, нi з ким не хоче зачiпатись в Українськiй справi + опозицiя республiканцiв в Конгресi ...Америка не хоче активної полiтики в Європi». Пiдсумок: «Счастливi союзники, що добре вискочили з вiйни i не хочуть встрявати в новий ризк. Концесiї се друге дiло .. Дипломатична справа України програна»²⁷.

Зовнішньополітична концепція країн Згоди мала безпосередні наслідки для України, а в перспективі — і для них самих. «Держави Антанти, — слушно зауважив А. Марголін, — не прислухалися до закликiв про допомогу місцевим силам... І лише падіння Колчака, Деникіна, Юденича та Врангеля показало Антанті всю безцільність та безрезуль­татність застосування всеросійських централістичних гасел в боротьбі з анархією»²⁸. Цей висновок витримав випробування часом. «Якби Антанта пішла за здоровим глуздом Ллойд Джорджа і помагала Україні так, як помагала іншим повносталим державам по-царської «тюрми народів» замість воскрешати «труп єдіної і нєдєлімої Росії», — писав о. І. Нага­євський, — то в найгіршому випадку большевизм був би обмежений лише до московської етнографічної території... Жорж Клемансо своїм олівцем накреслив кордони нової Європи..., поклав основу під другу світову війну та причинив все до скорого зросту фашизму, большевизму і націонал-соціалізму»²⁹.

Ставка країн-переможниць на А. Денікіна та О. Колчака, визнання останнього 26 травня Антантою «Верховним Правителем», у свою чергу, визначили всю подальшу логіку боротьби на фронтах громадянської війни в Росії та Україні. Зрештою, ці рішення визначили ходу історії Європи аж до кінця ХХ сторіччя. Події на теренах України, Європи та світу після Першої світової війни могли б набути цілком іншого характеру і змісту, якби союзники пішли іншим шляхом. Можливості розвитку в цьому напрямку теоретично відкривали відомі ініціативи президента США Вудро Вілсона. «Доктрина Вілсона» не лише викликала широкий резонанс у світі³⁰, а й стала однією з ідеологічних засад повоєнного устрою в Європі та світі.

Упродовж 1918 р. її наріжні принципи жваво обговорювалися країнами Згоди. 29 жовтня 1918 р. 14 основних і 4 додаткових пункти «доктрини Вілсона» дискутувалися англійським та французьким прем’єрами за участю особистого представника американського Президента полковника Е. Гавса. IV пункт «доктрини Вілсона», який безпосередньо стосувався України, звучав так: «Перше питання, чи російська територія є рівнозначна з територією, яка належить до колишньої Російської імперії. Ясно, що це не так, бо ж пункт ХIII постановляє про незалежну Польщу; це є постанова, яка виключає відновлення імперії. Те, що признано важним для поляків, мусить бути з певністю признане для фінів, литовців, латишів, і, можливо, також для українців. Бо ж від часу, коли ця умова була зформульована.., ці поневолені народи піднялися і не може бути сумніву, що їм мусить бути дана можливість вільного розвитку»³¹. Ця позиція, підтримана Д. Ллойд Джорджем, вимагала визнання існуючих національних урядів та етнічних кордонів між державами de facto. Разом з тим, констатувалася наявність гострої суперечки між Україною і Польщею в Східній Галичині, причому американські представники відкрито заявили, що остання «не повинна належати до Польщі»³². Очевидно, що така позиція не могла розрахову­вати на беззастережну французьку підтримку. Клемансо погодився під­тримати ідеї Вілсона, в т.ч. про створення Ліги Націй як частини Мирового Договору, в обмін на підтримку позиції Франції, зокрема щодо Польщі³³.

З відстані 80 років ясно видно, що керівники Польщі добре орієнту­валися в лабіринтах міжнародної політики³⁴. Зокрема, вони вельми ефек­тивно розігрували карту французьких побоювань. Але добитися прихиль­ності її союзників було не так легко. Хоча маршал Фош і закликав надати негайну допомогу полякам у їх боротьбі за Львів за рахунок польських частин, розміщених в Одесі та у Франції, англійський прем’єр виступив проти цього. «Ніхто не завдавав нам стільки неприємностей, як поля­ки, — пояснював згодом британський лідер. — Сп’яніла від молодого вина свободи, яке їй дали союзники, Польща знову уявила себе цiлковитою господинею Центральної Європи... Право народів самим визначати свою національну приналежність, — підкреслював він, — було негайно відкинуте польськими лідерами»³⁵.

Великобританія аж ніяк не була зацікавлена в безмежному посиленнi французьких позицій. На офіційному ж рівні Д. Ллойд-Джордж аргумен­тував британську позицію тим, що реалізація французького задуму призведе до подальшого послаблення антибільшовицьких сил на Півдні Росії, в т.ч. українських республіканських військ, які воювали проти більшовиків³⁶. США підтримали Велику Британію, висунувши, водночас, рекомендації: підтримати самостійну українську державу; передати Східну Галичину Україні; якщо Україна перебуватиме «в стані хаосу», передати Східну Галичину Польщі, але тільки як автономну частину, якій Ліга Націй гарантуватиме право на вирішення власної долі в майбутньому; Крим повинен належати Україні як природний материк. США та Великобританія виступили проти польської інвазії в Галичині. Їх аргументи полягали в тому, що воювати проти більшовиків можуть і повинні лише громадяни країн, які зазнали більшовицької агресії, а не поляки. Як пригадували Б. Мартос та О. Удовиченко, 19 березня уряд ЗОУНР та командуючий УГА генерал М. Омелянович-Павленко, а також польський комендант Львова отримали телеграму, підписану прем’єрами Франції, Великобританії, Італії і президентом США, з пропозицією як українцям, так і полякам припинити між собою бойові дії і обіцянкою «справедливого» розгляду справи Галичини на Мировій Конференції³⁷.

Але всі ці добрi наміри так ніколи і не були втілені в життя. Як завжди, гору взяли міркування практичної політичної користі. Ставка країн Антанти в антибільшовицькій боротьбі на Польщу та «єдинонєдєлімські» кола не тільки дозволяла польським військам й надалі вільно оперувати в Галичині, але — і це є головне — мала своїм наслідком зміну всієї концепції зовнішньополітичної діяльності союзників на теренах колишньої Російської імперії. Союзники почали реалізовувати план, запропонований маршалом Фошем. Його головна ідея полягала в тому, щоб активно використовувати на більшовицькому фронті об’єднані військові сили Польщі, Румунії та УНР. Реалізувати цей план було неможливо без задоволення територіальних претензій Бухареста на Бессарабію та Північну Буковину. Реалізація плану вимагала також встановлення негайного миру на польсько-українському фронті, адже польські збройні сили провадили військові операції на теренах Холмщини, Підляшшя, Полісся і Волині від грудня 1918 р³⁸. Реалізація плану Фоша вимагала також початку офіційного політичного діалогу між керівництвом України та Польщі.

¹ Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність.— Каліш, 1932.— С. 81.

² Цит. за: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин.— Нью-Йорк, 1956.— С. 277 — 278.

³ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.5.— С. 201.

⁴ Загальний огляд військових подій за період від грудня 1918 р. див.: Капус­тянський М. Похід українських армій на Кіїв-Одесу.— С. 26–39.

⁵ Про хід бойових дій на території Галичини в листопаді 1918 — травні 1919 рр. докл. див.: Історія українського війська.— Т. 2.— С. 486–504.

⁶ За станом на квітень, в її лавах налiчувалося до 25 тис. багнетів, до 600 шабель та 150 гармат. Дієва Армія в цей час відступила під тиском більшовиків на лінію Луцьк-Сарни-Рівне-Крем’янець.— Див.: Історія українського війська.— Т. 2.— С. 485. Докладно про організацію УГА див: Там само. С. 521–537.

⁷ Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 92. При цьому все військове спорядження УГА, чисельність якої сягала 30 тис.,залишилося у поляків. Генерала Омеляновича — Павленка на посаді Начального вождя УГА замінив генерал Греков (Там само. С. 93).

⁸ На цьому етапі збройної боротьби до складу УГА входили: 1 корпус (командувач генерал Микитка) чисельністю близько 20 тис. вояків; 2 корпус (полковник Вульф) — 22 тис. вояків; 3 корпус (генерал Кравс) — 12 тис. вояків. УГА мала в своєму розпорядженні 550 кулеметів, 160 гармат, 20 літаків. У цілому в її лавах налічувалось близько 85 тис. чоловiк, в т.ч. 47 700 активних вояків. Докл. див.: Історія українського війська.— С. 507–520.

⁹ Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.— С. 91.

¹⁰ За іншими даними, в піших частинах корпусу налiчувалося до 500 старшин і 7000 рядових вояків (березень), а за станом на 1 червня — відповідно 310 і 8 067. Артилерійські підрозділи корпусу налiчували 76 гармат (половина артилерії Дієвої армії), 120 старшин, 480 підстаршин, 3250 рядових вояків, 1900 коней (Див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво.— С. 283, 284).

¹¹ Про організацію армії УНР в першій половині 1919 р. див.: Капустянський М. Похід українських армій на Кіїв — Одесу.— С. 42–46.

¹² В оперативному відношенні ці війська були об’єднані в три групи: Волинську, у складі до 4000 багнетів при 16 гарматах (командувач — генерал В. Петрів); Запорізьку, до 3000 багнетів при 8 гарматах (полковник В. Сальський); КСС, до 4500 багнетів, до 40 гармат (Є. Коновалець). Ще дві частини — 3-тя дивізія полковника О. Удовиченка та група Ю. Тютюнника налiчували відповідно 1200 багнетів при 16 гарматах та приблизно 4,5 тис. багнетів при 10 гарматах (Історія українського війська.— С. 536–537; Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 282–303. Капустянський М. Похід українських армій на Кіїв — Одесу.— С. 48–52).

¹³ Капустянський М. Похід українських армій на Кіїв — Одесу.— С. 57.

¹⁴ Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 65–67.

¹⁵ Докл. див.: Ріпецький С. Українське січове стрілецтво.— С. 290 — 291; Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 299 та ін.

¹⁶ Про взаємовідносини керівництва української армії з Денікініним в період до 31 серпня див.: Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольчою армією. Спомини голови делегації та командира За­порізької групи.

¹⁷ Загальний огляд операцій на фронті див.: Омелянович-Павленко М. На Україні 1919. Переговори й війна з російською Добровольчою армією. Спомини голови делегації та командира Запорізької групи.— Прага, 1940.

¹⁸ Докл. див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 68–78; Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році. Кн. 1.— С. 58–64; Кн. 2. Мюнхен, 1946.— С. 9–11.

¹⁹ Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 96–97. Див. також: Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році.— С. 68–103.

²⁰ Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. — С. 107–108.

²¹ Про діяльність української делегації в Парижі див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.6.— С. 11–47.

²² Мартос Б. Чому Центральна Рада і Директорія УНР не змогли вибороти самостійності України?— С. 176–177.

²³ Про цей візит див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.6.— С. 34–44.

²⁴ Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.155. Тут і далі ми торкаємося тільки публічних контактів українських політичних діячів. Щодо закулісних перего­ворів українських та французьких масонів, в т.ч. С. Петлюри див., зокрема: Стахів М. Західня Україна. Т. 6.— 1923.— С. 218–220.

²⁵ Про позицію Р. Лансинга, осіб з найближчого оточення Президента В. Вілсона до українського питання докл. див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 133–136; Т.6.— С. 55–56.

²⁶ Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.161.

²⁷ Записна книжечка О. Жуковського з 1919 року // Український iсторик.— 1983.— № 2–4 (78–80).— С. 151–153.

²⁸ Там само. С.119.

²⁹ Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 254.

³⁰ Про реакцію українських кіл у США див., зокрема: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 146–159.

³¹ Цит. за: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4.— С. 137.

³² Там само. С. 138, 139, 140, 141. Ця точка зору суперечить думці Д. Ллойд Джорджа про те, що, мовляв, Президент В. Вілсон «приїхав до Європи палким прихильником Польщі» (Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— Т.1.— С. 271).

³³ Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 232.

³⁴ Загальний огляд діяльності польських провідників у зовнішньополітичній сфері, а також про підтримку польською громадою в США зусиль по відбудові державної незалежності Польщі в 1914–1918 рр. див.:Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4. — С. 162–177.

³⁵ Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах.— Т.1.— С. 268–269.

³⁶ Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття.— С. 241.

³⁷ Мартос Б. Чому Центральна Рада і Директорія УНР не змогли вибороти самостійності України?— С. 178. Див. також: Удовиченко О. Україна у війні за державність.— С. 90.

³⁸ Формальні протести української мирової делегації в Парижі, очевидно, не мали ніякого впливу. Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т.4. — С. 32–33.