§ 4. Революційні зміни соціальних орієнтирів та політичних підвалин української державности

Немає потреби спеціально зупинятися на тому, що пізніші дослідники насправді дотримувалися діаметрально протилежних поглядів на політико-правові наслідки останніх політичних актів Гетьманату. Наприклад, М. Стахів доводив, що «цими актами гетьман і його уряд визнали повну правність влади Директорії УНР»¹. Сам режим він кваліфікував як «типову одноособову самозвану диктатуру, яка виникла шляхом державного перевороту», який «з погляду кон­ституційного права був вповні безправний. Гетьман... ніколи не старався хоча б «ex post» і хоча б позірно легалізувати свій переворот додатковою згодою українського народу, суверенність якого щодо встановлення тривалого державно-конституційного ладу України він формально визнав у своїх основних державних актах»².

«Під владою Скоропадського український нарід пережив су­спільну реакцію і національне поневолення, прикрите назвою «Україн­ська Держава»³, — стверджував інший противник Гетьманату. «Вiн не вiрив, що українська самостiйна i незалежна держава зможе на довший час устоятися з причини браку творчих сил i малої нацiональної свiдомостi широких народних мас, — читаємо висловлювання на пiдтримку попередньої точки зору, — i тому не хотiв зв’язуватися з українським визвольним рухом. Крiм того, Павло Скоропадський нiбито «...вважав весь час свого гетьманування, що український нарiд — це темна маса, негiдна нiяких полiтичних прав», отож з iсторичної точку зору його «поява на полiтичнiй аренi для України була запiзнена»⁴.

В літературі можна зустріти і більш помірковані оцінки. Так, К. Костів, який розділив увесь період існування гетьманського режиму «з політично-правного боку» на 2 фази, вважав, що від 30 квітня до 13 листопада «існував тільки новий державний режим у межах наявного устрою УНР», який змінив сутність лише в другій фазі свого існування, тобто в період з 14 листопада до зречення Гетьмана⁵. Активний діяч режиму, Д. Дорошенко, в свою чергу, наголошував на тому, що навіть імена «гетьмана Скоропадського й Василенка вже самі собою свідчать, що ідеться не про «кінець української державности», а щонайбільше — про зміну її форми»⁶.

Виважену позицію, з нашої точки зору, зайняв О. Лупандін. Німецько-австрійська окупація для Української Держави, писав він, крім негативних наслідків, мала і позитивні риси, оскільки окупаційні війська були підпорою встановленого в Україні державного ладу, певною перешкодою здійс­ненню великодержавницьких планів більшовиків щодо України і в цьому розумінні виконували роль стабілізуючого чинника. «Для РСФРР, її уряду, — пише дослідник, — німецько-австрійська окупація України була стримуючим фактором у проведенні російської політики щодо України, що в рамках здійснення політичної програми більшовиків зумовлював необхідність пошуку нових напрямів і форм її реалізації»⁷. На iншому позитивному наслідку перебування німецької армії в Україні наголосив А. Марголін. «Справедливість вимагає визнати, що протягом всієї німецької окупації України в містах та містечках спостерігався зразковий порядок, життя та майно знаходилися в повній безпеці»⁸.

Нема де правди діти. Чи то стан спокою, чи то інші фактори, а, може, і всі вони разом узятi, зумовили те, що всі політичні суб’єкти в Українській Державі «проспали» такий фундаментальний факт, як капітуляцію німецько-австрійських спільників — Болгарії та Туреччини. «Для кожного політич­ного обсерватора, — визнавав М. Стахів, — мусіло тоди бути ясно, що в цій ситуації війна Німеччини на Заході вже програна. Тимчасом і урядові і опозиційні кола в Україні чекали ще довго, бо майже місяць, заки взагалі подумали про те, що в світі настав рішучий зворот в користь перемоги антанти»⁹.

Фактичний військово-політичний крах імперії Гогенцоллернiв, і, отже, неминуча евакуація її військових частин на батьківщину відкрили можливість розпочати новий раунд боротьби за владу над Україною. Треба визнати справедливість слів Б. Мартоса, який якось зауважив, що «якби Директорія не проголосила повстання, то це зробили б боротьбісти або більшовики»¹⁰. Останні, треба віддати їм належне, зробили черговий, надзвичайно ефективний крок. У повній відповідності із філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо, ленінські делегати Х. Раковський і Д. Мануїльський під час зустрічі з В. Винниченком 3 листопада на квартирі В. Мазуренка наказали почати повстання 14 листопада¹¹. Це означало неминучий стратегічний програш його організаторів. На цю обставину свого часу звернув увагу П. Солуха, зауваживши, що «з хвилиною проголошення з Бiлої Церкви повстання проти Гетьмана, Ленiновi непотрiбнi стали нi Винниченко, нi Шаповал, нi Сiчовi Стрiльцi, нi договор з Мануїльським, нi перемир’я. Прапор повстання, пiднятий Директорiєю, — писав вiн, — перейшов до рук Ленiна. Тепер Москва сама, без Директорiї робитиме повстання за українську радянську владу»¹².

На думку В. Барладяну-Бирладника, саме та обставина примусила Гетьмана оприлюднити відому грамоту про федерацію з Росією, що країни Антанти офіційно повідомили гетьманських дипломатів про брак своєї підтримки ідеї самостійного державного існування України. Ба бiльше. Означену заяву можливо i необхiдно трактувати у той спосiб, що Україну Гетьмана П. Скоропадського країни Згоди продовжували трактувати як об’єкт та суб’єкт мiжнародного права. Навiть якщо 22 листопада 1918 р. країни Антанти й видали двi декларацiї з українського питання, якi взаємно виключали одна одну — адже перша оголошувала про пiдтримку гетьманського режиму, а друга пiдтримувала «вiдбудову Росiї, як єдиної держави, почату росiйськими патрiотами», то вони свiдчили вони саме про пiдтримку iнтеграцiйних зусиль П. Скоропадського, а не про вiдмову вiд надання його режимовi небхiдної полiтичної, економiчної й вiйськової пiдтримки. Натомiсть Директорiя «в очах Антанти репрезентувала не державу, а бунтарiв, ворохобникiв», i «якраз цього «герої» Директорiї не могли зрозумiти»¹³.

Проаналізувавши політичну ситуацію, яка склалася в регіоні Центральної і Східної Європи в останні місяці 1918 р., В. Барладяну-Бирладник справедливо зауважив, що Україна була єдиною з новоутво­рених на теренах колишньої Російської імперії держав, яка підписала мирну угоду з Центральними державами. Підписавши Брестську угоду, вона тим самим визнала себе «воюючою і переможеною країною» з усіма наслідками, які з цього випливали. Друга теза, яку сформулював дослідник, зводилася до того, що, виконуючи умови Берестейської угоди, Гетьман П. Скоропадський «рятував Україну від приєднання до Німеч­чини». Отже, — стверджував автор цитованої розвідки, — «виступ проти Гетьмана був результатом антидержавної змови В. Винниченка та інших провідників Директорії з німецькими окупантами і большевицькою Москвою»¹⁴. Автор iншого дослiдження цiлком справедливо наголосив на полiтичних можливостях, якi вiдкривалися проголошеннням федерацiї: це i блокування виступу Директорiї та зусиль бiльшовицької Москви роздмухати «пожежу свiтової революцiї» на територiї України, i розкол табору «росiйських неділимцiв», якi в цiй ситуацiї не знали б що робити — пiдтримати Гетьмана та його режим, чи «валити його», i початок перего­ворного процесу з Антантою, i утримання столицi, i збереження Гетьманом статусу єдиного представника України в очах мiжнародної спiльноти¹⁵. В. Панейко, чільний діяч ЗУНР, керівник її зовнішньополітичного відомства, згодом керівник делегації «об’єднаної» УНР на Паризькій мировій конференції, висловився ще категоричніше: «Єдиною позитивною концепцією української політики може бути тільки концепція здійснення самостійности української держави в спілці з самостійною державою московською, спілці так побудованій на новітніх засадах національної суверенности, щоб вона могла стати ядром, довкруги якого могли-б угрупуватись всі инші, менші народи і держави Східної Європи й північної Азії – на просторі між Карпатами й східними границями етнографічної Польщі аж до Тихого океану»¹⁶.

Для українських же «нацiонал-соцiалiстiв» справа була лише за тим, хто встигне першим: залишилося сповістити громадськість про початок повстання. Але й в цьому, здавалося би, простому питанні повної ясності немає¹⁷. Такий прискiпливий дослідник, як М. Стахів, наприклад, в одному місці твердив, що відому відозву, що починалася словами «Громадяни! Останнім зрадницьким актом генерала — гетьмана П. Скоропадського...» і яка в ніч на 16 листопада була розклеєна на київських мурах (див. додаток 1.15), написав особисто Винниченко 15 листопада¹⁸. В іншому місці тієї самої праці М. Стахів не менш впевнено переконував: текст відозви був написаний О. Назаруком в Білій Церкві в присутності членів Директорії та керівного складу загону Січових Стрільців¹⁹.

Питання про роль i мiсце командування Січових Стрільців у пiдготовцi повалення гетьманського режиму — так само як i питання про участь у полiтичному життi Надднiпрянської України в 1917–1929 рр. — досьогоднi залишається одним з найбiльш «темних» мiсць української iсторiї початку ХХ ст. Не ставлячи собi за мету зупинятися на цiй проблемi скiльки-небудь докладно, зауважимо таке.

За переконанням деяких дослiдникiв, Січові Стрільці вiдiгравали найактивнiшу роль в українському полiтичному життi вiд початку 1918 р. Вони являли собою чи не єдину органiзовану збройну частину, яка до останнiх хвилин пiдтримувала соцiалiстичне керiвництво Центральної Ради. Полiтичне кредо органiзацiї висловив її легендарний командир Є. Коновалець: «Ми маємо певнi межi направо, але не маємо їх налiво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цiлу Європу, то негайно приєднались би до большевикiв. Але ми переконанi, що большевизм — явище тимчасове. Зокрема його не буде в Галичинi»²⁰.

Пiсля 29 квiтня сiчовi стрiльцi та їх батьки-командири опинилися у глухiй, але виразнiй опозицiї до нового режиму, пiдтримували щiльнi — але завжди конспiративнi — вiдносини з соцiалiстичними лiдерами антигетьманської опозицiї. Iсторiя цих зносин досьогоднi оповита густим туманом. Очевидно одне: загін Січових Стрільців, який завжди вважав себе вiдмiнною вiд iнших українських сил полiтичною одиницею «з певним полiтичним завданням», пiзньої осенi 1918 р. значно посилив свої позицiї, легалiзувавши їх в щойностворенiй Директорiї. Сучасники абсолютно ясно розумiли, що з перших днiв її iснування полковник Коновалець «мав величезний вплив на головного отамана С. Петлюру i був одною з центральних фiгур тiєї полiтичної групи, яку ми називали вiйськовою...» Його, Коновальця, «впливи на українську полiтику погетьманського часу були дуже великi i, можна сказати, перева­жаючi...,— писав М. Ковалевський. За його словами, Директорiя ухвалювала «лише формальнi рiшення, всi ж актуальнi проблеми вирiшувались у тiсному i вибраному колi наших полководцiв у залях [готелю] Континенталь»²¹. Про широко відомі слова першого голови Директорiї, сказані на VI конгресi УСДРП: «Воля осадного корпусу для мене найвищий i найсвятiший закон», — годі й говорити.

Отож, диктатором якщо не всiєї України, то, принаймнi, деякої частини соцiалiстичної Української Народної Республiки вже за кiлька днiв став громадянин «двоєдиної» Австро-Угорської iмперiї, який впродовж попередніх чотирьох рокiв iз зброєю в руках обстоював її державнi iнтереси. Для встановлення такої диктатури фактично вистачило невеликої i не дуже добре вишколеної та озброєної вiйськової формацiї, а також невеличкого клаптику паперу з надрукованим великими лiтерами словом «Декларацiя».

Тон її, на думку А. Марголіна, «був переконливий, а головне — вони були написані простою, зрозумілою для народу мовою і дихали теплотою та відвертістю. Безперечно, у Директорії були найблагiшi наміри не лише вiдвернути згубнi для повстання та його цілей анархію й погроми, але всіляко забезпечити мирне та дружне співжиття всіх народів на засадах повної рівності»²².

15 листопада у Білій Церкві від імені Директорії, але без її згоди, було оголошено інший Універсал. Документ цей починався словами «По наказу Директорії Української Республіки, я, яко верховний головнокоман­дуючий, закликаю всіх українських солдат і козаків боротися за державну самостійність України...» і мав підпис «Головний Отаман Петлюра»²³.

Але в будь-якому разі М. Стахів вважав, що «активний збройний, чи пасивний опір українського народу проти... безправно накинутого режиму був би отже вповні правним актом»²⁴. Необхідність повстання він також обгрунтовував антиселянською політикою Гетьмана та невідворотністю зради режиму з боку «місцевих московських військових організацій» на користь Денікіна²⁵. Натомість о. І. Нагаєвський підкреслював, що «проти­гетьманське повстання спричинило вибух громадянської війни, під час якої дві українські дивізії покинули північну границю і тим прискорили наїзд 75-тисячної більшовицької армії на Україну»²⁶. Як би там не було, очевидним залишається одне: «суворi формулювання» Унiверсалу С. Пет­люри «вiдкривали шлях беззаконню й сваволi»²⁷.

«За тиждень перед цим²⁸ ,— пригадував М. Шаповал,— я одправив полковника Пелещука в Бердичів з інструкціями і наказом підготовитись до мобілізації, яка буде оповіщена приблизно через тиждень. Балбачан виїхав днів за 19 раніше з наказом — ждать гасла. Коновалець був у Києві (курсив наш.— Д.Я.). Отже наша організація стояла на варті момента в повній бойовій підготовці»²⁹.

Таким «моментом» була визнана згадана зустріч Гетьмана з генералом П. Красновим, але, передовсім, чутки про листопадову революцію в Німеччині і усунення кайзера від влади. Добре розуміючи, що іншого шансу може не бути, керівники повстання реалізували принципової ваги крок: з представниками німецького командування було укладено «джентльменську» угоду про взаємний нейтралітет. Демора­лізовані німецькі полки діставали змогу безперешкодно виїхати на батьківщину, їхнi партнери — з’ясовувати стосунки з ненависним Геть­маном.

Треба було поспішати — на п’яти наступали більшовики. Опові­даючи про перші дні повстання, А. Марголін, який в той час перебував на Київщині, вказував: «Назрiвало розкладання, анархія, починались самочинні дії, влада вислизала з рук тих, хто стояв на чолі, хто був натхненниками та керівниками повстання»³⁰. Нiчого дивного в цьому не було. Адже «Унiверсал з Бiлої Церкви розв’язав руки всiм авантюр­никам, агентурам, полiтикам, аматорам революцiї, анархiї, охотникам чужого добра. В цьому i полягає природа повстання, де кожний може, не питаючи дозволу, не пiдлягаючи нiкому, брати зброю i йти воювати проти кого хоче i за що хоче; встановлювати свою владу в залежностi вiд своєї сили i спроможности»³¹.

Лише упродовж двох тижнів армія Директорії формально сягнула нiбито чи не 130 тис. багнетів та шабель. До неї приєдналися Запорізька дивізія, Чорноморський Кіш, а також прибула з Австро-Угорщини Сірожупанна дивізія, два кадрованих корпуси, розташовані в Одесі й Вінниці; згодом перейшли Сердюцька дивізія та Лубенський кінний сердюцький полк³². І все це при тому, що сам Винниченко «цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб’ють, розженуть, розтрощать. Діло було зовсім не в тому, — твердив світоч українського відродження, — а в тому, що цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу, де політики Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її, так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути слова «Україна»³³. Для такої обачливостi були й iншi, цiлком прозаїчнi причини. Не секрет, що для переведення в життя проголошеної загальної мобiлiзацiї Директорiя просто не мала необхiдного адмiнiстративного апарату. Не було також «достатньої кiлькостi старшин i пiдстаршин, озброєння та обмундирування... i коли в перших днях оголошення мобiлiзацiї почали напливати маси народу, їх не могла опанувати жодна з частин». «Нечуванi репресивнi заходи щодо провiдних українських вiйськових полiтичних та громадських дiячiв» породили державний, правовий колапс, покликали до життя «небувалий рiвень жорстокостi» — пiд час цiєї першої, з нашого погляду зору, україно-української вiйни «нiхто нiкого» в полон не брав³⁴.

Вчитуючись сьогодні в рядки, написанi В. Винниченком, не можна позбутися відчуття, що автор їх жив у якомусь ілюзорному світі, керувався передовсім фантомами, міфами, які сам для себе створив, залишаючи осторонь факти реального життя. Адже за найоптимiс­тичнiшими підрахунками всі українські політичні партії на листопад 1918 р. формально налiчували в своїх лавах не більше 10 тис. реєстрованих членів, у т.ч. УПСР — до 5 тис., а УСДРП — до 3,5 тисяч. Їх характер­ними рисами були: низький ступінь організованості, відсутність власне партійного апарату, плинний характер впливу на ті самі маси, про інтереси яких так піклувалися В. Винниченко та його товариші. Всі інші партії «фактично мало були поширені дисципліно­ваним членством поза інтелегентські гурти»³⁵.

12–14 грудня 1918 р. їх представники разом iз членами Директорії зібралися у Вінниці на засідання, яке згодом було гордо йменовано Державною нарадою. Головне питання порядку денного — визначення форми майбутнього державного устрою нової, післягетьманської України. Розглядалися три варіанти. За парламентську республіку та скликання Установчих Збрів висловилися представники більшості УСДРП, УПСФ, УХДП, Української Трудової Партії, Поалей-Ціон, а також Селянської Спілки (тобто М. Шаповал. — Д.Я.), яка невдовзі приєдналася до опонентів цієї пропозиції.

Представники боротьбістів та центральної течії УПСР, а також Селоспілки рішуче висловилися за запровадження в Україні радянської влади на засадах «трудового принципу», тобто за надання рівних прав робітництву, селянству та т.зв. трудовій інтелігенції за позбавлення політичних прав усіх інших громадян України. За третій варіант нового державного устрою — радянську владу у формі диктатури пролетаріату — агітували представники «незалежної» фракції УСДРП та «лівої» УПСР. Голоси членів Директорії розподілилися так: Винниченко, Макаренко, Швець — за «трудову демократію», Петлюра та Андрієвський — за скликання Установчих Зборів і створення парламентського режиму на основі загального виборчого права. Результатом палких дискусій став документ «Декларація Української Директорії, що зробила Директорія» в якій повідомлялося, що цей керівний революційний орган погоджується передати «свої права та повноваження лиш трудовому народові самостійної Української Народної Республіки». Для цього «трудовому селянству, що перше одгукнулось на поклик Директорії і встало зі зброєю в руках до бою з панством» було запропоновано» «з’їхатись в губернії і вибрати своїх делегатів на конгрес трудового народу України». Аналогічні вибори пропонувалося, хоча і з певними застереженнями, здійснити і «міському робітництву» (див. додаток 1.16).

За свiдченням В. Винниченка, саме тут, у Вiнницi, було створено перший орган виконавчої влади новопосталої УНР — так звану Тимчасову Раду завiдуючих державними справами «без виразних конституцiйних прав та обов’язкiв»; це був примiтивний дорадчий орган Директорiї в усiх справах державно-адмiнiстрацiйного життя». Пiсля вiд’їзду Директорiї з Вiнницi, замiсть цiєї Ради — аж до призначення уряду В. Чехiвського — «адмiнiстративна влада» перейшла до Революцiйного комiтету у складi 14 комiсарiв. За В. Винниченком, до першого його складу увiйшли головним чином чiльнi дiячi «незалежної» течiї УСДРП, зокрема М. Авдiєнко, В. Висоцький, М. Галаган, Н. Загороднiй, М. Марченко, А. Пiсоцький, В. Чехiвський. Проiснував ревком недовго: «з моментом вступу» до української столицi повстанської армiї «вся повнота адмiнiстрацiйної та вiйськової влади перейшла до отамана Осадного корпусу Коновальця»³⁶.

Аналізуючи рішення нового українського керівництва в цей період, М. Стахів сформулював пародоксальний i, з нашого погляду, абсолютно необгрунтований висновок про те, що, мовляв, «Директорія, не зважаючи на свою боротьбу проти гетьманського режиму, стояла на грунті правної сукцесії Української Держави по цьому режимі та заступала теорію правної держави»³⁷. При цьому сам дослідник особливо наголосив: «вимоги колишніх членів УЦРади із табору УПСР на чолі з головою УЦРади Михайлом Грушевським, щоб відновити діяльність самої УЦРади і привернути в силу всі ухвалені нею закони, не знайшли собі послуху ні серед більшости політичних кіл біля Директорії, ні самої Директорії»³⁸. Інший дослідник, К. Костів, натомість, зауважив, що вже в першій половині грудня 1918 р. Директорія «змінила свою політичну канву, накреслену в своїй першій повстанській декларації. Вона відкинула концепцію парляментарної всенародної демократії, а прийняла в основу організації державної влади в Україні так званий трудовий принцип»³⁹.

На нашу думку, така еволюція не в останню чергу була обумовлена становим характером попереднього — гетьманського — режиму. Водночас спроба лідерів Директорії, цієї «тимчасової правної (? — Д.Я.) колегіальної диктатури з повнотою найвищої центральної влади»⁴⁰ радикально розширити групу своєї соціальної підтримки за рахунок найширших «трудових» (читай: селянських. — Д.Я.) верств, на практицi призвела до цілком протилежних наслідків. Верхівку українського фінансово-політичного істеблішменту, організовану, наприклад, в Товариства заводчиків і фабрикантів, яка мала величезний і не оцінений досьогодні вплив на перебіг подій як всередині країни, так і за її межами, було свідомо відкинуто у ворожий Директорії табір.

Адже організатори та лідери Директорії мали на меті не створення демократичного устрою нової української держави, а виключно лише перебрання влади однією з груп національної політичної еліти, яка протягом попередніх 9 місяців або перебувала на других ролях, або була усунута з політичної авансцени. Інакше кажучи, у боротьбі за владу вони застосували більшовицьку тактику: користуючись максимальним знесиленням Батьківщини у боротьбі з внутрішніми і зовнішнiми ворогами, захопити владу шляхом заколоту і ціною роздмухування громадянської війни, не зважаючи на ціну, яку треба буде неодмінно заплатити за таку авантюру.

Більшістю голосів учасники першої Державної наради ухвалили т.зв. «трудовий принцип» організації нового режиму: громадські, повітові, губерніальні ради утворюють вищий центральний орган центральної державної влади — Трудовий Конгрес України. Виборче право надавалося не всім громадянам, а лише тим, «що живуть із власної праці і без нетрудового доходу»⁴¹.

15 грудня Січові Стрільці урочисто увійшли до Києва, «конкретну мету повстання було досягнуто, гетьмана скинуто, Київ взято. Кращі елементи повстанської армії почали розходитися по домівках... За бортом державного корабля залишилися майже всі розумові сили України. Директорія залишилася на самоті з невеликою купкою людей, здатних до державної роботи з числа «трьох партій, які взяли участь у повстанні»⁴².

15 грудня 1919 р., через рік після цих подій, М. Шаповал записав у «Щоденнику»: «Роковини вступу в Київ. Торік це була неділя. Парад наших військ. Ми були приїхали поїздом з Ворзеля. В хаті холодно, а на вулиці добре. У-вечорі в українській клубі метушня. Здавалось, все буде гаразд і ціла Україна під нашим зарадом, самосвідомість неймовірно велика, одностайність»⁴³.

Автор цих рядків помилився хіба що в одному: Директорія прибула до столиці 19 грудня і відразу потрапила «з корабля на бал»: виконувач обов’язків голови УНСоюзу М. Шаповал влаштував в Українському Клубі урочистий прийом з цієї нагоди. Цей банкет відкрив черговий акт трагічної драми революції, національно-визвольного руху, національної держави. Про людей, їх невід’ємні права, демократичні інститути згадувати у цьому вирі не доводилося. Власне, цього ніхто і не збирався робити. «Невдовзі (після зайняття Києва. — Д.Я.) став визначатися основний тон політики Директорії. Винниченко йшов швидкими нестримними кроками вліво. В цьому його посилено підтримував Чехівський, який з часів виборів до 1-ї Державної Думи зберіг ще свіжість молодої віри перебудови світу на соціалістичних началах, — викладав свої спостереження А. Марголін. — З’явилися відозви Директорії з випадами проти буржуазії, — вів далі український дипломат. — Таким чином Директорія і уряд вирішили різко відмежуватися від буржуазії і будувати державу лише силами соціаліс­тичних партій та пролетаріату. Але це було майже тією ж програмою-максимумом, що і програма більшовиків. Втiм, Винниченко до цього і прагнув, але він хотів провести межу між московським більшовизмом і своєю програмою на грунті питання про самостійне і незалежне існування України. Крім того, він вірив ще тодi, що Директорії вдасться зберегти всю повноту влади і не допустити тих безчинств і того жаху, в які вже тоді вилився радянський режим.

То було зачароване коло, — підкреслив А. Марголін. — Неможливо було водночас і протиставляти себе більшовизму, і сприймати майже цілком його програму. Треба було зупинитися на одному з двох: або будувати Україну за образом та подобою вже існуючих у Західній Європі та Америці демократичних держав, або оголосити себе прихильником радянської системи, відмовитися від спілкування з буржуазною Західною Європою і домовитися з Москвою про розподіл сфер влади»⁴⁴.

Перші дні практичної діяльності нового уряду на чолі з В. Чехівським, сформованого 26 грудня (див. додаток 2.36), і в царині зовнішньополітичній, продемонстрували ціковиту безглуздість політики Директорії. Спроба реалізувати курс нейтралітету «означала не що інше, як хитання, при чім Директорія позбавляла себе перспективи підтримки Антанти у випадку війни Совєтської Росії. Взаємини, які нав’язувала Директорія з Антантою... були половинні і непослідовні»⁴⁵.

26 грудня засадничі принципи нового режиму були оприлюдненi в Декларації Директорії, ухваленої ще у Вiнницi, та увійшли згодом до тимчасової Конституції «другої» УНР. «Хто підписав цей документ, той — коли він моральна людина, мусить до кінця життя залишатись йому вірним, бо цей документ є зобов’язання перед пролитою кровію поневоленого народу нашого, який пішов боротись за Трудову Респуб­ліку на наш поклик. Цей документ і є максима української національної етики»⁴⁶, — в таких словах оцінював значення цього документа М. Шаповал. Сучаснi дослiдники схильнi оцiнювати Декларацiю бiльш помiрковано: «за змiстом вона була сурогатом радянства, свого роду нацiональним большевизмом⁴⁷.

На підставі непрямих визнань В. Винниченка, К. Костів, М. Стахів висловили припущення, що автором цього документа був перший голова Директорії, члени якої вносили до тексту хіба що деякі правки. Згадані дослідники характеризували Декларацію як «тимчасову конституцію доби Директорії Української Народньої Республіки», яка проголосила трудовий принцип обмеженої демократії, відкинула концепцію всенародної парламентської демократії, тобто порушила принцип рівності громадянських прав незалежно від релігії, статі, майнового стану тощо⁴⁸. Ніде правди дiти: «загальний курс на соцiалiстичну революцiю залишався стрижнем Української революцiї навiть тодi, коли з тактичних мiркувань доводилось уникати чiтких характеристик руху»⁴⁹.

М. Стахів вважав, що цей документ встановив «деяку форму Тимчасової Конституції УНР». На його думку, затримка з оприлюдненням цього документа майже на два тижні під впливом «непевних політичних настроїв в Україні» та вісток про розколи «в робітничих партіях на Заході Європи, зокрема в Німеччині», мала зрештою «фатальні наслідки». Причина — «провідники на місцях і самі політично зацікавлені маси були таким відкладанням дезорієнтовані, отже не знали, якої лінії трима­тися...»⁵⁰. Дослідник виділив 5 основних принципів цієї, за його словами, «грудневої тимчасової конституції УНР»⁵¹:

- запровадження принципу «трудової демократії», а це практично означало, що право на «участь у правлінні і адміністрації держави мають тільки трудові кляси без огляду на свою національність»;

- Директорія є «тимчасовою верховною владою» до скликання Конгресу Трудового Народу; до сфери її компетенції входять представ­ництво України за кордоном, затвердження законів, ухвалених РНМ, помилування, верховне керівництво збройними силами;

- вищим виконавчим органом, відповідальним перед Директорією, є Рада Народних Міністрів;

- основний напрямок діяльності вищих органів державної влади — «переведення засадничих соціяльних реформ, які зміряють до усунення приватного капіталістичного ладу за зразком тодішнього західно-європейського реформаційного соціялістичного руху»;

- місцева адміністрація мала обиратися за принципами трудової демократії, але тимчасово органи самоврядування відновилися на основі загального виборчого права.

Фактично, підсумував свої міркування М. Стахів, Директорія «мала не лише репрезентаційні функції, але вона виконувала також безпосередні функції законодавчі, судові і адміністраційні»⁵².

Сучаснi дослiдники дотримуються бiльш виваженої точки зору. Вибiр, який стояв перед Директорiєю, зазначають М. та О. Копиленки, полягав або в утвердженнi європейскiй моделi розвитку, тобто принципу верховенства права, розподiлу влад, розвитку парламентаризму тощо, або в утвердженнi iдеї диктатури пролетарiату i республiки Рад. Визначили ж компромiсний «третiй шлях», який тимчасом задовольнив усiх учасників процесу: проголосили створення «вертикалi» трудових Рад на мiсцях.., а в центрi — Конгресу трудового народу»⁵³.

З цим висновком можна було би погодитися, якби не одна суттєва обставина. Вибiр, який нiбито постав перед Директорiєю, був абсолютно умоглядним, лежав, якщо можна так сказати, виключно в теоретичнiй площинi. Адже полiтико-правовi реалiї часу i мiсця подiй, конкретнi обставини виникнення самої Директорiї, врештi-решт полiтичне поход­ження та полiтичнi ж уподобання її членiв тощо кінець-кінцем запрогра­мували її лiвосоцiалiстичну орiєнтацiю, яка, власне, i знайшла своє вiдображення в декларацiї 26 грудня.

¹ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.36.

² Там само. С.14–15.

³ Феденко П. Влада Павла Скоропадського (п’ятдесяті роковини перевороту в Україні). — Лондон; Мюнхен, 1968. — С. 24.

⁴ Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть .. .— С. 184, 185, 333.

⁵ Костів К. Конституційні акти... — С. 121.

⁶ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 245.

⁷ Лупандін О. Українсько-російські мирні переговори 1918 р.— С. 6,7.

⁸ Марголин А. Украина и политика Антанты.— С. 97.

⁹ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т.4.— Директорія і Антанта.— С. 98.

¹⁰ Мартос Б.Чому Центральна Рада і Директорія УНР не змогли вибороти самостійності України? // Визвольний здвиг України.— Ню-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1989.— С. 173.

¹¹ Барладяну-Бирладник В. Повстання проти П. Скоропадського: причини і наслідки // Останній Гетьман.— С. 110.

¹² Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 48. Див. також С. 132–144.

¹³ Там само. С. 150, 301. Тексти згаданих документiв нам виявити не вдалося.

¹⁴ Барладяну-Бирладник В. Повстання проти П. Скоропадського: причини і наслідки.— С. 107–108.

¹⁵ Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 95,96, 102.

¹⁶ Панейко В. Зєдинені держави Східної Європи. Галичина й Україна супроти Польщі й Росії.— Відень, 1922.— С. 36.

¹⁷ Сенс антигетьманського постання намагалися з’ясувати ще його сучасники. Якщо вірити М. Шаповалу, то 9 листопада 1919 р. з ним зустрічалася група провідників та активістів УПСР на чолі з М. Грушевським. Під час зустрічі колишній голова УЦР нібито прямо сказав Шаповалові:«повстання проти гетьмана — саме темне місце в українській революції. Я, пригадував організатор Директорії,— відповів спокійно... Коли говорив, що повстання мусило ліквідувати те, що створила своєю політикою Центральна Рада — Грушевський спинив «а ви, пане, не були в Центральній Раді?» — кинув мені. Був,— відповів Шаповал,— але політики не робив» (Шаповал М. Ляхоманія.— С. 44).

В лiтературi можна знайти досьогоднi непiдтвердженi документально вiдомостi про те, що росiйськi кола, незадоволенi полiтикою П. Скоропадського, нiбито «заплянували на день 1 листопада 1918 р. державний переворот для повалення гетьмана i українiзованого правительства i почалася вже пiдготовка до повстання’, яке не вiдбулося, мовляв, з тих причин, що «нiмецьке командування в Києвi не погодилось на переворот, а росiйськi вiйськовi одиницi були заслабi i трусливi, щоб рiшитися на переворот проти волi нiмецького командування» (Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть.— С. 294, 319). Додаткової аргументацiї потребує і твердження М. Шкільника по те, що нiмцi передали повстанцям зброю, якою було озброєно «не менше 200 тисяч людей», тому що «з прихильною невтральнiстю» ставилися до антигетьманського повстання (Там само. С. 325).

¹⁸ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 76.

¹⁹ Там само. С. 236. Думку про авторство О. Назарука поділяв також І. Кедрин (див.: Кедрин І. Рік 1918 в історії української політичної думки // Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Бібліотека українознавства.— Нью-Йорк; Париж; Сидней;Торонто, 1986.— Т. 53.— С. 198). На думку В. Солдатенка, обидва документи за змiстом майже не вiдрiзнялися (див.: Солдатенко В. Українська революцiя.— С. 557).

²⁰ Цит. за: Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 81. І. Мазепа наводить ці слова Є. Коновальця, сказані ним під час наради політичного керівництва повстанням з військовим керівництвом січових стрільців у Казятині, в такій редакції: « Дехто обвинувачує нас в контрреволюційності. Це неправда. Ми залашалася такими, якими були. Нам нема чого змінятися. Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєдналися би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм — явище тимчасове. ... Тому з большевиками нам не по дорозі» (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921.— Частина I.— С. 109).

²¹ Ковалевський М. При джерелах боротьби.Спомини, враження, рефлексiї.— Iнсбрук, 1960.— С. 327–329, 339–343.

²² Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.87.

²³ Петлюра С. Статті...— Т.2.— С. 351–352. Укладачі збірника подали текст документа за варіантом, наведеним в третьому томі праці П. Христюка «Замітки і матеріали...». Сам Христюк подав уривки документа за виданням «Известия Центрального Исполнительного Комитета».— 1918.— 23 листопада.— Ч. 256 (520). За даними П. Христюка, С. Петлюра оголосив універсал у Білій Церкві, майже одночасно із відозвою Директорії, але без згоди інших членів Директорії.— Там само. С. 351.

²⁴ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 16, 76.

²⁵ Там само. С. 59.

²⁶ Нагаєвський І. Історія Української держави.— С. 297.

²⁷ Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.112.

²⁸ Тобто 7 листопада. — Д.Я.

²⁹ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.67.

³⁰ Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.93. Про деякi цiкавi подробицi про повстання поза Києвом див.: Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 1.— С. 384–387.

³¹ Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 46.

³² Удовиченко О.І. Україна у війні за державність.— С. 47.

³³ Винниченко В. Відроження нації.— Київ; Відень.— 1920.— Ч. 3.— С. 95.

³⁴ Див.: Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 1.— С. 383, 389–391.

³⁵ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1. — С. 115. Свого часу М. Соснов­ський справедливо відзначив, що з усіх національних організацій соціал-демокра­тичної партії в дореволюційній Росії українська соціал-демократична партія мала чи не найменше значення. Ленін ніколи не цікавився УСДРП як політичною потугою, передовсім тому, що вона такою не була (див.: Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. — С. 111).

³⁶ Винниченко В. Вiдродження нацiї.— Т. 3.— С. 193–194. Див також. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921.— Частина I. С. 97–98.

³⁷ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1. — С. 84.

³⁸ Там само. С. 84 — 86.

³⁹ Костів К. Конституційні акти..— С. 141.

⁴⁰ Там cамо.

⁴¹ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1. — С. 109–110.

⁴² Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.101–102.

⁴³ Шаповал М. Ляхоманія.— С. 42.

⁴⁴ Марголин А. Украина и политика Антанты.— С.100.

⁴⁵ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Т. 1. Власними силами.— С. 112.

⁴⁶ Шаповал М. Ляхоманія.— С. 3.

⁴⁷ Верига В. Визвольнi змагання в Українi.— Т. 2.— С. 6.

⁴⁸ Костів К. Конституційні акти...— С. 152.

⁴⁹ Солдатенко В. Українська революцiя.— С. 641.

⁵⁰ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 114, 129 та ін.

⁵¹ Водночас М. Стахів вказав на деякі принципові суперечності, які містить цей документ (див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 246, прим. 85, 86, 87 та ін.).

⁵² Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С.144, 145, 146.

⁵³ Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України.— С.118–119.