§ 3. Створення Директорії та нацiонально-соцiалiстичне повстання (кiнець жовтня-початок листопада 1918 р.)

Одне з ключових питань історії громадянської війни в Україні — питання про створення Директорії УНР — належить, на нашу думку, до найбільш «темних» її місць.

Наприклад, В. Солдатенко в однiй iз численних дуже непослідовних та часто-густо слабко обгрунтованих розвідок твердить, що саме Винниченко скликав засідання УНС, на якому доводив, що «повстання назріло і організаційно-технічно забезпечене», запропонував «обрати Директорію і від імені всіх партій українства передати їй повноту влади». Інший приклад міркувань такого гатунку: «13 листопада (за iншими даними — в нiч з 14 на 15¹ — Д.Я.) в приміщенні міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося таємне засідання українських партій, на якому було обрано Директорію, а В. Винниченка — її Головою»². В iншiй працi В. Солдатенко стверджує: «з початку листопада М. Шаповал i В. Винниченко перейшли на нелегальний стан, довiдавшись через дружину С. Петлюри³ про те, що iснує розпорядження про їхнiй арешт. `Переховуючись вночi,— пишедосліжник,— вони обмiрковували всi деталi розпочатої справи»... Саме «так з’явилася iдея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих зборiв спецiального керiвного органу, — колегiї з 3–5 осiб — Директорiї», яку «мав сфор­мувати Український Нацiональний Союз»⁴. М. Стахів, у свою чергу, вважав, що, по-перше, Директорiя таки була обрана Українським Національним Союзом, до якого увійшли всі українські політичні партії (крім УХДП) та професійні спілки. За ними, твердив він,— стояло 80% виборців України. Друга теза, введена в науковий обіг М. Стахівим, полягала в тому, що Директорiя «не була самочинним органом», що «креаційне тіло, яке своїм вибором покликало Директорію УНР, було вповнi компетентне в цих надзвичайних обставинах представляти політичну волю українського народу аж до найближчого нового фор­мального голосування при нових загальних виборах». Спираючись на свідчення М. Шаповала та П. Хрис­тюка, М. Стахів стверджував, що участь у виборах взяли «представники національних політичних партій УН Союзу, професійних організацій і війська», а С. Петлюра на вимогу Січових Стрільців був «відразу» обраний на Головного Отамана»⁵. Прискiпливий читач М. Стахiва, в свою чергу, був цілковито переконаний в тому, що Директорiя була само­званним органом: УНС в час її органiзацiї не проводив анi з’їзду, анi конгресу. «Особи, що мали смiливiсть висловлювати волю всiх членiв полiтичних партiй, професiйних та суспiльних органiзацiй та об’єднань не були волею українського народу, який був розгублений при револю­цiйнiй анархiї, остаточним зруйну­ванням i так недосконалого апарату»,— писав вiн⁶.

Документи, які нам пощастило виявити у фонді Микити Шаповала, що у Слов’яно-Балтійському відділі Нью-Йоркської публічної бібліотеки, малюють іншу картину. Перед тим, як звернутися до них, нагадаємо, що 22 жовтня М. Шаповал, разом з іншими політичними, громадськими та державними діячами, перебував на урочистостях, присвячених відкриттю Кам’янець-Подільського університету — другого українського університету, заснованого режимом Павла Скоропадського⁷.

Після повернення до Києва, як пригадував М. Шаповал, дослівно «через декілька днів» він рано-вранці вийшов у Чехівський провулок з будинку № 6, в якому мешкав. Тут сталася його випадкова зустріч з А. Макаренком⁸. На розі Чехівського провулка та вул. Столипiнської вони зупинилися. А. Макаренко нарікав на «хижацтво» гетьманщини і розповідав про саботаж вивезення українського майна на Дон. Він сказав Шаповалові, що Міністерство шляхів сполучення, в якому він, Макаренко, працював, організувало «окрему сторожу» на чолі з генералом Осецьким; помічниками останнього були полковники Віктор Павленко (Лівобережна залога) та Хилобоченко (Правобережна залога), «обидва, — за словами Микити Шаповала, — люди для України вірні». Далі між А. Макаренком⁹ та М. Шаповалом відбулася така «випадкова» розмова:

Андрій Макаренко:

- Організація сторожі полягає в тому, що тепер генерал Осецький зложив по всіх станціях штаби, управи, дібрав де-що службового штату,

- Вже принято і козаків. Організовано з їх резервовий полк у Києві (залізничний полк). До полку приймаються лише свідомі українці,

- Проблема полягає в тому, що військове міністерство хоче пребрати «під свою руку».

М. Шаповал:

- Чи можете в певний час зупинити рух залізниці?

- Можу! Наша головна рада залізничників скаже і буде зроблено, — вiдповiв Андрій Макаренко.

М. Шаповал: «Для мене було поки що досить. Думки миготіли і вихрували. Далі ми говорили про безнадійність і безцільність всяких пертрактацій з Скоропадським і з німцями, що українську справу можна зрушити з місця тільки боротьбою активною...

— А що як-би повстання? — питаю.

— Це єдине, що треба робити! — відповідає (А. Макаренко. — Д.Я.)

Далі ми навперебій заговорили про озброєне повстання проти гетьмана і німців»¹⁰.

Вияснивши, що у випадку повстання його організатори можуть реально розраховувати на підтримку запасного полку (Болбочан)¹¹, полку Січових Стрільців (Коновалець), Чорноморського коша (Пелещук) та залізничного полку, М. Шаповал і А. Макаренко розпочали обговорення «політичного» боку цієї справи. У відповідь на запитання: «Хто мав дати політичний провід, взяти відповідальність на себе, риск?» Макаренко висловився категорично за Національний Союз.

«Я одверто сказав, — читаємо далі спомини М. Шаповала, — що Національний Союз абсолютно нічого не думає про озброєну боротьбу», що «в Національному Союзі про цю справу ні з ким не можна говорити, опріч Винниченка». А. Макаренко відповів: як Винниченко і Шаповал не візьмуться «за цю справу, то нічого і затівати». Разом з тим, А. Мака­ренко повідомив свого співрозмовника про існування «свого, більш тіснішого гуртка», до складу якого, за його словами, входили Строкоза, Тулюга, Різниченко та генерал Осецький»¹².

Вже «наступного дня об 11 годині» в кабінеті Макаренка у Мініс­терстві шляхів сполучення відбулася зустріч, до участі в якій було запро­шено В. Винниченка і генерала Осецького¹³. Останній «без передмов... виклав свої міркування і план «глибокого охвату Києва. Це був безумовно правильний план, як виявилося потім... Словом, — підсу­мував М. Шаповал, — розглянувши ситуацію, ми переконалися, що справа наша не безнадійна». Учасники зустрічі доручили А. Мака­ренку вислати емісарів до Болбочана (Новгород-Сіверський), Пелещука (Бердичів), і Коновальця (Біла Церква). Підготовку повстання у Київський губернії очолив Петро Косенко¹⁴.

«Я почав лихорадочно працювати, — пригадував М. Шаповал. — Громадяни бачили мене щодня в надзвичайному руху але навіть ніхто не здогадувався, яку тайну я носив в грудях. Знав Винниченко, Андрій Макаренко, Осецький, Петро Антонович (Косенко) і делегація, прізвища членів якої я забув»¹⁵.

Практична підготовка до повстання зосередилася у військовій комісії Українського Національного Союзу, яка складалася з М. Шаповала та В. Винниченка¹⁶. Вони умовились вважати за членів комісії генерала Осецького, А. Макаренка і тих, «хто з ними в спільній праці брали участь».

Нове зібрання заколотників відбулося через тиждень після зустрічі в кабінеті А. Макаренка. Цього разу місцем його проведення став кабінет М. Шаповала в помешканні сільськогосподарського «Централу» по вул. Прорізній, 19. Участь у ньому взяли господар, В. Винниченко, генерал Осецький, начальник оперативного відділу генерального штабу полков­ник Тютюнник, полковник Коновалець, начальник штабу Січових Стрільців полковник А. Мельник. Учасники наради дійшли виснову, що кістяк збройних сил, на які вони могли розраховувати, становить приблизно 12 тисяч багнетів. «Швидко могло б бути змобілізовано 60 полків залізничної охорони», — говорили вони, — для якої, однак, не було зброї. Зброю «військова інтендатура гетьманська чомусь не давала, зволікаючи день на день». Командири корпусу Січових Стріль­ців, зі свого боку, поінформували про «наявність 1500 людей», в т.ч. «900 вивчених», а також запаси зброї ще для 5000 вояків.

«Для розвитку організаційної праці генерала Осецького ми мали здобути кошти, — читаємо у спогадах М. Шаповала, — і остаточно сповістити політичний план, бо досі ми «ситуацію» ще не аналізували остаточно. Військовий план було ухвалено по проєкту генерала Осецького: повстання починається на периферіях, близче до Галичини, а відтіль наступає на Київ. Взагалі вся акція далі від Києва, щоб його повільно охватувати концентричними кругами, йти вперед, організуючи політично і адміністративно тил. На сильний виступ в Києві не можна було опиратись, бо в Києві було 30 000 німців і велика гетьманська організація — Сердюцька дивізія і інші формування. Питання про гроші, і політичний план відсунули на кілька день». Учасники наради також вирішили, що Селянська Спілка дасть «кількох людей, які поїдуть закладати «штаби» чи «трійки» в повітах».

Четверта нарада організаторів антигетьманського повстання, — якщо вірити спогадам М. Шаповала, — відбулася в кабінеті генерала Осецького «на Золотоворотській площі». Цього разу його учасники — хазяїн кабінету, а також полковник Павленко та М. Шаповал — обговорювали політичні аспекти повстання. «Треба признатися, — пригадував останній, — що з Винниченком ми його не обмірковували разом, бо й часу не було... Винниченко більш про технічні справи запитував, інформувався, а від обмірковування політичної будуччини ухилявся чи що».

«Я (М. Шаповал. — Д.Я.) виклав генералу Осецькому загальну мету так: відновлення Сувереної Української Народної соціалістичної Республіки з Установчими Зборами на чолі. Тимчасова влада належатиме якомусь органові з невеликого числа душ — Директорії чи щоб-то. Директорія організує правительство. Командування всіма військами має бути доручено одному чоловікові, очевидно тому, хто стоїть на чолі всієї військової підготовки повстання».

Зовнішньополітична програма учасників заколоту, за М. Шаповалом, мала бути такою: «З Росією — мир. З Центральними Державами — мир. Німцям ставимо лише одне домагання — вибратись з України геть. Взагалі — політика нейтралітету»¹⁷. Реалiзовувалася така полiтика в досить дивний спосiб. За свiдченням того ж М. Шаповала, органiзатори повстання уповноважили українського дипломата С. Бiлецького вступити вiд iменi УНС в конфеденцiйний контакт з дипломатами країн Антанти, якi перебували тодi в Яссах, i представити їм таку зовнiшньополiтичну програму майбутнього українського нацiонально-соцiалiстичного режиму. Перше. «Признання повної незалежности України в етнографiчних межах з вiдiбранням вiд Австрiї Галичини, Буковини й Закарпатської Руси». Друге. «Торговельнi взаємини». Третє. «Деякi концесiї (шлюзування Днiпра)». Четверте. «Повстання проти нiмцiв». П’яте. «Усунення германофiльського уряду Гетьмана i т.п». «Ми ждали, — свiдчив М. Шаповал, — признання будуччого «Демократичного» уряду, потрiбної допомоги»¹⁸. Вiдповiдь Антанти була лапiдарною: повстання повинно розпочатися зi вступу вiйськово-морських сил країн Згоди у Чорне море, союзники пiдтримують принцип самовизначення народiв, «вiдбудування Росiї», але при цьому «нiчого не мають проти принципу української державности», вимагають створення регулярної української армiї, офiцерський корпус якої, за браком нацiональних кадрiв, необхiдно сформувати за рахунок росiйських добровольцiв. Крiм того союзники зажадали вiд української сторони «негайного подання» списку майбут­нього уряду та звiльнення фран­цузьких дипломатiв та вiйськових, за­арештованих свого часу нiмцями¹⁹. «Їм, — написав в зв’язку з цим П. Солуха, — не вдалося продати (ленiнське) повстання Антантi. То не їхнє повстання, вони ним не розпоряджалися»²⁰.

Обговорили М. Шаповал та генерал Осецький й iдеологiчну базу свого руху — «соціалізм». Відповідь царського гвардійського — в недавньому минулому — генерала одному з політичних лідерів українського селянства та радикальному нацiонал-соцiалiсту була такою: «... я йду на велику справу во ім’я самостійної та соціалістичної України. Во ім’я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин».

Підсумком згаданих нарад, а також окремої зустрічі організаторів повстання з полковником Болбочаном, яка відбулася на квартирі В. Винниченка, стала констатація факту: «... наша військова організація склалась з Головного Штабу на чолі з генералом Осецьким, полковником В. Павленком, полковником Тютюником, полковником Хилобоченком і війська: Головна Команда (генерал Осецький), Лівобережний коман­дуючий — полковник Болбочан, Січові стрільці — полковник Коновалець, Чорноморці — полковник Пелещук»²¹.

Одне з чергових засідань організаторів збройної антигетьманської акції, за твердженням М. Шаповала, відбулося «після обіду» 12 листо­пада в редакції «Нової Ради». Участь у ньому взяли: А. Макаренко, С. Петлюра, інші «тільки що відпущени з тюрми», провідники УХДП Шемет та М. Міхновський, які, на відміну від решти присутніх, виступали за порозуміння «якесь» з Гетьманом, С. Єфремов, А. Ніковський, К. Мацієвич (від УПСФ), В. Винниченко, В. Садовський (від УСДРП), Ф. Швець (від ЦК Селоспілки) та сам М. Шаповал, який репрезентував УПСР²².

Спецiально наголосимо на надзвичайно важливiй обставинi, яку, зрештою, не мiг обiйти i сам автор цитованих споминiв. М Шаповал спецiально зазначив, що цi дiячi не мали офiцiйних повноважень вiд своїх партiй: «вони були персонально запрошенi Винниченко i мною».

Декiлька слiв про хiд зiбрання:

К. Мацiєвич у відповідь на промову Винниченка попереджав про «розвиток нечуваного бiльшовизму», наголошував на тому, що не треба руйнувати «ще слабкi форми державностi»;

В. Винниченко у вiдповiдь на це «з нетерпеливостi зауважив, що «ми волiємо лiвий народний большевизм, як правий помiщицький большевизм!(курсив наш. — Д.Я.)».

М. Шаповал доповiв присутнiм про наявнi сили заколотникiв: Сiчовi Стрiльцi — 1500; чорноморцi — 600 («мають озброєння ще на 5000»); три полки запасної дивiзiї — вiдповiдно 6000 (10 000); запасний полк — 1000(2000); залiзнична охорона — чисельнiсть невiдома, «але по мобiлiзацiї можна мати ще 60 полкiв».

Загалом, звiтував М. Шаповал, органiзатори повстання впевнено розраховували на 11 600 озброєних воякiв. Вони також вважали за можливе зiбрати пiд свої знамена «в перший — другий день мобілізації ще 13 500» вояків. «Загалом рахуємо, — стверджував промовець, — на 25 000 озброєного регулярного війська; не рахуючи до цього партизанських сил, які й тепер б’ються на Україні і що-хвилини прилучаться до нас».

«Ми рахуємо на революційність населення», — твердив присутнім Микита Юхимович. — Цей фактор «взагалі є передумовою всякої революції і творить її». Закінчив він свій виступ заявою про те, що, мовляв, у перспективі ближчих днів керівники повстання розраховують на 50–60 тис. озброєних людей.

С. Єфремов підтримав виступ К. Мацієвича: «повстання не треба робити, щоб не руйнувати апарату державного і не викликати больше­визму, яким тепер живуть», — сказав він.

А. Ніковський, за М. Шаповалом, «був разом за і проти повстання». Він говорив, що «повстання може мати успіх, але вони (тобто члени УПСФ. — Д.Я.) не бачуть в ньому виходу для української справи з теперішнього становища, не визнають його як методу боротьби».

В. Садовський висловився «проти повстання, аргументував тими самими міркуваннями — але квазі-марксистською фразеологією».

Останній виступаючий, Ф. Швець, сказав «кілька слів про потребу повстання».

Очевидно, що склад учасників зумовив і атмосферу засідання, і його результати: «На засіданні говорилось, кричалось, ніхто не знав, як реагувати». Засідання Г(оловної) Р(ади) УНС, — писав М. Шаповал, — «нічого не дало нікому». Після засідання Петлюра підійшов до Винни­ченка і сказав йому: «иншої дороги нема, як повстання». Винниченко відповів: «Все готове! Хочете з нами?» Відповідь не забарилася чекати на себе: «Петлюра погодився».

На тому «таємне» засідання УНС скінчилося²³. «Далі ми пішли вдвох з Винниченком, обмірковуючи «першу поразку» в нашому великому ділі. Ми були через те дуже бадьорі і рішили тут же взяти всю справу виключно на себе самих...»²⁴.

Увечері того ж дня, 12 листопада, о 20-й годині відбулася зустріч В. Винниченка з німецькими представниками. Генерал Гренер та фон Тіль попередили голову УНС про неприпустимість виступів проти Гетьмана та його режиму.

Заколотники призначили «засідання повної Президії Національного Союзу» на день 13 листопада²⁵, бо, як вважав М. Шаповал, «можуть нас злапати на місцях всіх»²⁶. На ньому «було доложено про підготовку повстання». Згідно з М. Шаповалом, за підтримку плану збройного виступу висловилися центральна течія УПСР, Селянська Спілка²⁷, УСДРП, УПСС. УПСФ, у свою чергу, заявила, що вона «принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити». Наслідком засідання, мабуть, під впливом розмови Винниченка з представниками німецької адміністрації, стала постанова: «попередити всіх членів Національного Союзу аби по можливості виїхали з Києва, бо в мент нашого виступу на них впадуть репресії»²⁸.

О 20-й годині 13 листопада в приміщені Міністерства шляхів сполучення, в кабінеті Стокози — урядовця з особливих доручень при міністрі Бутенкові, відбулося вже «конспіративне» засідання Президії УНС «разом з військовими». За М. Шаповалом, крім нього та господаря кабінету були присутні також В. Винниченко, Янко, О. Макаренко, П. Андрієвський, А. Макаренко, Дідушок, М. Кушнір, генерал Осецький, полковник Є. Коновалець «та кілька стрільців»²⁹.

Присутні представники УПСР та Селоспіки висловилися за ство­рення революційного уряду у формі Директорії (зауваження М.Ш.: «Про це у нас було постановлено раніш (курсив наш.— Д.Я.)»). Представник Селянської Спілки Янко запропонував обрати до складу Директорії «погоджені раніш» кандидатури Винниченка, Петлюри та Шаповала. А. Макаренко, у повній відповідності з досягнутими «раніш» закулiсними угодами, підтримав цю пропозицію і запропонував прийняти її без обговорення.

У цей самий момент М. Шаповал несподівано для всіх присутніх виступив проти своєї кандидатури. Його мотиви: «у мене не вистачить на це просто сили, волі, нервів»; «я зморився, треба людей сильніших, здорових» справили приголомшливе враження на присутніх.

«Я пішов, — читаємо далі у споминах, — і заявив Янкові на вухо: ви не маєте права настоювати на моїй кандидатурі, бо моя присутність в Директорії дасть їй марку більшовицької». Замість себе до складу Директоріїї М. Шаповал запропонував Янка, але той відмовився майже в тих самих висловах.

«Всі сиділи в здивуванні», — читаємо у М. Шаповала.

Тоді він узяв слово і запропонував до складу революційного уряду В. Винниченка, С. Петлюру та Ф. Швеця з наданням їм права кооптувати до складу Директорії по одному представнику від залізничників та УПСС. Сам же М. Шаповал і запропонував кандидатури А. Макаренка та П. Андрієвського³⁰.

«Бідний Швець ! — з іронією писав Микита Юхимович. — Він попав ні з того, ні з сього в Директорію, як курка в борщ. Не знав ні підготовки, ні механізму всього «заговору», ні провідних його ідей»³¹.

«Чому я, власне, запропонував такий склад?» — запитував себе згодом ініціатор згаданої акції. І пояснював свої міркування та дії так: «Коли мали випустити з тюрми Петлюру і инших, чого ми добивалися в усіх переговорах з гетьманом і німцями, то ми взагалі не знали, що маємо робити з ним, Петлюрою. Для Винниченка тепер, а для мене завжди Петлюра був чужий чоловік. Я його просто не знав ніколи, хоч і був шапочно знайомий. Одначе, побачивши методи його роботи в Генеральному Комітеті і в Уряді Центральної Ради, я визнаю його за людину не високих здібностей. В Центральній Раді я рішучо виступав проти його методів восени і перед III Всеукраїнським Військовим З’їздом гостро критикував його за бездарність в військово-адміністративній справі. Можливо тому, що я сам, — писав Микита Шаповал, — яко кадровий офіцер (штабс-капітан), розумів способи військового керов­ництва инакше, ніж треба, але звичайне не розуміння людей вражає дуже. Петлюра окружав себе нездібними дітваками, які захоплювались його деклямаціями, але не розуміли діла, прислухував до їх славословія і панував, не виносючи критики, виїдаючи здібніших і самостійно думаючих. Військова його організація — це кустарна праця з військового погляду і «хитра компанія» — з приватно індивідуального. На III Військо­вім з’їзді фракція УПСР, майже 1300 душ одноголосно (на передз’їздовій нараді) постановила мене вибрати головою З’їзду. Агенти Петлюри працювали енергично, щоб мене компромітувати. Мені було донесено, що головна точка агітації — «авантюрист, який хоче захопити владу», — обурювався М. Шаповал. І продовжував: «Я навперекір бажанню фракції УПСР рішуче зрікся бути головою (УГВК. — Д.Я.). Коли в роботі З’їзду вияснилося, що робота Генерального Комітету підлягала жорстокій критиці, тоді УПСР фракція рішила знов призначити мене головою генерального Комітету, але я знов категорично зрікся. Критикував я Петлюру не через те, що хотів заняти його місце, а тому, що Петлюра нікуди не годиться. З військового боку, одначе люде, що працюють з низьких мотивів, ніколи не зрозуміють кращих мотивів иншої людини. «Шаповал хоче влади, йде до неї, здобуває популярність між військо­вими» і т.п. злісні наклепи розповсюджувала агентура Пет­люри», — бідкався Микита Юхимович. За цими наклепами йшли люди і УСДРП. «Ми взагалі тоді були між собою незнайомі, ніхто ні кого не знав, а вірили хіба тільки реклямованим раніш особам, — пояснював він. — Я належав до відомих в українстві, але дуже не популярних людей з «Хатянської опозиції» проти українофільства. На цьому базувалась і тепер агітація ес-ефів проти мене. Отже в кругах Центральної Ради, як не ес-еф, не ес-дек, а між ес-ерами взагалі мало хто кого знав, то я не мав своїх клевретів та клакерів, і ніколи не хочу мати. Легко очевидно вести агітацію проти людини, коли не знати її цілком, але разом з тим підсунути їй такі гріхи, які здаються найбільш тяжкими: «захват влади». Агітували проти захвату влади не знаючи, чи справді її хтось хоче захопити; це значить виявляти свою якість, а не чужу: хто кричить проти захвату влади, очевидно той боїться згубити її! Така дурна агітація велась проти мене не тому, що я хотів захопити її, а тому, що хтось боявся її згубити! Боявся? Так, а тому кожного, хто критикував його роботу, Петлюра і його компанія вважала за конкурента. Влада во імя влади! критикувати не сміє ніхто, а хто критикує, значить хоче захопити владу — так мудрує властолюбіє. Щоб забезпечити собі право громадянина, а не вівці з отари, я мусів відмовлюватися від всяких показних становищ», — читаємо у споминах.

«Як неприємно дорослій людині бути запідозреній у дитинячих сла­бостях до кукол, так неприємно мені бути запідозреному в славолюбстві і бажанні «влади». Я переріс інстинкт влади політично, бо за найвище в світі вважаю владу моральну. Такої влади я мав по горло при організації повстання, коли люде без нічого рискували своїм життям по одному моєму заклику. Винниченко і я мали дійсну владу до момента вибору Директорії (курсив М. Шаповала. — Д.Я.). Це визнавали всі, навіть вороги. Ну, і що-ж мені всяка влада, «портфель?».

«Я ввесь 1918 рік, — продовжував автор цитованих споминів, — ходив з важкою образою в житті, з думкою, що міщанство, міряючи мене своєю міркою не допускає навіть думки, що людина має вищі насолоди в громадській творчости, ніж переживання влади. І хотілось дати доказ, що я не міщанин. Я відмовився від вступу в Директорію, вірючи до останнього моменту в перемогу, успіх нашого діла. Хай собі Швець чи А. Макаренко покуштують влади і Петлюра разом з ними! Можливо, що в їхньому житті нема инших вищих переживань і радостей...

Приймати участь у великому ділі, багато робити, з нічого зробити щось — в цьому є насолода і справедлива гордість самим собою: я пережив це в повній мірі підчас небезпечної роботи по організації повстання. А тепер можна і назад стати, від близької справи не одходючи!

Це була головна причина моєї відмови вступити в члени Директорії. Другою причиною була та, яку я заявив голосно. Третою — та, про яку я нишком сказав Янкові», — такими словами завершив цю частину своїх споминів один з лідерів українських есерів Микита Шаповал.

«Петлюру з Винниченком, — читаємо його пояснення далі, — рішили закликати до Директорії тому, що помимо своїх хиб, які ми тоді розуміли, помимо того я [закреслено] ми найбільш критично поставились до його роботи восени 1917 року і зробили йому одставку — він мав де-що позитивне в стремлінні до громадської праці і непосидючість, а також хотіли стати вище всяких підозрінь, що ми з особистої нехіті відсуваємо його, якого міщанські кола вважають популярним «рубакою». Що він сидів у гетьмансько-німецькій тюрмі — це в наших очах піднімало його громадську вартість. Понеже Головним Отаманом війську у нас уже був призначений генерал Осецький, то ми Петлюрі ніякої ролі у війську не призначили, — наголошував М. Шаповал. — Як голова Земського Союзу він міг занятись близче організацією внутрішніх справ і громадського самоуправління. Але як Петлюра став іменно головним отаманом — я цього й досі не знаю. По нашій думці військове командування мусіло належати адміністративному воєнному органові, а не як членові Директорії. Думаю, що Винниченко на це погодився, як з доконаним фактом, щоб не викликувати кризи в Директорії в перші дні її тяжкої і відповідальної праці. Я тепер думаю, що це сталось недобре. Директорія, як верховна влада, по моїй думці не повинна втручатись до справи управління. Вся дальніша історія показала, що Директорія розбилась внутрішньо, морально не об’єдналась, справа управління викликали велику гру пристрасти і розбили ту єдність, яку я вважаю передумовою іменно для такого творення Директорії.

Петлюра не приймав ніякої участи в організації повстання, а був закликаний на готове діло. Деякі громадяне потім дозволяли і дозволяють собі жартувати з почуттям задоволення: Винниченко і Шаповал зорга­нізували «петлюринське» повстання! Щоб відомо було на потім, я заявляю: ми зорганізували дивовижну в історії України річ — всенародне повстання українського народу, а міщанство, яке ніколи за деревиною не бачить лісу, цього не зрозуміло: не бачило, що встала вся трудова Україна. Петлюра головний отаман, командує військами — цього досить, а не помічають того, хто командує історією українського трудового люду. Ми з Винниченком по своїй волі дали Петлюрі можливість стати народним героєм, а він вибрав для себе — стати польсько-шляхетським попиха­чем. Призначення нами Петлюри в склад Директорії було нашою помилкою — це треба признати», — з сумом констатував М. Шаповал. Приймаючи до уваги це мiркування, не можна заплющувати очi й на досьогоднi нез’ясованi обставини дiяльностi Симона Васильовича. Йдеться про його надзвичайно тiснi полiтичнi стосунки iз Січовими Стріль­цями та особисто Є. Коновальцем. Якщо й припустити, що Петлюру було включено до складу Директорiї випадково, то ця випадковiсть поясню­ється дуже просто — за ним фактично стояли сiчовi стрiльцi. Недарма на цю обставину звертали увагу й мемуаристи, й дослiдники. Деякi з них спецiально пiдкреслювали, що стрілецтво «рахує себе себе окремою полiтичною партiєю з певним полiтичним завданням». Наслiдок — «Стрiлецька Рада, маючи свого представника в Директорiї, стала не тiльки вiйськовим, а й полiтичним чинником». Бiльше того, «у добу Директорiї Євген Коновалець мав величезний вплив на головного отамана С. Петлюру i був одною з центральних фiгур тiєї полiтичної групи, яку ми називали вiйськовою... — писав П. Солуха. — Його впливи на українську полiтику погетьманського часу були дуже великi i, можна сказати, переважаючi... Директорiя ухвалювала «лише формальнi рiшення, всi ж актуальнi проблеми вирiшувались у тiсному i вибраному колi наших полководцiв у залях [готелю] Континенталь». Можна сказати, — пiдсумував дослiдник, — що полiтика Директорiї та її уряду, то була полiтика Коновальця. Фактично вiн був диктатором³².

«Швеця, — свідчив далі М. Шаповал, — я запропонував до Директорії просто через те, що не було другого кандидата. Янко відмовився через свою малу політичну освіту, він рішучо не підходив до цієї ролі. А Швець, хоч я його й не знав з особистого і політичного боку, опріч того, що він син селянина і член Селянської Спілки та нашої партії, але він був «професор». Иншого кандидата взагалі не було. Я був доброї думки про його особисті прикмети, як людини освіченої і коректної, товаришської, але й це потім стало під сумнівом».

Ще одного члена Директорії, А. Макаренка, М. Шаповал характери­зував так: «він приймав близьку участь в підготовці справи між залізнич­никами, це в моїх очах було цінним і я був певний, що його вибір буде корисний. Потім мені самому було жаль на безпринципність, запобіг­ливість його перед дрібними людьми во імя популярности і т.д. Видно що в житті йому доводилось переживати роль, хоч би фіктивну — «доброго чоловічка», що він занявся цим і (в) Директорії. Політичних здібностей не виявив».

«Не мав ніякого діла в підготовці повстання і Андрієвський, — признавався М. Шаповал. — Його ми всі і я в тім числі, знали дуже мало. На засідання перед виборами до мене кілька разів підходив О. Макаренко, голова самостійників-соціялістів і просив приняти до Директорії також і їхнього кандидата, називаючи при тім Андрієвського. Я О. Макаренка знав давно, вважав за соціяліста, патріота і порядну людину, то його рекомендація, як провідника партії, мала свою вартість. Оскільки я міг помітити потім, вибір Андрієвського був рішуче не вдалим.

Тут можна згадати приказку про добру господиню: вміла готувати, та не вміла подавати? Зорганізували велике діло, Національний Союз і повстання — і так потім помилитись в складанні Директорії? Це дійсно щось фатальне. Але я, хоч не в оправдання Винниченкові й мені, а в пояснення справи мушу відкрити тодішній наш настрій. Стверджую це принаймні за себе. Чого тут бути перебірливим та вередливим? Геть підозріння, особисті смаки, симпатії та антипатії! Аби справу було зроблено. Не однаково чи Швець, чи Винниченко, чи Андрієвський, чи п’ятий, десятий? Кожний українець — «харош чоловік». Наші успіхи і неуспіхи — все мусимо поділити по товаришському, не про себе-ж дбаємо. Кожний «Директор» буде, як був товаришем, разом діло робитимемо. Це не важно нарешті — хто буде в Директорії — Дирек­торія — тимчасовий повстанський політичний орган: заберемо Київ, скли­четься народне представництво, Директорія дасть звіт і піде собі в одставку. Ніхто з чесних українців, обдарований довіррям не буде зловживати, бо всі українці чесні, милі, гарні люде...», — пояснював сам собі і нащадкам М. Шаповал. І вів далі: «Я й досі дивуюсь тим своїм настроям — сантиментального довірря до всіх страждущих, а за таких я вважав всіх українців. Чому? Не знаю...

Я так ненавидів весь час міщанство, пошлость, рабство українофілів, так вишукував скрізь і картав, а тут якась дивна добрість і довірря!

Петлюра, Швець, А. Макаренко і Андрієвський попали в Ди­ректорію несподівано навіть для їх самих. До самого моменту виборів ніхто про це навіть і в голови не покладав. Тільки про Петлюру ми на передодні чи що якось поговорили з Винниченком, ночуючи останню ніч разом в нашій добрій схованці у В. Петрушевського. Але така вже судьба їх: «без драки попасть в большіє забіяки». Андрієвський потім зкомпро­мітував себе заговорщицтвом проти Директорії, пияцтвом та безла­бурним поведенням. Швець і Макаренко дали себе вивезти за кордон, щоб стати «директорами» в готелі. Маленькі, хоч по свєму і чесні може люди...

Так було вибрано Директорію...

Де-які людці через місяць, коли справу було виграно, гадючили про мене, що я «злякався піти в Директорію». Совість моя винесе суд за те, що я не пішов, але напевне не винесла того, коли-б я пішов. Я не хочу бути «кращим», але не маю рації здаватися гіршим, ніж я є... Тепер я можу більш-менш спокійно животіти, не обкиданий з головою багнюкою.

Можливо, що будучи з Винниченком і Петлюрою в Директорії, я цим допоміг-би щирій і тісній праці з довіррям, але хто його зна? З Винни­ченком працювати можна. Щира, отверта людина. Але, з Петлюрою з його нещирістю і хитруванням!

Вічне його пильнування за своїми позами «героя прапорщика» мені були не смачні завжди. Він настільки актьор, щоб уміти грати роль «героя» — випинає і скрізь грає самого себе, з гримировкою головного отамана.

Коли Директорію було вибрано, ми цивільні почали прощатися, щоб Директорія з військовими людьми розробили план близчих, негайних заходів. Винниченко сказав мені: — Глядіть-же Микита Юхимович, помагайте справі й далі — ми будемо працювати, як і працювали разом. — Я підтвердив свою заяву і погодився прийняти, як що мені щось доручать. Рішили завтра виїздити до Білої Церкви. Винниченко обіцяв повідомити про виїзд і про чергову роботу. Я пішов ночувати на Гоголівську, до доброї своєї приятельки — письменниці Галини Ж-би. Там мене уже чекала моя дружина. Я їй сказав двоє слів: «вибрали Директорію. Я вільний»³³.

Надамо слово й іншому провідному учаснику події, першому голові Директорії В. Винниченкові³⁴.

«І отут треба відзначити одну (не приціпіяльну, а так би мовити технічну) помилку організаторів повстання, проти якої особливо настійно застерігав Микита Шаповал: проти допущення до акції Петлюри. М. Шапо­вал доводив, що через свою хоробливу честолюбність, через згагу «слави» С. Петлюра є здатний стати на послугу всякої реакції, що він здатний навіть до гетьмана підійти й за пост якогось міністра продати йому всіх нас. На доказ цього він нагадував нам усім відомий факт, як С. Петлюра підчас боротьби з російським «Временним Правительством» Центральної Ради, коли ми всі готували свої сили до проголошення автономії, до видання Першого Універсалу, як він чиплявся до М. Грушев­ського і до мене, щоб Центральна Рада домаглася у Временного Прави­тельства призначення його С. Петлюри «товаришом міністра» військових справ Росії, товаришом руского міністра Керенського, свідомого запеклого ворога національного визволення України, М. Шаповал нагадував нам, — твердив В. Винниченко, — що самі соціял-демократи відкликали С. Пет­люру з уряду за його нездатність, бездіяльність, за його маніякальну любов до парадів та самореклями. Шаповал доводив, що користи трудно ждати від цієї людини, але шкода може бути дуже велика».

«Ми, — твердив голова Директорії, — визнаючи рацію доказів М. Шаповала, все ж таки вагались, бо деякі військові елементи (надто дрібні отамани на провінції) пропонували закликати й Петлюру. Не хотяче нехтувати ні найменчою поміччю справі, було постановлено С. Петлюру все ж таки закликати в останній момент, щоб він не мав часу «побігти до гетьмана»³⁵, а крім того мати його під доглядом колектива, щоб він «не дуже гарцював на білому коні». І це була велика помилка, за яку ми заплатили досить дорого. Застереження М. Шаповала, на жаль, справдились іще в більшій мірі ніж він думав».

«С. Петлюрі, — читаємо далі, — дійсно, тільки в останній момент, було запропоновано прилучитися до акції, і подано конспіративну адресу та годину останнього засідання Національного Союзу. На цьому засіданні мали бути вироблені основні директиви повстання, обрано Директорію і призна­чено точну дату загального, одночасного початку руху по всій Україні.

І всі наші організаційні заходи, вся робота, все повстання трохи-трохи не були знищені С. Петлюрою. Він певної відповіди на пропозицію не дав і на засідання Національного Союзу не з’явився. Одні гадали, що він злякався (бо гетьманській владі було вже відомо про засідання і броневики з руськими офіцерами ганяли по всьому Києві, розшукуючи нас). Інши думали, що він уже «побіг до гетьмана». Але Петлюра ні до гетьмана не побіг, ні підставляти себе під розстріл руських офіцерів не схотів, — викривав підступність свого спільника В. Винниченко. — Поки Національ­ний Союз підставляв себе під розстріл і засідав, цей нещасний чоловік тихцем помчав у Білу Церкву до Січових Стрільців, і немов би присланий Національним Союзом, видав від свого імені відозву до українського народу з закликом до повстання. Не маючи директив од Національного Союзу, емісари його по всій Україні ще чекали. Повстання, підняте тільке біля Білої Церкви, могло бути зразу здушеним гетьманським військом, і весь рух було б убито в самому початку.

Та більше: на рух зразу було накладено тавро одної людини. Це виходило не повстання свідомої робітничо-селянської демократії проти соціяльної, політичної та національної реакції, монархії й окупантів, а бунт «якогось Петлюри», якогось «отамана» проти «гетьмана», на зразок тих бунтів, яких населення вже багато бачило. Коли б Директо­рія³⁶ не похопилась видати свій Універсал і не поширити серед населення, повстання рискувало не вдатися, бо ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик «отамана Петлюри» не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партії й соціялісти, а не якісь отамани (на зразок батька Махна, та інших), коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції. (Не зважаючи на це, деяке зафарблення «отаманщиною», «петлюрівщиною» залишилося надовго, та ще й тепер має його в «петлюрівській» літературі)», — такими словами завершив свої пояснення В. Винниченко.

Якщо вірити М. Шаповалу, то В. Винниченко не мав підстав нарікати — адже основним лобістом С. Петлюри був він сам. «Підготов­ляючи повстання і обговорюючи склад провідного органу, ми — (цеб-то Винниченко і я), — стверджував Шаповал, — намітили Петлюру до цього органу, якому дали назву Директорії... Винниченко вдруге провів Петлюру на відповідальну роль»³⁷.

Наведені вище документи, добре відомі М. Стахіву, дозволили йому зробити обгрунтований висновок про те, що «склад Директорії був дуже слабий». Дослідник також справедливо зупинив увагу і на надзвичайнiй неприязнi амбітного М. Шаповала до М. Грушевського — «найпопу­лярнішої та найбільш досвідченої в державних справах особи» та його найближчого оточення, наголосив на тому, що «для правної безпре­ривности та легитимности» до складу Директорії необхідно було б включити бодай одного із членів останнього уряду УНР (до речі, проти цього рішуче заперечував М. Шаповал. — Д.Я.), підкреслив очевидно невдалий вибір Андрієвського і Макаренка, висловивши припущення, що якби С. Петлюра був особисто присутній на засіданні, то він, а не Винниченко, був би обраний Головою Директорії³⁸. Але, врештi-решт, справа була не тiльки в персонах. Надзвичайно важливим було те, що, по-перше, не iснувало жодного документа, який визначав би її внутрiш­ню органiзацiю як органа влади. По-друге, свою керiвну роль Директорiя здобула без жодного правового акта³⁹, тобто розглядалася i населенням України, i учасниками переможної коалiцiї I Свiтової війни як орган самочинний, нелегитимний, створений неправовим шляхом.

М. Стахів подав відомості і про інший склад гуртка заколотників. Посилаючись на спомини того ж таки М. Шаповала, він відзначив, що після зустрічі П. Скоропадського та генерала П. Краснова⁴⁰ «став поширюватися ініціятивний гурт евентуального повстання», до якого було «приєднано» полковника В. Павленка, представників Стрілецької Ради Є. Коновальця та А. Мельника, полковника П. Болбочана; політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними А. Галіп, а також П. Дідушок як секретар «керівного гурту»⁴¹.

Враховуючи обставини місця і часу, годі було й сподіватися, що інформацію про підготовку повстання вдасться утримати в таємниці. Власне, це добре розуміли його організатори. Сам Микита Шаповал вважав, що чутки про підготовку повстання розповсюджувалися в Києві через В. Садовського і М. Кушніра (останньому про підготовку до антигетьманського виступу розповіли А. Ніковський та С. Єфремов). Члени УПСФ «спромоглися» скликати офіційне засідання Головної Ради УНС. На ньому «Винниченко красномовно і офіціозно, як Голова Національного Союзу заявив, що він не знає ні про які подібного роду авантюристичні заходи в Національному Союзі і може одверто і з повною рішучістю спростувати всякі провокаційні чутки. Навпаки, — говорив В. Винниченко, — Національний Союз і т.д. і т.п.».

«Я, — писав М. Шаповал, — вніс відповідну резолюцію», в якій, зокрема, зазначалося: Головна Рада УН Союзу «прохає все громадянство прийняти до уваги лише постанови Українського Національного Союзу, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на користь української справі» (так у тексті. — Д.Я.).

«О ти, політична мораль...»— такими словами завершив свої спогади про підготовку повстання головний його організатор⁴².

Тимчасом наступило 9 листопада, «яке я завжди вважав останнім днем мого режиму», — записав у мемуарах П. Скоропадський. Того дня український посол в Берліні барон Ф. Штейнгель поінформував голову держави про революційні події в Німеччині та про усунення від влади імператора Вільгельма II. Українські соціалістичні діячі, зі свого боку, подали Гетьманові декларацію УН Союзу, з’їзд якого вони планували скликати 17 листопада. П. Скоропадський, за його пізнішим визнанням, ясно зрозумів, що справа йде до усунення його від влади⁴³.

Разом з тим, він чiтко усвідомлював, що, з огляду на реальну потугу опозиційного йому українського національно-соціалістичного табору, відсутнiсть армії та реальний стан німецького експедиційного корпусу, перед ним відкривалося, власне, лише дві можливості. Перша — «самому стати на чолі українського руху», для чого скликати Конгрес, провівши до його складу своїх прихильників... Я особисто мало вірив в успіх при цьому рішенні,— признавався Гетьман, — оскільки ще вранці отримав повідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арешті начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення з’ясувалося, що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне...». Інша можливість, яка відкривалася перед П. Скоро­падським — закрити Конгрес, спершись при цьому на офіцерські формування, які діяли в Україні, — адже «в одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів»⁴⁴. На роздуми пішло чотири дорогоцінних дні.

Лише 13 листопада уряд, обговоривши питання про форум УН Союзу, «вісьмома голосами проти семи допущення Конгресу в даний час було вирішено негативно. Я погодився з цим рішенням, — пригадував П. Скоропадський, — але оскільки ясно було, що при недопущенні Конгресу негайно ж ліві українські партії вживуть агресивних заходів, мені необхідно було створити більш рішучий кабінет і більш підходящі для цього військові сили, на які я вирішив спертися, на російський офіцерський склад та на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу, — міркував він, — я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені вуха прогудiли, що якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну». 13 листопада Гетьман відправив у відставку уряд і одночасно оголосив: «твердо стоючи на грунті політичного, культурного і економічного розвитку України, віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією»⁴⁵.

Але стабілізувати ситуацію це не допомогло. 15 листопада в отелі «Палац» П. Скоропадський підписав документ такого змісту: «Я, гетьман всієї України, впродовж семи з половиною місяців всі свої сили клав на те, щоб вивести край із того тяжкого становища, в котрому він був. Бог не дав мені сили виконати цю задачу. Тепер з огляду на нинішні обставини, керуючись виключно благом України я зрікаюся влади. Павло Скоропадський»⁴⁶.

«На мене вплинула кулеметна трiскотнява, що лунала десь удалинi, — пригадував він, — і я подумав... мабуть, є чесні люди, якi б’ються доти, доки не отримають відомості, що вони звільнені від своїх обов’язків і від присяги, і написав тутже на місці своє зречення від влади. А потім наказав начальникові штабу здати його полковникові Удовиченку. Офіцер повіз ці два папери в штаб Долгорукова. Це приблизно було близько другої дня...»⁴⁷.

Влада перейшла до гетьманського уряду, який, у свою чергу, ухвалив такий документ: «Засудивши вимогу Директорії, Рада Міністрів ухвалила скласти з себе повноваження та передати владу Директорії». Підписи під цим актом поставили голова Ради Міністрів С. Гербель, міністр торгівлі та промисловості С. Меринг, міністр внутрішніх справ І. Кістяківський, міністр фінансів А. Ржепецький, міністр народної освіти В. Науменко, державний контролер С. Петров, міністр праці В. Косин­ський⁴⁸. Директорія, в свою чергу, оголосила колишнього Гетьмана «поза законом», а майно його «сконфіскованим».

Кидається в очі, що цей військово-політичний орган фактично вийшов за межі поняття «права» як такого, оскільки, по-перше, незаконно перебрав на себе права судової влади. По-друге, Гетьман був оголо­шений злочинцем поза нехай формальним, але, все ж таки, судовим процесом. Цитуємо: «На засіданні 17 грудня 1918 року, Директорія Української Народної Республіки, розглянувши справу про зраду бувшого гетьмана Павла Скоропадського Українській Народній Республіці та про його злочинство відносно Українського Народу і, приймаючи на увагу, що відносно виновности Скоропадського, як у державній зраді Українській Народній Республіці, так і в злочинствах щодо Українського Народу немає сумніву, постановила: бувшого гетьмана Павла Скоро­падського за вищезгадану зраду і злочинства об’явити поза охороною закону, а його майно – рухоме й нерухоме, яке є не території Української Народної Республіки, сконфіскувати. Підписи»⁴⁹.

Пiзнiше це все подеколи кваліфікується не інакше, як «однiєю з вищих точок розвитку Української революцiї, одним iз переломних її рубежiв», який крiм всього iншого «надзвичайно високо оцiнюється в iсторiографiї»⁵⁰, або «прихід до влади в Україні збройним шляхом…був об’єктивно зумовлений революційними суспільно-політичними процесами 1917–1920 років в країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війні»⁵¹. Ба більше: «Повстанням проти «гетьмана», боротьбою проти «гетьманського уряду» було врятовано» не більш не менш як «чистоту української державної ідеї»⁵²⁵²

Хіба що не найбільш адекватну оцінку тому, що сталося в країні наприкінці 1918 р. дав бойовий генерал, майбутній провідник української армії М. Омелянович-Павленко: «історія слідуючих днів показала, — писав він, — що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні штріхи: заздрість, персональну амбітність, …зловживання друкованим словом, — гріх може найбільший при низькій політичній освіченості мас, — нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначно навмисному розбиттю сил» тощо. Але головним уславлений воєначальник вважав «невиправиме фантазування і будування справ на підставі знаменитого прислів’я: «якось то буде», що мені особисто доводилось чути від найвідповідальніших наших політиків»⁵³.

Як показали подальші події, слів на вітер українськи політики дарма не кидали.

¹ Див. напр.: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 322.

² Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка — С. 13, 16.

³ Вiдкритим залишається питання, звiдки про це дiзналася дружина майбутнього члена i керiвника Директорiї.

⁴ Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис. — С. 548.

⁵ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 67, 68, 70.

⁶ Прохода В. Уваги до працi д-ра Матвiя Стахова. — С. 97.

⁷Твердження на кшталт «реальною була й небезпека передчасного розтаємни­чення змови i арешту її керiвникiв»; або «гетьманськi шпигуни вже довiдались про заходи з пiдготовки повстання, i Нацiональний Союз опинився перед загрозою розгрому» тощо (Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис.— С. 549.) перебувають, на нашу думку, поза межами наукового аналiзу.

⁸ Проаналізувавши спомини М. Шаповала, М. Стахів дійшов висновку, що ця розмова не могла відбутися раніше 5 годин пополуднi 26 жовтня. Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 60–64. Згідно з версією о. І. Нагаєвського, «першим піддав думку зробити повстання проти гетьмана» А. Макаренко. Майбут­ній член Директорії схилив до цього генерала Осецького, за яким стояв полк полковника Павленка та полк полковника Хилобоченка. Перші наради цієї групи заколотників відбувалися в помешканні А. Макаренка на Прорізній, 19. В них брали участь Винниченко, Осецький, полковник гетьманського генерального штабу Тютюник, полковники Коновалець та Мельник (Нагаєвський І. Історія Української держави в ХХ ст. — С. 158). В. Солдатенко висунув цілком довільну версію про те, що В. Винни­ченко «довгий час практично один дотримувався курсу на підготовку повстання проти антинародного режиму (з ним солідаризувався лише М. Шапо­вал)». Див.: Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винни­ченка в добу української революції // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 24.

⁹ Начерк про Андрiя Гавриловича Макаренка див.: Вiдродження. — 1918. — 19 (6) грудня 1918 р. — № 214.

¹⁰ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. (Спогади). Упорядкував інж. Сава Зеркаль.— New-York Public Library, QGA 73–3803.

¹¹ Так в тексті. — Д.Я.

¹² Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.30.

¹³ На думку М. Стахіва, зустріч Винниченка, Шаповала, Макаренка, Осецького й Різниченка та прийняття їх спільного рішення про початок підготовки повстання не могли статися раніше 27 жовтня, «або іншими словами всього за два з половиною тижні перед самою датою повстання». Отже, робить висновок автор,— «не самі здібності організаторів підготовки повстання, але загальна ситуація причинилася головно до того, що ідея повстання в конкретній формі прийнялася зразу у всіх українських національних колах». Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 60–64. Натомiсць iнший сучасник твердив, що провiд УНС і особисто М. Грушевський були проти повстання. «Шаповал, Винниченко та Осецький, — писав вiн, — пiдбурюючи полiтично незрiлих УСС, всiляко пiдштовхували повстання. Цi «отамани вiд полiтики» замiсть вiдновлення УНР створили за французським зразком Директорiю iз законодавчими правами, пiдтримуюючи при цьому руйну­вання держапарату створеного за доби УНР». Див.: Прохода В. Уваги до працi д-ра Матвiя Стахова... — С. 97.

¹⁴ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 32–33.

¹⁵ Селян Уманського повіту Київської губернії. Там само. С.37.

¹⁶ М. Шаповал стверджував, що військові і закордонні справи з Винниченком вони вели спільно, але Винниченко «більш вів зовнішньорепрезентаційну працю», «я наполягав більш на внутрішню, організаційно-військову і громадсько-політичну працю». В кожному разі, писав М. Шаповал, — «за всі плюси і мінуси нашої праці ми несемо обидва повну відповідальність в однаковій мірі». Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.47.

¹⁷ Там само. С.36.

¹⁸ Там само. С.42.

¹⁹ Див.: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть.— С. 302–304. За свiдченням М. Шаповала, органiзатори повстання доставили до Ясс також «список членiв уряду та остаточнi умови», але текстiв обох документiв не навiв. Див. також: Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 155, 158, 159.

²⁰ Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 160.

²¹ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С. 37, 38, 40.

²² Розкол УПСР, який стався в травні 1918 р. на IV з’їзді партії, з одного боку, продемонстрував наростання більшовицьких методів діяльності серед українських соціалістичних партій. З другого боку, він призвів до утворення двох партій під однією назвою, що справило значний негативний вплив на всі подальші події навколо створення «другої» УНР. Наприклад, якщо УПСР «центральної течії» (М. Грушевський, Н. Григоріїв, І. Лизанівський, Янко та Петренко) обстоювали ідею створення націо­нально-демократичного фронту українських партій, то УПСР «боротьбісти» (П. Люб­ченко, М. Полоз, О. Шумський і К^о) виступали за негайне порозуміння з більшовиками та самостійне проведення повстанської антигеть­манської акції. Про перебіг подій на з’їзді див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.119–122. Ми вважаємо за потрібне також спеціально наголосити на специфічних стосунках М. Шаповала із партійними товаришами. Він сам писав, що лише «по деякому часі» поінформував про свою діяльність ЦК УПСР та ЦК Село­спілки, які, за його словами, «постановили одноголосно приняти справу пов­стання». Впадає в очі й те, що різні течії в УСДРП зреагували на повідомлення Шаповала про підготовку повстання по-різному: група Еланського в ЦК УСДРП (так зване «болото») висловилася проти; прихильники Винниченка, якi творили біль­шість у ЦК, також виступили проти, бо не хотіли «йти на авантюру». Лише згодом, за словами М. Шаповала, лідери УСДРП «змінили гнів на милiсть і постановили таки приєднатись до повстання». Заколотники також «зробили кроки, щоби приєднати до повстання» УПСФ. Про результати цих «кроків» Шаповал нічого не каже, однак вони і так відомі (див.: Шаповал М. Гетьман­щина і Директорія. — С.47). М. Стахів, у свою чергу, стверджував, що з числа провідників УСДРП ідею повстання підтримував, крім В. Винниченка, лише М. Авді­євський, більшість ЦК, натомість, обстоювала курс на порозуміння з гетьманом (див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 51).

²³ Опис засідання див. також: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 52 і далі.

²⁴ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.49–50.

²⁵ За В. Винниченком, цього дня й було обрано Директорію Критику цієї версії див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 74–76, 235, прим. 34А.

²⁶ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія... — С.58.

²⁷ Тобто сам М. Шаповал.

²⁸ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.59.

²⁹ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.59. Список присутніх дозволяє висловити припущення, що С. Петлюри на цих зборах не було.— Д.Я.

³⁰ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.60.

³¹ Там само. С. 61.

³² Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 62, 78–79, 193.Про полiтичну програму січових стрільців див.: там же. — С. 71.

³³ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія.— С. 61–66.

³⁴ Тут і далі цитується за споминами М. Шаповала (С. 98–99), який, в свою чергу, очевидно, цитує працю В. Винниченка «Перед новим етапом. (Наші позиції).— Торонто, 1938. — С. 26–31.

³⁵ Треба зауважити, що влiтку 1918 р. С. Петлюра був заарештований на залiз­ничному вокзалi Державною вартою, оскiльки нiбито «хотiв у поїздi росiйської дипломатичної мiсiї проїхати до Москви з напханими до портфелю документами». У в’язницi вiн перебував принаймнi до 15 листопада, оскiльки 14 числа нiмцi прямо заявили Гетьману, що, якщо С. Петлюру буде заарештовано, «вони силою звiльнять його з в’язницi» За iншим джерелом, нiмецька влада дала наказ звiльнити Петлюру з тюрми тому, що «переконувалася, що гетьман обманював її всякими урочистими приреченнями збереження української суверенности, а в дiйсностi робив i робить конкретнi кроки для її злiквiдовання» (див.: Могилянский Н. Трагедия Украины.— С. 131; Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського.— С. 43, 117).

³⁶ Тобто сам Винниченко.

³⁷ Шаповал М. Ляхоманія. Машинопис.— Прага, 1931. — NYPL.— Український архівний фонд імені Микити Шаповала. Дар інж. Сави Зеркаля. — QGA. — 73. — 3949. — С. 2.

³⁸ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1. — С. 67–74.

³⁹ Копиленко О., Копиленко М. Держава i право України. — С. 115.

⁴⁰ «Тим то ця подія, яка стала зразу відомою в усіх політичних колах в Києві, сталася поворотним пунктом у підготовці евентуального повстання українського національного табору» (Стахів М. Україна в добі Директорії УНР.— Т. 1.— С. 49–50).

⁴¹ Там само. С. 51. «Технічно в нашій праці допомагав наш секретар з Національного Союзу Петро Дідушок, котрий, загалом беручи, був нашим зв’язковим товаришом в зносинах з січовиками і иншими». (див.: Шаповал М. Гетьманщина і Директорія.— С.47). Відкритим залишається питання, до якої з двох (?) груп заколотників належав генерал О. Греков, одним з можливих мотивів участі якого Д. Дорошенко вважав те, що Гетьман П. Скоропадський двічі відмовився призначити його військовим мініст­ром. Докл. див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє — минуле.— С. 258.

⁴² Шаповал М. Гетьманщина і Директорія.— С.50–51.

⁴³ Психологiчну атмосферу тих днiв Д. Донцов передав двома реченнями: «8-го (листопада) був в палацi у Гетьмана. Це лише його тiнь». (цит. за: Ковалiв П. Д-р Донцов про Гетьмана Павла Скоропадського // Визвольний шлях.— 1966, № 4.— С. 498).

⁴⁴ Скоропадський П. Спогади.— С. 303.

⁴⁵ Там само. 305.

⁴⁶ Відродження.— 1918.— 15 (2) листопада.

⁴⁷ Скоропадський П. Спогади.— С. 324.

⁴⁸ Костів К. Конституційні акти... — С. 136.

⁴⁹ Доленга С. Скоропадщина.— Варшава, 1934.— С. 141.

⁵⁰ Солдатенко В. Українська революцiя. Iсторичний нарис.— С. 559.

⁵¹ Яцюк М. Військово-політична діяльність Директорії УНР (1918–1920 рр.). Автореф. дис…канд. іст. Наук.— Харків, 2000.— С. 15.

⁵² Доленга С. Скоропадщина.— Варшава, 1934.— С. 107.

⁵³ Омелянович-Павленко М. На Україні 1917–1918. Спомини.— Прага, 1935.— С. 114–115.