§ 2. Український Національно-Державний Союз — Український Національний Союз. (21 травня — 14 листопада 1918 р.).

По трьох тижнях після того, як єпископ Никодим помазав на гетьманство П. Скоропадського, 21 травня в Києві виник опозиційний новому режимові Український Національно-Державний Союз (УНДС) з програмою понов­лення української національно-соціалістичної держави. Історія УНДС, власне, досьогодні залишалася однією з найменш досліджених в історич­ній науці. Достеменно відомий хіба що склад його учасників — УПСС, УПСФ, партії трудова та хліборобів-демократів, а також об’єднана Рада залізниць України та Головна рада Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. 21 травня вони оприлюднили “Меморіял“, в якому заявили: “сучасний Кабінет Міністрів врятувати державу від анархії й безладдя, установити тверду владу оперту на довір’ю народу, та зміцнити самостійну Українську Державу не зможе” і тому висловили йому “недовір’я”… Добрий державний лад, — вважали затяті опозиціонери, — може завести тільки національний демократичний діловий кабінет, складений в більшості з відо­мих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які мали б повне довір’є широких українських мас“. 30 травня УНДС ухвалив ще один документ, цього разу — звернення “Український Національно-Держав­ний Союз до німецького народу“ ради­кально антиросійського, антиполь­ського та антиєврейського спрямування. У ньому вся вина за негаразди в Україні покладалася саме на ці національні групи населення країни¹.

Перед тим, як звернутися до діяльності цього Союзу та його наступника — Українського Національного Союзу (УНС), необхідно, з нашої точки зору, зупинитися ще на одній проблемі, яка дотепер, наскільки нам відомо, в історичній науці не висвітлювалася. Йдеться про спробу деяких діячів УЦР скликати в Києві — вже після перевороту 29 квітня — Українські Установчі Збори.

Сьогодні в нашому розпорядженні є, власне, поодинокі джерела — спогади М. Шаповала та згадка в творі М. Стахіва. Остання, при цьому, спирається головним чином на відомості, викладені М. Шаповалом вже на еміграції: «Ми, пригадував він, — заініціювали нараду членів Установчих Зборів, щоб на ній прийти до певних рішень. Ця нарада відбулась на Пушкінськiй вулиці в помешканні комітету по справах палива, в якому якусь ролю грав професор Ф. Швець і він же технічно влаштував помешкання для наради»². «Злагодивши дома «проєкт «П’ятого Універ­салу», засадничими пуктами якого були тези: «українська влада повалена, але вона має бути»; утворення нелегального органу влади, який би і репрезентував «революційну народну Україну»; оповіщення влади Установчих Зборів; «вибори Виконного (так в тексті. — Д.Я.) Комітету Установчих Зборів, який єдино може репрезентувати народню волю, а головним завданням має зформувати уряд, і йому доручити «ведення боротьби проти гетьманщини». У проекті документа, підготовленому М. Шаповалом, також стверджувалося: «ми з демократичних загальних виборів, а тому ми законна влада»; «європейська психіка вже звикла рахувати лише те, що виходить з виборів»; «це створило б нову ситуацію в Україні і навколо неї». «Організацією уряду, — стверджував М. Шапо­вал, — універсалом, одним фактом що другий уряд є законний, ми помішали б всі карти гетьманщини і німецької реакції»³.

«Зійшлося членів Установчих Зборів менше, — писав автор цитованих споминів, — ніж ми сподівалися — всього 50–60⁴ . Я пригадую: Швеця, Шрага, Пшеничного, Ксендзюка (с.-ра), Янка, Щадилова, Б. Мартоса. Майже всі були с.-ри, з с. д. — Б. Мартос. Здається дехто був з комітетів і не членів Установчих Зборів».

З промови М. Шаповала на зборах: «Мало членів? Це правда, але все одно в Установчих Зборах більшість с.-ри, то хоч би й не всі члени Установчих Зборів були, все одно вони відбивають політичне обличчя більшости. Всякий розуміє, що скликати всіх неможливо — нема технічного апарату, але й присутніх досить, на мою думку, щоб розпочати акцію ... Конкретно? Нарада членів Установчих Зборів обирає Уряд УНР і доручає йому організацію боротьби за відновлення Республіки. Зрозуміло, що діяльність цього Уряду була б нелегальною, а члени його законспіровані, хоч акти, які він видаватиме, мусіли б бути підписувані дійсними прізвищами, щоб населення знало хто і куди кличе. Инші члени Установчих Зборів мусіли б також перейти на нелегальне становище: бути фактичними керівниками акції на місцях.

На цій боротьбі розвинеться і скріпиться свідомість і в нашому народі, скріпиться національна ідея, похитнута останніми часами, а головне підірвана буде шкідлива думка ніби німців привела Україна».

М. Шаповал пригадував, що його план захищало 12 — 15 людей, головним чином депутати-селяни, а також персонально Швець і Янко»⁵. Більшість присутніх, у тому числі Б. Мартос, який виступив від імені УСДРП, а особливо — київські есери та діячі УЦР, речником яких був І. Шраг, була категорично проти. «Вислухавши його аргументи, — зауважив автор, — я в нестямі обурення укинув Шрагові: вся Ваша аргументація є аргументацією політичної трусости!»⁶. Збори було зірвано: члени У[становчих] З[борів] роз’їхалися по домівках, «бо ними ніхто не цікавився». Інших нарад членів УУЗ, за М. Шаповалом, не було⁷.

«Хоч в душі визнав, що моя фраза є образливою, — зізнався М. Шаповал, — але я вважав її єдино правильною характеристикою». Очевидно, що вихватка Шаповала, за його власним визнанням, зруйнувала нараду і «покінчено було на тім, що треба скликати другу таку нараду»...

Сьогодні, з відстані восьми десятиріч, добре видно, що невдалі збори — вже вкотре — стали черговим трагічним переломом в українській історії. Обурений М. Шаповал йшов по вулиці з Янком, Шидловим «і ще кимось». Впродовж бесіди «тихої зоряної ночі» він, за власним визнанням, дійшов таких висновків: «взагалі такі справи треба робити, а не говорити про їх і ні з ким не радитися»; опоненти — «не представники народу і не революціонери»; ми закладаємо «воєнно-революційний комітет з трьох осіб, який візьме на себе завдання провадити революційну акцію... я — головою комітету... «членів мені порекомендує він, Янко, який в зв’язку з подібною організацією, але вона складається з молодих людей і тому добре буде, коли вони дістануть фахове керовництво з мого боку як освіченого офіцера, а до того ще й соціяліста-політика»... «До дому, — констатував М. Шаповал, — я прийшов пізно вночі головою всеукраїнського ревкома».

Зауважимо, що в іншій своїй праці М. Шаповал згадував цю прогулянку дещо по iншому: «Рішило (так у тексті. — Д.Я.) зорганізувати бойовий комітет повстання. Я — представник від «бюро» Установчих Зборів, яке на всякий випадок було зорганізованно шляхом представ­ництва від кожної губернії по одному депутатові. «Бюро» кілька разів сходилося на збори, але єднання не було, не було планів і віри»⁸.

Дещо іншу точку зору на згадану подію висловив М. Стахів. «Власне ідею скликання Установчих Зборів України і фундування УНСоюзу, як тимчасового громадсько-репрезентативного органу, — писав він, — висунено пляново організаторами повстання (майбутнього.— Д.Я.) для того, щоби не скликувати знову Української Центральної Ради. ... Організаторам, — доводив далі дослідник, — зокрема Винниченкові і Шаповалові, йшлося про те, щоб усунути від полiтичного впливу не тільки самого голову УЦРади М. Грушевського, але й цілий гурт діячів, що його очолював Грушевський..., який у самім УНСоюзі в часі гетьманщини не брав участи та не підтримував ідеї повстання в тій формі, яку створила Директорія. Таку саму позицію, — додає М. Стахів, — займали всі діячі Української Партії Соціялістів-Федералістів...»⁹.

Сам М. Шаповал, перебуваючи на еміграції, дав такі пояснення в цій справі: «Довгими ночами перед повстанням ми з Винниченком обговорювали політичну програму нової влади на випадок успіху і стояли на юридичній позиції, що влада (має належати. — Д.Я) Установчим Зборам... Виписувалась і нова концепція — Трудового Конгресу. З Винниці Директорія і представники с-рів та с-деків схихились до думки про Трудовий Конгрес. Але нікого не було за ЦРаду, — писав він. І додавав, що «не зручно було висувати ЦРаду ще й з політичних мотивів», оскільки ЦРада закликала німців..., не винесла протесту проти німецько-гетьманського перевороту...»¹⁰.

Весною 1918 року, — читаємо далі спомини М. Шаповала, — «соціялісти-самостійники затіяли об’єднання — Український Національно-Державний Союз, до якого увійшло чимало груп опріч с.-д. і с.-рів. Пригадую, що Олександр Макаренко, лісничий, лідер колишньої УНП, що перетворилась в самостійників-соціалістів, доволі енергічно і різко вів цей Союз, рішуче виступав проти гетьманщини». За свідченням М.Шаповала, Національно-Державний Союз склали 4 партії: УПСФ, УПСС, УПХД, УТП. «Провід, — згадував він, — «давали головно» О. Макаренко, доктор Луценко; УПСФ представляли М. Кушнір і М. Кор­чинський, трудовиків — О. Грушевський, В. Скрипник, М. Міхновський і брати Шемети (УПХД)¹¹.

«Одначе нам, соціялістам-революціонерам, — вважав автор споминів, — було ніяк не по шляху з цим Союзом, ми в його не вступили і він трохи згодом розпався». Щодо УПСР та УСДРП, писав він, — то обидві партії в Національно-Державний Союз не входили, бо його соціяльна ідеологія нам чужа і ворожа»¹².

Натомість, політики, які з різних міркувань відмовилися увійти до складу УНДС, вирішили утворити Український Національний Союз, установче зібрання якого відбулося в «помешканнi» нової редакції «Самостійника» по вул. Мала Підвальна¹³. Почалося, як водиться, з непорозумінь: присутні представники УСДРП В. Садовський і Б. Мартос «трошки постояли мовчки і пішли собі з усмішкою превосходства і жалю до зібрання». Ті, хто залишився, вирішили створити всеукраїнський центр (курсив наш. — Д.Я.). Мабуть саме тоді й ухвалені були «Політичні засади Українського Національного Союзу». Документ визначав головне: «§ 1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної української держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парля­ментом; в) боротьба за демократичний виборчий закон в усі установи (по 5-ти член. формулі); г) оборона прав українського народу і української держави в міжнародній сфері». Задля реалізації цих завдань УНС вирішив, що саме він «організує українську громадсько-політичну волю і… вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза її межами». Очолити цю діяльність всесвітньо-історичного значення повинна була Рада Союзу, керівництво якою, в свою чергу, покладалося на президію. До складу останньої мали увійти по одному представникові від кожної політичної партії і по два представники «від усіх інших організацій, які входять в склад Союза»¹⁴.

М. Шаповал докладно зупинився на питанні про наявність течій всередині новоствореного союзу. Перша, до якої належала передовсім УПСФ, обстоювала «тактику переговорів і переговорів аж до того, що німці переконаються, що гетьманський уряд треба змінити на національно-буржуазно-ліберальний». Натомість Селянська Спілка та УПСР «вели внутрішню політику організації сил, що коли прийде якийсь «слушний час», то фактична сила в Національному Союзі буде в інших руках»¹⁵. М. Шапо­вал також стверджував, що кооперативи не ввійшли до УНС, а союз земств (тобто С. Петлюра. — Д.Я.) фактично не працював¹⁶.

За М. Шаповалом, В. Винниченко замінив провідного діяча УПСФ А. Ніковського на посаді голови Союзу 18 вересня. Останній відійшов, позаяк на засіданнях УНС «почали висувати соціалістичні питання» та добилися деяких організаційних змін в його структурі, які засвідчили, що принаймні деяка частина членів УНС дивиться на цю організацію значно ширше, ніж просто як на культурно-просвітницький дискусійний осередок. З ініціативи Селянської Спілки було утворено комісії: військову (голова — В. Винниченко), закордонних справ на чолі з М. Шаповалом¹⁷, а також земельну, культурно-просвітну, церковну, економічно-фінансову та інші. Цікаво, що Головна Рада (Президія) УНС іменувала тільки голову комісії, членів закликав сам її голова. «Цим було забезпечено цільність складу, добірність і конспiративність її праці та намірів»¹⁸. Треба звернути увагу ще на одну важливу обставину — вузьконацiональний характер Союзу як «суцiльно чисту нацiональну репрезентацiю без чужих елементiв (курсив наш. — Д.Я.)»¹⁹.

Сучасники вважали за потрiбне наголосити й на такiй важливiй особливостi дiяльностi УНС, як «повна конспіративнiсть». Навіть члени центральних комітетів політичних партій не завжди знали, що обговорюва­лося, і які рішення приймалися. І коли Національний Союз «обрав Директорію і проголосив повстання, це з’явилося для багатьох несподі­ванкою»²⁰.

Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці «Просвіти». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т.д.». До Президії обрали А. Ніковського (УПСФ), Ф. Швеця (Селянська Спілка), М. Шаповала (УПСР, центральна течія), О. Макаренка (УПСС), Д. Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось»²¹.

Діяльність УНСоюзу, який врешті-решт ставив собі за мету повалення неприпустимо «пронімецького», «проросійського» та абсолютно «буржуаз­ного» режиму Гетьмана П. Скоропадського, почалася досить оригінально. «Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства російським есером Донським головно­коман­дувача німецьких військ в Україні генерала Ейхгорна. Прийняв деле­гацію генеральний консул фон Тіль. «Пан фон Тіль був людиною пере­довою, — вважав М. Шаповал, — не вільною від вольтер’янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбос! Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це — політичний центр українства, а він нам — що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті.— Д.Я.) Національ­ного Союзу пішов в словесний оборот»²².

Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго М. Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та В. Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. М. Стахів в адекватний спосіб пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, — прямо писав М. Стахів, — не дуже то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мститися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів»²³.

Один безпосередній позитивний для Союзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями для УНСоюзу все ж таки був. Його керівники без будь-яких перешкод створили його організації аж до повітового рівня включно, дістали можливість приймати в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць, висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо²³.

Одночасно УНСоюз вступив у контакт з представниками Антанти. Микита Шаповал згадував, що вони, тобто організатори повстання проти Гетьмана, уповноважили Білецького — консула Української Держави у Галаці, вступити від імені Українського Національного Союзу конфiденційно у контакт з представниками країн Згоди. Намір організаторів цих переговорів — запропонувати дипломатам союзних країн умови співпраці з Україною. Заколотники висунули вісім таких умов. До них, зокрема, відносились: визнання Антантою повної незалежності України в етногра­фічних межах «з відібранням від Австрії Галичини, Буковини і Закар­патської Руси»; встановлення торговельних взаємин; сприяння організації постання проти німців; «усунення германофільського уряду гетьмана»; визнання країнами Антанти майбутнього українського уряду; надання країнами Антанти «потрібної допомоги» організаторам повстання, дозволу останнім, на випадок поразки, відступити на територію Румунії.

У процесі переговорів представник Антанти, у свою чергу, висунув такi вимоги до можливої угоди: антигетьманське повстання повинно розпочатися до вступу флоту союзників у Чорне море; «Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, за відбудування Росії, нічого не має проти принципу української державности»; Антанта «жадає організації укра­їнської армії», а доки остання не зорганізована, «охорону кордонів України від анархії доручити Добро­вільній армії»; брак офіцерського корпусу в українській армії подолати за рахунок офіцерів Добровільної армії; «негайно подати список майбутнього (українського) уряду (представникам Антанти)».

Очевидно, що талановиті українські дипломати були здивованi, з одного боку, визнанням Антантою незалежності України, а з другого — її вимогою «фактичної окупації» України Добровільною армією. Наступний раунд переговорів мав очолити Г. Сидоренко. Він прибув до Ясс вже після початку антигетьманського повстання, — як пригадував М. Шаповал, — «доставивши наші остаточні умови і список кабінету».

Вступивши в переговори з представниками Антанти, українські талейрани одночасно вступили в контакт з «українофілом», фінляндським послом доктором Гуммерусом. Метою цього контакту було, по-перше, поінформувати німецького представника в Києві фон Тіля про бажання УНС вступити в контакт з німецькими політичними колами. Фон Тіль відповів у тому дусі, що він вважає поїздку представників УНСоюзу до Нiмеччини «рішуче невчасною», тому «нізащо» до Берліна її не пропустить. Вищий німецький воєначальник в Україні генерал Гренер, в свою чергу, «поводив себе так, наче ніщо в Німеччині не змінилось».

Позиція німців українців не зупинила. В листопаді вони уповноважили «в загальній формі» начальника консульського відділу МЗС Миколу Шаповала²⁵ та журналіста Петра Бензя вступити у зносини з новим міністром закордонних справ Давідом. Пан міністр прийняв українців «дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій обер-команді приказ на Україні не втручатись в боротьбу нашу з гетьманом і триматися строгого нейтралітету»²⁶. Одночасно творці нового зовнішньо­політичного курсу України вислали М. Левицького і якогось «т. Сердюка» на Кубань і Чорноморщину з відповідальним завданням — нейтралізувати діяльність генералів Денiкіна і Краснова, «в військах яких було чимало кубанських козаків — українців і чорноморців»²⁷.

У повній відповідності із доктринальними політичними установками своїх організаторів і керівників, УНС ініціативно вступив і в прямі контакти з більшовиками. Досліджуючи це питання, О. Лупандін висловив припущення, не погодитися з яким досить важко, що дії цих кіл «могли бути корисні большевикам лише в плані загальних антигетьманських сил»²⁸. Слід також підкреслити, що лідери УНС вступили в переговори з большевиками з метою отримати допомогу в боротьбі проти Гетьмана в той самий час, коли вони за посередництва Д. Дорошенка вели переговори про вступ їх представників до уряду Ф. Лизогуба²⁹. Можна сказати більше: вступивши в переговори з большевиками, українські національно-демократичні кола не лише вчинили акт прямої державної зради, а й активно сприяли розвитку передумов наступної поразки національно-визвольних змагань народу, інтереси якого на словах вони прагнули висловлювати та захищати.

Переговори з членом більшовицької мирової делегації Д. Ману­їльським вiв особисто Володимир Винниченко³⁰, що навiть утаємниченим особам зрозумiти було важко — адже «головою комiсiї закордонних справ було обрано М. Шаповала». Так само незрозумiло, чому головою вiйськової комiсiї було обрано не сякого-такого вiйськового фахiвця, нехай у ранзi штабс-капiтана, М. Шаповала, а В. Винниченка, «який вiйська ненавидiв ... Все робилося якось навпаки»³¹. Відбувалися переговори, зокрема, в будинку заступника міністра фінансів В. Мазуренка, який брав у них активну участь. Мета переговорів, за словами М. Шаповала, полягала в тому, щоби «добитися нейтралітету більшовиків в нашій війні проти німців». Більшовики йшли на взаємне визнання, пропонували 3 млн рублів за умов підписання «оборонного союзу проти Антанти». «Через загальний принцип нашої політики...— нейтралітет за всяку ціну — такого договору писаного ми не хотіли заключати, лишились при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошової допомоги»³².

Згодом, у січні 1919 р., В. Винниченко, виступаючи з промовою на пленарному засіданні Трудового Конгресу Народів України, повідомив, що в ході переговорів українських діячів із Х. Раковським та Д. Ману­їльським було досягнуто угоди з 5 пунктів, які передбачали визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного уст­рою УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, «що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою»³³. Змiст угод детально про­аналiзував П. Солуха. По-перше, на його думку, В. Винниченко вiв пере­говори одноособово, нiкого при цьому фактично не iнформуюючи. По-друге, П. Солуха показав, що iснують принаймнi двi версiї щодо угод, пiдписаних сторонами³⁴. За версiєю Винниченка, це — посилення розвi­дувальної дiяльностi на фронтi, визнання нового режиму єдиною укра­їнською владою, невтручання у внутрiшнi справи України, легалiзацiї ком­партiї в Українi. За М. Шаповалом: визнання України самостiйною держа­вою, устрiй якої буде встановлено конституантою, невтручання у внутрiшнi справи України, «строгий нейтралiтет до всiх держав». При цьому бiльшо­вики обiцяли 3 млн карбованців на органiзацiю повстання i «допомогу людьми», «вимагаючи щоб Винниченко пiдписав «оборонно-зачiпний» союз України з больше­вицькою Росiєю проти Антанти», на який Винни­ченко не погоджувався³⁵. З правової точки зору, — пiдкреслив П. Солу­ха, — це була угода мiж представниками росiйської радянської держави та приватною особою; адже Винниченко вiв їх не як державний дiяч, а як український соцiал-демократ, не маючи при цьому офiцiйного уповно­важення партiї, тобто одноособово. Логiчна суперечність, за П. Солухою, полягає також у тому, що питання встановлення конкретної форми полiтичного режиму в тiй чи iншiй країнi є виключною i абсолютною прерогативою її громадян, а не предметом угоди приватних осiб. До того ж, — пiдкреслював вiн, — громадяни УНР нiде i нiколи не вимагали легалiзацiї створеної невiдомо ким у Москвi української комунiстичної партiї, про iснування якої вони чи навряд тодi взагалi здога­дувалися. Все це, писав П. Солуха, свiдчило «про цiлковитий моральний розклад наших соцiялiстичних партiй, нашої демократiї, наших провiдникiв».

Саме ця угода лягла в основу угоди мiж московським радянським урядом та делегацiєю УНР на чолi з С. Мазуренком. До неї було додано принциповий пункт про спiльнi дiї проти Денiкiна, Краснова, Антанти та Польщi, що вiдкривало для України принаймнi два нових воєнних фрон­ти — на пiвднi та на заходi. Необхiдно наголосити на тiй обставинi, що полiтика Москви та бiлоцеркiвських заколотникiв координувалася: з одного боку, про це свiдчить тактика, якої дотримувався Є. Коновалець пiд час повстання³⁶, з другого, — створення вже 20 листопада тимчасового робiтничо-селян­ського уряду України.

Тими днями гетьманські спецслужби перехопили большевицького кур’єра з трьома мільйонами рублів. Слідство встановило, що большевики нібито вже видали УНСоюзові 50 млн на агітаційну кампанію проти Гетьмана. До в’язниці потрапив навіть радянський консул в Одесі Михайло Бек, зокрема тому, що підтримував щільні зв’язки із збройними більшо­вицькими загонами³⁷.

Сам гетьманський уряд також активно розігрував «російську карту» але, на відміну від «демократичних кіл», з антибільшовицьким забарв­ленням. За його дозволом на території України було відкрито опорні пункти для поповнення Південної армії А. Денікіна. вони діяли у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах. На Кубань — у місця форму­вання збройних загонів під проводом майбутніх «білих» — було направ­лено щонайменше 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тис. снарядів. Німці, зі свого боку, переправили у розпорядження Добровольчої армії не менше 11,5 тис. гвинтівок, майже 100 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів, іншу зброю³⁸. Очевидно, що вся ця та інша зброя, у кiнцевому пiдсумку, була викорис­тана проти українських республіканських військ.

УНСоюз активно шукав контактів і з П. Скоропадським особисто, і з керівниками його уряду. В. Винниченко сам передав до рук Гетьмана власноручно написану заяву Союзу. В ній стверджувалося і що уряд Скоропадського не є повноправним і законним, і що він чужий укра­їнському народові національно і ворожий йому політично, і що вся діяль­ність Кабінету веде край до руїни, і що законним може бути тільки уряд, який спира­тиметься на «широкі демократичні маси українського народу» (ігноруючи ту очевидну обставину, що існували в Україні і маси народу неукраїнського, і маси, несвідомі демократичних принципів у версії УНСоюзу).

Чи не головий пафос заяви — вимога згуртувати «в один державний український організм усіх заселених Українцями земель» (Східна Галичина, Буковина, Угорська Україна, Холмщина, Підляшшя, частина Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорноморії і Кубані)³⁹. Крім того, заява пропонувала Гетьманові створити «коаліційний» кабінет за участю діячів соціалістичної оірєнтації, що входили до складу УНС.

Якщо відкинути вербальне лушпиння документа, то можна дійти висновку, що керівники УНС фактично запропонували Гетьманові політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на «нелегі­тимність» гетьманського режиму. Гетьман висуває територіальні претензії до сусідніх держав або регіональних урядів de facto. Це фактично означало б початок війни проти країн Антанти, які мали свій погляд на проблеми повоєнного устрою в Європі, розподілу територій Нiмецької та Австро-Угорської імперій, що мало бути зафіксовано в рішеннях Мирової конференції. Практично це також означало б початок найближчим часом війни з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональ­ними урядами, які утворилися на великоросійських землях, та тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, з військовими частинами Деникіна, Юденича тощо).

М. Стахів кваліфікував цей документ як «останню платформу угоди і компромісу» між УНС та П. Скоропадським. Посилаючись на М. Шапо­вала, дослідник зауважив, що В. Винниченко «аж до останніх днів перед самим рішенням про переводження повстання в практиці ще вагався, чи взагалі реально йти до повстання, чи пробувати нових способів компромісу з гетьманом...». За декілька днів до 14 листопада Винниченко «вислов­лював пропозицію, щоб погодитися з гетьманом за таку політичну ціну: гетьман покличе до влади чисто український кабінет, якій зобов’яжеться, що після переведення загальних виборів в Україні українська демократія підтримає його кандидатуру на президента держави»⁴⁰. «Одним сло­вом, — підсумував М. Шаповал, — Український Національний Союз став трансформатором революційної енергії в Україні, а роль машинистів взяли на себе Винниченко і я»⁴¹.

Згодом мемуаристи та дослідники зробили дещо інші висновки. «Український Національний Союз як авторитетне представництво органі­зованої української демократії й як єдиний речник політичної волі України, мав повне конституційне право й обов’язок рішати справи, що були необхідні для рятування суверенности Української Держави в часі, коли не можна було скликати Коституанти України»⁴².

Ще один приклад. «Серед Національного союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, тала­новитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Пет­люра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближ­чих місяців»⁴³.

Траплялись і висновки такого гатунку: «Український Національний Союз шукав компромісу і угоди з режимом, сальвуючи тільки суверен­ність Української Держави та суверенність народу в ній». Водночас М. Стахів фактично визнавав, по-перше, вузьконаціональний характер УНС, а, по-друге, що він не був репрезентантом волі всього українства, оскільки Союз був лише «виразником волі політично-організованого українського громадянства»⁴⁴. На вiдверто сегрегацiйний характер дiяльностi Союзу звернув увагу й М. Мандрика. В конкретних обставинах мiсця i часу,— вказував вiн,— гасло чергової «соцiяльної революцiї», яке висувалося лiдерами УНС, практично «означало повну українiзацiю», як охарактеризував це покiйний Микита Шаповал в такiй дефiнiцiї: «Українi­зацiя це значить: українська держава, українська в нiй влада, українська земля належить українцям, український хлiб, сало, залiзо, нафта, вугiлля, цукор, рiки й моря — все, що є на українськiй землi, належить українцям i їх владi»⁴⁵. Простiше кажучи, «лiдери УНС готовили Українi не сильну державну владу, а соцiялiстичну руїну, яка почалася з моментом захитання гетьманської влади»⁴⁶.

Але повернiмося до споминів М. Шаповала. Впродовж наступних днів і тижнів він зустрічався з тими, кого рекомендував йому Янко. Прізвище одного було Пушкарь, — згадував Микита Юхимович, — і був він поштово-телеграфним урядовцем. «Разів мабуть ще 3 я бачився з ними, але переконався, що це були зовсім невинні в політиці люди. Хоч і с.-ри, але політичні діти. Зв’язків з провінцією у них було мало. Радитися з ними не було підстав». Так за якийсь місяць я «розпустив» фактично «ревком» і обдумував далі плани боротьби»⁴⁷.

«Отже, — згадував М. Шаповал, — мене більше цікавив «Комітет повстання»⁴⁸. До його було делеговано представників від «Селянської Спілки» — Пушкарь і Дяченко, від залізничників і ще хтось... Після деяких спроб наладити роботу цього «Комітету» я переконався, що праці з його не буде»⁴⁹. Здавалося, справа зайшла в глухий кут...

¹ Тисяча років української сусільно-політичної думки. У 9 т. Т. 6. 90-ті роки XIX — 20-ті роки XX cт. — К., 2001.— С. 363, 363–367.

² Шаповал М. Демонічна справа. — С. 9.

³ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.6.

⁴ В іншому місці цих споминів М. Шаповал зазначає, що присутніх депутатів УУЗ було приблизно 160. За його даними, В. Винниченко на цих зборах був відсутній.

⁵ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.7.

⁶ Шаповал М. Демонічна справа. — С. 9.

⁷ Там само. С. 10.

⁸ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія... — С.7.

⁹ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 238, прим. 40А.

¹⁰ Вільна спілка: Неперіодичний орган Української партії соціялістів-революціо­нерів.— Прага; Львів, 1927–1929. — Збірник 3. — С. 109.

¹¹ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.8.

¹² Шаповал М. Демонічна справа. — С. 11.

¹³ Дату цього зібрання встановити не вдалося.

¹⁴Докл. див.: Тисяча років української сусільно-політичної думки. Т. 6.

— С. 369–370

¹⁵ Наявність двох течій в УНС відзначав і А. Марголін. Пояснюючи позицію центристських партій, він писав: «...соціал-федералісти і трудовики і праве крило руху утримались від участі в повстанні. У цих груп не було впевненості в успіху повстання. З другого боку, центр та праві мали побоювання пов’язаних з ним наслідків у вигляді розвитку большевизму і всяких інших форм анархії і потрясінь. ...Побоювання відносно наслідків повстання виправдалися повністю». Див.: Марголин А. Украина и политика Антанты. — С.75.

¹⁶ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.13.

¹⁷ Він одночасно обіймав посади секретаря УНС та члена її Головної Ради (Президії).

¹⁸ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.13.

¹⁹ Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 240.

²⁰ Марголин А. Украина и политика Антанты. — С.74–75.

²¹ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.9.

²² Там само. С.9.

²³ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С. 57–58. Автор ніяк не вияснив це очевидне протиріччя: водночас недооцінку і переоцінку «сили білих генералів» організаторами антигетьманського повстання.

²⁴ Там само. С.10–12.

²⁵ Брат Микити Шаповала.

²⁶ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.43–44.

²⁷ Пояснюючи міркування організаторів повстання, в першу чергу М. Шаповала, М. Стахів зазначає, що, на їхню думку, ті білі сили, які базувалися в Дону та на Кубані, були ще занадто слабкі для того, щоби становити реальну загрозу незалежності України. Вони також не бачили (або не хотіли бачити), — писав М. Стахів, — «безпо­середню загрозу воєнної агресії Совєтської Росії у випадку німецької революції і повстання в Україні»

²⁸ Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — С. 31, 32.

²⁹ Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 318–332.

³⁰ За словами члена ЦК УСДРП І. Мазепи, «переговори з Мануїльським та Раков­ським Винниченко провадив на власну руку», оскільки ЦК партії «після першої розмови своїх представників ... з Мануїльським та Раковським відмовився від дальших переговорів з ними» (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. — Частина I. — 1950. — С. 89).

³¹ Шляхтиченко М. До iсторiї Директорiї Української Народної Республіки // Укра­їнський iсторик. — 1965. — №№ 1–2 (5–6). — С. 58. Автор — полковий ад’ютант 12-го Брацлавського полку з 28 серпня 1918 р. по 13 вересня 1919 р.

³² Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.45–46.

³³ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 3. — С. 27.

³⁴ Нам не вдалося виявити текст згаданого договору. — Д.Я.

³⁵ Солуха П. Договiр з Москвою проти Гетьмана Павла Скоропадського. — С. 38, 45, 58, 59, 109.

³⁶ Див.: Там само. С. 54, 55, 86–87, 102. Див. також: Шкiльник М. Україна в боротьбi за державнiсть. — С. 295–296, 319.

³⁷ Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ століття. — С. 162–163. Ці дані потребують додаткового дослідження. — Д.Я.

³⁸ Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. — С. 33.

³⁹ Цит. за: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.22–23.

⁴⁰ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.24, 33, 54.

⁴¹ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — С.56.

⁴² Костів К. Конституційні акти... — С. 140.

⁴³ Могилянский Н. Трагедия Украины... — С. 131.

⁴⁴ Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. — Т. 1. — С.21, 22.

⁴⁵ Мандрика М. Дещо за роки 1917–1918 // Український iсторик. — 1977. — № 1–2 (53–54). — С. 86. В 1917–1918 рр. автор — повiтовий комiсар Радомисльського повiту, член УЦР вiд Київського губернського з’їзду, член Всеросiйських Установчих Зборiв.

⁴⁶ Шляхтиченко М. До iсторiї Директорiї Української Народної Республiки. — С. 58.

⁴⁷ Шаповал М. Демонічна справа. — С. 10.

⁴⁸ М. Шаповал розглядав його як противагу Бюро Українських Установчих Зборів.

⁴⁹ Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. — C. 7.