Тема 7: продовольча безпека та напрями формування і функціонування продовольчих ринків

1. Загальні засади формування та регулювання ринку продовольчої продукції і сировини

У країнах з ринковою економікою реалізація сільськогосподар­ської продукції складається з таких ланок: оптові поставки з ферм переробним підприємствам, торговельним комплексам чи посеред­никам; оптовий збуту роздрібну мережу сільськогосподарської про­дукції, яка споживається у натуральному вигляді; роздрібний про­даж готових продуктів безпосередньо споживачам - населенню; по­стачання підприємствам громадського харчування [169, СІ57].

На ринку продовольства споживачі, товаровиробники та дер­жава відповідно до своїх інтересів мають певні цілі. Споживачам важливо, щоб вони могли отримувати необхідну кількість продук­тів харчування, якісних та різноманітних за асортиментом. Для цього співвідношення цін на продовольчі товари мають бути таки­ми, які б дозволяли з урахуванням бюджету споживача вибрати оптимальний раціон, що найбільше відповідав би принципам раці­онального харчування. Виробники продовольчої сировини та хар­чових продуктів - зацікавлені в найбільш ефективній реалізації своїх виробничих програм і отриманні запланованих фінансових резуль­татів. Державна продовольча політика акцентує увагу на такі ас­пекти, як ефективне виробництво і споживання якісного продово­льства, реалізація принципу самозабезпечення вітчизняними про­довольчими товарами, унеможливлення забруднення навколишньо­го середовища відходами сільськогосподарського виробництва та переробної промисловості тощо.

Продовольчий ринок має особливості, які слід враховувати для успішної діяльності на ньому. До них відносяться наступні:

• Продовольчий ринок якісно виділяється серед інших ринків сукупністю товарів, що реалізуються на ньому. Вони об'єднані в групи продуктів харчування, до яких відносяться: зерно і хлібопродукти; м'ясо і м'ясопродукти; молоко і молокопродукти; риба і рибопродукти; яйця і яйцепродукти; цукровий буряк та цукор і кондитерські вироби; картопля і картоплепродукти; овочі і овочепродукти; насіння соняшника та олія і олієпродукти; фрукти та вироби з них; безалкогольні напої тощо. Ці групи товарів складають основу відповідних продуктових ринків, які тісно між собою поєднані через платоспроможний попит населення на продукти харчування та певну взаємозамінність останніх.

• Продовольчі товари порівняно з іншими видами продукції мають певні особливості. Це - високий рівень взаємозамінності і в той же час низька еластичність за доходами, а також обумовленість обсягів виробництва товарів не лише платоспроможним попитом, але й фізіологічними нормами споживання тощо.

• На продовольчому ринку реалізуються товари першочергової потреби - продовольство, що має найважливіше значення для існування людини. Тому продовольчий ринок потрапляє в сферу не лише економічних, соціальних, але й політичних інтересів.

• Ринок продовольства займає особливе місце в структурі аг­рарного ринку. Він є визначальним результатом функціонування сільського господарства та переробних галузей і знаходиться в пря­мій залежності від стану ринку праці, ринку землі, ринку інвести­ційних товарів, ринку фінансів та інших елементів ринкової інфра­структури. Його стабільність і насиченість є завданням і метою роботи агропромислового комплексу в цілому.

• На ринок продовольства впливають сезонність виробництва сільськогосподарської продукції та її споживання, обумовлене біотехнологічним характером сільського господарства.

• Залежність пропозиції на ринку продовольства від природнокліматичних умов. При цьому, внаслідок нееластичності попи­ту на продовольчі товари, на ринку продовольства виникає пара­доксальна ситуація, коли для усієї сукупності сільськогосподарсь­ких товаровиробників може бути краще, коли погода є несприятливою, а урожай - низьким. Адже при високому врожаї, у випадку нееластичності попиту, зменшуються доходи товаровиробників, що обумовлює спробу обмежити загальний обсяг пропозиції. Обмежуючи пропозицію, вони запобігають різкому падінню доходів, яке викликане високим урожаєм. Таким чином, сукупний дохід усіх товаровиробників, як правило, буде нижчий тоді, коли врожаї в усіх господарствах - високі, а не тоді, коли вони низькі. Разом з тим, індивідуальний дохід будь-якого окремо узятого сільськогос­подарського виробника буде тим вищий, чим вищий його врожай (за інших рівних умов). У даній ситуації те, що вірно по відношенню до окремо взятого товаровиробника, не завжди є вірним для усієї їх сукупності і тим самим ще раз доводить протиріччя між «цілим» і його «частинами» [46, С.81].

• Безперервність функціонування продовольчого ринку, що викликано необхідністю щоденного задоволення потреб у харчу­ванні. Ця особливість дає сільгосптоваровиробникам значну пере­вагу порівняно з промисловістю та іншими галузями, що потерпа­ють від більшої невизначеності збуту своїх товарів. Вказана особ­ливість продовольчого ринку певним чином компенсує попередню його особливість, яка виявляє протилежну дію на умови виробни­цтва та збут продукції. Дану перевагу продовольчого ринку сіль­ськогосподарські товаровиробники повинні використовувати з бі­льшою ефективністю. З цією метою їм слід більш гнучко пристосо­вуватися до ринку, виробляючи продукцію, що користується по­питом. Такі дії товаровиробників дозволять їм успішно боротися з конкурентами і отримувати нові джерела доходів за рахунок ви­робництва нових видів продукції.

• Особливістю конкуренції на ринку продовольства є те, що на ньому усі продавці є конкурентами, оскільки: кожен з них займає не­значну частку ринку; продукція усіх є відносно однорідною; покупці добре інформовані про ціни продавців; продавці діють незалежно один від одного; товаровиробники можуть вільно виходити і заходити в галузь. Таким чином, продовольчий ринок найбільш наближений до ринку досконалої конкуренції, однак не є таким повністю і для ефек­тивного функціонування вимагає державної підтримки.

• Поєднання спеціалізації та диверсифікації виробництва сіль­ськогосподарської сировини та продовольчих товарів, що реалізуються на продовольчому ринку. Виробництво різнорідних видів продукції створює для товаровиробників, з одного боку, додатко­ві труднощі як виробничого, так і збутового характеру, пов'язаних часто з принципово різними вимогами до різних видів продукції, на яких спеціалізується виробник (наприклад, зерно і м'ясо свиней). Однак, з іншого боку, комбінація різних виробництв у значній мірі страхує від великих збитків, оскільки в нашому прикладі при низь­кому урожаї зерна товаровиробник отримає додатковий дохід у свинарстві. Таким чином, спрацьовує правило диверсифікації, яке стверджує, що «не можна класти всі яйця в один кошик» [16].

• Недовготривалість зберігання продовольчих товарів, що ви­магає швидкого збуту після їх виробництва і впливає на обсяги втрат вирощеної продукції, а, отже, доходність. Дана особливість продовольчого ринку обумовлює існування відпрацьованої систе­ми майбутніх поставок, або так званих ринків ф'ючерсів, як важ­ливого інструменту у вирішенні проблеми невизначеності цін на продовольчому ринку у майбутньому періоді. З точки зору доціль­ності, ринки ф'ючерсів дозволяють сільгосптоваровиробникам зни­зити рівень ризику, пов'язаного з невизначеністю майбутніх про­даж виробленої продукції та цін на матеріально-технічні і фінансо­ві ресурси.

• Зосередження основного споживача сільськогосподарської продукції в містах, що обумовлює використання різного роду посе­редників. Це означає втрату певної частки доходу товаровиробника і є додатковим фактором зростання цін на продукцію кінцевого спо­живача. При невідпрацьованості механізмів збуту сільськогосподар­ської сировини і продовольства посередники перехоплюють канали товароруху продовольства і забезпечення кредитними ресурсами, що негативно впливає на економічний стан товаровиробників і не сприяє становленню цивілізованого ринку продовольства.

Продовольчий ринок - неоднорідний за своєю структурою і ха­рактеристиками. Він поділяється за територіальними ознаками, суб'єктами ринкових відносин (оптовий, роздрібний); товарними групами (асортимент); розвитком кон'юнктури; економічним і пра­вовим впливом (регульований, нерегульований, офіційний, неор­ганізований, тіньовий); доступністю і достатністю; рівнем продо­вольчої незалежності і безпеки.

При оцінці продовольчого ринку необхідно вивчити тенденції розвитку АПК як джерела товарних ресурсів продовольства та сіль­ськогосподарської сировини. Це вимагає врахування реальної еко­номічної ситуації та аналізу основних факторів, що прямо чи опо­середковано впливають на стан ринку продовольства як складової системи продовольчої безпеки. До останніх можно віднести: фор­мування ефективного економічного механізму господарювання; удосконалення державного регулювання продовольчого ринку при чіткому розмежуванні економічних функцій між загальнодержавними і регіональними органами управління АПК; формування та стабілізація основних секторів багатоукладної економіки.

Комплексна оцінка продовольчого ринку з позицій продоволь­чої безпеки має забезпечити відслідковування процесу формуван­ня продовольчих ринкових ресурсів основних видів сільськогоспо­дарської сировини та продовольства; надати допомогу в розробці пропозицій по стимулюванню виробництва сільськогосподарської продукції в основних товарних зонах, підвищенню конкурентосп­роможності і рівня товарності продукції АПК, використанню про­гресивних форм її реалізації, що забезпечують більш повне задово­лення попиту, захист інтересів товаровиробників і споживачів про­довольства.

Оцінка продовольчого ринку не обмежується сферою обміну (ре­алізації), так як усі його елементи тісно зв'язані з виробничим про­цесом. Виробництво формує пропозицію, а розподіл і споживання -попит. Ринкові ціни складаються під впливом витрат виробництва, співвідношення попиту і пропозиції. Тому оцінка продовольчого ринку і його кон'юнктури - неможлива без глибокого системного вивчення умов виробництва сільськогосподарської продукції, його зберігання, збуту і переробки, всебічної оцінки відтворювального процесу в агропромисловому комплексі і в його окремих галузях.

Для оцінки продовольчого ринку вивчаються кількісні та якісні характеристики товарної продукції, джерела її надходження; вияв­ляються споживачі та обсяги споживання продукції АПК, особли­вості попиту і пропозиції основних видів продовольства, їх якість та асортимент, ціни реалізації; дається оцінка рівня виробництва продукції АПК; аналізуються рівні споживання продуктів харчу­вання і самозабезпечення продукцією АПК; внутрішньорегіональні, міжрегіональні та міждержавні продовольчі зв'язки - з ураху­ванням витрат виробництва та транспортних витрат, а також рів­ня ринкових цін по видам товарної продовольчої продукції.

Оцінку продовольчого ринку слід проводити по всьому продо­вольчому ланцюгу, включаючи виробництво, зберігання, переро­бку, транспортування і реалізацію продукції, в сукупності взаємо­зв'язаних між собою виробничих об'єктів сільського господарст­ва, переробної та харчової промисловості, оптового розподілу про­довольства та роздрібної торгівлі.

Оцінка передбачає узагальнення і використання аналізу розви­тку продовольчого ринку, використання економіко-статистичних та економіко-математичних методів, експертних оцінок та балан­сового методу. При цьому продовольчий ринок слід розглядати як складну, відкриту, динамічну та одночасно таку, що має ймовір­ний характер розвитку, соціально-економічну систему.

Оцінка розвитку продовольчого ринку має спиратися переду­сім на об'єктивний аналіз тенденцій функціонування АПК і його галузей та зміни економічних умов господарювання. При цьому системний аналіз проводиться з метою оцінки рівня продовольчої безпеки і обґрунтування:

• необхідності підвищення рівня задоволення платоспроможного попиту населення базовими видами продовольчих товарів нарівні рекомендованих медичних норм споживання, темпів зростання валової та кінцевої продукції галузей агропромислового виробництва, капітальних вкладень в АПК в цілому та в його галузі;

• найбільш ефективних напрямів науково-технічного прогресу і шляхів досягнення на цій основі зростання обсягів виробництва кінцевої продукції АПК, удосконалення міжрегіональних продовольчих та сировинних зв'язків, імпортно-експортних операцій з метою більш повного забезпечення сільськогосподарською сировиною та продовольчими товарами;

• пропорційності в розвитку галузей АПК, їх міжгалузевої збалансованості, раціональної територіальної організації агропромислового виробництва;

• паритетності цін на продукцію АПК та галузей народногосподарського комплексу, які його обслуговують;

• розвитку різних форм власності і господарювання та визначення їх ролі в задоволенні потреб у продовольстві та сільськогосподарській сировині;

• відповідності між обсягами виробництва сільськогосподарської продукції та потужностями галузей харчової та переробної промисловості, заготівельно-збутовою системою, складського та холодильного господарства;

• збалансованості виробництва і споживання продукції АПК;

• забезпеченості виробничою і ринковою інфраструктурою. Аналіз сучасного стану галузей АПК з позицій продовольчої

• безпеки дозволяє визначити рівень розвитку в частині відповідності суспільним потребам у найважливіших видів продукції; виявля­ються передумови, основні тенденції, вузлові проблеми, які вима­гають пріоритетного рішення, а також потенційні резерви і необ­хідні умови росту агропромислового виробництва та підвищення його ефективності.

Оцінка економічного стану галузей агропромислового вироб­ництва і АПК в цілому проводиться з використанням системи по­казників, що характеризують виробництво і споживання основних видів продукції в натуральному і вартісному виразі; наявність і функціонування основних виробничих фондів, оборотних засобів, трудових ресурсів, витрат виробництва; джерела і розміри інвести­цій; умови ведення розширеного і простого відтворення.

Ефективне регулювання ринку в системі продовольчої безпеки має спиратися на прогноз його розвитку. Як відомо, найбільш роз­повсюдженим способом прогнозу є екстраполяція, тобто розповсю­дження тенденцій, що склалися в минулому, на майбутнє. Будь-який прогноз спирається на інформацію, отриману в минулому. До того ж більшість ринкових процесів мають достатню інертність, особ­ливо в короткостроковому періоді. Це виправдовує використання методів екстраполяції при наявності відповідних передумов. Однак більш глибокий прогноз, особливо на віддалену перспективу, по­винен брати до уваги ймовірність умов, в яких буде функціонувати ринок. Крім того, необхідно розробляти сценарії розвитку, які ви­пливають із різних варіантів зміни умов. Неодмінною вимогою до прогнозування ринкових процесів є комплексність, тобто одночас­не складання прогнозів усього набору основних параметрів ринку.

Узагальнення вітчизняного досвіду дозволяє сформувати насту­пні основні принципи функціонування продовольчого ринку: го­ловними постачальниками продукції на ринку продовольства і сировини для його виробництва мають бути вітчизняні товарови­робники; продукція АПК, що пропонується на ринку, повинна бути конкурентоспроможною; товарні ресурси регіональних продово­льчих ринків формуються на основі територіального поділу праці в агропромисловому комплексі країни і регіонів.

Першочергові заходи, що сприяють формуванню і розвитку про­довольчого ринку в системі продовольчої безпеки, зводяться до наступних:

• надання реальної економічної самостійності усім господарюючим суб'єктам продовольчого ринку і створення нормального ринкового середовища для конкуренції між ними;

• удосконалення порядку формування державних продовольчих ресурсів;

• перехід переважно на економічні заходи державного регулювання продовольчого ринку;

• формування і розвиток ринкової інфраструктури. Активна позиція держави на ринку продовольства обумовлюється необхідністю уникнення можливих втрат та впливу негатив­них проявів ринкових відносин в агропродовольчому комплексі в реалізації продовольчої політики. Так, мотивацією підприємниць­кої діяльності є отримання прибутку в найкоротший проміжок часу. Переважання такої мети в діях суб'єктів підприємницької діяльно­сті часто призводить до невідповідності стратегічним пріоритетам у реалізації державної агропродовольчої політики. Періодична не­стабільність ринку, що пов'язана з монополізмом, спекулятивни­ми і кон'юнктурними його коливаннями, неоднакова участь суб'єк­ті» ринкових відносин у створенні і розподілі вартостей можуть при шести до значної диференціації доходів. При недосконалості законодавства підприємцями можуть порушуватися екологічні Норми, вимоги продовольчої та соціальної політики. Всім цим нас­лідкам ринкової економіки можна запобігти лише шляхом удосконалення ринкового механізму та регулюванням державою ринку продовольства.

Заходи, що використовуються для регулювання ринку, можна розділити на дві основні групи: економічні та адміністративні. До заходів стимулювання розвитку ринку економічного характеру можна віднести: пільгове кредитування і оподаткування, дотації, компенсації, використання закупівельних цін, пільгове страхуван­ня; фінансування наукових досліджень, консультування, інспектування, підвищення родючості ґрунтів, розвиток соціальної і рин­кової інфраструктури тощо. До адміністративних заходів регулювання продовольчого ринку відносяться: встановлення квот на ви­робництво і реалізацію продукції, контроль за якістю продукції, антимонопольне регулювання цін, встановлення граничного рівня рентабельності переробної промисловості і торгової націнки, а також верхньої і нижньої межі цін, співвідношення між вартістю сіль­ськогосподарської сировини і ціною кінцевої продукції, застосуван­ня штрафних санкцій, встановлення контролю за фінансово-госпо­дарською діяльністю підприємств тощо.

Використовувати методи державного регулювання ринку необ­хідно таким чином, щоб оптимально поєднувати інтереси вироб­ників, споживачів та держави. Про можливі збитки від втручання держави у ринковий механізм наголошує неокласична теорія.

Важливим у розвитку продовольчого ринку є питання створен­ня оптових ринків. У багатьох країнах проблема постачання насе­ленню продуктів харчування здійснюється через оптові продово­льчі ринки. Історія розвитку цього суб'єкту ринкових відносин на­раховує в світі не одне десятиріччя. В багатьох країнах світу при­йнято закони, які регулюють створення та функціонування опто­вих продовольчих ринків.

Оптові ринки є основними організаторами та регуляторами товароруху продовольчої продукції від товаровиробників до спожи­вачів. Через них проходять всі операції купівлі-продажу продоволь­чих товарів. їх діяльність будується за чітко розробленими правила­ми, переважно на основі торгових угод, які передбачають чіткі гра­фіки поставки продукції, її якість, терміни і форми оплати продукції, що поставляється, форми вирішення спірних ситуацій тощо.

Таким чином, значення системи розподілу продовольства через оптові ринки полягає в тому, що вона:

• гарантує сільгоспвиробникам та переробним підприємствам рівні умови для виходу на «прозорий» цивілізований ринок для збуту їх продукції;

• узгоджує інтереси товаровиробників сільськогосподарської сировини та кінцевої продукції;

• створює умови для цілорічного постачання населення великих міст, промислових центрів свіжими, високоякісними продуктами харчування за реальними ринковими цінами;

• економить невиправдані витрати часу та кошти окремих споживачів, суб'єктів роздрібної торгівлі, закладів громадського харчування, переробних підприємств при пошуку необхідних товарів і сировини;

• зобов'язує товаровиробників і постачальників продовольчих товарів забезпечувати вимоги до якості товарів, їх стандарти, по­кращувати упаковку і розширювати асортимент;

• легалізує оптову торгівлю і забезпечує додаткові та реальні надходження в бюджети різних рівнів;

• послаблює залежність сільгоспвиробників від монополізму переробних підприємств;

• скорочує бартерні форми розрахунків та обсяги таких угод;

• створює додаткові робочі місця та сприяє зменшенню відтоку сільського населення;

• забезпечує захист вітчизняного товаровиробника та національного продовольчого ринку.

Ефективна система оптових продовольчих ринків є складним організаційно-технічним комплексом, що охоплює ринки оптової торгівлі різних рівнів (національного, регіональних, місцевих), має надійну систему правового та інформаційно-маркетингового забез­печення, систему банківських розрахунків та страхування ризиків при укладанні угод. Вони включають в себе, крім безпосередньо торгових залів, складські термінали, оснащені холодильним та мо­розильним обладнанням, розвинуту систему транспорту як по до­ставці товарів від виробників, так і внутрішньоринкового, автомобільні стоянки, сучасні системи інформації і зв'язку, передбачають різного роду послуги для споживачів.

Недосконалість системи товарних ринків в Україні вчені [26, С. 83] пов'язують з відсутністю розгалуженої оптової торгівлі. Ор­ганізація і функціонування оптових продовольчих ринків дозволить якщо не ліквідувати повністю, то дещо послабити діяльність посе­редницьких фірм, прискорити проходження товаропотоків, скоро­тити за рахунок цього втрати та запобігти зниженню якості продукції. Основні напрями їх створення та функціонування визначені постановою Кабінету Міністрів України від 9.06.1999 р. № 997 « Про оптові продовольчі ринки». Однак здійснення заходів з активізації дій у напрямку створення мережі оптових продовольчих ринків відбувається повільно.

Одним із головних завдань оптових продовольчих ринків є фор­мування рівня цін на продовольство, що буде служити орієнтиром для інших суб'єктів ринку, в тому числі встановлення державних гарантованих цін. Як свідчить практика, відкриття оптових продовольчих ринків у містах знижує роздрібні ціни на 10-20 % [27, С. 62]. Держава в якості інструментів регулювання діяльності оптових продовольчих ринків може використовувати:

• створення стабілізаційного фонду аграрної продукції і на його основі проведення прямих товарних інтервенцій для регулювання цін, що складаються на ринку;

• правову регламентацію умов торгівлі, що вимагає дотриму­вання права власності на продукцію, свободи її реалізації за будь-якими цінами і будь-якому покупцю, виключення адміністратив­ного тиску і відмова від прямих методів впливу;

• контроль якості і захист споживача.

Враховуючи світову практику організації оптових ринків [201], доцільно при їх створенні дотримуватися такої спеціалізації: ри­нок овочів; ринок фруктів; ринок овочів і фруктів (включаючи кон­серви); ринок м'яса; ринок овочів, фруктів, м'яса і птиці, квітів. Досить ефективними можуть бути: оптові ринки насіння; оптові ринки добрив; оптові ринки комбікормів. На оптових ринках може зосереджуватися продаж сільськогосподарської техніки, будівель­них матеріалів та інших товарів.

При цілеспрямованому формуванні оптових продовольчих ри­нків на сучасних засадах їх функціонування вже в найближчий пер­спективі можна буде здійснювати на них реалізацію біля 30 відсот­ків усього обсягу товарної картоплі і плодоовочевої продукції, не менше 50 відсотків - м'яса і м'ясопродуктів, близько 40 відсотків молока і молочних продуктів.

Таким чином, сутність економічних відносин на ринку продо­вольства полягає в необхідності відшкодовування затрат, з одного боку, і задоволенням потреб у споживанні продуктів харчування -з іншого. Ринок стихійно зрівноважує виробництво товарів та об'­єм і структуру суспільних потреб у них. Через встановлення та змі­ну рівня цін на продовольчі товари ринок регулює виробництво товарів за обсягами та їх структурою. В цьому полягають основні функції продовольчого ринку. Саме ці регулюючі функції ринку мають бути використані державою для підвищення ефективності економічних процесів, пов'язаних з виробництвом, обміном, роз­поділом та споживанням продовольчої продукції з метою забезпечення продовольчої безпеки.

2. Особливості формування і функціонування продовольчого ринку України

Напрями розвитку ринків різних видів продовольчої продукції мають свої особливості. Перебуваючи в постійній динаміці, вони розв'язують найважливіше завдання забезпечення фізичної досту­пності продовольства у відповідності із споживацькими потреба­ми населення.

Предметом особливої уваги з боку державних органів країни є зерновий ринок, від стану якого залежить продовольча безпека країни, бо зерно є стратегічним ресурсом будь-якої держави. Його кількістю визначається продовольча безпека також і на міжнарод­ному рівні.

Про потенціал України з виробництва зернових і зернобобових культур свідчить досягнутий рівень у 1986-1990 рр., коли було зі­брано в середньому 47,4 млн. т. зерна, що в розрахунку на душу населення склало біля 1 тонни, тобто в 1,6 раза більше граничного міжнародного стандарту продовольчої безпеки, який, за критерія­ми ФАО, не повинен бути нижчим, ніж 600 кг в рік на людину.

Такий рівень виробництва дозволяв населенню України спожи­вати не лише хлібні продукти на рівні 140-142 кг на душу населен­ня, але й м'ясо, молоко, яйця за близькими до раціональних норма­ми споживання. В 1990 р. добовий раціон в 3500 ккал забезпечувалося 68,2 кг м'яса, 373 кг молока, 272 штуками яєць та іншими базовими продуктами харчування, що відповідало рівню харчування у найбільш розвинутих країнах світу.

Нині на зерновому ринку спостерігається небажана для суспіль­ства ситуація, зокрема - значні коливання цін на зерно, погіршан­ня його товарних якостей, збільшення імпорту продовольчого зер­ни, підвищення цін на зерно, стабільна тенденція зростання собіва­ртості зернових. Остання - протягом 1996-2002 рр. зросла майже втричі, що при коливанні цін реалізації на зерно створює ситуацію, коли рентабельність реалізованого зерна коливалась від 63,5% в 1996 р. і 62,3 % - в 2000 р. до 1,1% в - 1998 р. Це обумовлює неста­більність доходів сільськогосподарських товаровиробників.

Про значні зміни ресурсів зерна, які формують загальну пропозицію його на ринку, свідчить баланс зерна за останні шість років. Ці коливання сягають від 25 млн. т в 2000 р. - до майже 42 млн. т в 2002 р. Зменшення пропозиції призводить, перш за все, до зниження внутрішнього використання. Найменше зерна було вироблено в 1999 і 2000 роках - на рівні 24,5 млн. т, ще менше - в 2003 р. - 20,2 млн. т. В 1999 і 2000 роках фонд споживання складав 7,6 і 7,7 млн. т, що нижче (порівняно з 1990 р.) відповідно на 2,0 і 1,8 млн. т. В ці роки спостерігався і нижчий рівень споживання хлібо­продуктів - відповідно 122 і 124 кг на 1 особу, що було викликано підвищенням цін на хліб, макаронні вироби, борошно, крупи та низьким рівнем доходів значної частини населення. В наступні 2001 і 2002 рр., що були кліматично сприятливими для сільського гос­подарства, зростання виробництва обумовило зростання споживан­ня хлібних продуктів.

Рівень внутрішньої пропозиції на ринку зерна визначає ціну на нього і напрями зовнішньоекономічної орієнтації. За умов переви­робництва, коли внутрішня ціна була менша світової, як це було в 1999, 2001 і 2002 роках, збільшується експорт зерна. За умов дефі­циту, коли внутрішня ціна перевищує світову, країна стає імпорте­ром зерна. Саме нестабільність ринку зерна в окремі роки змушує Україну імпортувати зерно, хоча до 2003 р. ця складова пропозиції чернового ринку вагомого значення не мала. В 1999 р. було імпор­товано 95 тис. т зернових. У 2000 р., коли рівень внутрішніх цін на зернові був вищим світового, імпорт склав 1010 тис. т. На початку 2000 р. знову виявився гострий дефіцит пропозицій на зерновому ринку України. Цього року було імпортовано 439 тис. т зерна.

В 2002 році (при одному з найбільших врожаїв за останнє деся­тиріччя) в умовах відсторонення держави від контролю над рин­ком зерна не були сформовані необхідні його запаси, не було вра­ховано, що кожний четвертий рік в Україні характеризується не­сприятливими погодно-кліматичними умовами. Обсяги експорту зерна в цьому році порівняно з 2001 р. збільшилися із 5,6 млн. т до 12,2 млн. т. Наступний 2003 р. став найбільш складним за останні роки у функціонуванні продовольчого ринку країни. Несприятливі агрокліматичні умови зими та весни призвели до загибелі майже половини озимих та погіршили стан ярих зернових. Загострення проблеми забезпечення власним зерном викликало дестабілізацію продовольчого ринку. Держава була змушена для покращання си­туації на ринку імпортувати 3,5 млн. т зернової продукції.

Актуальною залишається проблема розширення ринку фураж­ного зерна. Попит на кормове зерно (порівняно з 1990 р.) скороти­вся вдвічі. Це обумовлено і зростанням цін на комбікорми, і плато­спроможністю збиткових сільгосппідприємств. З 1990 р. по 2002 р. у всіх категоріях господарств поголів'я великої рогатої худоби зме­ншилось з 24,6 млн. голів до 9,1 млн., або у 2,7 раза, у тому числі корів-із 8,4 млн. до 4,7 млн. голів, або в 1,8 раза; свиней-з 19,4 до 9,2 млн., або у 2,1 раза; овець і кіз - з 8,4 до 2,0 млн., або у 4,2 раза; птиці-з 246,1 до 147,5 млн. голів, або у 1,6 раза; коней-з 738,4 тис. голів до 684,3 тис, або у 1,1 раза.

В той час як потужні та технічно оснащені комбікормові підпри­ємства України здатні виробляти 15 млн. т комбікормової продукції І повністю задовольнити у ній потреби вітчизняного тваринництва, іони завантажені лише на 10-15%. А більшість сільськогосподарських підприємств і приватних господарств використовують концент­рати у вигляді подрібненого зерна, значно перевищуючи норми ви­трат цих кормів на одиницю продукції. У 2002 р. в Україні виробле­но близько 1,1 млн. т комбікормів, з яких повноцінних - всього 80 тис. т. Із загальної кількості вироблених кормів лише 700 тис. т про­дукції, з яких близько 5 тис. - білково-вітамінних добавок, виготов­лено на спеціалізованих комбікормових підприємствах.

Зі скороченням посівних площ під зернові і кормові культури скоротилися й обсяги використання насіннєвого зерна в країні. Протягом 1998-2002 рр. насіннєвий фонд держави стабілізувався в межах 3,6-4,0 млн. т., включаючи страховий фонд та зерно для по­сіву на кормові цілі. Сортове насіння в основному вітчизняного виробництва. З метою зниження витрат на насіння сільгосппідпри­ємства досить часто використовують зерно власного виробницт­ва. Такий підхід протягом тривалого часу обумовлює порушення строків поновлення сортів.

Використання зерна для переробки на нехарчові цілі коливало­ся в значних межах. Його обсяг в 1999-2000 рр. ледь досягав 0,1 млн. тонн зерна. В 2002 р. він зріс до 0,86 млн. т, досягнувши майже рівня 1995 р. Зміни обсягів переробки на нехарчові цілі корелюють зі змінами пропозиції на низькоякісне зерно та попитом на спирт і горілчані вироби.

Переробка зерна на нехарчові цілі передбачає використання його для виготовлення спирту, пива, глюкози та інших товарів. Розши­рення попиту на пиво дозволило не лише відновити його вироб­ництво у 2001 р. до рівня 1991 р., коли вітчизняні пивзаводи виро­бляли 130 млн. дал, а й збільшити його обсяги до 150,0 млн. дал в 2002 р. Зростає експорт пива із солоду. В 2002 р. він становив 113 тис. т. Підвищилося до 28,4 млн. дал виробництво етилового спирту з харчової сировини (пшениці, жита).

Невід'ємною частиною обігу (післязбиральна доробка зерна, транспортування, переробка на комбікорми і дерть тощо) зерно­вих і зернобобових є втрати. На цій стадії вітчизняного виробниц­тва вони передбачаються на рівні 3%.

У 2002 р. були введені заставні ціни на зернові на рівні 50% від ринкових, однак через відсутність державного фінансування заста­вна закупівля зерна склала всього близько 40 тис. т, або 0,1% від загальної пропозиції. Ціновий механізм заставних закупівель без наявності фінансових коштів для стабілізації доходів виробників зерна виявився недієздатним. За даними експертів, для запроваджен­ня реально функціонуючого механізму заставних або інтервенцій­них закупівель необхідне пряме бюджетне фінансування на рівні близько 1,2 млрд. грн. У 2004 р. з Державного бюджету планується здійснення фінансової підтримки заставних та інтервенційних опе­рацій з зерном у розмірі 55 млн. грн.

До 1991 р. високий рівень продовольчої безпеки забезпечувався відпрацьованою роками системою формування державних зерно­вих ресурсів, коли через систему хлібозаготівельних організацій за твердими закупівельними цінами у відповідності до визначених видів, обсягів та термінів реалізації продукції в руках держави кон­центрувалося більше 4/5 обсягів зерна, призначеного для реаліза­ції. В подальшому відбувався централізований розподіл зерна, бо­рошна, макаронних виробів, крупів між союзними республіками ти областями. Була відпрацьована система підтримки зернової галузі, суть якої полягала в стимулюванні продажу зерна в рахунок державних закупівель.

Формування зернових ресурсів для державних потреб у 90-х ро­ках минулого століття здійснювалося через систему держконтрак­тів, тобто закупівлі зерна з гарантованою оплатою його вартості з держбюджету. Для стимулювання продажу продовольчої пшениці і жита в рахунок перевиконання держконтракту передбачалась над­бавка до орієнтовних закупівельних цін у розмірі 30 відсотків. Механізм формування державних зернових ресурсів передбачав як укладання угод заготівельних підприємств з сільгоспвиробниками, тик і укладання контрактів на біржовому ринку. Така практика формування запасів була відмінена у 1997 р.

Нечітко визначені правові, економічні та організаційні засади державної стратегії щодо формування ринку зерна і раціонального рикористання хлібних ресурсів призвели до значних проблем у по­дальший період.

Складна ситуація з ринком зерна в 2003 р. викликала необхід­ність формування з метою забезпечення продовольчої безпеки дер­жави структури на основі ДАК «Хліб Україна», діяльність якої на­правлена на контроль за рухом, зберіганням та використанням зернових ресурсів, відслідковуванням стану та стабілізації ринку зе­рна шляхом використання для цього інтервенційних фондів. Меха­нізм заставних закупок зерна визначено у Законі України «Про зе­рно та ринок зерна в Україні» та Указах Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» від 29 червня 2000 р., № 832/2000 та «Про додаткові заходи щодо стабілізації ринку зерна» від 19 травня 2003 року №415/ 2003, що дозволяє здійснювати заходи із стабілізації продовольчо­го ринку, усувати диспропорції у товаропотоках і цінах на зерно та продукти його переробки, прискорювати впровадження ефектив­них механізмів державного регулювання ринку зерна, підтримува­ти сільгоспвиробників та посилити захист прав споживачів.

ДАК «Хліб України» має великий потенціал щодо можливос­тей зберігання зернових ресурсів (елеватори, складські приміщен­ня), які розташовані по всій території України, що дає їй значні можливості контролю і впливу на внутрішній ринок. ДАК «Хліб України» має в своєму складі 25 обласних відкритих акціонерних товариств і 81 дочірнє підприємство на районному рівні, які безпо­середньо займаються зерном і продуктами його переробки. Стату­тний фонд компанії - в 1,4 млрд. грн. [259]. Загальна річна потуж­ність компанії складає 7 млн. т зберігання зерна та виготовлення 2,1 млн. т борошна, 2,3 млн. т комбікормів та 290 тис. т круп. Під­приємства компанії здатні приймати і очищати щодобово 700 тис. т зерна. Компанії належать елеватори в портах Одеси і Миколаєва місткістю 80 і 60 тис. т, що дає їй значні можливості у проведенні та контролі експортних операцій з зерном.

Крім формування оперативних запасів зерна та інших видів про­довольства, за допомогою яких держава підтримує стабільність продовольчого ринку, важливим критерієм продовольчої безпеки є формування стратегічних запасів продовольства.

Державні структури, які займалися питаннями держрезервів у минулому, зазнали організаційного реформування. На базі лікві­дованого в 1991 Українського Територіального управління Держкомрезерву при Кабінеті Міністрів СРСР був сформований Держа­вний Комітет України з державних матеріальних резервів, який у 1999 р. реорганізований у Державне Агентство з управління дер­жавним матеріальним резервом. Агентство охоплювало 17 різнопрофільних комбінатів та 24 спеціалізовані підприємства по збері­ганню та переробці зерна. Матеріальні цінності державного резер­ву зберігалися на 3500 підприємствах -відповідальних зберігачах, розташованих по всій території України. В 2002 р. Агентство було реорганізовано у Державний Комітет України з державних матері­альних резервів, в організаційній структурі якого важливе місце займає управління зерна та продовольчих товарів.

За даними Держкомрезерву, до 2002 р. спостерігалась тенденція зменшення закладених на зберігання обсягів товарно-матеріальних цінностей, знижувалась їх відповідність вимогам державних стан­дартів, унеможливлювалось визначення якості продовольчих то­варів, що зберігалися в запасах, внаслідок морального і фізичного старіння устаткування відповідних лабораторій. З 1998 по 2001 рр. дебіторська заборгованість організації зросла з 0,5 млрд. грн. до 3,9 млрд. грн., у той час як річна потреба на компенсацію витрат відповідальним зберігачам складає 195 млн. грн. У Держбюджеті на 2002 р. на ці цілі було виділено 7,1 млн.грн. Складність ситуації обумовила прийняття Постанови Кабінету Міністрів України «Про Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаці­ям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву» від 12 квітня 2002 р. за № 532.

На початок 2001 р. експерти оцінювали запаси зерна в Держрезерві на рівні 3 млн. т. Потреба внутрішнього ринку в продовольчому зерні складає на рівні 6-7 млн. т. В наступні роки, за даними Держко­мрезерву, запаси поповнювалися таким чином: з урожаю 2001 р. було закладено 450 тис. зерна, з урожаю 2002 р. - понад 220 тис. т. Враховуючи складну ситуацію на ринку зерна в 2003 р., уряд Украї­ни доручив Держкомрезерву закупити не менше 1 млн. тонн продо­вольчого зерна (без урахування закупівель для поповнення резерву, що не знижується), тобто збільшити об'єми закладки в 3,5-4 рази.

Для формування резервів інших видів продовольчих товарів були проведені тендери і визначені компанії для закладки в Держрезерв 1,7 тис. т м'яса, 1 тис. т нерафінованої соняшникової олії, 100 тис. т цукру тощо. Загалом було передбачено у 2003 р. виділити Держко­мрезерву з держбюджету для закупівлі продовольства 400 млн. грн.

За даними Мінагрополітики, у 2004 р. передбачається закупівля іерна Держкомрезервом в розмірі 1,5 млн. т, ДАК «Хліб України» 500 тис. т і в регіональні фонди - 1 млн. т.

В 2003 р. урядом проводились інтервенції на внутрішньому рин­ку борошна із залученням запасів зерна державного резерву з ме­тою стабілізації ринку стратегічно важливого продукту - хліба і хлібобулочних виробів. Відповідальними зберігачами зерна держа­вного резерву нині є 400 підприємств. Було розрезервовано 160 тис. т борошна і направлено в різні регіони для утримання ціни на хліб. Ціни на борошно, виробленого на млинах Держкомрезерву, були на 22-40% нижчі цін комерційних фірм. Отримані від реалізації про­дуктів переробки зерна кошти спрямовувались на поповнення за­пасів зерна державного резерву. Це дозволило утримувати ціни в найскладніший період функціонування продовольчого ринку.

Для створення запасів зерна і інших видів продовольства на ви­падок надзвичайних ситуацій, нестабільності продовольчого рин­ку з метою гарантування продовольчої безпеки необхідно здійс­нювати будівництво нових та модернізувати діючі сховища. Для прикладу, сукупна місткість зерносховищ у США та Канаді у 1,8-2 рази перевищує середньорічний збір зернових у цих країнах.

Держава повинна закупляти стільки зерна в свої резерви, щоб визначати ринкову ціну. Обсяги інтервенційного фонду доцільно створювати в межах 10-15% середньорічного обсягу зерна на внут­рішньому ринку. Крім того, мають запрацювати механізми декла­рування обсягів і якості продовольчого зерна, які дозволять розро­бити точні баланси зерна, визначити оптимальні норми продово­льчого забезпечення регіонів хлібопродуктами, отримувати орга­нами державної виконавчої влади в центрі і на місцях інформацію про запаси зерна, а відповідно - впливати на стан внутрішнього ринку зерна.

Разом з хлібопродуктами, в 90-х роках минулого століття голо­вним харчовим продуктом для значної частини населення стала картопля. її споживання в розрахунку на 1 особу в 2000-2002 рр. перевищило рівень 1990 р. і склало 133-140 кг в рік при раціональ­ній нормі 102 кг. Зросло відповідно в ці роки і її виробництво в розрахунку на 1 особу до 345-403 кг. Для порівняння: в 1990 р. її вироблялось 322 кг. За період з 1990-2002 рр. посівні площі карто­плі у всіх категоріях господарств зросли з 1,4 млн. га до 1,6 млн. га, або на 14,3 %. Однак торговий оборот картоплі не лише не зріс, а й зменшився з 1641 тис. т. в 1990 р. до 75 тис. т у 2002 р., тобто майже в 22 рази (табл. 4.2).

Сучасний ринок картоплі має ряд проблем. Низький рівень това­рообороту картоплі обумовлений тим, що виробництво картоплі різко скоротилося в суспільному секторі, а населення, в тому числі і міське, перейшло в основному на самозабезпечення. Частка вироб­ництва картоплі в господарствах населення збільшилась із 71,4% в 1990 р. - до 98,6% в 2002 р. При виробництві картоплі переважає ручна праця із примітивною технологією зберігання продукції.

Стабільно значні обсяги в межах 4,0-5,0 млн. т вирощеного вро­жаю картоплі населення використовує на годівлю худоби. Ці обся­ги коливаються по роках - в залежності від продовольчого спожи-иання, зміни цін на зерно тощо. Вагоме зменшення поголів'я худо-Гш не зумовило значного зниження використання картоплі на годі-нлю. Однак зменшення поголів'я призводить до зменшення обсягів внесення органічних добрив, що є важливою причиною зниження урожайності картоплі.

Налагодженої системи збуту картоплі немає. Картопля відноситься до тієї сільськогосподарської продукції, реалізація якої на ринку залежить не тільки від рівня споживання, але й від значних сезонних змін, пов'язаних з районами її вирощування, урожайніс­тю і, зокрема, з можливістю її зберігання, що визначається рівнем розвитку такої інфраструктури (сучасні технології зберігання, кон­диціювання, охолодження тощо), а також орієнтації виробництва картоплі на промислову переробку, що залежить від рівня розвит­ку цієї галузі харчової промисловості, яка в Україні ще не досягла необхідного рівня. На відміну від інших країн картопля спожива­ється населенням в основному в непереробленому вигляді.

Іншою проблемою є посилення діяльності міжнародних корпо­рацій, які настирно пропонують трансгенні сорти картоплі. Нас­лідки такого тиску при невизначеності наслідків використання трансгенної продукції для людини можуть бути не найкращими. До того ж використання такої картоплі зведе нанівець систему віт­чизняного насінництва і поставить його в залежність від імпорту зарубіжного насіннєвого матеріалу. При достатньому рівні вітчиз­няного виробництва спостерігається завезення імпортної картоплі без достатнього контролю її якості. В умовах задоволення внутрі­шнього попиту на продовольчі цілі здебільшого завозиться насін­нєва картопля та технічна - для переробних підприємств.

Обсяги експорту картоплі - незначні, що пояснюється її низь­кою конкурентоздатністю, яка зумовлена високими затратами вна­слідок використання застарілих технологій, низьких сортових яко­стей насіння та відсутності ефективної маркетингової діяльності.

Споживання овочів протягом періоду, що аналізується, було на рівні 94-108 кг на одну особу в рік, тобто в 2002 р. році було дещо перевищено рівень 1990 р., коли споживалося 102 кг.

Виробництво овочів знизилось з 7,4 млн. т у 1990 р. - до 6,2 млн. т у 2002 р. При цьому змінилася соціальна структура їх виробниц­тва. Як і при виробництві картоплі, зменшилась частка суспільно­го виробництва і зросла питома вага господарств населення, яка склала 85,9% усього виробництва овочів. Тепер основна маса цієї продукції виробляється в особистому секторі і потрапляє до спо­живача шляхом самозабезпечення. Однак собівартість цієї проду­кції у 1,5-2 рази вища, ніж у сільськогосподарських підприємствах.

За останні роки на внутрішньому ринку спостерігається зниження попиту на продукти овочівництва у зв'язку зі зниженням реаль­них доходів населення. Про стійку тенденцію зниження обсягів реалізації овочів свідчать наступні показники. Якщо в 1990 р. че­рез торгівлю споживачі отримували 4224 тис. т овочевої продукції, то в 2002 р. - лише 385 тис. т, або в 11 разів менше.

Ринкові ціни на овочі мають чітко виражений сезонний харак­тер. В останні весняні місяці і на початку літа вони вищі за осінні в 2-3 рази. Це той період, коли новий урожай ще не вирощений, а пропозиція на раніше вироблену продукцію практично відсутня. В цей період спостерігається наплив неконтрольованого імпорту ово­чів на вітчизняний ринок. Однак частка імпорту овочів у спожи­ванні незначна і не перевищує 1,5%, більше половини якої надхо­дить у переробленому вигляді.

Виробництво плодів і ягід знизилось в Україні з 2902 тис. т у 1990 р. до 1211 тис. т, або в 2,4 раза, виробництво винограду - від­повідно з 836 до 359 тис. т, або в 2,3 раза. Питома вага виробницт­ві» плодів і ягід у господарствах населення підвищилась з 53,6% в