2. Значення регіонального підходу до оцінки стану економіки країни.

Російські автори Н.І.Ларіна та А.А.Кисельников визначають регіональну політику як засіб державного регулювання соціально-економічних процесів у проблемних регіонах (ареалах) держави і зняття соціального і екологічного напруження.

Автори підручника “Основы региональной политики” визначають регіональну політику як сферу діяльності по управлінню політичним, економічним, соціальним і екологічним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті, відображення взаємовідносин між державою і регіонами та регіонів між собою.

Більш адекватне, на нашу думку, визначення регіональної політики сформулювали автори серії статей “Региональная политика России: концепции, проблемы, решения”. На їх думку, регіональною політикою можна вважати таку систему намірів і дій, яка реалізує інтереси держави по відношенню до регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів такими методами і способами, які враховують природу сучасних регіональних процесів, і яка (регіональна політика – К.В.) здійснює все вищесказане переважно у структурі між- і внутрірегіональних зв`язків.

Розробка концепції регіональної політики в Україні, на жаль, набула характеру чергової “кампанії” слідом за розробкою концепції адміністративної, муніципальної реформи тощо. Поки що єдиний результат цієї діяльності – кілька проектів концепцій державної регіональної політики України, автори яких намагаються, серед іншого, визначити поняття регіональної політики, сформулювати її мету, зміст тощо. Відповідно до проекту, розробленого Комісією з розробки концепції державної регіональної політики, державна регіональна політика – це система заходів, що здійснюється органами державної влади з метою здійснення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів і територіально–адміністративних одиниць. На нашу думку, запропоноване визначення є не зовсім вдалим з наступних причин:

1. Термін “державна регіональна політика” передбачає, що це є політика виключно держави, в той час як загальноприйнятою є теза, відповідно до якої регіональна політика є єдністю державної та місцевої регіональної політики. Тому з точки зору структури регіональної політики є підстави говорити про державну регіональну політику та місцеву регіональну політику.

2. Аналіз даного визначення приводить до висновку, що питання суб‘єкта та об‘єкта регіональної політики у аналізованій Концепції слід уточнити. Її автори суб‘єктом регіональної політики бачать виключно “органи державної влади”, залишаючи поза увагою інших потенційних суб‘єктів, перш за все – органи місцевого самоврядування, громадські організації, суб‘єкти підприємницької діяльності і, на кінець, безпосередньо населення регіонів.

3. Фахівці справедливо стверджують про зростання напруженості на лінії “регіон-центр-регіон” та боротьбу регіональних політичних і фінансово-промислових еліт за вплив на прийняття рішень у центрі 7. Очевидно, що важливим елементом національної безпеки будь-якої держави, включно України, є недопущення територіальної дезінте­грації, тобто ефективність регіональної політики визначається тим, наскільки вдалося досягти і підтримувати компроміс між регіональними інтересами держави і місцевими інтересами самого регіону. Об‘єднавчою ідеєю і державної, і місцевої регіональної політики є стабільність між- і внутрірегіональних відносин.

4. Метою будь-якої політики є формулювання і досягнення інтересів певних суб‘єктів. Це відноситься і до регіональної політики, яка повинна полягати у максимальній і довгостроковій гармонізації інтересів держави і регіонів. Мета регіональної політики – звести до мінімуму ті нерівності, які створюють ґрунт для виникнення соціальних конфліктів, заважають соціально-економічному розвитку держави в цілому або її частин, чи груп держав (наприклад, країн – членів певної міжнародної організації). В останнє десятиліття регіоналісти відмовляються від планів відтворення у відсталих регіонах індустріальної структури, характерної для регіонів-лідерів. Найбільш популярною стала концепція порівняльних регіональних переваг, відповідно до якої кожний регіон прагне до максимізації регіонального економічного доходу на основі активізації тих галузей, в яких концентруються найбільш розвинуті і надлишкові в даному регіоні фактори виробництва.

Реалізація регіональної політики потребує оптимізації механізму її здійснення. В унітарних державах регіональна політика здійснюється, насамперед, центральним урядом, який в рівній мірі використовує макроінструменти та мікроінструменти. При цьому під макроінструментом розуміють монетарну, фіскальну і торгову політику, а під мікроінструментом – безпосередній вплив на робочу силу та підприємців. В умовах, коли відмінності в можливостях самостійного розвитку є дуже глибокими, а основний прибуток утворюється у центрі та на південному сході держави, тільки держава може раціонально перерозподіляти прибуток між регіонами та галузями і тим самим стимулювати економічний розвиток держави в цілому та допомагати проблемним регіонам. Загрозливим є тривалий поділ регіонів на “донорів” і “реципієнтів”, тому що це об`єктивно веде до дезорганізації державного управління і держави в цілому.

Сьогодні регіональна політика в Україні (навіть, якщо вона є неунормованою і спонтанною) реалізується переважно через управлінські апарати адміністративно-територіальних одиниць - областей, районів тощо, і насамперед через органи виконавчої влади. Вказані органи самі потребують суттєвого реформування у відповідності з Концепцією адміністративної реформи в Україні. Ряд авторів вказують на недостатню підготовленість органів державного управління до вирішення актуальних управлінських функцій як на державному, так і на рівні адміні­стра­тивно-територіальних одиниць. Ще більше проблем виникає у органів державного управління при управлінні регіонами, які є міжадміністративними суб‘єктами.

Залежно від пріоритетності цілі регіонального управління можна класифікувати за їх змістом та фактором часу. За змістом вони поділяються на загальноекономічні, політичні, соціальні та екологічні:

• загальноекономічні цілі передбачають збалансований пропорційний розвиток регіону, нарощування і ефективне використання його ресурсів;

• політичні цілі відображують задачі політичного розвитку з урахуванням особливостей регіону;

• екологічні цілі визначаються вирішенням проблем охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування.

Відносно фактора часу цілі регіонального управління поділяються наступним чином:

• довгострокові – визначають розробку і впровадження державних і регіональних програм, розрахованих на 10-15 років і більш тривалий період:

• середньострокові – конкретизують довгострокові задачі збалансованого розвитку регіону на 3-5 років;

• короткострокові – деталізують середньострокові задачі в механізми оперативного управління.

Регіональний підхід неокласичний – підхід до регіональної політики, при якому припускається, що вільний нерегульований ринок самостійно спричиняє усунення нерівності між регіонами, а отже, не доцільно обмежувати стихійну дію ринкових сил. Протилежний підхід – Теорія незбалансованого розвитку. [Богорад О.Д., Тевелєв О.М., Падалка В.М., Підмогильний М.В. Регіональна економіка. Словник-довідник. К., 2004., ст.226]